Храм поезії (🖤)

Колискова покидьків Спіть, покидьки, ніч уже вимкнула останній кіоск. Спіть, волоцюги, спіть, наче спати так просто, і навіть бездомні собаки перестали сперечатися з місяцем, і навіть найкращі поети давно уже спилися. Спіть, бо завтра нічого нового не вигадають, спіть, бо навіть принцесам не залишають придане. Той самий двір, ті самі маршрутки, ті самі калюжі, черешні червиві, розчавлені сливи, прогнилі грушки. Спіть, маленькі алкоголіки великих ідей, спіть же завзято, поки негода іде — невизнані грішники, розлучені святі, водії останніх рейсів, пророки, що працюють під стендапи Рікі Джервейса. Не бійтеся. Нічого страшнішого за понеділок людство ще не вигадало. Нехай вам насниться, що заводи знову приносять вам вигоду, тролейбуси нікуди не спізняться, рейки не зроблять випадів. Ви вже народились — живіть. Дев'ятого місяця викидні. Нехай вам насниться, що ніхто не питає, ким ви працюєте, скільки заробляєте і чому досі не стали безпритульними. Спіть, покидьки, бо саме вам вдається любити найкраще — не маючи майже жодної причини залишитись і не впасти. Під ранок, коли перший трамвай розріже туман, як тупий ніж старий буханець у печах пропалений, ви прокинетеся і знову понесете свої дурні, смішні, прекрасні життя через місто, яке ніколи не навчиться своїх дітей колисати. Тому доводиться робити це нам самим — із останнім дзвоником ранкового будильника. © Кудлатий

віднайти себе там, де видніється лінія сріблена наче відступ означений порухом рук на грудині вологої шибки /нам ніколи не вийти/ нам зостатися тут позамежними і невідʼємними візерунками кільканадцяти вірувань на витку живота — пуповинно відтятої смерті // що за шклом пробираються в зливі обрамлені схлипи не захованих вістей, і шкребуться об крівлю зізнаннями туго й настирливо /нам ніколи не вийти/ ти сідаєш край столу навпроти — і я занотовую видихом переливчастих стебел гортані мотиви розмито і схиблено / ось стриміє надривчаста пісня над вбраним до сутінок глеком любови обумовлено все заціловано вздовж тихо сповіддю — і коли ти стаєшся навпроти — я виходжу з обірваних ліній магнітного поля на поверхню ребристих поверхонь дахів — семигранно і голосно @nlitvinovapoetry #літвінова

Привіт! триває набір на поетичний конкурс тризуб Посейдона тут умови конкурсу

Гердан з листям каштану💚 *немає в наявності

🌪 Рухи 🌪 Коли я роблю слова замість того, аби говорити рухи, думаю – най мене слухають очі, які очікують день опівночі, очі, які танцюватимуть так, як руки, як найспритніші у світі ноги, думаю – най мене любить зірка, така, як найгарячіше серце, така, як дитина, як смерть, вимоглива. Все це, здається, не так вже й важливо, і точно не випадково – коли я казатиму небо чи зливу, коли замість того, аби говорити рухи, я буду робити слово. Червень 2026 р. #збірка_Слово_Скриптора ***

Виноградна ягода під серпневим сонцем знає, що скоро стане вином. Так бувало завжди, якщо ти народжувалась виноградом певного сорту. Чужі руки зірвуть стигле гроно, відділять тіло від гілочок, розчавлять, кинуть до таких самих ягід, додадуть цукру і трохи води і залишать бродити, щоб потім кривавий сік прикрасив чиєсь існування. Забагато вони п'ють, — думає виноградинка, та все одно розуміє, що сюжет — неминучий, що її роль у цьому світі — бути маленькою часткою червоного напівсолодкого. Можливо, хтось вип'є на день народження або перед сексом і її роль буде вичерпано. Тож вона росте, гріється і чекає на метаморфозу. На мить вона дозволяє собі подумати, що ніколи не давала активної згоди робити з собою такі речі. Вона б хотіла залишити своє тіло собі, щоб з нього малювали натюрморт, а не заливали горлянки. Можливо, вона могла б померти природною смертю, ставши хрусткою родзинкою в горлі тих, хто не мав чим закусити. Вона думає про те, скільки ще разів вона могла б побачити небо і сонце, почути шурхіт листя за спиною і плітки птахів. Та її господар любить вино, а не родзинки.

#в_наявності

▪️the lust chance▪️ У ніч повторної зустрічі насолоджуюсь морсом з твого рота який хвилину тому був перев’язаний-стягнутий як букет – нитками-жилками шкірки молодого ґрона як руки – бавовняною мотузкою міцної інтимної довіри як тремтливий подих – нотками-відтінками червоного сухого завдяки якому у моїх пальцях що так необережно і енергійно зривали ягоду її сік стікав з них на карт-бланш який я простягав тобі У день чергового розставання ховаюсь від загрози бути випитим лишаючи по собі кров’яні пунктири як протилежність природній течії сперми по річищах твоїх ключиць вимальовуючи послання навколо твого дому який через хвилину стане крапкою у знаку оклику місцем виверження серед гірських хребтів моєї венозної системи передбачувана сейсмічність якої була похована тобою в ігноруванні світу який я з точністю до пів слова та пів тону окреслював тобі У передсвітанкових сутінках коли сяйво по тінях розв’язуватиме вузли перегрітої тілесним теплом і заплутаної броунівським рухом тіл постелі-білизни ти могла б звернути увагу на те що вимальовується і стає чіткішим вільним від сатину темряви-незнання вразливим перед неозброєним оком відкритим до бажання бути побаченим бути впізнаваним і зрозумілим Коли розплетеш бант мотузки перешитої папки моєї особової справи історії хвороби з пошарпаною титульною списаної книжки шкільної бібліотеки досі з відірваним корінцем тоді неначе в останній спробі отримати ідеальну формулу поєднання червоного портвейну і молока скажи мені яка перспектива в автопортреті? які перші дії при самопорізах? 16.07.2023 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

ти ще сочишся по вилицях уві сні: тепла живиця, ожинова кров і мед. стерплий у жнив’яну пору, я знавіснів. понад пологом байраку пливе печаль, втішена ніжність і кинуте «поспішай». бо на одного із нас полювала смерть. ліс розійшовся по шву, де брели удвох. тільки не стежка залишилась, а стібки. тіло, мережане листям, вросло у мох і обернулось на кисень і голоси. тісно у човнику рук, що тебе носив. тіне-приблудо, не кидайся навтіки. нам би прийти на початок цього шляху. скільки же зла я поглинув, забув, вчинив? білими латками глини стають – рахуй – згадки про днину, настигнуту долілиць. на павутинні шукати б її сліди, заки воно не застигло у бурштині. *** осінь навпочіпки мається по росі. просині – опіки хмар, наче знак: рушай. зронюю пошепки: «дякую, і прости». ось він – стібок, що я злякано пропустив. звузилась рана, розтанули голоси. вузол зав’язаний, човник долонь пустий, а по п’ятах шкутильгає моя душа @alefandco #алеф

Я працювала для цього дуже довго і нарешті цей день настав! Передзамовлення на мою дебютну поетичну збірку «Вітер: південно-західний» офіційно відкрите 🌊 Ця книга народжувалася понад два роки. Вона пережила переїзд через всю країну, десятки переписаних віршів, безсонні ночі, сумніви, сотні годин роботи над ілюстраціями, версткою та дизайном. У ній — вибрані вірші про море і пошук дому, любов і втрату, пам'ять, дорогу та внутрішні зміни. Від першої сторінки до останньої це повністю авторський самвидав: я написала тексти, створила ілюстрації, оформила книгу й підготувала її до друку. Для мене це набагато більше, ніж просто проєкт. Це дуже особиста історія, якою я нарешті готова поділитися. ❕ Передзамовлення триватиме до 15 серпня включно. Вартість одного примірника — 1200 грн. Якщо ви хочете підтримати мене й отримати книгу одними з перших, заповніть цю форму. Дякую кожній і кожному, хто був поруч увесь цей час. Якщо ця книга знайде свого читача, це буде найбільшим подарунком для мене 🤍

“Death will be like that: we will be forever recognizing people we have never met.“

(Jeanette Winterson)

коли нас остаточно покладуть (вкрай обережно — як кладуть у гончарну піч сирі ще полумиски з мʼякими ламкими боками) коли нас так дбайливо покладуть (хоча навіщо тепер перестороги адже потріскані чашки наших дозрілих тіл вже не скріпить жодне кінцуґі) так от коли нас покладуть — як я й казала — остаточно нічого особливого не станеться дощі йтимуть дощі закінчуватимуться місто дихатиме уві сні з відкритим ротом наші вулиці перейменують на честь інших — кращих за нас і потім ще раз і потім знову наші слова звісно подекуди нас переживуть але ніхто не знатиме саме *нас* нас цієї руки мʼякої вологої (глина глина) не знатиме ніхто й памʼяті наші напхані дощенту кімнатами й ранками й вулицями й голосами скрихнуть розсипляться втім я ходила сьогодні в імператорському саду, мурасакі-сан, під дощем густим як завіса з-під якої дивись і вислизне шлейф кімоно чи краєчок рукава тінь чиєїсь присутності я ходила, мурасакі-сан, між тих великих дерев які тебе не памʼятають (бо ж твоя чашка надто давно розтріснулась) але тримаються корінням за коріння що памʼятало тебе (так певно дивно лежати посеред міста невпізнавано інакшого але безпомильно свого серед шуму машин і вібрації потягів метро але й між голосами рік знайомих таких знайомих одна жебонить як біва інша квилить як кото і ось тут вона приходить ця чужинка ця жінка нізвідки вбрана — будьмо відверті — у вкрай недолугий одяг і довго стоїть над тобою мовчить так наче її мовчання це також чашка це повна по вінця чашка ось-ось готова розбитися) Ірина Шувалова #поезія #ІринаШувалова задонатити на розвиток проєкту

переписую перемальовую перекладаю вагу на тінь від тіні як би нудно це не звучало, чи не було як би не ставало сутінкам у квартирі тісно звісно, ми не помістимося удвох звісно, ця суперечка не має ні змісту, ані закінчення я відкладаю для тебе тру‌нок — й б/у труну аби відображення зникло аби ти не покинув Лімбу чи, може, лімбічності власної ноцицепції ти відкладаєш мені дзеркала старі й потріскані ті, що кажуть бабусі, — назавжди прокляті і затраскані слиною, фарбою та комашиним послідом трупами мух й металевими відголосками копій із недолугих аналогів принтерів ти і я перед іспитом на придатність для існування переписуємо історію, видаляємо імена та факти видаляємо відображення власних облич і тільки один переможе тому облиш 02.05.2026 #вірші

Знаєте шо? LitSlamUA вперше їде в Запоріжжя — аби провести там той самий слем легендарного харківського формату. Ми чекали, щоб оголосити це все літо, і ось нарешті — сталося. Все, в принципі, як завжди: реєструєтеся, приходите чи приїжджаєте на подію і цього разу розйобуєте своїми виступами запорізьку публіку. 30 серпня, початок о 17:00 📍 вул. Вячеслава Зайцева, 9 Посилання на реєстрацію осьо тут Чекаємо на вас!

Серпокрильці 2026 Паркан у парку імені Лазаря Глоби, місто Дніпро. Чотири балони з фарбою (три чорних, один рожевий). Два трафарети великого і малого серпокрильця, по два балони на кожний трафарет.

Такі ширші #в_наявності ✨

теорія одного серпня *** я ненавиджу серпень. *** нічні жахи отримують оскар за номінацією трилер, — багато питань — відсутні відповіді, аби на все знайти пояснення. *** а ти готова знати правду? *** рік за роком, фактів багато, свідки мовчать, бо навіщо відкопувати могилу і шукати розвіяний прах? на ваги поставлено мою нервову систему, болючу правду і квиток у сімейний склеп. маю питання, що груди навпіл болем пронизує — навіщо вбивати невинних осіб? *** карати всіх, хто не схожий на вас? як це знайомо. вирішили, що знаєте краще, як правильно жити? Побійтеся Бога, шановні. У дзеркало гляньте і задумайтеся — чому не почати з себе? *** у пошуках правди занесло надто далеко. помста, каяття — осліпили? ледь не знищили? не знесли у прірву? треба видихнути, зупинитися, бо жоден з кривдників тобі не подякує а критики посадять у калюжу байдужості, мовляв, сама винна, треба пережити і викреслити — зануди. *** час іде, рана загоїлась. тригери більше не працюють, трекер показує задовільні показники, що вказують рівень — соціально-активна персона без насильницьких методів управління собою. все налагодилось? чи не так? *** тяжкі ночі, наслідки принесуть полегшення, якщо правильно дихати і бути поруч з коханими. на хвилі трешу не вистачить кисню, відкриваю старі фотографії на чорній флешці — флешбекнуло. пальці на мишці судорожно гортають файли, що пам'ять заблокувала. дихаю глибоко, всередині все завмирає. один скріншот — терапія полетіла, система лягла, немає чим дихати. згадала. *** теорія одного серпня. *** знайдено одне співпадіння — говорила, що зламалась. коли? згадала період і дату. дев'яте серпня — померли ми разом, ти фізично. я ментально. *** теорія одного серпня. *** я ненавиджу серпень. *** я люблю тебе,мамо. #ольгакрейзі #віршіольгикрейзі

Вже котре століття складали залік, І все далі, далі нести нам. Так стоїш у натовпі на вокзалі, і з собою тільки дитина. Що було – не важить, клади на землю, ця доба похмура навчає дзену. Все, що нести уже несила – відпустила. То куди писати, куди дзвонити, як зібрати рване докупи? Я питала всіх, не кажи не нити, я за це стократно спокутую. Хай нести несила – себе ж не лишиш, де не підеш в світі, кругом колишнє, все, що вирване з серцевини – біль, провина. Розм’якає грунт, утрачає пружність, небеса глибокі і злі, недружні. Білий світ – порожній дитячий возик. Не вивозить.