Храм поезії (🖤)

Шанування бога моху Ми сиділи у мене на кухні Ти поклала мед у свій чай В цей момент відбувся Зсув реальності Миттєво нас оточили дерева темного лісу А галявина де ми чаювали Єдина залишилась залита світлом Пташки ластовиння неба Співали нам драм енд бейс Ти мені показувала свої тату по всьому тілі Сівши на стіл Це були татуювання Майбутніх поезій майбутніх поетів - Дивись цей вірш напишуть через дванадцять років А автор цих рядків ще не народився на світ Ці татуювання проявляються тільки коли ти поруч зі мною Тільки коли ми разом проводимо час

є тільки стіна, і стіна, і нічого немає більше є тільки твій голос – його на стіні розвішай стіна виростає із неба, вгинається долу хіба це життя? це бродіння себе по колу є тільки стіна, і стоятися поруч – рівно між світом, що дихає, світом, що мерзне, – прірва перфекція тисне – кути у стіни обвислі і тріщини рвано сплітаються сотнями смислів метелики мертві, і їхні ефекти мертві «самавинувата» розказують вкотре жертві стіну – не пливти, а тонути у ній, тонути тому тебе тут так багато, тому тут стіна і стіна, другосортні надбиті блоки такі, як любов, як вода, як твій спокій стіну на повтор – по периметру руки й рухи твій голос висить на стіні – лиш бери і слухай і, спершись, – курити, корити, кору на собі ламати ні вчора в собі, ані завтра в собі не мати зійди із ковчега, подякуй за нього Ною бо все, що ти можеш, – це стати для себе стіною (с) Юлія Шевель #юлія_шевель

Повесні білі простирадла сходять Ріками Квітами Голосять тільки трембіти Грають цілий рік богам Луною Проводять Замолюють Гріхи Первородний та останній /"Ой, на кого ти нас лишив..."/. Час летить Покоління збігають Залишають тільки імена Та хто їх завтра згадає? /"Господи, сохрани і заступи сина мого..., пом'яни душі дітей моїх..."/. А ці голоси не сплутати ні з чим Ніхто не зможе їх повторити Ні люди Ні мольфари Ні боги. А коней все женуть і женуть Зав'язують очі Не бійтеся Попереду не прірва — переправа /"Ой, за гіллям місяченько, За гіллям, Ой, ти собі молоденька, Засілля. Ой, сідлали сиві коні, Сідлали...."/. Брехня. Собаки брешуть Неможливо слухати цей гавкіт Намисто падає Червоні коралі по всій обóрі по всім плаям Всі гори багряні /"Ой пішов я в полонинку, В полонинці чічка. Ой що робиш, поробляєш..."/. І раптом Тиша тииишшшааа тшшшшшшш Ти чуєш? Зараз вони грають тільки для тебе Вони кличуть Біжи скоріше Біжи що є сил Не обертайся – за спиною ти все вже бачив Не зупиняйся /...../ Вона чекає.... Юрій Іванов, листопад 2023

в тебе був секс в туалеті закладу, секс в парку, секс у подруги вдома, поки та спала, секс в поліцейському відділку, секс у стосунках, секс з людиною, яку ти знаєш від сили декілька годин. ти цілувалась з представником гомосексуальної орієнтації, цілувалась з представниками своєї статі, і з тими, і з іншими на танцмайданчику, під час сету якогось класного діджея. відправляла нюдси в інтернеті малознайомим людям, отримувала від них нюдси навзаєм, використовувала секс-іграшки, навчилась мастурбувати, дивилась порно різних жанрів, навіть дивилась порно з партнером, використовувала віск, наручники, здається, тебе також звʼязували. ти відчувала себе бажаною, пристрасною та красивою, проте хоч раз, під час процесу «тіло до тіла» ти відчувала себе по-справжньому коханою? – б.

Чокер з вставками з натуральних мушель, перламутру, фурнітура нержавіюча 🤩 #в_наявності @ola_poetry

Слухай тишу Дивись на зорі На вогні з вікон будинку навпроти Зробив вдих і видих Видих і вдих Відчуй кількість прожитих років Досвіду Що заповнює Розум Приблизно так само Як і цей сигаретний дим Подумай про дім Де він? І що це дійсно для тебе Д І М Нещодавно я заїхав у двір Який в дитинстві був мені рідним Захищений від вітрів Типовою радянською забудовою Він створював Замкнуте середовище В якому я і пізнав вперше Кохання і біль Піднявся на 12 поверх З якого спостерігав світ Зайшов до кімнати Три на три Невже це і є Д І М Вдих видих Видих вдих Д И М Я курю на балконі в приватному секторі Слухаю як завиває вкотре сирена Я тут нещодавно іще навіть речі Не всі сюди переніс Це мій черговий тимчасовий прихисток Не порахую скільки за 3 роки змінив таких Напіврозвалених, понівечених хат брудних Але цей не такий Може це і є В І Н Місце в якому уявляєш минулі часи Місце в якому відновлюєш сили Місце яке ти обовʼязково покинеш Щоб далі йти Виходить що дім там де Т И бачиш сни Спи 15-16.08.2025

СОЦІОФОБІЯ Вставай! Пора годувати ментальних привидів недобитого соціалізму. Не лізь! Це тебе не стосується! Стусанів захотілось? Життя порошиться порцеляновим сервізом. Аби лиш не впасти духом до свята! А то ще хто-небудь поріже пальці об гострі шпальти висміювання… Не смій! Чуєш?! Не смій                            …ся! Не показуй емоції. Не говори       [надто голосно]. Не     виділяйся. Не     ризикуй. Не…        Не… Обридло! Н Е  М Р І Й! Мрії — то найлютіший ворог при штампуванні характеру. (зрештою, мрію ніхто не зруйнує, якщо в тебе мрії нема). Краще не ризикувати… Будівництво особистості — нехитра промисловість (про мислення, звісно не йдеться, та й слова сказати наперекір матері права не маєш). Так і вмирає дитинність під важкою металообробкою… Із приходом прагнення прогнутися під прототип простоти. Нас не навчали любові до себе та фінансової грамотності. Зате нас учили слухатись. Бути зручними чемними. — Дивись, ось цей хлопчик Нік – чемний. Бери з нього приклад! (І як би ти не старався, син маминої подруги завжди “чемніший”) Чомусь у слові “пропаганда” мені завше чується “gun”. (Ну бо “а як же по-іншому привчити до порядку і дисципліни,  якщо не під дулом контролю?!”) Звідки взялася “різня” у слові “відрізнятися”??? Хоча, у Сибірі картина прояснюється… Та всі небажані кадри з полотна ілюзорної ідеальності не вирізати! Ножиці вже не ті… Надрізи ще довго залишатимуться у серцях внуків, правнуків. Надрізи у ДНК… — Тримай, це сімейний раритет. Передаси його потім сину/дочці. ...І гляди, аби леза не затупилися! Досить! Досить досипати цей досвід у голови наших нащадків! Я хочу викинути ті кляті ножиці, аби мої діти не знали, що таке страх виділятися! Нехай мої діти відчувають безпеку без пекучості в грудях за відрізаний язик совісті. Нехай не бояться приймати рішення. Помилятися (а не “що сусіди скажуть?”). Бо зміни самі не приходять — їх треба штовхати. І вони й далі котитимуться на Сізіфову гору, поки більшість буде прагнути прогнутись (чи, може, прогнитись?) — Ну все, все, не ний!  …поки оніміння — все ще успадкована захисна модель поведінки ...поки “Я” залишатиметься останньою літерою алфавіту…

*** Мамо, від мрій залишилися клаптики Згадка ж то коле, то рве Душу безжально і змушує плакати Знов під мотив ретровейв. В юні роки, незнайомі зі скрутами, Часто казала я: "Мам, Диско-хіти недоречно вже слухати. Стиль цей — доба кам'яна". Вітром нестримним невпинно наш час минав, Дні рвав, мов листя з дерев. Знаю тепер, що здається сучасним нам Добре забуте старе. З віком, як бачиш, міняються цінності. Скарбом стає навіть тінь – Рину в минуле під музику іноді. Став ностальжі "нафталін". Знаєш, набридло робити все похапцем. Сповнені будні імли. Ретро ж безсмертне, бо більш ніж епоха цей Рай твій із днів молодих. Там ти танцюєш під музику з радіо. Юна, не знаєш біди. Щиро щодня усміхаєшся радісно: Лихо ж не б'є ще під дих. Пам'ять про тебе збираю із клаптиків. Спомин — то янгол, то лев. Мамо, я ж сильна, втім як не заплакати, Чуючи цей ретровейв? ©Марія Чекарьова 27-28 березня, 2 квітня 2023 року P.S. Вірш для дуелі відеодекламацій на тему "Ретровейв" від OWL HUB.

Майстриня Оля Ритик, прикраси якої люблю носити, тепер має телеграм-канал, де показуватиме силянки, кольє, підвіски. Залишаю посилання: https://t.me/inspiration_style_ua

Опівнічний політ до високого замку (Східний мур) вже другий десяток років пішов, як стрілку заїло на хвилині до півночі, стрілку-маятник: то гойдне вперед, то вернеться, от тільки вертає щораз на секунду ближче. а наш міський годинник тим часом пробив одинадцяту: бурштинні разки ліхтарів вмить почорніли – згасле намисто гулькнуло в нічні течії, парко звивається слід поза нами, як лінія Нілу – ступиш, а там мов попечено. так ми і бігли, зі збаламученим взором, стріли останні ховаючи в рукавах, полотнáми кварталів, шитих білим по чорному – гомоном ніжності у мушлі стрáху. брязкальце сміху і бризки нагрудних ліхтариків, кучерем блимнув перших любовей анфас, над головами жовто відлунював маятник стугоном з трас. і дріботілось нам так, що от-от і оступимось, прийме попечене дно тонку кістку, близився гук нетутешній списом у сутінь, – і панцир сутіні тріснув. гублячи пірʼя, і кільця, і скельця, і подих, і слух, впали у світло підʼїзду метеликове ледь видихаючи, чуємо: тихшає гук, інших наздоганяє, наздоганяє, запетлює. Харків 08.07 – 10.07.25

Яскравий чокер з бісеру та кольорового перламутру і перламутрового серденька всього за 230 грн🔥 Фурнітура нержавіюча Писати @ola_poetry #в_наявності

міста немає радість моя місто яке ми торік обходили вздовж і впоперек де трималися за руки лежачи під непевними зірками де боялися одна одної торкнутись але загорялися водночас таким ясним таким гарячим вогнем що на стінах будинків танцювали тіні цього міста більше немає радість моя є тільки його скалічений двійник який несе своє поторочене покручене тіло обережно немов скляне є тільки відлуння пісні а пісні немає бо співця накрило такою важкою чорною повстю що крізь неї не роздивитися ані непевних зірок ані рожевих місяців ані зелених бань і рудих дахів під якими танцювали літніми ночами наші залюблені тіні радість моя і тепер коли нас ось так розкидало світами коли довкола нашого міста горять дороги а в груди йому як у велетенський бубон раз у раз вдаряють металеві долоні снарядів я певна що на безлюдних вулицях на спорожнілих площах наші тіні і досі танцюють досі тримаються за руки досі обіймають великі тіла дерев на брамі заборовського вінценосне серце горить горить і не гасне Ірина Шувалова #ірина_шувалова

якби сльози твої лише знали коли саме будуть пролиті й перед ким то мабуть не чекали би стиглих грудневих заходів сонця якби нашим розмовам сказали що більше не будуть мріями а реальністю стануть як трепетно ми б берегли кожне слово проковтане часом в безодні забуте якби ти дізнався що можна розтанути в цих руках чи був би ти все ще тут #літери

«Життя повзе вперед і правила свої диктує. Покірно, мов корови, в череді за ним бредем. Я зміг би без проблем вернутися в минуле, Але не зможу віднайти колишнього себе. Не думай геть про тих, хто тягнеться позаду. Вдягнула хтиву сукню із шлибоким декольте...» Сидиш впівоберта і слухаєш тираду. Безмовно дивишся на світ крізь скельце вітрове. А поруч пролітають змочені машини. Циклон прийшов, дощем укрило з даху до коліс. Тримаєш телефон, чекаєш неупинно, Що подзвонивши, скаже: «Запізнитися посмів». Колотить серце вже, лице, як камінь, сіре, А тіло розболілось, мов товсті слони сповзли. Ще трохи потерпіти, і невдовзі піде Моє життя, як зачіска твоя ― під три чорти.

чай з мухоморів пакетик, який надихає пакетик, який має отруйну структуру пакетик, який руйнує людську меланхолію пакетик - потенційний кіллер пакетик... вода не є водограєм вода не влаштовує перепон чи роздору вода це фундамент, своєрідний капітолій вода - природній дилер вода... я бачу, як мені стає краще я відчуваю, як вода з-під крану починає подобатись я сміюся, бо біля мене все стає кольоровим я бадьорий та готовий робити декілька справ я... та розумію, як мені хочеться спати і бачу, як мавка робить по моїх ямках "тиць" падаю на коліна, моя принцеса призначає героєм але не того, хто смертельного чаю за мить перебрав ліг. 26.06.20

Надія Оголити душу завше важко, Пізнавши рабство почуттів, Пристрасть від насиченої гри В незламну єдність, здатну Згубити безпорадність днів, Змінити відчай на відраду. Єдина мить німого зволікання Призводить до незвіданих подій, Утрати рівноваги і життя років У роздумах, одвіку непринадних, Про те, чи забагато парубок хотів, Злісної вини невтомну мантру. Складно віднайти нову наснагу, Пірнути з головою в річку долі, Повірити, що течія потоком кволим Стрімко віднесе до берегів незнаних, Омріяних земель; позбутись болю, Зробити крок назустріч. Може варто? Плювати. Я стрибну у вир. Останній раз.  Напевне.. "Ехо глибин безодні" с.56

місто лягає та майже щоночі не спить темінь покличе гуляти та тільки у вікна все, що колись нам здавалося звичним – вмить зникло сенсу лягати немає, бо пишуть про зліт а це означає, що часу багато на думи, спогади, сповіді, спомини…спокій лиш ні… а можна шукати невтомно вину у вині, долонею терти солоний набридливий струмінь а можна стелитись в метро але тільки удвох – один сам себе не жалієш – сидиш в коридорі і чуєш, як посеред міста обстрілюють зорі: чи збили чи може само із району втекло та все ж ніч минає і хоч безперервно кричить і довго іще деренчить – уповільнює рими, цей втомлений світ день у день так бажаєм покинуть – щоночі ж так хочеться ще раз прожити хоч мить … знов ранок зустріне нас втомлених щиро, туманний розвіється попіл і сонячне згладиться небо, донати летять з укриттів і на «очі» й на реби, а ще хтось підкинуть просив на зимові «талани»… © ольга ритик #вірш

Згорнуся, як кров, на підлозі. Всохнуся на час безвод(ль)ний. Пильнуватиму насіння, щоби не розвіялося. Мірило сну підкаже, коли спокійно, коли снодійне піґулкою тиші подіяло. "Оголюй коріння дужче", – нашептує темрява – "волога в мені, пий". "Вкопайся глибше у ґрунт", – невгаває день – "в землі вода є завжди". А мені б просто не рухатись, щоб не зрушити монолітне осердя, і поверхневі тріщини не стали внутрішніми, не вийшли за мальовані болем кордони. Озоново-бузинові крони, здається, сховають, підживлять. Аж ні - тут йдеться тільки про панування й підкорення. Захоплення варте захоплення. Інвазія - давня, як світ. Ще й слів не було, а вбивати повільно вміли. Отак обростаю пилом, смогом і безвістю. Лахміттям нетлінної важкости, яку не струсити - потоками доцільних дотиків визбирати можливо, та де б узяти тисячороки на рівностояння?! Зомліли червневі бранці, наповнені спрагою. Обіручні незаземлені перехожі. Ці гарячі бульбашки важкого повітря. Сміються з мене. З такими тригерами, кажуть, не виживеш. З такими гирями, кажуть, не втонеш. Води не діждешся, кажуть, і взимку. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі