Храм поезії (🖤)

*** Народи мені брата, щоби він мене захистив, щоби він мене був захищав кожен раз, коли було слід - жінка просить. Земля їй мовчить у відповдь. Золоті в саду пагони цьогорічні, родючі; та кожен плід, ніби камінь, звисає загрозливо з довгих віт. Дай мені покривало від пильних ласих чужих очей, щоб небажана під ним мене не сягнула жодна чужа рука. Заховай мене в сяйво зблисків своїх і в прозору блакить тіней - жінка каже. Ріка попри неї тихо собі тече, але ні – не сховає живою її ріка. Жінка дивиться в небо й говорить – поруш цей плин, у якому за літом йде осінь, й тоді зима, й час свій мають і квіти руж, і трава полин, й своє місце є слушне для кожного звіра, всіх бадилин, лиш для мене свобідного місця ніде нема. Але небо відповідає – Сама, сама. Катерина Бабкіна #бабкіна

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук, погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух. Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю. І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — все, що сталося у війні, залишається у війні. Тут надія і смуток — стільки всього намішано. Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими. Ми виростемо, подорослішаємо або поста‌ріємо. Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо. Нічого подібного з нами не буде більше ніколи. Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш. Знову говори мені крилатими висловами і цитатами. Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такої любові». Тетяна Власова #Таняпише

двері в центрі Ха вхідні до жилого на варті заміна попередніх що знесло до того вибухом Хема зроблені з листів важких та іржавих як осінь двадцять третього також посічені трипофобія прильотів заліплена лейкопластиром милий мій я сказав би що пощипа ще трохи але це неправда it will hurt like a motherfucker тож просто тримайся за цю весну за спогади за руку що вкладає перста в твої рани 16.04.25 @JayBernadotte #джей_бернадот

Favorite ✨

*** провести би тебе по всіх лініях на руках увігнати у шкіру чорним досереди‌ни щоб коли я із сірого переллюся в біле ти розповів, де подівся міи‌ страх перед тими хто вибирав каміння з самого дна и‌ викладав на легенях щоби важчала грузла моя душа и‌ робилася темною проказати б тобі всі слова всі означення що вмирають в мені суцвіттями і коли я захворію на Благовіщення ти міг зібрати і‌х і позначити де мені жити де моє місце щоб пригортався весь світ ставши теплим і коли ти розпишеш моі‌х птахів я сама полечу до тебе @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Рідному місту (вкотре) присвячується 👇🏻 *** я сідаю у потяг, та це не мій потяг, ні, не мій потяг… коли в нікуди ведуть дороги настає час повертатись додому. рідним хлібом, в кишенях крихтами рудим кольором, що дощу краплинами маленьким спогадом, частинками попілу збираю руїну мого дому вертаюсь туди тихими кроками моя крихітка «Я» за руку веде: «подивись-но, живе Дніпро!» норовливе, як молоде вино. гойдалки водить зверху хвилі й знову на дно я прокидаюся це лише сон а потяг — не мій, мій поїде Київ-Запоріжжя 1 номер два сім два/два сім один, зупинка — дім зупинка — щасливі дні та бабусині руки, зупинка — дитяча кімната зупинка: «здавайте постіль!» ти їдеш не в той бік та коли в нікуди ведуть дороги настає час повертатись додому ми всі заходимо в потяг та це не наш потяг ні, не наш потяг сьогодні він відвезе нас до міста відносного спокою там кожен шукатиме вулиці, твоя юність зустрінеться в сутичці… із реальністю де у вагоні, ти бачиш солдата він дивиться прямо в душу: «не плач, поїду у протилежний бік, щоб кожен потрапив додому» я знов сідаю у потяг куди їде сьогодні? де б він не їхав, я пам’ятаю код: «пʼять шість шість два» маршрут прокладено скоро я буду вдома. @poetrypozharska #роніка

Лишається ще трохи - 1175 грн до 25К - І 6175 грн до цілі 30К Давайте зробимо 25К до 18:00😎

Я знаю твій смуток й усі безкінечні печалі – Корінням густим заплітають квітучі надії. Твій погляд порожній: тоді на даху ти мовчала І довго дивилася вниз, у пекельне провалля. Нам сонце пускало на плечі проміння – не гріло. На заході ніч розгортала товсте покривало – Не зорі на ньому, а стигми та шрами згрубілі. Душа зоставалася привидом в мареві згарищ. Ти з домом зруйнованим... бігла і не попрощалась... Тепер дотліваєш... ще крок – і провалля поглине, Ковтне, заплете корінцями. До денця, до краплі Спустошить дотла, не залишить легеням повітря. Тримай мою руку, неначе по діагоналі, Єднатимем те, що лишилось, бо поряд не марно З тобою я тут і сьогодні, у цій терапії. Тепер говори, бо нема порятунку в мовчанні. Довіра відновиться з попелу, болю та тиші. Ти теж воскресай, розгортай білі крила, мов птаха. Тобі допоможу зцілитися і не боятись, Щоб знову могла посміхатися щиро частіше. Ми знайдемо разом прихований сенс в афордансі – Де безліч можливостей, навіть, якщо ти вразлива. Не бійся себе й почуттів, що нуртують ночами, Тобі розфарбую цей світ, щоби знов став яскравим, Загояться рани, і з'являться радості миті. Олеся Репа (@olesya13r) та Костянтин Ватульов (@kostiantynvatulyov)

Ти казав, не пиши про любов, бо якщо і існує, точно вже не на часі. Не пиши про бога з малої літери, Іди до причастя, накривши голову, руками, хусткою чи шоломом, щось із варіантів точно убереже. Про живе не пиши і про мертве теж. Проковтуй невимовлену оскому піском з окупованих териконів. Вдай, що не впізнаєш, чорно-білих очей в новинному некролозі. Не пиши про війну, вона — чергове кліше, Рота й вуха заший, до весни зарийся в чорнозем. Ця зима промине, і минуле розмиють грози, табуйоване слово тонутиме під дощем. Тож доки щемить всередині неозвучене, напиши про це, якщо можеш. @snigpoetry #мері

Ви кажете, схеми старі не доречні? Книжкові полеміки сиплють картеччю Думок заскарузлих, не вартих і часу. Та сотні загрузнуть, лиш тільки почати Розмову у чаті, приправлену гострим. Хвилини розчавлює діджітал простір. Напевно, помітили: майже за Смітом, Невидимі руки — тепер алгоритми. Вони неупинно під поглядом твітів Зіштовхують ринки, сортують крізь сито Не Ератосфена, а лайків, репостів. З потрібної сфери новини примостять. І квазігостинне липке павутиння Із виру рутини вихоплює. Стигне Обід або справи ідуть до пожежі — Світлини яскраві у цей час бентежать. Мережа підживлює світ дофаміном. Зіскочите швидко? Тоді майже вільні. @literospletinnia #приходченко #мтб #невидимки

краса від Олі Ритик

Що таке страшно? Це як промерз у жорстокий мороз до заклякання рухів. Тільки серцем. Але якщо промерз — прийшов додому, загорнувся в плед, набрав ванну, заварив гарячого чаю. Серце не загортається в плед, не набирає ванну і не п'є чай. Воно аритмічно розбивається. То об вибух, то об новину, то об відчуття, що кожної наступної миті може вже не боятися. 13.04.25 © Тетяна Осіпенко

люди сідають у коло, дивляться, а інколи навіть                            бачать. хтось одразу роздягнеться, сам покаже всі патьоки, всю облущену фарбу, яку ще й розкладе на пігменти й атоми. хтось інший одягне                                   три                                    светри                                          у спеку, ще й закрутить колючим шарфом кожну з гранатових ям з кривими краями. — я жовтий, яскравий і радісний, у мене все дуже добре! — друже, тут облупилась фарба, там сірі асфальтові діри. — не звертайте уваги, я знову все замалюю, ви знову побачите сонце, що буде світити всім іншим. як я сам? це вже не має значення... — чому тут у тебе чорне? — це відколи вона померла. — а тут одразу яскраво-червоне... — це «підчепив» від неї в часи, коли вона була доступна до дотиків, і сама, наче сліпа, жадібно обмацувала наше життя, торкалася, торкалася і торкалася, наче у неї скоро не буде рук. я хочу забути про чорне... — бачу, що в тебе також є темрява... — ой, пробачте, не встигла сховати. ви не зважайте, будь ласка, дивіться краще на квіти, я їх сама малювала. — а чорне? — напевно, тобі здалося, дивися з цього боку. дивися тільки сюди! — отут би хотіла змінити, це просто огидно та гидко. — я думаю, ти красуня і цей зелений тобі дуже личить. — я просто його не бачу... — о, в тебе все так рівненько! — так! я фарбував роками, щоб все було бездоганним, і лаком покрив аж чотири рази. — і як тобі так? — мій обладунок тепер ідеальний! — тепер ти, нарешті, в безпеці? — ні, просто хочеться вмерти... — що означають риски? — то мама щодень казала, що я нікчема й нездара. сім'я, посада та статки не обирають сірих. — а цей гарний клаптик? — це моя перша учителька, хвалила охайні зошити — я досі пишу акуратно. і вдома завжди порядок, а інше, як мама сказала... — чому тут у тебе прозоро? — не можу заповнити пустку. скільки б не малювала, скільки б не лила фарби, пустка її з'їдає. — то, може, наповни щастям? — ні! щастя занадто лячне. — я дуже хочу тут здерти, але чомусь не виходить. ці плями брунатно-болотні з присмаком крові та страху. я більше вже не боюся, але чомусь уві сні, він все ще приходить до мене. — подолаймо все разом! знімемо все до основи, а потім спільним пензликом створимо новий досвід. бузковий? бірюзовий? білий? який ти обираєш? — я таких навіть не знаю... отак ведуться розмови, поки не стане легше, поки не буде вирішено, що саме потрібно прибрати. а що неможливо             зняти шпателем                    і відшліфувати,    важливо чітко побачити — кожну тріщинку, кожну лусочку фарби. прийняти,         визнати,          наважитися,                    зростися з усією своєю історією,              з усіма її кольорами,             які нам залишив досвід. і тільки так        можна змінити                  будь-який колір                                    на власний. @lysychkazlisu #лисичка

Протерта на ліктях прадавня кофтина, В спортивних штанцях на колінах дефект. У клітчастій торбі дзвенить "не перина" — Відчалив до бази по гроші поет. Залишив на стежці шлейф сірого диму, А з ним перегар, що сльозиться в очах. Заробить сьогодні на пляшку "не джину", Якщо пощастить, ще й сирок до пивка. Життя відштовхнуло холодним відпливом: Шукав до прибутку найлегших шляхів — Писав не римовані тексти невпинно, Як ніби хтось купить без ритму вірші. Так шкода, бо завжди казали: "Даремно Свій час витрачаєш на тексти пусті. Пиши як всі люди, хапай в оберемок, Прибутки шалені — друкуй тиражі!" Та впертість зіграла злий жарт над поетом, А відчай втопив дні надії в спирту... Якщо не виходить — римуй все квадратом, Але не пиши все життя в холосту. Mr.nobody #вірші

Здається, кожну осінь уже жив, а тут і без прохання, і без дозволу. Приходять почуття не твого розміру, а значить знову будемо рости. З південним відтінком, з поглядом східним з вовчою хижою втомою, Ніхто ніколи до цього мені таким не здавався рідним. Допоки жевріють жовтневі вокзали, допоки там бігають наші очі, Хтось вірить у те, що він знову захоче Хтось вірить у те, що його хтось чекає. Хтось так і лишається поглядом з вікон, Хтось у якомусь важливому напрямку, Як перша дитяча серйозна подряпинка Ця осінь лишається з нами до віку. @toni_kornyta_rhythm #антоніна_корнута

переважно розгублений, переважно відчалений, переважно від відчаю я з тобою прощаюся, перевага над вічністю – переправа у всесвіти, лиш коли на обличчі я вимальовую пестощі все здається не втраченим, не знепалим і вимерлим – всі частинки із серця, що давно уже вийняли, дотлівають в останньому передсмертному затишку, добігають на транспорти пасажири і разом з тим я сиджу біля контурів наших спільних миттєвостей і висьорбую поглядом чай гарячий із термосу, метушню цю незайману ще ранковими криками споглядаю я зайнято – споглядати ж я звик уже як між кожної постаті, що крокує невпевнено пролітає пір’їнками постать чорного лебедя, за яку я хапаюся мимовільно зіницями, забуваю про чай уже, відкидаю обіцяне, що доводив у юності до ледь сталого виразу: випадковість не губить нас, а лиш ніжно облизує, випадковість не видумка, не зневіра у вічності, випадковість це постріли, що здригають обличчя нам, випадково почухають й десь за вухом посвистує, випадково почуте все вже таке ненависне нам, й далі хочеться чесності, все правдивішу істину, лише людям печерним всім – покохатись, наїстися, лише зміщені фокуси, всі акценти – неправильні, весь наш світ – випадковості, що усілись за хмарами, що керунком обмежені, доля – дітище випадку, щоку праву обмерзлу я всім кидаю як виклик і забуваю про радощі, про напої із термосу, щоку праву побачивші розбивали і дерли всю, сонце промені ранішні залишало і гоїло, випадково поранившись, я лишився з тобою тут, і тепер всі друковані та незнайдені аркуші вже не значать нічого бо все засвоїв на практиці і не треба колотися, наближатись чи гримати, я всередині лотоса, тож скоріше розкрий мене. @diominpoetry #дьомін

Я змалку в зорях розсипаюся піском, не впавши в кратер закріпачених порад. Колапсу спалах розглядав у телескоп і брав на тест вестибулярний апарат, Лиш вестибюлем. Нині вперше взяв штурвал. Ultima Thule десь на півночі. Борей дав квестом бурю, вітер сонячний штурхав. У тьмі втону та пролечу повз апогей. Несе двигун у галактичний автостоп, волів туманністю провів полярний знак. Чумацьким шляхом сіль вкриває темінь троп – великий віз вже спорожнів. Поля не знав. Тяжіння долі в іншу сферу понесло. Я стих давно в руках Персея, без мети. Та вже ні долі атмосфери поза склом. В космічну тягне Одісею, крізь метіль.

Останній день Хвильового Останнього ранку свого життя, Хвильовий зустрів світанок і вийшов з кабінету до загальної кімнати погладив по голові мисливського пса собака крутнувся, ніжно заскавучав вони так любили полювати разом вони так любили полювати разом Останнього вечора свого життя, Хвильовий думав про сонце про теплий і соняшний завтрашній ранок собака зустрів його на порозі квартири ніщо не зрівняється з відчуттям свободи від полювання з добрим мисливським псом від полювання з добрим мисливським псом @zhylkos

Любов, що відчувається крізь біль – чимраз гостріша. Ці сутінки тягучі, голубі, примарна тиша, весна у золотій своїй вазі і запах дому. Ми всі померли тисячу разів у місті цьому і знову встали. Під зелений шум мости єднаються. Прокинься вранці. Тільки це прошу. Прокинься вранці. #Катерина_Калитко