Храм поезії (🖤)

миттєво обезземлена любове на бавовняній шкірі полотна — /чиїх відбитків зʼюрмисько верткими веретільницями вишито/ чи не на нім розпізнаю текстури твого лету й просякнуте знемогою чоло? /яка довершеність в нівелюванні задуму сакральних форм/ два доми поряд прошкуючи під їхнім осередком хтось витріщається всередину забитих вікон затьмарюючи зовнішні потоки спраги допоки інший поверхневим шаром обіймає у кожній плетениці — рефлексії. і не шукати б сенсів достатньо в підсвідомості панелей сірих. достатньо знищених. достатньо (?) - • • - •* і на шовковій ниті здрібніло визирне заломина з-закруту пʼяльця лоскітно злапавши отінення хвостатих падальців що розбігаються врізнобіч * - • • - • дрооо-бо-ва-рииис-ка (азбука Морзе) #віршометрія8 #2тур

До ранку у квітня - ні віршів, ні сил опірності темряві. Повітря, загусле у сірий кисіль Із присмаком терену Стікає по вікнах додолу, як слиз по хворому горлу - Вночі наковтався свинцю, а уламок вбив мандрагору. Сонце - грудочка масла, в горнятку з туманом розтоплена, Допоможе від кашлю? Навряд чи. Та нам би - хоч трохи утопії . В голові ще гудять відлунням безшерсті сталеві шершні - Випий теплого, весно, люба. Може, тоді й полегшає? І сховати дозволиш від твані драглистої розум і памʼять У тонку і прозору, як пластик у блістері Лоразепаму, Як смарагдові скельця, що в зе‌лені літа ховають правду, В тополиних ле/пестощах  ску‌пану вітром мембрану травня. * * * Але поки - надворі сирени й біляві пасма туману. Позич мандрагору! Я всé зроблю, що ти скажеш, Фавне. Олександра Хопта/Юрій Ліщук - «Ночі нині такі..» Аля Гулієва - «Вибродять тертки», «Сам-бо відаєш..» Юрій Іздрик - «А знаєш, буде ще спокій» ЛанаʼдʼАрк - «Я бігла за літом» Дмитро Лазуткін - «Твоя Порядність» Іляна Лисиця - «Знати б» @Ma_ri_ua #марися

згортай свій стан у сріблясту омріяну кимось вуаль навпомацки лускай насіння життєвих епіграфів соло повільно і кволо повільно і кволо так біль відбирає мову жує причмокує роздягає тебе як насінину стелить чисту перину ковтає... 28.02.2026

*** є час обіймати — і час уникати обіймів є час щоб єднатись — і час залишатися вільним є час на розмову — і час німувати у тиші є час для любові — і є для байдужості ніша усьому свій час і усьому доречна хвилина і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине і ніжність що нас підриває колись та й погасне по-іншому тут не буває — живе те що вчасне а що не на часі — те так і загине невчасним бо виключно вчасно із нами трапляється щастя тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні уміймо відважно дозволити іншому втечу є час щоб кохати — й кохання що часу не знає є час обіймати — і я от тебе обіймаю Юрко Іздрик #іздрик

ти колись відчував, що твій бог тільки вчиться на Господа, що творіння – не мудрість – огрíх, поневільний рефлекс? поміж люду кричав «зупинись!» до межі напіврозпаду, опинившись у лімбі епох, і тому не воскрес? незапліднений дар, наче рак, потрапляє у кратери, і несеться по венах лавина знеструмлених зір, а у венах не кров – рідина зі стокранових крапельниць – напоїла талан і звела у безпам’ятство прірв. де той справжній Митець, непридуманий генієм поступу, що не кидає камінь на вáги в останній момент, що складе під кінець свого витвору іспит на Господа, а знетямлений люд звинуватить його сто імен? 05.03.2026, ЮІ #чбб #вірші

місто сьогодні - вицвілий картонний макет, де сонце приклеєне до неба дешевим скотчем… знаєш, я не хочу бути дівчиною, яка чекала двадцять два роки у порожній кімнаті, спостерігаючи за цим видовищем… мене оточує тиша, Докторе. не та, що в кімнаті, а та, від якої на очах лишаються мокрі мітки, щойно відводжу погляд від вікна. бачиш, бачиш цю тріщину на стелі? з неї пахне не Галіфреєм - там пахне пилом змарнованого часу. прошууу, вилікуй мене від цієї реальності... я, чорт побери, знаю, що ти десь тут. не в блискучих обладунках, а в потертому піджаку, з кишенями, повними непотрібних ключів, що не згодяться навідатись в жодні двері. я чекаю на звук, схожий на те, як космос намагається відкашлятись. нехай ця синя будка приземлиться просто на робочий стіл, розбиваючи чашки недопитої рутини. мій діагноз - невідомість, що не сумісна з життям. дезінфікуй це «завтра» звуковою викруткою, вирви мене з цієї петлі… я готова! знаю, ти не завжди привозиш туди, куди ми хочемо, але завжди привозиш туди, де ми потрібні. тож, візьми мене з собою в ту мить, коли Біг-Бен зупиниться, або коли манекени у вітринах на площі Ринок раптом вирішать, що вони живі. я не злякаюсь, я вже бачила Вашту Нераду у тінях настільної лампи. ти можеш видалити мою історію, я згодна, згодна не існувати, аби тільки не чути, як скрипить цей пластмасовий світ. тисни на старий важіль. ми летимо не «кудись», ми летимо «геть». і якщо завтра я стану просто відлунням у твоїй пам’яті - це буде краще, ніж прикидатись вартісною у сірій черзі за життям, якого не існує. тисни, тисни важіль до упору. це не втеча, це нарешті зцілення.

обирав не мене і тільки не могла я цього засвідчити почуття всі сховала в клітку чому я маю тобі повірити? відчуваю лише тривогу у словах – небезпечний струм я не бачу свою дорогу замість солоду чую шум обирав не мене і звісно залишив головну печать поміж ребер відверто тисне я втомилась тебе чекать. @luvmypoetry

кажу їм, не йдіть за мною, не вештайтесь, не ходіть: у мене що думка — попіл, що слово — рана, що порух — лихо. у мене в кишені ножик, у другій — камінь, у третій — отруйний дріт, і все, що не вб’є, те вас неодмінно вихолодить. Та вперті не слухають, лагідні поруч йдуть: кажуть, що попіл — сонце, що лихо — солод, що рани — рожі, я ж, втомлена темрява, горнусь до теплого, горнусь до рук їхніх, горнусь до душ. І якось вночі вони викрадають ножик. Кажу, забирайтеся, поруч не никайте чи ждіть біди. у мене за ребрами — ворон, у горлі — оси, у серці — каїн, та лагідні тихо блукають, мовчки кочують, плетуть сліди і якось вночі з кишені витягують камінь. Вже лагідним холодно (амок побігає й наздожене) кажуть, врятуємо, кажуть, зігріємо, лагідних лід самих перев’язує. їх рятувати би, а не мене, та все ж уночі вони викрадають отруйний дріт. що ж ви накоїли, лагідні, сказано ж, не ходіть, тепер ваша думка — попіл, що слово — рана, що порух — лихо. в кишені у кожного — ножик, у другій — камінь, у третій — отруйних дріт, вас рятуватимуть — лагідні, вбийте їх або вихолодіть. Герда Соняш #герда_соняш

Є серед моря острів. А море навколо бурхливе, лизькає острів постійно хижими хитрими хвилями. На тому острові коло, коло з наших сестер. Всі вони в'яжуть ковдру, кожна зі свого боку, але усі спільну, одну. Жінки співають і в'яжуть, з пальців спадають зорі, з долонь проростають квіти, кожна вплітає світло, світло своєї душі. Кожна з них може встати, кожна може піти без осуду і ганьби. Повернення кожної — радість! Сплітають волосся і руки, зшивають спідниці та рукави у спільне суцільне коло, щоб разом плелося легше, щоб разом стоялося тривко. Щоб разом жилося міцніше і спокійніше спалося в обіймах надійної ковдри, яку в'яжуть усі разом. Жінки одягнені в сукні і ділові костюми. Спортивне, гламурне і бохо. Тюрбани, дреди та коси, суворе каре і пучок. Хвилясті пасма і рівні. Всі різні. І всі вони в'яжуть ковдру, ковдру одну на всіх, ковдру, що грітиме кожну. Вплітають у клаптики досвід. Шматок, що зв'язала одна, стане в пригоді іншій, бо кожній потрібна ковдра, ковдра, що гріє у холод, ковдра, яка сховає від спеки та від дощу. Підтримає, втішить, дасть сили. Ковдра — великий батут, спіймає під час падіння. Пружно і ніжно підхопить, дасть імпульс, щоб відштовхнутися, а потім злетіти у небо. Крила підтримки — потреба кожної із сестер. Ковдра — це сила сестринства, сплетіння із ніжності і прийняття. Тендітні та разом сильні — канати плетуть із ниток, і кожна із них важлива. Ковдра — це сила сестринства і сяйво, яке переходить від жінки до жінки, допоки стоїть цей світ.

Вокзали 🚂🛤 Плачуть вокзали Чужими сльозами. Плачуть перони. Блакитні вагони Мовчазно споглядають, Як тисячі доль (Когось зустрічають, Когось проводжають), Проходить повз них. Тепер сі-бемоль: У вихорі часу, Хтось зайде у касу, І візьме квитки - Назад чи туди. Хтось мовчки пройде, І сяде на ґанку, З ночі до світанку, Згадавши про тих, Хто поїхав навік. Крізь степи, поміж рік В останнюю путь. Йому не заснуть... Плачуть вокзали. Чи в когось питали, Хто їхати мусив. В постійному русі Блакитні вагони, І лиш на пероні Мовчазно споглядають, Кого проводжають, Кого зустрічають. В хаотичному танці, Важких чемоданів, Хтось приїхав додому, Хтось приїхав до мами. Колишні вигнанці, Зійдуть рано-вранці, І вже нові фільми: Гарячі обійми, Палкі поцілунки, І десь в застосунку Чекає таксі. Сльоза на щоці... Бо ж плачуть вокзали Чужими сльозами. @rain_in_the_air #віршіпідписників

Відлуння людини Передмова жертви: ша- руділо листя, біг- ти надто слизько хрест — і нині, прісно: жінка чи бісиця? близькість — сниться? сниться! поцілунок — шия, голос — мов снодійне, небо — ніби навпіл — ріже нечисть — нявка! цик-цок-цик! природний цикл! хто не втік — впав у Стікс… Післяслово вбивці: Керувати б ожиновим небом, розрізаним навпіл блискавицею-лезом; даремно хотів лише влади над тілесною м'якістю, в'юнкістю темної мавки. Я — початок відплати, занадто шрамований клаптик, і не тіло — відлуння людини. Ти не винен, авжеж, тільки друзі мої, потерчата, заманили в озерні пожежі, спаливши світання. Очі змочені Стіксом? Ми просто хотіли пограти на поламаних жилах. Мовчиш, чом же голос розтанув? Це не Стікс, а потоки до Нави. Не розправа спіткала цей люд, а мистецька посвята. Не сичи, Змієблуде, не буде шедевра без вади, як без смерті не будуть нові плакуни розквітати. Я — початок човна, що показує шлях безпорадним, і не нечисть, а сила і правда. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

З механічного апельсина — металевої цедри стружка в попільничці подій. Між балок і поршнів нерівно пульсує тиск. Вивергається воднем, іскрами ультранасилля. На оцинковану вісь намотує мідним дротом образ епохи: Джекіла містер Гайд. Балансує канатом амбіцій та самосвідомості. Доки дзвенить під ногами туга імла, лунко гуде боргів оркестрова яма, тісно набита лити‌ми мідними трубами. В небі пливе подобою маяка гострий пік інженерної думки. Тягне за хмари грузний роздутий тулуб, гнеться дюраль цепеліна в судомних па. Передвісники смерті, віспини на боках виступають трутовим пилом. Неважливо нині в чиїх руках заніміла дуга керма, скрикують лонжерони. З кінчика мундштука попіл здуває протягом. За хвилину — траекторія змінена: з | гори | вниз На рахунок чотири здіймаються фалди диму, наче дамської сукні стигла загусла нафта, у доземному реверансі чорної алеманди. @snigpoetry #тата_пі

ось він – обвалений мі(с)т. ми стояли на краї за ру‌ки, переплітаючи / плавлячи долі на грані падіння. і це… мій найтаємніший злочин. моє не зумисне. забути?! сонечко висіче титри на лобі – тюремні зарубки, а над тобою замкнулась вода нерухомим кільцем. кинути(сь) – камінь ~роз~ ~бити це дзе~ ( ( ~ркало хвиле~)) ~повторів~ в ньому потвора я. хто б моє серце на гору котив? поки я бігла наосліп, удосвіта, боса між паростків горя, ти зодягла свою душу у темне, тотемне, тонке і прозоре і завмирала, цілуючи поглядом синіх китів. ти забувалася – щезненням, лезами. напередодні я говорила з тобою. це в’їлося, як не стирай. скільки б років не минуло – мені. бо тобі – іще жоден. бо не стрибнула з тобою в нірвану / в холодну безодню. бо не зуміла спинити / зломити в польоті за край. . .. – – – вічні шістнадцять. спадають і тануть роси. ти усміхаєшся в них, як зуміла тоді, –––наостанок.––– крайнє послання тобі опливає воском тут, на завислій у небі бетонній плиті, –––моя Анно.–––

Я припинила свою творчу діяльність на пару місяців, бо не могла інакше 💔 Було дуже важко. Зараз вирівнююсь, повертаюся до себе і до вас 🥰 Скучила ♡ Буду вдячна, якщо закинете на натхнення 🫶🏻 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/5J729C7sxn 💳Номер картки банки 4441 1111 2035 1048

Перший наклад «Небесної Пристані», вона ж – історії про Іннуеля та інших янголів, що не продаються, доїхав у далеку нижню землю. Другий в процесі друку. Є кілька вільних книг для тих, хто ще не питав. Пишіть @alldoroga. #до_читача ***

Поцілунок Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Коли ти вперше зайшла, самовдоволено посміхаючись, я подумав: характерна. Люблю характерних. Від них є чим підживитися. Мені часто випадало стерегти те крило вежі, де була твоя камера. Ти уважно стостерігала за моїми рухами — часом каптур заважає бачити, але не відчувати. Хлопці дражнили мене, наперебій розказуючи, як будуть тебе цілувати, як перейматимуть все красиве і цікаве, що ти колись бачила, збираючи до скарбнички: ранкові пробудження з татом на риболовлю; обійми з великим рудим собакою; велосипедні перегони лісопосадкою і поле — гарні з тих квітів виходили вінки; а ще вигадки — де була так довго і чого знову вся футболка в черешні. Я дратувався, але знав. Ці спогади не для них. .... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Таки мені не здалося, ти слідкувала за мною. Невже такий, як я міг сподобатися? Часом і я думав собі, як тебе поцілую. Як зберу і сховаю в кишені свого каптура: всі твої доторки — не пальчики, а кераміка — шорсткі і тендітні; запахи — густі арабськонічні й ледь вловимі — сонячні зайчики; поцілунки — кришталеві та крихкі — не впустити б і слова — муркотики, солодусі і динозаврики. Знайти би місце в кишені. Знайшов. ... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Тієї ночі ти підкликала мене ближче до своєї камери. Мовляв, надто вітряно. Попросила мене затулити собою від протягу. Ви ж не відчуваєте холоду — мовила. Я не відчував. Тож став проти вітру, даруючи тобі подобу тепла — справжнього тепла я не міг дати. Так стояв і не смів повертатися, вперше за все своє буття теплішаючи. Потім ти ще не раз просила мене так ставати. Поміж тобою і вітром. І я ставав. ... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. В одну з таких вітряних ночей хтось доніс керівництву, що я покидав пост. Мене довго-довго перевіряли, нишпорили холодом у закутках мого каптура і врешті знайшли. Знайшли одного динозаврика на дні кишені, я, певно, забув його по дорозі заморозити. І тоді вони повели нас на площу. Ту саму. Площу Поцілунків. І сказали дивитися — часом каптур заважає бачити, але не відчувати. І я відчув, відчув, як з тебе виціловують всі теплі спогади. відчув, як з тебе виціловують всі гіркі спогади. відчув, як з тебе виціловують все, що було твоєю пам'яттю. І я відчув — від тебе більше нічого, нічого не залишилось. ... Ми попрощалися в Азкабані — я і твої спогади. #румінації

та це магія, не інакше! ✨ у мене сьогодні вкотре День народження 😎🍒 вітання приймаються ☺️ У свій день народження відкриваю мікробанку Вишеньтаря, щоб бустанути спільний збір від @verondadjokonda та dykaposhta на евакуаційний позяшляховик для медиків НГУ! Монобанка Вишеньтаря: 4874 1000 2647 6872 https://send.monobank.ua/jar/3FmSwuoYmK 🎯 Ціль збору: 7000 грн за 7 днів (люблю великі числа, хоч і будь-яка сума на благодійність – це вже прекрасно ✨) підтримуймо ЗСУ разом! буду дуже вдячний ☺️❤️ дякую, що продовжуєте читати, надихати та підтримувати 🥰 у захваті від вас, обіймаю 🤗 p.s. якщо ще є бажання і можливість скромно підтримати мою творчість, це завжди можна зробити на особисту картку PrivatBank 4731185634973942 👉 👈

тому що в маленькому тілі – безмежний дух; і скільки б тебе не ховали в кишені глумління, твоя сила, що шви між нитками розводить, – твій друг. і кожен твій м’яз – найцупкіша мітрилова линва. борись. тому що за крихтами-ребрами – сяйво без меж; і скільки б тебе не стискали убивчі лещата, твоє серце не переплавиш, на брухт не зігнеш. і кожен твій стукіт – це вміння прицільно прощати. борись. тому що в дрібнім кулаці є синичне перо; якщо і захочуть тебе між пилинок розтерти, твоє слово – пронизливе, вічне тавро – буде мстиво пекти їм до самої смерті. борись. тому що на невеликій голівці – золотий вінок; злий геній не здатен тебе обвести і круг пальця, на блиск твого розуму не осяде з роками вино, у чистому погляді сонця хоч вічно купайся. борись. тому що у крихітних ножнах – загострена голка як меч; ні зміям, ні велетам світу його не підняти, але найгрубішу луску твоя зброя візьме. і подряпаним шляхом вертатимеш в рідні пенати. борись. тому що в найтоншому голосі – підкоряючий звук; твій шепіт буде наказом четвірці, запряженій світом. твої ноги читатимуть небо і води, поля і траву, та не швидший за вітер, бо станеш тим вітром. борись. тому що в найменшому сумніві – найглибший провал. і тільки тобі, друже, видно світ без мікроскопу. коли до потилиці липне той сумнів, що спокій зірвав «чому я настільки малий?», відповім тобі вкотре…. © Максим Чурков (Немаксим) https://t.me/cherry_poetry

Присвячується всім, хто залишається вірним традиціям. Гей, народе, шабашмо застільно: (Що?)річне (все)оновлення визріло! Піднімімося, певно, вже іншими — Оповитими метеофлером, Під егід(р)ою двадцятиглавою — Нам потреба примножити стане Двадцять шостою жити причиною. Життєлюби, усім обмивати Перетворення плюса на мінус! Життєстверди, анумо співайте На мотив румінованих пісеньок: Проковтнули двадцять п'ять — Стали в горлі криво — Не вдалося відгуляти Два нуль два чотири. Де поділись двадцять три? Де їх відшукать? Нову пісню розпочніте: Раз, два — Двадцять два. Двадцять. Два. Двадцять. Два. Двадцять. Два. Все, що не вбиває — «Ре-трав-ма-ти-за-ці-я». Все, що побажаєте — Вголос не проказуйте. Із нового рядка запишіть: Підсумок. Дата. Місяць. Рік. Підпис. «Відсьогодні — точно вже інші ми». (Що?)річне (все)оновлення визріло. (Скільки ще причин жити лишилося?) #карманнінотатки Січень 2026

Господи скажи мені, що я не поламана й не неправильна, скажи, що рішення можна міняти й міняти правила, скажи мені, Боже, що я не втрачена і не загнана, скажи, що навчуся бути з собою, а не зі справами, скажи, що навчуся бути відвертою й бути чесною: жити в брехні може і легше, але ставатимеш надто стертою. скажи, що життя буде триматися купки наче підклеєне, буде триматися навіть коли я напишу себе під стелею, буде триматися, коли я скажу що усе покинула, буде триматися і тоді коли в мене за спиною зникнуть страхи, які зупиняли мене під примусом. Боже, скажи мені - я не поламана і не стримана! Боже, скажи мені, що я зможу усе це вижити, і кожного разу, коли боюся кричи в мене! Господи, просто у голові кричи і кричи мені, що я можу це все змінити і переграти правила. доки усе в мені злиться на власні марення, доки усе в мені в люті руйнує відданість і перетворює жах молитвами й віршами, Господи, просто скажи мені, що я правильна. просто скажи, що я зможу у цьому вижити 5.6.24 #вірші