Храм поезії (🖤)

2 ТРИЗУБ ПОСЕЙДОНА Море не вміє брехати. Воно пам’ятає усіх, хто приходив до нього вночі. І хвиля, торкнувшись піску, промовляє те, що не скажуть ні люди, ні сни. Воно не питає, хто правий, хто винен, не знає кордонів, держав і імен. Лиш хвиля до хвилі — і вічність невпинно гойдає на гребенях білий човен. Я бачила море — воно було синім, як небо, що вміє прощати дощі. Та в кожній блакиті ховається сива пам’ять про тих, хто не вийшов з води. І Крим мені сниться не сонцем, а тишею, де чайки кричать над прозорим краєм, де море так близько — рукою лиш дише, а ми ще не знаємо, що все втрачаєм. Там хвилі цілують старі камені, Мов матері — зморшки своїх синів. І в кожнім мовчанні вчувається мені Розмова поглинутих морем днів. Море не знає, де завтра причалить Людська доля — човен у вирі імли. Воно береже те, що люди втрачали, І топить усе, що вони не змогли. У неї немає ні царства, ні трону, Лиш сила безодні у кожній краплині. І тризуб величний царя Посейдона Не в морі вирує — він спить у людині. Бо кожен із нас — це маленькеє море, Де стільки любові, розлук і надій... Ми носимо шторм у людському просторі, А сонце ховаємо в мушлі блідій. І поки ще хвиля знаходить каміння, поки ще ріка пам’ятає мости, поки ще у світі живе покоління, якому є що берегти й віднести — нехай не мовчить ця велика стихія, нехай через нас говорить вода. Бо море не просить собі героїв — воно лиш нагадує: пам’ять жива. А якось, коли відшумлять усі бурі І втишиться врешті залізний прибій, Ми знову прийдемо під небо лазуре — Не чужі для моря у долі своїй. І хвиля накриє сліди на піску, неначе прощення, якого чекали. Та те, що ми справді лишили в житті, не змиють ні море, ні час, ні причали. Бо хвиля минає. А пам’ять — лишається. І море це знає. Мабуть, тому воно знову й знову приходить до берега з вічним тризубом із піни, із солі, із неба, із снів — і б’ється об землю за тих, хто любив. Мізіна Анастасія (@naaa_styaaa) #тризуб_посейдона

— Мелітополь — моє місто вже рік як у комі. квітнуть тополі. іду з художньої школи. щаслива. купаюсь у пусі. ловлю його у повітрі. щаслива. як зáвжди свічуся. у парку грає дідусь на сопілці. це будь-які рани загоїть. давно не вдома. малий "крокодилів" боїться. утома зжирає, сняться тополі. ненáвисть і сльози проломлять підлогу поверхів, може, на два ще – скорботи вагою. влітку – черешня. смачна. сусідська – найліпша. щаслива. біжу від Марусі Петрівни(так же?). сверблять комарині сліди від укусів. іду з крамниці з морозивом, квасом, і перераховую решту. всю решту часу – сіткáм. і весь залишок грошей – військовим. не маю сил. лише ранені спогади зараз – мій сховок. та впало з осмію серце у п'яти й розбилось. його не збереш вже. люди сміються. "день" міста! свято дводенне! щаслива. цей запах від грилю... повсюди. сцена. артисти співатимуть. щастям зігріють повітря люди, що є лише тут. САМЕ ТУТ. півгодинні салюти. актори. сцени із жителями, що нарешті не в стрáху й радіють "звільненню". стогнуть під кулями знищені стражі світанку. мітингів слід заметуть, не покажуть й майбутні. прапор на площі. як символ. лáте " з собою". щаслива. у колі всіх друзів. ходімо! площа, ялинка чекають! щаслива. зворушив до сліз презент новорічний. наступного року я зроблю ще кращий! що це? чорніє сніг. до нещастя. у місто в'їжджають Z-танки. вважають, все їхнє, наш прапор змінили, удару завдали. якби ж тут був той дідусь із сопілкою... гоїв ці рани... моє місто вже рік як у комі. у біло-синьо-червоно-кровавій, глибокій. та квітнуть тополі. 5 травня 2023

🤎▸ Кінцугі Кррх- Свариться крига, не відпускаючи серце, що майже не б’ється, давно вже не шепче слів кохання до світу. Убите? Зів’яле. Вода для поливу змерзла і стала пасткою. Бий мене! Знищуй! Будь ласка… Аби лиш перестала чути itami no kane.* У рани насип трішки кани.* Благаю! А потім лезо в руках і розтерзані шрами. Ламаю клітку і водночас збираю докупи. Посміхаюсь, ховаючи руки. Послухай! Допоможи залатати дірки, бо голка обéрнеться зброєю. Підкажи, як впустити у згоїни промені сонця? Узгодь мене Стримай Злікуй Наповни відчуттям чогось більшого, щоб по тілу не йшли нові тріщини, і шкіри торкалася з ніж..– ністю Криго, розкриєш обійми, звільняючи серце від відчаю? Також не відмовлюсь від чаю із м’ятою або від кави з корицею. Станеш водою, що в русі одвічному сповнює силами корені, стримані болем від розпаду листя? Пробуди їх світанком від жаху, що роками набридливо сниться. Знищити пам’ять не вдасться — рубцям не зрівнятись зі шкірою – тож пов’яжи різнобарвні стрічки, бо бинти давно не витримують. Простягни рятувальну монетку — я підкину й увірую, що золоті години здатні мене відігріти, а на сухій гілці можуть з’явитися квіти. Біль, відпусти. Врешті, ми давно уже квити. Крап ─ ────────── *itami no kane - японський вираз, що означає «дзвін болю». Це образ, що символізує гучне нагадування про біль, який не дає спокою, немов дзвін, що звучить безперервно. * кана - назва для золота, світла, блиску. ↷ #yrboo_вірші @liliums_swamp

СЕРПЕНЬ ВИХОДИТЬ З ЧАТУ ☀️ — Літо повільно вимикає сповіщення, вечори стають коротшими, а серпень уже шукає кнопку «Вийти». Перш ніж він остаточно покине чат — зустрінемось ще на один теплий вечір із віршами, музикою та розмовами. 30 серпня · 18:00 Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 Реєсирація учасників та слухачів: @andybur ✍️ Вхід — донат від 200 грн. Попрощаємося із серпнем красиво!

прийдешнє 🌿🍂 покотилась забута копи‌ця пожовклим папірусом, роздяглась невідомими скриптами ларго на вигонах, пряний серпень, як п'яний чугайстер у танці, ошкірився, розціловував коло розпечене – овиди виголив. віднайшовся рукопис, що мовою трав простягається. та хто виголосить, коли папороть змінять на палевий? бурштиновим коли обернуться помости під зграями, димарі заговорять із пущами куривом з пагорбів. і круки, як вар'яти, над кордом-толóкою виникли, розквилилися й небо дочасно хвилюють муарове, мо' чаклують – тайнописом здобич велику у звивини, як мольфари лякають посýху сирими примарами. покотилась копиця живою ознакою плинності, попід гілля рясне заблукалого дикого дерева, чи то видиво: слива дозріла й чекає над кли‌нами – доторкнутися стиглими варґами зайшлого вересня. ЮІ, грудень 2025 #чбб #ВМ8

*** 🤩 Вчора світанок зачарував кольорами - Літні, яскраві, полумʼяні мазки. Дитинство знову прокинулось вдома, І я згадала, що за казка в мені. І знову квіти плетуться у коси І я зачаровано дивлюсь на них. І знову в той запах, що був так далеко, Я поринаю, забувши про всіх. За мною дім, І долина безмежна, І знову прокладена стежка. Тільки я мушу вертатись додому, Забувши назавжди, що сталось зі мною. І, дивлячись на дні суворі за вікном Я думаю, що це вже кінець, Хоча я почала відчувати свободу, А значить, світанок зійде ще раз. 🤩💐 😀😀😀

*** Ти дивишся в його очі, а одночасно вʼязнеш ногами в землю дихаєш суголосно з тьохканням серця і передчуваєш з тугою і ейфорією: — ось він, наступний! твоя залежність на найближчий невизначений час керманич твого настрою і флюгер емоційних розладів твої недоспані ночі і дні з лейтмотивом його усмішки безжально короткі миті такі безмежні в моменті ти ще не знаєш його імені, але воно вже щипає горло і ти готова додавати суфікси до невизначеного поки кореня і віднімати від себе все, що не тулиться до виняткової лінії його плечей — плечей наступного чоловіка в твоєму житті… @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

1. крапля води. це просто крапля води на цій старій величезній планеті, серед гір і людей, і подій... але ж це один секстильйон шістсот сімдесят квінтильйонів молекул.. навіть коли ми кажемо що ми одні, це така не повага до наших бактерій.. наша самотність у нас в голові.. бо нічого не є повністю автономним на цій безкрайньомаленькій Землі. @saffron_ua #тризуб_посейдона

Сплела вчора хрестики за традиційними мотивами❤️🖤

У мене сьогодні свято: я колись народилася та, на щастя, живу 💃🎂 На честь свого дня народження відкриваю допоміжну банку на автівку для роти БпАК ББС "Маґура". Це збір волонтерки Вероніки Мовчан, якій я довіряю. 🎯Ціль: 5 000.00 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/5rhng1hWM9 Мені буде приємно отримати ваші привітання як словами, так і донатом, навіть невеликим. Бережіть себе 🧡

все що ти вириваєш з корінням зародиться у тобі знову насіниною соняшника кульбабчиним пухом торкнеться за вухом гарячими потрісканими губами і нагадає все що відчайдушно бажаєш забути прошепоче "я більше тебе не покину" так що мороз попід шкірою а ще дивні бульбашки заголосять десь серед неба флешбеками тремтячими доторками сказати боляче сказати небо спорожніло сказати — боляче, небо спорожніло, порізало тонкий живіт об дзеленькіт порожніх консервних банок сказати це, випростовуючись з його обіймів виростаючи наче тінь у світлі вуличних ліхтарів щоб бути більше ніж ти сама бо тільки так зможеш дати вітрові роздягнути тебе забрати все чого маєш позбутися — стиснувши кулаки до червоних смужок зсередини долонь тримаючи/сь за останнє слово до липкої теплості сором'язливих паростків тогорічних кульбаб які ще продовжуєш гріти у своїй руці

втеча по стежці через пустелю сорок петельок у пошуках дому що у валізі? — питав прикордонник ніц особлівего, пане Ретельний просто усе моє жито житейське спогади, щоб не застигли, — у термос, пам’ять, намотана на веретена, біль у контейнері, сльози в цистерні гордий собою спікер на TEDі подорожує лише із зубною щіткою — теж мені антитеза Ноя, думають біженки терпко ти поживи так два роки, чи стерпиш? не у готелях/котеждних містечках, а у спортзалах/гуртожитках/там-тешніх оселях у хостів /і дякуй, і жодних претензій/ термін утечі у теках держслужби що ти напишеш у полі “адреса”? ні, не прописка, не рече- сховище, справжня. слухай: шити клаптеве життя — це мистецтво темне люстерко хутенько протерти в тебе є ти — жива, ціла і тепла, значить усе, що було — не смертельно знімеш затерпло бретельки істерик і розтечеться пастель по артеріям стебел ти — і є дім, і фортеця, і тенькіт бентежного серця — чуєш, б’ється, легке, як метелик 30.04.24

як би не смакувала смола дерев, тягнучись надвечір'ям крізь чагарі, промені перекочують взад-вперед жуйку лункоголосого сміху мрій. скільки разів залишав він кишені щік? сипався долі на шати й шипи кущів? скільки ти капелюшків малинових знав? липли пальці, як липне до литок весна. вигадка перевалювалась за тин й зиркала зацікавлено на садок. кількісно фантастичні дива-світи зміряти видавалось лише страхом стати надміру дозрілим, і разом з тим матовим, ніби каміння в пісках пустинь. раптом вік омине і залишить між трав, край знайомої стежки уяви й пера? ягоди наростають на лик садиб першого підоспілого «прощавай». тягнуться до дерев липкуваті сни, мріями налилася пухка щока. #вірші

▸ Пляма Я ніхто в твоєму житті, як би ми не намагались це виправити, Я ніхто, і такою точно залишусь навіки, назавжди, без сумнівів, Я лиш пляма у просторі повному криками тихими, Я лиш пляма, спотворена тінь емоційної куряви. Я - система, що згубила власні паролі - не підлягаю ремонту, Я - система, де щирі думки замінили найагресивніші віруси, Я лиш дурість, що має подобу неправдиву, аморфну, Я лиш дурість, бо все ніяк з навчання суті не винесу. Я - рана, що багрянцем розпливається по тілу невпинно, лякаю, Я - рана, згусток крові, атомна зброя, що спричинює вибух у серці. Я лиш мотлох, зачинений непотріб в старому сараї, Я лиш мотлох, що крутим чомусь на перший погляд здається. Ні, я гірше. Я - компас, що давно втратив всі орієнтири, гублюся, Я - стара гілка, що хапає одяг, бо власні квіти давно вже зів'яли, Я - рвана штора, а зоряна ніч - нездоланна спокуса, Я - паралельна реальність, в якій              ніколи                        тебе не буває.. @liliums_swamp #yrboo_вірші

Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто, і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати — він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати. Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти. Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі. Так набувають сенсу зустрічі випадкові, колись давно пережиті. Так виростають ріки з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі, робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові. Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші, свої обживають ніші, а сни обживають душі. І ще не стає тепліше, але не стає холодніше. І люди стають простіші, якщо не стають добріші, і обживають що можуть, але стараються дуже. З непевних і темних видив окреслюються предмети, дерева на запахи з кухонь ходяться звідусюди, такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети. Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти, і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду. Катерина Бабкіна

Творчі Посиденьки запрошують авторів до нового альманаху Є тексти, які хочеться не просто опублікувати в чаті, а залишити на папері. Спільнота «Творчі Посиденьки» відкриває набір авторів до нового альманаху поезії, назва якого поки що тримається в таємниці. 👀 Ми шукаємо поетів і поеток, які хочуть стати частиною спільного літературного видання та побачити свій текст серед робіт інших авторів. ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ УЧАСТІ: 🖋️ надіслати свої вірші для участі в альманасі; 💳 внесок за участь — 430 грн; 🔔 обов’язкова підписка на спільноту «Творчі Посиденьки». 📋 Якщо давно хотіли залишити свій текст не лише в цифровому просторі, а й у справжньому альманасі — долучайтеся! 📩 За деталями та умовами участі — пишіть адміністрації «Творчих Посиденьок» https://t.me/vechorii ЗБИРАЄМО ГОЛОСИ. СТВОРЮЄМО СПІЛЬНУ КНИГУ. ЗАЛИШАЄМО СЛІД.

99% Cocoa Максимально гіркий шоколад, Як найбільша спокуса на часі. Ти щосили шукаєш порад, Та знаходиш безсенсові фрази. В них загортують хіть і вину З післясмаком вини і отрути. Проживаючи ночі без сну, Вже не знаєш насправді, як бути. І до біса солодкі слова Та парфуми із нотками "Кенді"! Після них так болить голова (Може, десь там ховалося бренді?). Не відмінить цукерка журбу, Мед брехні не залічує рани. Хочу правду, нехай би й гірку, Але ту, що не вводить в оману. 26.08.2026 © Валерія Кропівна #авторськийвірш #ВалеріяКропівна

Скільки погаслих сонць пережив цей сад? Душі мотик іржавіють від роси.  Скільки разів ти руки об них стесав? Принце без віку, як не згадаєш сам, Я розкажу, хоч ти мене й не просив.  Я розгорну зім'яті краї небес – Витоптаний богами чорнильний шовк. Твій путівець на ньому, але не весь.  Ти на звороті. Височився і щез, Щоб осягнути місце, куди прийшов.  Не гарувати – кланятися землі: Тягне разок опалових намистин. Кожна із них – планета, де ти зомлів, Вистигла чесність, визволена з могил… Мертві троянди. Вкотре не захистив.  Вкотре розквітли. Тільки на інший лад.  Горнуть кошлаті маківки до світил. Стали піском старі ковпаки зі скла. Сходить печаль, що в тигель весни поклав. Дай їй політувати і відцвісти. Ти пам'ятаєш осінь. Себе – навряд.  Глянув у воду і назавжди замовк. Вчишся звучати світлом, немов зоря.  Жевріє суть під ребрами – ще твоя.   Серце, лице і доля у нас на двох.  Нині ти інший – вирослий у стократ. Всесвіт, як море, виродився, змілів.  Та попід садом – дев'ять небес до дна.  І провідник нагору – лиш я одна В образі птаха, лиса або змії.  Стисни долоні – репані жорна доль. Шкіра вбирає стогони, кров і сіль. Принце без роду, більше немає «до». Сполоте лоно. Змолотий біль. Повтор.  Сій нашу пам'ять, скошуй і знову сій.  Там, де душа вкорінюється в намул, Бути любові, ширитись у пітьмі.  Сад не старіє. Знаєш тепер, чому. Бо не зумів забути найпершу з мук, Принце безмежжя. Добре, що не зумів. 

У цю середу (26.08) до ДН Буремного запрошуємо на Справжні голодні ігри буремні читання 🤟 Поезія без рамок: Будь-які ваші твори будь-якою мовою: Окрім, звісно, мови країни-агресора 🤮 На вечорі можна буде придбати збірку гостро-соціальної поезії «Цвях» – А це твій донат в нашу спільну перемогу! 🔥 інтимна лірика; 🔥 гостросоціальна поезія; 🔥 постіронія; 🔥 авангард; і т.д. Ведучий вечора: геній сатири, іронізатор та локалізатор поезії, автор численних голосових на 4 секунди ‒ Андрій Буремний 🙄 І як завжди, запрошуємо найкращих! Регламент: Поети ‒ 3-4 вірші Музиканти ‒ 2-3 композиції Бронь місць та деталі: Андрій Буремний✍️ Коли? Середа (26.08) о 19:00 Де? вул. Костянтинівська, 20/14 Stories Cafe Вхід – донат від 200 грн Оплата при вході або на банку: https://send.monobank.ua/jar/9rmeoKaDih

осінь торкнулась мене, рукою провела по лобу гарячому – зняла серпневі недуги і температуру щастя запаморочливого негоже хворіти оманою, ще й восени, цю розкіш можуть дозволити лиш ті, кого люблять #поезіяверонічки