uz
Feedback

Firibgarlarga uchmang! Telemetrio bunday kanallarni topadi va belgilaydi 👉 Belgini ko‘rmoqchi bo‘lsangiz, obuna bo‘ling

Храм поезії (🖤)

Храм поезії (🖤)

Kanalga Telegram’da o‘tish

зв'язок: @jessihalliwell прикраси t.me/inspiration_style_ua радіо t.me/virshoplitkarka поетка t.me/in_vino_vino поетка t.me/buryanpoetry колонія t.me/uapoets2 радіо t.me/uapoets_music творчість t.me/jessi_halliwell на каву: 4441 11103 966 1313

Ko'proq ko'rsatish
1 414
Obunachilar
-224 soatlar
Ma'lumot yo'q7 kun
+1530 kun
Postlar arxiv
мама не питає, чому я вибрала інше місто, чому живу далеко від дому, де все просте і звичне де ранки пахнуть її кавою, а вечори — тишею за вікном вона лише мовчки слухає, коли я дзвоню на ходу і через гудіння транспорту питає: “ти хоч їси там щось нормальне?” мама не вміє бути суворою коли я знову беру на себе забагато і не встигаю жити коли мої плани розсипаються як червоні намистини на асфальті вона лише каже: “ти завжди так поспішаєш іноді варто просто посидіти і подумати” і я розумію, що її голос завжди тягне мене додому де менше гонитви і більше тиші мама не любить, коли я довго не дзвоню і коли я нарешті з’являюся на екрані з бляклим обличчям і трохи втомленими очима вона не питає “чому” лише дивиться так, наче намагається зчитати кожну зморшку тривоги на моєму лобі і через кілька секунд запитує: “а ти відпочиваєш?” і я раптом розумію, що справді це було давно мама знає, що моє життя — це постійний рух що я більше там, де вирує життя ніж де чекає затишок але коли я зрідка приїжджаю додому, вона готує суп і намагається зробити все так, щоб я хоч трохи сповільнилася бо іноді їй здається, що я женусь не за мрією, а від себе мама не любить мої вибори але любить мене таку незрозумілу, вперту, голосну і саме тому я знаю, що завжди маю куди повернутись навіть коли сама себе загублю у світі @muzahuyuza #оленямка

🌳▸ Родинне дерево Яким міцним не було б родинне намисто, як довго не передавалося би з рук у руки, завжди може настати день, коли нитка розірветься. сама або з допомогою І намистини грайливо стрибатимуть в траву, гратимуть в хованки, аж доки грабіжник-вітер не візьметься до справи: піднімаючи вгору то одну, то іншу, жбурлятиме в різні сторони, колисатиме, повертатиме на місце, шепотітиме казки, або ж нестиме, ніби насінину, далеко-далеко, аж поки знову ненавмисно не впустить. А далі заглиблюйся в землю, пускай корені, проростай, якщо зможеш, звісно, якщо не буде надто самотньо, якщо вистачить сили, якщо хочеш жити та вирости деревом, на гілках якого колись розвісять портрети. Твій буде першим. А хто був до тебе? ...гортаєш сторінки, шукаєш схожі обличчя, питаєш знайомих. Куди? Чому? Як знайти? Виселили. Бо пріоритет — будівництво, не люди. Бо так наказали. Бо небезпечно чи то від радіації, що викинули у повітря, ніби сміття. чи то від вибухів, що десь ехом відлунюються від пустих будівель, а десь кометою врізаються в серце сімейного затишку, чи то... Вже й не знаєш, коли все почалося. Але ти шукай, куди відніс інші намистини вітер. Пиши листи. Вдивляйся в обличчя. Хапай за руку чи бодай за клаптик одягу та міцно тримайся, аби знову не загубитися. Можливо, колись та й збереш родинну прикрасу знову. Намистина за намистиною. Хоча деякі потемніли тріснули загубилися зникнули... Не перебирай — хай будуть різні, хай не спілкуватимуться, і будуть на різних краях намиста, Однак всі на одній нитці. Ті що були, є і будуть. Аби лишень не довелося починати спочатку... ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші @liliums_swamp

Цей дощ біля вікон гуртожитку. Ця мокра трава. І цегла. Скільки б не було прожито, ніхто не потрапить до пекла. Бо післяобіддя не сонячне. Бо зараз це все, що я знаю. Як би не було боляче, ніхто не потрапить до раю. Плач тепер на балконі і довго трясись від морозу. Плач і ховай у долоні свої проспиртовані сльози. Якщо цегли міцно триматись. Якщо довго слухати дощ. Інколи може здатись, що за спиною є хтось, кого точно більше немає, хто точно не хоче бути. Пам’ять — це те, що тримає тебе, як військовий — редути. Ці мокрі, розлізлі недопалки. Ці мокрі, розлючені очі. Пам’ять — це просто дотики, від яких усе кровоточить. Артур Дронь #дронь

Repost from stavozero 2.0
Привіт всім. Це — Юрій Ліщук, більш відомий багатьом як stavozero. На жаль, мій основний акаунт зламали. І також зловмисники видалили основний канал. Тут було багато праці — переважно аудіозаписів із проєктів "калейдоскоп" та #WikipediaPoet. Але, на щастя, всі мої записи є на комп'ютері, тому не проблемою буде ділитись з вами цим матеріалом знову. А я же сподіватимусь на вашу підтримку. Дякую, що залишаєтесь зі мною.

Repost from stavozero 2.0
Привіт всім. Це — Юрій Ліщук, більш відомий багатьом як stavozero. На жаль, мій основний акаунт зламали. І також зловмисники видалили основний канал. Тут було багато праці — переважно аудіозаписів із проєктів "калейдоскоп" та #WikipediaPoet. Але, на щастя, всі мої записи є на комп'ютері, тому не проблемою буде ділитись з вами цим матеріалом знову. А я же сподіватимусь на вашу підтримку. Дякую, що залишаєтесь зі мною.

Repost from N/a
сталася невимовна прикрість – у Юри Ліщука зламали акаунт, і заодно (хай їм пусто буде) видалили канал stavozero, який зробив чималий внесок у популяризацію укр поезії, і на якому була завантажена аудіозбірка віршів різних сучасних авторів «Калейдоскоп» прошу підписатися на патреон Юри, де все ж залишилась частина цієї збірки, і підтримати його

Цей світ триматиметься на дітях, що не знають російської і кажуть "мамо, я не розумію цієї мови". на дітях, що зростають у вибухах і не плачуть від звуку тривоги вже не плачуть, бо плакати втомлює. сирени витимуть завжди, але діти ростуть і зростають і дорослішають, коли інші виборюють для них час. час на дорослість, час на те щоб не знати й не чути хто такі достоєвський чи лєпс, не знати, як боляче помирати і як ніхто не воскрес хоч скільки говорили про пам'ять та про вічне життя - смерть незворотня, і вона торкається кожного, хто ще пам'ятає своє ім'я й імена людей яких називає своїми. світ буде триматись на дітях, які ходять до школи і знають, що Йогансен та Симоненко не пережиток і не старперство, знають, що Горську убито і що спадок дідів та сивочолих бабусь роздали московитам, знають, що хліб не викидають не тому що дурні, а тому що колись його відбирали, і що правда вартує серця, вартує биття у стіни. знають, що в світі існують вони не завдяки, а супроти усьому. незалежність також триматиметься на дітях, які пам'ятають усе до крихти і вірять лише у пам'ять @in_gal_night #софія_волкодав

Грішна! За гроші гірша, продажніша. Чи то моя ніша важливіша за вашу? Хочу пестощів твоїм пестиком, Твоїм ім'ям. Все найприємніше тобою називаю, мій драконе. Тану і течу, танком твого танку витечу на поверхню ліжечка, коли твій зверхньо-лагідний погляд співчутливо придивляється, втримуючи рухами мою нижню половину. Вгору, вниз Вгору, вниз Бриз, бризьк З к з к з к – Змагалися пружини матрацу Спіралями часу. Піддавались і відпускали, виштовхуючи скрежетом імена нічних відвідувачів, подорожніх, хворих, щасливих чи запрограмованих. Поезія – для сумних, а для сильних однокімнатка на вітряних горах, А для сонних хмизом дощу сипле село старого двору. Жити, вмерти Жити, вмерти З власними мріями секс, Приємний спогад ніжний, як зелено-рожевий захід, гострий, як твій перший вхід у мене. Чому, як метелик впійманий крихкий, боюся здатися і сказати відверто – люблю двох! А потім розреготатися. Кожному з них в спину Милу Ніжну Сильну, в яку втирала секрет своїх долонь. Родимі, родимки… Нехай ідуть, а я лишусь в собі і спогадах. @ankolesan #анґа_зелена

вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками
вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі, двоє злилися в єдиний тісний силует. створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин, іскри під віями скоять стрімкий зорепад, хвилями вниз мʼяко спускається човен, в морі спокус не знайде стежки назад. втома солодка огорне приблизно о шостій, пристрасті попіл здує легкий тиховій, млосним блаженством наповнений вранішній простір, когуте, милий, тих двох тривожить не смій! @virshirumu #поліна_шишлевська

День вишиванки був учора, а мені хочеться ще 💞
День вишиванки був учора, а мені хочеться ще 💞

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

1 червня розпочнеться набір на літній конкурс «Плейлист», який уперше буде прозовим, а не поетичним. 7 найкращих творів озвуч
1 червня розпочнеться набір на літній конкурс «Плейлист», який уперше буде прозовим, а не поетичним. 7 найкращих творів озвучать талановиті декламатори «Віршопліткарка FM». ⏳✍️ Щоб у вас був запас часу на ідею сюжету вашого твору й, власне, на написання, я даю завдання уже сьогодні. Якщо коротко, то вам треба вибрати жанр і тему з переліку, детально про завдання за цим посиланням ➡️ клік сюди Увага, кількість місць у наборі на конкурс буде обмежена, тобто якщо раптом 35 людей здадуть свої роботи в перший день набору, то він одразу й буде завершений.😐 Бажаю натхнення на цікаві ідеї! 🥰 @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки

*** Народи мені брата, щоби він мене захистив, щоби він мене був захищав кожен раз, коли було слід - жінка просить. Земля їй мовчить у відповдь. Золоті в саду пагони цьогорічні, родючі; та кожен плід, ніби камінь, звисає загрозливо з довгих віт. Дай мені покривало від пильних ласих чужих очей, щоб небажана під ним мене не сягнула жодна чужа рука. Заховай мене в сяйво зблисків своїх і в прозору блакить тіней - жінка каже. Ріка попри неї тихо собі тече, але ні – не сховає живою її ріка. Жінка дивиться в небо й говорить – поруш цей плин, у якому за літом йде осінь, й тоді зима, й час свій мають і квіти руж, і трава полин, й своє місце є слушне для кожного звіра, всіх бадилин, лиш для мене свобідного місця ніде нема. Але небо відповідає – Сама, сама. Катерина Бабкіна #бабкіна

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук, погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух. Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю. І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — все, що сталося у війні, залишається у війні. Тут надія і смуток — стільки всього намішано. Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими. Ми виростемо, подорослішаємо або поста‌ріємо. Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо. Нічого подібного з нами не буде більше ніколи. Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш. Знову говори мені крилатими висловами і цитатами. Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такої любові». Тетяна Власова #Таняпише

двері в центрі Ха вхідні до жилого на варті заміна попередніх що знесло до того вибухом Хема зроблені з листів важких та іржавих як осінь двадцять третього також посічені трипофобія прильотів заліплена лейкопластиром милий мій я сказав би що пощипа ще трохи але це неправда it will hurt like a motherfucker тож просто тримайся за цю весну за спогади за руку що вкладає перста в твої рани 16.04.25 @JayBernadotte #джей_бернадот

Repost from N/a
Favorite ✨

*** провести би тебе по всіх лініях на руках увігнати у шкіру чорним досереди‌ни щоб коли я із сірого переллюся в біле ти роз
*** провести би тебе по всіх лініях на руках увігнати у шкіру чорним досереди‌ни щоб коли я із сірого переллюся в біле ти розповів, де подівся міи‌ страх перед тими хто вибирав каміння з самого дна и‌ викладав на легенях щоби важчала грузла моя душа и‌ робилася темною проказати б тобі всі слова всі означення що вмирають в мені суцвіттями і коли я захворію на Благовіщення ти міг зібрати і‌х і позначити де мені жити де моє місце щоб пригортався весь світ ставши теплим і коли ти розпишеш моі‌х птахів я сама полечу до тебе @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Рідному місту (вкотре) присвячується 👇🏻 *** я сідаю у потяг, та це не мій потяг, ні, не мій потяг… коли в нікуди ведуть дороги настає час повертатись додому. рідним хлібом, в кишенях крихтами рудим кольором, що дощу краплинами маленьким спогадом, частинками попілу збираю руїну мого дому вертаюсь туди тихими кроками моя крихітка «Я» за руку веде: «подивись-но, живе Дніпро!» норовливе, як молоде вино. гойдалки водить зверху хвилі й знову на дно я прокидаюся це лише сон а потяг — не мій, мій поїде Київ-Запоріжжя 1 номер два сім два/два сім один, зупинка — дім зупинка — щасливі дні та бабусині руки, зупинка — дитяча кімната зупинка: «здавайте постіль!» ти їдеш не в той бік та коли в нікуди ведуть дороги настає час повертатись додому ми всі заходимо в потяг та це не наш потяг ні, не наш потяг сьогодні він відвезе нас до міста відносного спокою там кожен шукатиме вулиці, твоя юність зустрінеться в сутичці… із реальністю де у вагоні, ти бачиш солдата він дивиться прямо в душу: «не плач, поїду у протилежний бік, щоб кожен потрапив додому» я знов сідаю у потяг куди їде сьогодні? де б він не їхав, я пам’ятаю код: «пʼять шість шість два» маршрут прокладено скоро я буду вдома. @poetrypozharska #роніка