Храм поезії (🖤)
Open in Telegram
зв'язок: @jessihalliwell чат t.me/uapoets1 прикраси t.me/inspiration_style_ua радіо t.me/virshoplitkarka поетка t.me/buryanpoetry колонія t.me/uapoets2 радіо t.me/uapoets_music творчість t.me/jessi_halliwell на каву: 4441 11103 966 1313
Show more1 310
Subscribers
No data24 hours
+77 days
+2630 days
Posts Archive
1 310
Repost from N/a
миттєво обезземлена любове
на бавовняній шкірі полотна —
/чиїх відбитків зʼюрмисько
верткими веретільницями вишито/
чи не на нім розпізнаю текстури твого лету
й просякнуте знемогою чоло?
/яка довершеність в нівелюванні задуму сакральних форм/
два доми поряд
прошкуючи під їхнім осередком
хтось витріщається всередину забитих вікон
затьмарюючи зовнішні потоки спраги
допоки інший поверхневим шаром обіймає
у кожній плетениці — рефлексії.
і не шукати б сенсів
достатньо в підсвідомості панелей сірих.
достатньо
знищених.
достатньо (?)
- • • - •*
і на шовковій ниті здрібніло визирне заломина з-закруту пʼяльця
лоскітно злапавши отінення хвостатих падальців
що розбігаються врізнобіч
* - • • - • дрооо-бо-ва-рииис-ка (азбука Морзе)
#віршометрія8
#2тур
1 310
До ранку у квітня - ні віршів, ні сил
опірності темряві.
Повітря, загусле у сірий кисіль
Із присмаком терену
Стікає по вікнах додолу, як слиз по хворому горлу -
Вночі наковтався свинцю, а уламок вбив мандрагору.
Сонце - грудочка масла, в горнятку з туманом розтоплена,
Допоможе від кашлю? Навряд чи. Та нам би - хоч трохи утопії .
В голові ще гудять відлунням безшерсті сталеві шершні -
Випий теплого, весно, люба. Може, тоді й полегшає?
І сховати дозволиш від твані драглистої розум і памʼять
У тонку і прозору, як пластик у блістері Лоразепаму,
Як смарагдові скельця, що в зелені літа ховають правду,
В тополиних ле/пестощах скупану вітром
мембрану травня.
* * *
Але поки - надворі сирени й біляві пасма туману.
Позич мандрагору! Я всé зроблю, що ти скажеш, Фавне.
Олександра Хопта/Юрій Ліщук - «Ночі нині такі..»
Аля Гулієва - «Вибродять тертки», «Сам-бо відаєш..»
Юрій Іздрик - «А знаєш, буде ще спокій»
ЛанаʼдʼАрк - «Я бігла за літом»
Дмитро Лазуткін - «Твоя Порядність»
Іляна Лисиця - «Знати б»
@Ma_ri_ua
#марися
1 310
Repost from Буремне 🌊
згортай
свій стан у сріблясту
омріяну кимось
вуаль
навпомацки
лускай насіння життєвих
епіграфів соло
повільно і кволо
повільно і кволо
так біль відбирає мову
жує
причмокує
роздягає тебе
як насінину
стелить чисту перину
ковтає...
28.02.2026
1 310
***
є час обіймати — і час уникати обіймів
є час щоб єднатись — і час залишатися вільним
є час на розмову — і час німувати у тиші
є час для любові — і є для байдужості ніша
усьому свій час і усьому доречна хвилина
і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине
і ніжність що нас підриває колись та й погасне
по-іншому тут не буває — живе те що вчасне
а що не на часі — те так і загине невчасним
бо виключно вчасно із нами трапляється щастя
тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні
уміймо відважно дозволити іншому втечу
є час щоб кохати — й кохання що часу не знає
є час обіймати — і я от тебе обіймаю
Юрко Іздрик
#іздрик
1 310
Repost from N/a
ти колись відчував, що твій бог тільки вчиться на Господа,
що творіння – не мудрість – огрíх, поневільний рефлекс?
поміж люду кричав «зупинись!» до межі напіврозпаду,
опинившись у лімбі епох, і тому
не воскрес?
незапліднений дар, наче рак, потрапляє у кратери,
і несеться по венах лавина знеструмлених зір,
а у венах не кров – рідина зі стокранових крапельниць –
напоїла талан і звела у безпам’ятство прірв.
де той справжній Митець, непридуманий генієм поступу,
що не кидає камінь на вáги в останній момент,
що складе під кінець свого витвору іспит на Господа,
а знетямлений люд звинуватить його сто імен?
05.03.2026, ЮІ
#чбб
#вірші
1 310
Repost from N/a
місто сьогодні -
вицвілий картонний макет,
де сонце приклеєне до неба
дешевим скотчем…
знаєш,
я не хочу бути дівчиною,
яка чекала двадцять два роки
у порожній кімнаті,
спостерігаючи
за цим видовищем…
мене оточує тиша, Докторе.
не та, що в кімнаті,
а та, від якої на очах
лишаються мокрі мітки,
щойно відводжу
погляд
від вікна.
бачиш,
бачиш цю тріщину
на стелі?
з неї пахне не Галіфреєм -
там пахне пилом
змарнованого часу.
прошууу, вилікуй мене
від цієї реальності...
я, чорт побери, знаю,
що ти десь тут.
не в блискучих обладунках,
а в потертому піджаку,
з кишенями,
повними непотрібних ключів,
що не згодяться
навідатись
в жодні двері.
я чекаю на звук,
схожий на те,
як космос
намагається
відкашлятись.
нехай ця синя будка
приземлиться просто
на робочий стіл,
розбиваючи чашки
недопитої
рутини.
мій діагноз - невідомість,
що не сумісна з життям.
дезінфікуй це «завтра»
звуковою викруткою,
вирви мене з цієї петлі…
я готова!
знаю,
ти не завжди привозиш туди,
куди ми хочемо,
але завжди привозиш туди,
де ми потрібні.
тож, візьми мене з собою
в ту мить,
коли Біг-Бен зупиниться,
або коли манекени
у вітринах
на площі Ринок
раптом вирішать,
що вони живі.
я не злякаюсь,
я вже бачила Вашту Нераду
у тінях настільної лампи.
ти можеш видалити мою історію,
я згодна,
згодна не існувати,
аби тільки не чути,
як скрипить
цей пластмасовий світ.
тисни на старий важіль.
ми летимо не «кудись»,
ми летимо «геть».
і якщо завтра я стану
просто
відлунням
у твоїй пам’яті -
це буде краще,
ніж прикидатись вартісною
у сірій черзі за життям,
якого не існує.
тисни,
тисни важіль до упору.
це не втеча,
це
нарешті
зцілення.
1 310
обирав не мене і тільки
не могла я цього засвідчити
почуття всі сховала в клітку
чому я маю
тобі повірити?
відчуваю лише тривогу
у словах – небезпечний струм
я не бачу свою дорогу
замість солоду чую шум
обирав не мене і звісно
залишив головну печать
поміж ребер відверто тисне
я втомилась тебе чекать.
@luvmypoetry
1 310
кажу їм, не йдіть за мною, не вештайтесь, не ходіть:
у мене що думка — попіл,
що слово — рана,
що порух — лихо.
у мене в кишені ножик,
у другій — камінь,
у третій — отруйний дріт,
і все, що не вб’є, те вас неодмінно вихолодить.
Та вперті не слухають, лагідні поруч йдуть:
кажуть, що попіл — сонце,
що лихо — солод,
що рани — рожі,
я ж, втомлена темрява, горнусь до теплого,
горнусь до рук їхніх,
горнусь до душ.
І якось вночі вони викрадають ножик.
Кажу, забирайтеся, поруч не никайте чи ждіть біди.
у мене за ребрами — ворон,
у горлі — оси,
у серці — каїн,
та лагідні тихо блукають, мовчки кочують, плетуть сліди
і якось вночі з кишені витягують камінь.
Вже лагідним холодно (амок побігає й наздожене)
кажуть, врятуємо,
кажуть, зігріємо,
лагідних лід
самих перев’язує. їх рятувати би, а не мене,
та все ж уночі вони викрадають отруйний дріт.
що ж ви накоїли, лагідні, сказано ж, не ходіть,
тепер ваша думка — попіл,
що слово — рана,
що порух — лихо.
в кишені у кожного — ножик,
у другій — камінь,
у третій — отруйних дріт,
вас рятуватимуть — лагідні, вбийте їх
або
вихолодіть.
Герда Соняш
#герда_соняш
1 310
Repost from N/a
Є серед моря острів.
А море навколо бурхливе,
лизькає острів постійно
хижими хитрими хвилями.
На тому острові коло,
коло з наших сестер.
Всі вони в'яжуть ковдру,
кожна зі свого боку,
але усі спільну, одну.
Жінки співають і в'яжуть,
з пальців спадають зорі,
з долонь проростають квіти,
кожна вплітає світло,
світло своєї душі.
Кожна з них може встати,
кожна може піти
без осуду і ганьби.
Повернення кожної — радість!
Сплітають волосся і руки,
зшивають спідниці та рукави
у спільне суцільне коло,
щоб разом плелося легше,
щоб разом стоялося тривко.
Щоб разом жилося міцніше
і спокійніше спалося
в обіймах надійної ковдри,
яку в'яжуть усі разом.
Жінки одягнені в сукні
і ділові костюми.
Спортивне, гламурне і бохо.
Тюрбани, дреди та коси,
суворе каре і пучок.
Хвилясті пасма і рівні.
Всі різні.
І всі вони в'яжуть ковдру,
ковдру одну на всіх,
ковдру, що грітиме кожну.
Вплітають у клаптики досвід.
Шматок, що зв'язала одна,
стане в пригоді іншій,
бо кожній потрібна ковдра,
ковдра, що гріє у холод,
ковдра, яка сховає
від спеки та від дощу.
Підтримає, втішить, дасть сили.
Ковдра — великий батут,
спіймає під час падіння.
Пружно і ніжно підхопить,
дасть імпульс,
щоб відштовхнутися,
а потім злетіти у небо.
Крила підтримки — потреба
кожної із сестер.
Ковдра — це сила сестринства,
сплетіння із ніжності
і прийняття.
Тендітні та разом сильні —
канати плетуть із ниток,
і кожна із них важлива.
Ковдра — це сила сестринства
і сяйво, яке переходить
від жінки до жінки,
допоки стоїть цей світ.
1 310
Вокзали 🚂🛤
Плачуть вокзали
Чужими сльозами.
Плачуть перони.
Блакитні вагони
Мовчазно споглядають,
Як тисячі доль
(Когось зустрічають,
Когось проводжають),
Проходить повз них.
Тепер сі-бемоль:
У вихорі часу,
Хтось зайде у касу,
І візьме квитки -
Назад чи туди.
Хтось мовчки пройде,
І сяде на ґанку,
З ночі до світанку,
Згадавши про тих,
Хто поїхав навік.
Крізь степи, поміж рік
В останнюю путь.
Йому не заснуть...
Плачуть вокзали.
Чи в когось питали,
Хто їхати мусив.
В постійному русі
Блакитні вагони,
І лиш на пероні
Мовчазно споглядають,
Кого проводжають,
Кого зустрічають.
В хаотичному танці,
Важких чемоданів,
Хтось приїхав додому,
Хтось приїхав до мами.
Колишні вигнанці,
Зійдуть рано-вранці,
І вже нові фільми:
Гарячі обійми,
Палкі поцілунки,
І десь в застосунку
Чекає таксі.
Сльоза на щоці...
Бо ж плачуть вокзали
Чужими сльозами.
@rain_in_the_air
#віршіпідписників
1 310
Repost from Віршопліткарка FM
Відлуння людини
Передмова жертви:
ша-
руділо листя,
біг-
ти надто слизько
хрест — і нині, прісно:
жінка чи бісиця?
близькість —
сниться?
сниться!
поцілунок — шия,
голос — мов снодійне,
небо — ніби навпіл —
ріже нечисть — нявка!
цик-цок-цик!
природний цикл!
хто не втік —
впав у Стікс…
Післяслово вбивці:
Керувати б ожиновим небом, розрізаним навпіл
блискавицею-лезом; даремно хотів лише влади
над тілесною м'якістю, в'юнкістю темної мавки.
Я — початок відплати, занадто шрамований клаптик,
і не тіло — відлуння людини.
Ти не винен, авжеж, тільки друзі мої, потерчата,
заманили в озерні пожежі, спаливши світання.
Очі змочені Стіксом? Ми просто хотіли пограти
на поламаних жилах. Мовчиш, чом же голос розтанув?
Це не Стікс, а потоки до Нави.
Не розправа спіткала цей люд, а мистецька посвята.
Не сичи, Змієблуде, не буде шедевра без вади,
як без смерті не будуть нові плакуни розквітати.
Я — початок човна, що показує шлях безпорадним,
і не нечисть, а сила і правда.
© Олена Галунець
@virshoplitkarka #олена_галунець
1 310
З механічного апельсина —
металевої цедри стружка
в попільничці подій.
Між балок і поршнів
нерівно пульсує тиск.
Вивергається воднем,
іскрами ультранасилля.
На оцинковану вісь
намотує мідним дротом
образ епохи:
Джекіла містер Гайд.
Балансує канатом
амбіцій та самосвідомості.
Доки дзвенить під ногами туга імла,
лунко гуде боргів оркестрова яма,
тісно набита литими мідними трубами.
В небі пливе подобою маяка
гострий пік інженерної думки.
Тягне за хмари грузний роздутий тулуб,
гнеться дюраль цепеліна в судомних па.
Передвісники смерті, віспини на боках
виступають трутовим пилом.
Неважливо нині в чиїх руках
заніміла дуга керма,
скрикують лонжерони.
З кінчика мундштука
попіл здуває протягом.
За хвилину — траекторія змінена:
з | гори | вниз
На рахунок чотири
здіймаються фалди диму,
наче дамської сукні
стигла загусла нафта,
у доземному реверансі
чорної алеманди.
@snigpoetry
#тата_пі
1 310
Repost from N/a
ось він – обвалений мі(с)т. ми стояли на краї за руки,
переплітаючи / плавлячи долі на грані падіння. і це…
мій найтаємніший злочин. моє не зумисне. забути?!
сонечко висіче титри на лобі – тюремні зарубки,
а над тобою замкнулась вода нерухомим кільцем.
кинути(сь) – камінь
~роз~
~бити це дзе~
( ( ~ркало хвиле~))
~повторів~
в ньому потвора я. хто б моє серце на гору котив?
поки я бігла наосліп, удосвіта, боса між паростків горя,
ти зодягла свою душу у темне, тотемне, тонке і прозоре
і завмирала, цілуючи поглядом синіх китів.
ти забувалася – щезненням, лезами. напередодні
я говорила з тобою. це в’їлося, як не стирай.
скільки б років не минуло – мені. бо тобі – іще жоден.
бо не стрибнула з тобою в нірвану / в холодну безодню.
бо не зуміла спинити / зломити в польоті за край.
.
..
– –
–
вічні шістнадцять.
спадають і тануть
роси. ти усміхаєшся
в них, як зуміла тоді,
–––наостанок.–––
крайнє послання
тобі опливає воском
тут, на завислій
у небі бетонній плиті,
–––моя Анно.–––
1 310
Repost from N/a
+3
Я припинила свою творчу діяльність на пару місяців, бо не могла інакше 💔 Було дуже важко.
Зараз вирівнююсь, повертаюся до себе і до вас 🥰
Скучила ♡
Буду вдячна, якщо закинете на натхнення 🫶🏻
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/5J729C7sxn
💳Номер картки банки
4441 1111 2035 1048
1 310
Repost from N/a
Перший наклад «Небесної Пристані», вона ж – історії про Іннуеля та інших янголів, що не продаються, доїхав у далеку нижню землю.
Другий в процесі друку. Є кілька вільних книг для тих, хто ще не питав.
Пишіть @alldoroga.
#до_читача
***
1 310
Repost from N/a
Поцілунок
Ми зустрілися в Азкабані —
я і твої спогади.
Коли ти вперше зайшла, самовдоволено посміхаючись,
я подумав:
характерна.
Люблю характерних.
Від них є чим підживитися.
Мені часто випадало стерегти те крило вежі, де була твоя камера.
Ти уважно стостерігала за моїми рухами —
часом каптур заважає бачити,
але не відчувати.
Хлопці дражнили мене,
наперебій розказуючи,
як будуть тебе цілувати,
як перейматимуть все красиве і цікаве, що ти колись бачила,
збираючи до скарбнички:
ранкові пробудження з татом на риболовлю;
обійми з великим рудим собакою;
велосипедні перегони лісопосадкою і поле — гарні з тих квітів виходили вінки;
а ще вигадки —
де була так довго і чого знову вся футболка в черешні.
Я дратувався, але знав.
Ці спогади не для них.
....
Ми зустрілися в Азкабані —
я і твої спогади.
Таки мені не здалося,
ти слідкувала за мною.
Невже такий, як я міг сподобатися?
Часом і я думав собі, як тебе поцілую.
Як зберу і сховаю в кишені свого каптура:
всі твої доторки — не пальчики, а кераміка — шорсткі і тендітні;
запахи — густі арабськонічні й ледь вловимі — сонячні зайчики;
поцілунки — кришталеві та крихкі — не впустити б
і слова — муркотики, солодусі і динозаврики.
Знайти би місце в кишені.
Знайшов.
...
Ми зустрілися в Азкабані —
я і твої спогади.
Тієї ночі ти підкликала мене ближче до своєї камери.
Мовляв, надто вітряно.
Попросила мене затулити собою від протягу.
Ви ж не відчуваєте холоду — мовила.
Я не відчував.
Тож став проти вітру, даруючи тобі подобу тепла —
справжнього тепла я не міг дати.
Так стояв і не смів повертатися, вперше за все своє буття теплішаючи.
Потім ти ще не раз просила мене так ставати.
Поміж тобою і вітром.
І я ставав.
...
Ми зустрілися в Азкабані —
я і твої спогади.
В одну з таких вітряних ночей хтось доніс керівництву, що я покидав пост.
Мене довго-довго перевіряли,
нишпорили холодом у закутках мого каптура і врешті знайшли.
Знайшли одного динозаврика на дні кишені,
я, певно, забув його по дорозі заморозити.
І тоді вони повели нас на площу.
Ту саму.
Площу Поцілунків.
І сказали дивитися — часом каптур заважає бачити,
але не відчувати.
І я відчув,
відчув,
як з тебе виціловують всі теплі спогади.
відчув,
як з тебе виціловують всі гіркі спогади.
відчув,
як з тебе виціловують все, що було твоєю пам'яттю.
І я відчув —
від тебе більше нічого, нічого не залишилось.
...
Ми попрощалися в Азкабані —
я і твої спогади.
#румінації
1 310
Repost from ✒️ віршневий сад
+6
та це магія, не інакше! ✨
у мене сьогодні вкотре День народження 😎🍒
вітання приймаються ☺️
У свій день народження відкриваю мікробанку Вишеньтаря, щоб бустанути спільний збір від @verondadjokonda та dykaposhta на евакуаційний позяшляховик для медиків НГУ!
Монобанка Вишеньтаря:
4874 1000 2647 6872
https://send.monobank.ua/jar/3FmSwuoYmK
🎯 Ціль збору: 7000 грн за 7 днів
(люблю великі числа, хоч і будь-яка сума на благодійність – це вже прекрасно ✨)
підтримуймо ЗСУ разом!
буду дуже вдячний ☺️❤️
дякую, що продовжуєте читати, надихати та підтримувати 🥰
у захваті від вас, обіймаю 🤗
p.s. якщо ще є бажання і можливість скромно підтримати мою творчість, це завжди можна зробити на особисту картку
PrivatBank 4731185634973942
👉 👈1 310
Repost from КОТОЛИСИ 💚🧡
тому що в маленькому тілі – безмежний дух;
і скільки б тебе не ховали в кишені глумління,
твоя сила, що шви між нитками розводить, – твій друг.
і кожен твій м’яз – найцупкіша мітрилова линва.
борись.
тому що за крихтами-ребрами – сяйво без меж;
і скільки б тебе не стискали убивчі лещата,
твоє серце не переплавиш, на брухт не зігнеш.
і кожен твій стукіт – це вміння прицільно прощати.
борись.
тому що в дрібнім кулаці є синичне перо;
якщо і захочуть тебе між пилинок розтерти,
твоє слово – пронизливе, вічне тавро –
буде мстиво пекти їм до самої смерті.
борись.
тому що на невеликій голівці – золотий вінок;
злий геній не здатен тебе обвести і круг пальця,
на блиск твого розуму не осяде з роками вино,
у чистому погляді сонця хоч вічно купайся.
борись.
тому що у крихітних ножнах – загострена голка як меч;
ні зміям, ні велетам світу його не підняти,
але найгрубішу луску твоя зброя візьме.
і подряпаним шляхом вертатимеш в рідні пенати.
борись.
тому що в найтоншому голосі – підкоряючий звук;
твій шепіт буде наказом четвірці, запряженій світом.
твої ноги читатимуть небо і води, поля і траву,
та не швидший за вітер, бо станеш тим вітром.
борись.
тому що в найменшому сумніві – найглибший провал.
і тільки тобі, друже, видно світ без мікроскопу.
коли до потилиці липне той сумнів, що спокій зірвав
«чому я настільки малий?»,
відповім тобі вкотре….
© Максим Чурков (Немаксим)
https://t.me/cherry_poetry
1 310
Repost from N/a
Присвячується всім, хто залишається вірним традиціям.
Гей, народе, шабашмо застільно:
(Що?)річне
(все)оновлення
визріло!
Піднімімося, певно, вже іншими —
Оповитими метеофлером,
Під егід(р)ою двадцятиглавою —
Нам потреба примножити стане
Двадцять шостою жити причиною.
Життєлюби, усім обмивати
Перетворення плюса на мінус!
Життєстверди, анумо співайте
На мотив румінованих пісеньок:
Проковтнули двадцять п'ять —
Стали в горлі криво —
Не вдалося відгуляти
Два нуль два чотири.
Де поділись двадцять три?
Де їх відшукать?
Нову пісню розпочніте:
Раз, два —
Двадцять два.
Двадцять. Два.
Двадцять. Два.
Двадцять. Два.
Все, що не вбиває —
«Ре-трав-ма-ти-за-ці-я».
Все, що побажаєте —
Вголос не проказуйте.
Із нового рядка запишіть:
Підсумок.
Дата.
Місяць.
Рік.
Підпис.
«Відсьогодні — точно вже інші ми».
(Що?)річне
(все)оновлення
визріло.
(Скільки ще причин жити лишилося?)
#карманнінотатки
Січень 2026
1 310
Repost from N/a
Господи
скажи мені, що я не поламана
й не неправильна,
скажи, що рішення можна міняти
й міняти правила,
скажи мені, Боже, що я не втрачена
і не загнана,
скажи, що навчуся бути з собою,
а не зі справами,
скажи, що навчуся бути відвертою й бути чесною:
жити в брехні може і легше, але ставатимеш надто стертою.
скажи, що життя буде триматися купки наче підклеєне,
буде триматися навіть коли я напишу себе під стелею,
буде триматися, коли я скажу що усе покинула,
буде триматися і тоді коли в мене за спиною
зникнуть страхи, які зупиняли мене під примусом.
Боже, скажи мені - я не поламана
і не стримана!
Боже, скажи мені, що я зможу усе це вижити,
і кожного разу, коли боюся кричи в мене!
Господи, просто у голові кричи і кричи мені,
що я можу це все змінити
і переграти правила.
доки усе в мені злиться на власні марення,
доки усе в мені в люті руйнує відданість
і перетворює жах молитвами й віршами,
Господи, просто скажи мені, що я правильна.
просто скажи,
що я зможу у цьому вижити
5.6.24
#вірші
Available now! Telegram Research 2025 — the year's key insights 
