Храм поезії (🖤)

спогади стукають в двері - ми знаєм, ти тут впускай нас у вени, як суміш отрут стели для нас ліжко - червоне й липке склади свої мрії в цей чорний пакет спогади стягують шкіру - росте хай нова вставай, ми ж то знаєм - ти й досі жива розхитують спогади люльку-труну ідіть, - кажу, - звідси, я вас не стягну ідіть, - кажу, - звідси, тримайте межу я вічність без вас у куточку лежу я інші вже спогади пхаю в рюкзак я звикла без вас, тож нехай буде так кажуть: дивись - твоє мирне життя ось сон без тривог - ти тут спиш, як дитя ось світла багато, найперше - в тобі ось сад твій великий - без сліз і гробів ось світ тебе ловить, і ловить, і ло... клянемось, усе саме так і було і тиснуть за горло, і звалюють з ніг не вірю я, зрештою, жодному з них Юлія Шевель #юлія_шевель

Коли ти прийдеш – я не матиму зовсім нічого Останню надію за рогом і ту, на обід, обійду. Стоятиме спомин, Дзвенітимуть дзвони і пам’яті стогін покличе в дорогу А я не піду. Ми тільки удвох: перемога і гори, і горе, що завжди за нами, як привид. Коханий, ти стільки цих слів у собі вже затримав, Я досі дивуюся: Як ти досі говориш? Тоня Корнута #тоня_корнута

(...) я — мішень. я — мішень. порцелянова, біла. вимита нині уранці до найдрібнішого клаптика тіла. вбрана нині уранці в усе празникове: кеди улюблені, сукня в квітки, кольорова. тонке пальтечко на гострі знедавна плечі. я — мішень. я — мішень. мені личать красиві речі. паспорт в лівій кишені, фото родини — у правій. парфуми уже скінчились. та я м’ятою доприправлю посивіле своє волосся, перешерхлу весняну шкіру. я — мішень, а мішені не плачуть. і не скаржаться на зневіру. і не скаржаться, власне, зовсім. і нікому не дорікають. ні тоді, як сидять у льосі. ні тоді, коли їм «прилітає». я — мішень. коли небо горить і блідне, я — мішень. я стаю у чергу за смертю або за хлібом. Катерина Міхаліцина

Пристрасті по ключицях ❤️‍🔥 (за мотивами натхненних зітхань @jessihalliwell ) Це ж треба на світ цей такою вродитись, Мов витвір мистецтва, шедевр, ідеал! Частішає подих і ширше зіниці: Копицю волосся, відкривши ключиці, Він подумки з пліч її тихо прибрав…

Це не лілії на воді - білі пальці прорізають холодну гладь п'ятірнею темні коси її заплітаються, колосяться, линуть вслід за упавшою вниз зорею. ... Говорила, мов фіксувала Всесвіт у кожній точці, певно, він, окрім неї не мав на кого обпертися, певно, кожен, хто мав опору її позбувався зовсім, лиш би раз заплутатися в громовицях плетиві. Так і він вплітав себе в неї туго-натуго, лиш би стати светром їй - зігрівати взимку. В серце вплів себе - тож воно калатає: захиталась зніжена зрум'яніла жінка. Стала зовсім легка і, либонь, фарфорова, голос чути ледь-ледь, мов травневий вітер. Що не слово - спиняв її збайдужіння молотом, звик лишень громовиці кохати й вірити. ... Це не лілії на воді - білі пальці прорізають холодну гладь п'ятірнею. Сібіл Вейн утопила свого коханця і вода розступилася перед нею. Вероніка Мовчан #веронічка

Ми — ті, хто рухає мізками? Чи просто великими пальцями? Ми — вищі? умовно? За тих, хто вперше взяв палицю і став неандертальцем? Бог милував їх від життя у стилі апокаліпсису. Нині ми — самотні, як один із Маккалістерів, у світі мегаполісів і хаосу. Вони пережили мамонтів, малюючи їх на стінах, Будуючи з кісток гроти. Мистецтво виживання — без офісної роботи. А ми — будуємо хмарочоси, з яких не втекти, але все одно боремось за свободу. Кожен із нас — на один, два, три відсотки — неандерталець за ДНК-походженням. Навіть ти успадкував тривожні настрої від народження. Колись — від предків тремтіли мамонти й бізони. Зараз — ми важко дихаємо від поганого озону, якого шкідливим зробили ми— Фанати самознищення і зброї. Зустрінемось після ядерної зими з тобою. (?) #VseVoloshka@AllVoloshka #ЄЩОСЬ #поезія_живе #війна@AllVoloshka

Вірш-веселка Розчиняюся. Смуга за смугою тане          в настирливих променях. Обернуся тюльпанами.           Зможеш мене упізнати? Розтечуся блаватною плямою                             в охрі колосся. Набридає висíти       скибкою дивного фрукта              над містом картатості. А вчорашнє пустити світами,                  можливо, на краще. Той бокал почуттів     розлетівся на друзки. Не склеїти. Та ходити по них —     тільки зайві стрибки для енергії. Запекалась колись у бурштин           із лякливим метеликом. Та не всиділа. Між людоскелями     віадуки обтяжливо зводити,               приймуть лиш обрані – Хто з однаковим ракурсом погляду. P.S. 3-тє місце у півфіналі Міжсезоння Котолисів. На фото подвійна веселка над Контрактовою площею в Києві. #котолиси, #верлібр

📖 Часу нема 📖 Часу нема. Чую, як крадькома Грає старий кларнет серед тіней-тенет – Сідней Біше тихий фокстрот струмить, І я не знаю, що це за місто, що це за світ. А по бруківці танцюють десятки прозорих пар, У них такі невагомі па. Сяють обличчя між міражів і примар. На підвіконні сидить білий кіт. І часу нема. Я знаю – часу нема, А є кав’ярня на березі моря, і в ній – грамофон, І я не знаю, що це за світ, що це за сон, Але над будинками знову дзвенить бузковий солодкий дощ, Коли ти почнеш іти, зітреш собі кілька підошов, Але точно прийдеш у місто-на-березі-моря, Де море зелених крон і небо з тобою поряд. Але часу немає, І це головне, коли обіймає пітьма, є Щось іще, згадай парк та причал, Човнів притулок, що нас колись зустрічав, І між багатьох світів, і серед тисяч доріг Мені хтось добрий його колись передрік, А хто то був – я забув, а може, просто не знав, Одне є точним – він був як маяк. Але часу немає, Звуки кларнету лунають, І це, мій друг – такий тобі нині знак. @worldscrossroads #alldoroga

маленький топ каналів сучасної української поезії ч.2: Валерія Домрачова Євгеній Морі Владислав Малишев Поліна Шишлевська Стас Гриненчук Євген Остапчук Ната Фандоріна Mitchy Карпатський ніндзя Ася Ейрена Катерина Харченко Вдома Ада Дар'я Лісіч Юлія Кірюхіна Іванна Волошина ЗаВІРшована Ярослав Ґадзінський Сашко Середа Безмежна надмірність Роніка Пожарська Андріана Кіндратович Ольга Рубнікович Сергій Рубнікович Ростислав Кузик Катерина Рубан Євгенія Громова Марина Пономаренко Той легінь з Чернівців Вікторія Васьківська-Либідь Ольга Духота Марія Косян Чай (ка) Тетяна Хоронжук Ельф Сіль Ксенія Нестеренко Та, що говорить з тишею Каріна Антоненко Аліса Шампанська Соломія Мардарович Олена Левченко Ольга Дубрівук Лелі Покотиполе Вікторія Фещук Кшися Федорович Марина Горбатюк Юліана Лесняк Ольга Гонтар Джессі Галлівелл

Не хоче мені чат GPT робити нормальні очі на небі, то хай буде вже так. *** Турботи танцюють по колу, як голка платівки, до сказу. Засохли всі квіти в потрісканих горщиках, пусто у вазах. Поволі заплющую очі для втечі у царство онірів, Де сірі зеніти слугують надією, дороговказом. Ласкаві та трохи сумні сяють на небі, наче світила. Два сонця натомість одного побачать вину і поразки. Лежу горілиць, шепочу сповідь в полі червонім від маків, Бо тільки у царстві онірів я справжня. З тобою. Без маски. Світила на небі, та небо гримить, невдоволено шепче, Що сон не оживить померлих коханих — не збреше і блазень. Туманні нитки тіней в'яжуть мене по руках, шиють саван. «Живу на твоєму осонні, — у небо промовлю виразно. — Хотіла б не спати зрадливо, прогнати онірів. Померти!» Вальсую із Гіпносом. А обіймає у мріях Танатос.

(Слова Чаклунки) - Метелику, сідай. Горнися до долоні. 3 моїх мрійливих марень ти вилетів сюди. Живеш лише добу, тому ми не знайомі, Хоча на крилах бачу споріднені сліди. Мені потрібно вкрай коріння Мандрагори, Щоб чарами чаклунки серця собі згребти. Навіщо, не питай, на світі ти зі вчора, То стигла насолода при здійсненні мети. (Слова Метелика) - Чаклунко! (Слова Чаклунки) - Замовчи! Ти ж хочеш до палацу? Таких сердець там повно, із них мої стільці. Ти їх не зачепи! Розбудиш ще зненацька! Вони і так палають, лише почують спів. (Слова Метелика) - Малюю магічні кола навколо цієї рослини. Чаклунко, моя ти доле, напевно, сьогодні загину. Вузлами яскраві крила для тебе лише огортаю, Зроблю все і псем завию, не вижени тільки із Раю. (Слова Чаклунки) - Рослино, ти прийми метелика подобу, На згадку спільних вражень і людяних розмов. Серця заполони, пророцтва дати спробуй, Він виконав завдання і з шаною пішов. ——————————————— (Слова Чаклунки) - Чомусь від тих сердець я більше не хмілію, Хоч магія чорніє в спокусливій руці. (Слова Мандрагори) - Володарко стихій, царице буревіїв, Метелик мав прохання тоді наприкінці: (Слова Метелика перед загибеллю) «Рослино, тобі ввіряю життя без чаклунки нікчемне. Я бачив ії очима, то, значить, літав недаремно. Останнє, що я бажаю, забрати навіки з собою, Не серце, а душу відьми, її підкоривши живою». (Слова автора) Чаклунка без душі навіки залишилась, Безсмертя - без кохання, спокуса - за життя. Рослина не змогла розкрити ій вітрила, І замість нагороди - зловісний білий стяг. Ця магія блищить у рисах Мандрагори, В подобі до людини, що має два крила, В подобі до комах, які живуть зі вчора, В подобі до чаклунки, що з розуму звела. І кожна з цих істот спокутує свій відчай, Свій попіл на планеті, бо бачить супостат: Застрягти у віках, або піти довічно; Вперед до груд серцевих, або до крил - назад. P.s. Вірш до 1го туру Мандрагори. @sarahwatsonrhymes #мовчан

джерело: @Mr_James_Bond

моєму розп'яттю відбили голову і руки, зате залишили променисте серце, як нагадування про те, що є ще що відбивати / відбирати

На локалі Чорний чоловічок з червоною головою зі секондхендівського німецького автобуса переслідує у снах, зависає перевернутим знаком оклику. Велика крапка здається калюжою крові і я кажу собі, шо то не моє, чужинське, пригнане тисячакілометровими автошляхами спеціально, щоб лякати отою нетутешністю, незвичністю, латинкою на вицвілих інформаційних наліпках. "Lehnen Sie sich niht gegen gie Tür". "Не притуляйтеся до дверей". Та лиш біля дверей і можна постояти кляті 11 зупинок, тривалістю у півтори години, щоб не задихнутися в заторах у бункерному німецькому автобусі без кондиціонера і з вікнами, що не відчиняються. Люк над головою нагадує, що вихід є, але жіночки, які волають про протяги, не бачать і не хочуть жодного виходу, ані свіжого повітря. Чорний чоловічок з відокремленою від тіла головою гойдається на новеньких шинах старими дорожніми ямами і регоче з нашої европейськості. Бісить мене більше за спітнілих жіночок і зелену цвіль на гумових віконних рамах. Притуляюся щільніше до дверей, з надією таки випасти з секонхендівської европейськости, що нам її передали після списання.

якби у ґрунт засіялося квітів, за кількістю так само, як і куль – забракло би корінню місця світі вміститися у межах двох півкуль. @daria_lisich #лісіч_пише #лісіч

Кава перемоги От я йду і п’ю свою каву Між доріг та міст України. Між світанками і загравами Йду горами та йду присілками, Де птахи над полями линуть І де чути хвилі сопілки. Там, де синє Дніпро простерте, Підіймаю у чисте небо Я смертельно-гірке рістретто, Як вина заздоровного келих. Йду крізь золото хлібних стебел Між ізюмських бабів веселих. Моя вранішня кава – змелена У ошатному давньому Львові. Йду Карпатами – м’яко, зелено, Матча-лате гірчить у горлі. Все навколо віднині ново Та впізнавано, ніби обрій. П’ю арабіку на Хрещатику, Допиваю робусту з Хустом, Я б завершила, але що таке? Ялта кличе на капучіно! Море солоно б’є та густо Огортає степи країни. У Донецьку та під Бахмутом, На дніпровській високій Хортиці, Помагає мені не заснути Чорна кава, міцно заварена. Сонце зверху зефіркою котиться, Огортає горнятко хмарами. У тунелі кохання під Рівним, Чи на замкових стінах Кам’янцю Най еспресо заходить вірно, З цукром можна, якщо смакує. Кава ця – мені між епох ланцюг, П'ю повільно та все крокую. @worldscrossroads #alldoroga

Слухай. Я розкажу, як жити у темні віки Уникай інквізиторів і напоїв, що надто гіркі, Заведи собі пса, коня і сокола Не думай про страх, думай про щось високе Вірші пиши, ці дивні середньовічні вірші Я не знаю, чи це поможе, але і не зробить гірше Ми зустрінемося, я виникну десь у січні Я буду у чорному, я буду з мечем, він буде двосічним Я буду стояти у середмісті на площі Там буде багато людей, такого там не було ще Там буде вогонь, що розриватиме зиму, Не думай про біль, думай про щось незриме Там їстимуть грубе м'ясо, питимуть кислі вина Я читатиму твої вірші, як читають погані новини Дуже уважно, переживаючи кожну літеру Там все, що боліло тобі, що мені болітиме Там те, про що би краще мовчати, Там закінчення світу й його початок Там все, що сниться тобі, і що мені сниться, Там єресь, що нас доведе до в'язниці Не бійся, дивися суддям в обличчя Не думай про мене, думай про щось величне, Коли тобі стане зовсім погано Повторюй наймення бога та імена коханок Зізнайся суддям, в чому ти грішний, в чому я грішна Читай свої дивні середньовічні вірші Інквізитори вимруть, весна прийде, розтане крига Нас спалять усе одно. Вірші лишаться в судових книгах #марина_пономаренко

Ще трохи https://send.monobank.ua/jar/84Ub9bgKFj

У сімдесят четвертому, коли світ полонили комп’ютери, А Квін і Абба співали в піснях кожен свій мотив "я люблю тебе", Скорсезе гримів із "Хрещеним батьком", феміністки боролися за права, на острові Лубанг на Філіпінах росла висока трава. Така ж зелена, як в сорок другім, під час Другої світової. Хіроо Онодо, японський воїн, із сивою головою, лягав у траву і дивився на зорі, коли відходив до сну. "Ми не маємо права, казав він, програти їм цю війну. Ми останні лицарі цих лісів, ми спротив і партизани. Ми тут до кінця, наче ми здаємо екзамен". І коли його друзі вмирали один за одним, Він лишився останнім з останніх, нескореним самураєм. І дивився як сонячний диск опускався за обрій, і зранку знову з'являвся за небокраєм. Хіроо Онодо не мав звання, не мав сім'ї і освіти. Він думав, що досі іде війна, і на них чатують Совіти. Він не знав, що застрелився Гітлер, Він щоранку співав свої Гімни. Хіроо Онодо щодня тримав оборону на самоті серед тропіків, і жив так двадцять дев’ять років. А потім його випадково знайшли, скінчилась долина смертної тіні. І доживав він свій вік у Бразилії сідав на тепле каміння. і коли запитували його: чи він не знаходив листівок які масово кидали з літаків: "мов, виходьте, війна скінчилась". Він говорив: "знаходив листівки я". Цей Хіроо Онодо. Чому ж не виходив? Чому ж так довго дивився на сонце і воду? а просто тому, що він командиром даний наказ виконував. "оборонятись і не здаватись ніколи їм". а світ змінився, став кращою версією минулого, майже раєм, де всі зрікаються клятв, друзів, ідей, ідучи у завтра. але справа в тому, що справжнім воїнам, поетам і самураям, вони цього так і не продали не встигли, не розказали. #маріялелека 1/237 ___ Це справжня історія про японця — Хіроо Оноду (Hirō Onoda), офіцера японської імператорської армії, який майже 30 років після Другої світової війни переховувався в джунглях, вірячи, що війна досі триває.