Храм поезії (🖤)

день дощу коли я тебе хочу коли вогкість волосся і слів вітром трави сплелись з опівночі а я хочу щоб ти мене сплів як вінок із рогозу і глоду як стежки що зійшлися у шлях я іду за тобою у воду а з-під мене тікає земля уплети мене в мокре волосся поклади у кишеню й забудь день дощу сльозопадом голосить я тону в тобі поки ми тут завтра шлях врешті дійде додому розпадеться й засохне вінок я мабуть не скажу вже нікому як ми разом до нитки промокли як стікало додолу мовчання ламкість пауз і прянощі слів тільки дощ без кінця і початку і коса — її вітер розплів Анна Комар

Швидка лотерейка Розігрується книга від моєї подруги Насті: "Потяг прибуває за розкладом", Марічка Паплаускайте Опис тут Умови: - всього 40 номерів. 1 номер=40 грн - пишете в коменти до цього допису номери, які забираєте, я підтверджую і після цього робите донат - розіграш проведу, коли розберуть всі номери Пігнали! https://send.monobank.ua/jar/92zJHRxBvG

Якими ми станемо після цієї війни? Тривожними старцями чи мовчазними безумцями? Жінками, із першими пасмами сивини, дітьми, із очима безодні й дорослими лицями? Кого зречемо‌ся, кого віднайдем  після втрат? З якої любові відродяться наші племена? І скільки імен проросте поміж квітів і трав для того, щоб пам'ять не зрадила нашим знаменам? З напругою в спині, з виною вцілілих, авжеж, якими ми станемо після цієї катівні? Борцями за правду, рефреном боїв і пожеж, важливими свідками злочинів проти країни? Чи станемо вищими, чи опануємо лють? Чи буде не страшно зізнатись у власних тривогах? Я просто посію слова - і вони проростуть сиренами лютого, вірою у перемогу. Таня-Марія Литвинюк #литвинюк

| чорнота чорнот | Будинки-архіви, розмоклі кружальця на стелях, балкони-ґратівні, балкони з очима померлих: вилизують мокрі сніги блакитні прожилки – і нерви звиваються зміями в óці, шукаючи виходу. В нетрях слизьких пошрамованих вулиць блукають наосліп, навпомац заблукані звірі з міжзимʼя, стискають у кігтях прийдешнє: і світ пошматований виє, мов звір, на всевишню повню, і повня байдуже стирає з дороги життя міліметри. Світ розливає у чаші по вінця – повно болю відмірює кожному. Плéскає з нáдміром, плеще в білі долоні, змережані чорним. Доки ж смерть забиратиме тих, хто їй ще не належить? Ніжне буття – поза ним-бо немає втрати, Ніжні у шию впиваються вістря – і крутять. Шкіриться темною пащею хижа страшна почвара: й знову тебе оминає, заціпивши зуби. 18.02.26

Тчеш мене, господи, нібито щільне рядно; очі димаві виблискують тепло сатиново. Чуються лоскітні дотики ребрами, спиною – осьде і осьде ворушиться ворсом любов, – що цьому світові, господи, нині дамо!? Видихну. День спорадичний, викохує дику імлу – холодом вогким пройме кожну стоншену ниточку. Рветься – де тонко, чи міці основі та вистачить? Мит(ь)(і)cнування – неначе у воду мілку кинуто камінь, вишуркує – тут і вікуй. Вимокну. Латаєш, господи, тіло і душу мою; байковий клапоть на груди пошарпані – лептою. Нитку втинаєш і врешті плащиною, смертною. Та доточи мені вічності, боже, молю; може зігрію когось у холоднім краю вперше я. @snih_n_g #тата_пі

слова які звучать в наших діалогах це завжди як гра в сніжки буквально як гра в сніжки дивися я влучила і я хотіла влучити але це вийшло незумисне випадково ненароком несвідомо як тобі подобається ставитися до цього так і стався я знаю, що ти думаєш про мене вигадуєш химерні несподівані живі репліки заплющуєш очі і дивишся в мої ось я сиджу навпроти і ми говоримо тож скажи мені корона чи башта? це весело але перестань сумніватися цей вірш про тебе цей вірш про тебе цей вірш про тебе але ти і зараз думаєш що ні ахххах а якщо я скажу, що цей пост відкритий лише для однієї людини? та годі це найпростіший текст з усіх можливих мені подобаються фіалки

неначе жменя торішніх листків що через байдужість вітру лишались на гілці досі й нарешті відпадають під вагою такого погляду немовби яйця що з гнізда виштовхує голе і сліпе зозуленя не навчене нічому крім убивства зриваються з мене слова про війну недоношеними нерозкушеними випадають із рота відчіпляються від рядків розсотаних розхристаних розбившись розтікаються асфальтом чи спурхують підхоплені бігом сполошеного часу що з порожньою тривожною валізою щодня запізнюється на евакуаційний потяг який не ходить ніч рахує навпомацки в кишені забуті ще з осені срібняки і в цій тісноті виходить ніби різниця між тим що було і чого не ставалось це я під шаром темряви свербить нова весна і скло тремтить немовби перші крильця що це повітря спорюють така уперта зболена краса така невтомна комашина віра дивлюся не відводячи очей на сходження вогню і пил космічний осіда на віях і повня на мене виє @bozhkoistyping #ірина_божко

Смійся кажуть мені вивіски магазинів сітілайти бігборди Смійся кажуть мені роботодавці викладачі чиновники Смійся кажуть мені телебачення радіо та інтернет Все ж так чудово Будь приязним до людей вчила колись мати посміхайся їм посміхайся Ну чому ти сумний Що трапилось Сумувати це погано Але чому мені ніхто не пояснив що сумувати це природньо що плакати це нормально що Всесвіт має більше двох кольорів Чому тепер так багато людей щодня дряпають горло затвердлою сіллю в порожніх кімнатах а потім набивають цвяхами посмішки на обличчях і йдуть і йдуть і йдуть Смійся б'є мене відчуття громадянського обов'язку у правий кут уст забиваючи перший кілок Смійся б'є мене відповідальність перед рідними у лівий кут уст забиваючи другий кілок Смійся каже мені влада і брудними руками натягує нижню губу Смійся-бо Смійся Щодня я чую як не витримує перший сьомий десятий другий п'ятий тринадцятий як вони всі заливаються гомеричним сміхом Щодня я чую дедалі гучніше у цьому реготі плач крик постріли звуки вибухів та удари годинника що відраховує хвилини мовчання Смійся кажуть вони мені Смійся кажуть вони мені Смійся І я захлинаюсь сміхом наче власною кров'ю. ® Богдан Кирста

Завтра о 19:00 зустрінемось тут Можна буде замовити вірш, який я прочитаю для вас☝️💙 Також відповідатиму на запитання в прямому етері 😌 Не пропустіть 🫶

морські пси ходімо зі мною блукати по океанічному дну, шукатимем істину під кораблів непідйомними тушами, які у піску вкоренилися – їх неможливо є зрушити, та скільки тих істин потрібно на двох потонулих – одну. а ще облаштуємо вікна назовні у світ, щоб з нори могли розглядати світила далекі, як дихають вічністю. і я запитаю чи всі вони нами напевне полічені, а ти відповіш, що не знаєш, таємною мовою риб. аби тільки плескіт весла і підмісячний блиск не здурив, не виманив нас на поверхню наземними правдами – так знайдемо вдвох лиш свою маріанську западину, в якій заховаємо потім назавше взаємні сліди. @snih_n_g #тата_пі

Книжкова лотерейка: Розігруємо поетичну збірку — Лемніскату, Ірини Сажинської Вартість одного лотерейного квитка — 30 грн. Всього 33 номерків, надаються по мірі донатів, в дописі будуть оновлення. 1. Посилання на банку номер банки 4874 1000 2654 4034 (копіюється при натисканні) Кошти з лотерейки підуть на збір Веронічки * доставка Новою поштою безкоштовна

пам'ять — це м'ята, пом'ята тисячі разів, щоб відновити запах того самого міста, тих самих моментів, тієї самої... сум'яття — замінник суму, хоч скільки таблеток не кидай у чай, солодко вже не буде. перевірка на неї в крові показала критичний рівень. чиясь стеля — моя підлога. мої хмари — це її хвилі. ловлю летючу рибу за хвіст, та вона не виконає моє бажання. прошу пробачення, кажу "обізналась", забула особливі прикмети. як там? «ніколи не кажи "назавжди"» нові спогади перефарбовують стіни пам'яті всупереч моїй волі. здираю фарбу обгризаними нігтями, лише б розгледіти те, що було там раніше, хто був там раніше, чому "був"... диск, поспіхом кинутий у тривожний рюкзак, поцарапаний. набридливо заїдає, не дає побачити, не дає пробачити! монумент накритий білою пеленою, за яку відчайдушно чіпляюся, та вона не знімається. вона вилита з каменя, за яким я піду на дно. і я стану летючою рибою, матиму крила, та ніколи не злечу вище за її хвилі. залишусь подобою, дешевою підробкою, примарним образом. нехай. я просто хочу згадати обриси того самого міста, тих самих моментів, тієї самої мене. @khashchi #гортензія

Та зажди,      зачекай,       не спадай          на моє підвіконня. Ще у мелос лютневої ночі   устигнеш додати акцент. Схоже, я, як і ти,    десь зависла в пітьмі      від спонтанної дії          та тільки не сонця. Та триматися далі за дах     чи надію       питання стоїть наріжне. Ти і знаєш сама    скільки-но пронеслось       крізь повітря та землі. У брунатних калюжах     шукало сліди або знак.    Або поміж ущелин      незвіданих гір дзенькотало. Тільки спокій ховався   від тебе так само,     як і від мене. І сил не було, щоб у віхолах буднів знайти. У тобі відбивається пам'ять   хмаринок зі сходу   чи то іншої стрілки-пелюстки    із рози вітрів. Тріскотіння полярного сяйва чи змінило молекульний розсип? Так хотілося б дещицю барв   ухопити й собі. Хоч невдовзі впадеш,   не закреслити невідворотнє,   та відлуння триватиме довше,      як щось принесеш у цей світ. І малесенька крапля    поставити крапку        у справі у змозі. Ти ж іще повернешся,   як укотре усотаєш досвід. Та розбавиш мій щем чи то хугою,    чи то липневим дощем. P.S. Дякую Сонячній Темені за цікаву тему конкурсу. Вона надихнула нічний стукіт крапель по підвіконню, який заважав спати, перетворити у вірш. #поезія

під віями свого авто південний чоловік возить сонце в огрядному ящику туману витирає ганчіркою з вітрового спітнілі мов бруси корабельні родини вересових слова і всі вони ніби мої з мого серця рушили за ним вдало зловивши однією мовою безпосередності / було б гарно чути кантрі і клацання перемикачів вдихаючи прогріту дорогою шкіру між плечей сонцезалюблених @nlitvinovapoetry #літвінова

Постіль загублена в плавності доторків, нібито змащена кремом із фрезії. Лащиться вечір, керуємо безладом, треки в клітинах лунають так коротко. Мекка тілесного щастя чи відчаю? Ніч просто зникне із променем п’ятниці. Скоро за обрій мені повертатися: ти не моя, та коханням скалічена. Лічимо-лічимо крапельки-родимки. «Може, ми завтра?..» Напився по вінця вже. Є лише мить, аби стати чужинцями. Я лише той, хто стирає трек дотиків. © Олена Галунець Вірш написаний на марафон інтимної поезії 🍓 @virshoplitkarka #олена_галунець #інтимнірядки

Upd.: ще 2 тисячі до закриття мікробаночки! мікробанка – частина великого збору на евакуаційний позяшляховик для медиків НГУ! Монобанка Вишеньтаря: 4874 1000 2647 6872 https://send.monobank.ua/jar/3FmSwuoYmK 🎯 Ціль збору: 7000 грн за 7 днів і вже є п'ять! 🤩 підтримуймо ЗСУ разом! буду дуже вдячний ☺️❤️ дякую, що продовжуєте донатити ЗСУ, тому що ми завдячуємо саме їм можливістю жити й творити 🥰

Історична знахідка видобута із залежів чорної руди чорновиків. І так, це знову присвята, але кому.!!! історично склалася звичка розбивати на склади подовжене "у-у-у-у-у", гостросюжетне "дзеньк" якби ти стояв надворі — не могла б здихатись; якби мої вікна були твоєю мішенню, кожне наступне слово падало б вглиб рядка, садили б рівно, немов накладали шви. завіршовані ритми, наче кістки переламані. а відтак ти мусиш їх збирати до купи, щоб _просто_викупити кріпово, загортаючись в крик - це перший етап, на якому ти маєш зізнатися в віршозалежних злочинах. вдягай свій білий халат, мій любий Остапе, будемо препарувати тексти до пізньої ночі, дивитись, як в трубки стікає густа рідина сиропних кліше, як плоть зворотів чорніє. кажуть, автор і текст - одна сатана, то чому ж ти красень, а текст — не на шпальтах ЗМІ? маєш гострий скальпель, та /певно/ млявий язик, ковтаєш звуки, немов доктор Хаус знеболювальне єдине, чого досяг - у мертвих поетів тикати чарівною паличкою /милицями/ щоб написати дольник, прикольно, що доля твоя - бути зі мною поряд, коли травмуюся об жорстоку бруківку, з вікон сягаючи — я еспериментую, лише щоб зловити твій погляд, коли розіб'ю камінцем твоє серце, мачо. 1 травня 2025

Спускаючись по теплому піску, не роздивитись камінців і мушель, захованих у темряву тісну. Обм'якле сонце жар у морі тушить, стікають долу краплі бурштину, приречені прибитися до суші. Роз'єднані з осяяним творцем, ввібравши пломінь у смолистий спокій, блукатимуть, допоки не торкне чиясь стопа необережним кроком тендітний світ, невидимий для ока, збудивши іскру пам'яті від сну. Різьбяр шліфує гострі грані тонко, із-під руки виводячи у світ застиглі оберемки жовтих копій — вервечкою медових намистин, однаково скалічених у формах. Поглянувши востаннє вслід потомкам, світанок, розуміючи, змовчить. @snigpoetry #мері

я грішниця з точки зору ортодоксального християнства, фіксована на оральній стадії істеричка за Фрейдом. я не можу тобою натішитись, ось донизу хтиво спускаються пальці, щоб пестити і любитись. ти приходиш спонтанно розхристаний серед ночі. тремтяче чесний і входиш у саму суть. спокусливим пеклом я для тебе замироточу, до останнього вип'ю, вичавлю, проковтну. ох ці вибухи! ці нестримні космічні вибухи! неминучі, як грім. трясе ними. як трясе! не питай, де були ми раніше. де, у біса, були ми. нас просто не існувало досі, по-справжньому не існувало ніде. ти знаєш історію про титанів? їм не можна єднатись зовсім - Земля по екватору трісне, як апельсин, і стечуть з половинок розірвані океани в простір. апокаліпсис цей своїм сміхом благослови. і не думай про решту. і я про усіх забуду. пиши. я благатиму стогоном - лиш пиши! наша сцена з тобою всюди, наша сцена всюди (вплітати людей у п'єси і виплітати з них). режисуй же, мій боже, і грай, як зіграв би бог, руки розп'яттям розводячи - це прекрасно! аплодую тобі своїм збитим гарячим пульсом, й ми кінчаємо разом,   завжди кінчаємо                разом @malskamira #мальська