Храм поезії (🖤)

вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі, двоє злилися в єдиний тісний силует. створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин, іскри під віями скоять стрімкий зорепад, хвилями вниз мʼяко спускається човен, в морі спокус не знайде стежки назад. втома солодка огорне приблизно о шостій, пристрасті попіл здує легкий тиховій, млосним блаженством наповнений вранішній простір, когуте, милий, тих двох тривожить не смій! @virshirumu #поліна_шишлевська

День вишиванки був учора, а мені хочеться ще 💞

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

1 червня розпочнеться набір на літній конкурс «Плейлист», який уперше буде прозовим, а не поетичним. 7 найкращих творів озвучать талановиті декламатори «Віршопліткарка FM». ⏳✍️ Щоб у вас був запас часу на ідею сюжету вашого твору й, власне, на написання, я даю завдання уже сьогодні. Якщо коротко, то вам треба вибрати жанр і тему з переліку, детально про завдання за цим посиланням ➡️ клік сюди Увага, кількість місць у наборі на конкурс буде обмежена, тобто якщо раптом 35 людей здадуть свої роботи в перший день набору, то він одразу й буде завершений.😐 Бажаю натхнення на цікаві ідеї! 🥰 @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки

*** Народи мені брата, щоби він мене захистив, щоби він мене був захищав кожен раз, коли було слід - жінка просить. Земля їй мовчить у відповдь. Золоті в саду пагони цьогорічні, родючі; та кожен плід, ніби камінь, звисає загрозливо з довгих віт. Дай мені покривало від пильних ласих чужих очей, щоб небажана під ним мене не сягнула жодна чужа рука. Заховай мене в сяйво зблисків своїх і в прозору блакить тіней - жінка каже. Ріка попри неї тихо собі тече, але ні – не сховає живою її ріка. Жінка дивиться в небо й говорить – поруш цей плин, у якому за літом йде осінь, й тоді зима, й час свій мають і квіти руж, і трава полин, й своє місце є слушне для кожного звіра, всіх бадилин, лиш для мене свобідного місця ніде нема. Але небо відповідає – Сама, сама. Катерина Бабкіна #бабкіна

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук, погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух. Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю. І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — все, що сталося у війні, залишається у війні. Тут надія і смуток — стільки всього намішано. Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими. Ми виростемо, подорослішаємо або поста‌ріємо. Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо. Нічого подібного з нами не буде більше ніколи. Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш. Знову говори мені крилатими висловами і цитатами. Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такої любові». Тетяна Власова #Таняпише

двері в центрі Ха вхідні до жилого на варті заміна попередніх що знесло до того вибухом Хема зроблені з листів важких та іржавих як осінь двадцять третього також посічені трипофобія прильотів заліплена лейкопластиром милий мій я сказав би що пощипа ще трохи але це неправда it will hurt like a motherfucker тож просто тримайся за цю весну за спогади за руку що вкладає перста в твої рани 16.04.25 @JayBernadotte #джей_бернадот

Favorite ✨

*** провести би тебе по всіх лініях на руках увігнати у шкіру чорним досереди‌ни щоб коли я із сірого переллюся в біле ти розповів, де подівся міи‌ страх перед тими хто вибирав каміння з самого дна и‌ викладав на легенях щоби важчала грузла моя душа и‌ робилася темною проказати б тобі всі слова всі означення що вмирають в мені суцвіттями і коли я захворію на Благовіщення ти міг зібрати і‌х і позначити де мені жити де моє місце щоб пригортався весь світ ставши теплим і коли ти розпишеш моі‌х птахів я сама полечу до тебе @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Рідному місту (вкотре) присвячується 👇🏻 *** я сідаю у потяг, та це не мій потяг, ні, не мій потяг… коли в нікуди ведуть дороги настає час повертатись додому. рідним хлібом, в кишенях крихтами рудим кольором, що дощу краплинами маленьким спогадом, частинками попілу збираю руїну мого дому вертаюсь туди тихими кроками моя крихітка «Я» за руку веде: «подивись-но, живе Дніпро!» норовливе, як молоде вино. гойдалки водить зверху хвилі й знову на дно я прокидаюся це лише сон а потяг — не мій, мій поїде Київ-Запоріжжя 1 номер два сім два/два сім один, зупинка — дім зупинка — щасливі дні та бабусині руки, зупинка — дитяча кімната зупинка: «здавайте постіль!» ти їдеш не в той бік та коли в нікуди ведуть дороги настає час повертатись додому ми всі заходимо в потяг та це не наш потяг ні, не наш потяг сьогодні він відвезе нас до міста відносного спокою там кожен шукатиме вулиці, твоя юність зустрінеться в сутичці… із реальністю де у вагоні, ти бачиш солдата він дивиться прямо в душу: «не плач, поїду у протилежний бік, щоб кожен потрапив додому» я знов сідаю у потяг куди їде сьогодні? де б він не їхав, я пам’ятаю код: «пʼять шість шість два» маршрут прокладено скоро я буду вдома. @poetrypozharska #роніка

Лишається ще трохи - 1175 грн до 25К - І 6175 грн до цілі 30К Давайте зробимо 25К до 18:00😎

Я знаю твій смуток й усі безкінечні печалі – Корінням густим заплітають квітучі надії. Твій погляд порожній: тоді на даху ти мовчала І довго дивилася вниз, у пекельне провалля. Нам сонце пускало на плечі проміння – не гріло. На заході ніч розгортала товсте покривало – Не зорі на ньому, а стигми та шрами згрубілі. Душа зоставалася привидом в мареві згарищ. Ти з домом зруйнованим... бігла і не попрощалась... Тепер дотліваєш... ще крок – і провалля поглине, Ковтне, заплете корінцями. До денця, до краплі Спустошить дотла, не залишить легеням повітря. Тримай мою руку, неначе по діагоналі, Єднатимем те, що лишилось, бо поряд не марно З тобою я тут і сьогодні, у цій терапії. Тепер говори, бо нема порятунку в мовчанні. Довіра відновиться з попелу, болю та тиші. Ти теж воскресай, розгортай білі крила, мов птаха. Тобі допоможу зцілитися і не боятись, Щоб знову могла посміхатися щиро частіше. Ми знайдемо разом прихований сенс в афордансі – Де безліч можливостей, навіть, якщо ти вразлива. Не бійся себе й почуттів, що нуртують ночами, Тобі розфарбую цей світ, щоби знов став яскравим, Загояться рани, і з'являться радості миті. Олеся Репа (@olesya13r) та Костянтин Ватульов (@kostiantynvatulyov)

Ти казав, не пиши про любов, бо якщо і існує, точно вже не на часі. Не пиши про бога з малої літери, Іди до причастя, накривши голову, руками, хусткою чи шоломом, щось із варіантів точно убереже. Про живе не пиши і про мертве теж. Проковтуй невимовлену оскому піском з окупованих териконів. Вдай, що не впізнаєш, чорно-білих очей в новинному некролозі. Не пиши про війну, вона — чергове кліше, Рота й вуха заший, до весни зарийся в чорнозем. Ця зима промине, і минуле розмиють грози, табуйоване слово тонутиме під дощем. Тож доки щемить всередині неозвучене, напиши про це, якщо можеш. @snigpoetry #мері

Ви кажете, схеми старі не доречні? Книжкові полеміки сиплють картеччю Думок заскарузлих, не вартих і часу. Та сотні загрузнуть, лиш тільки почати Розмову у чаті, приправлену гострим. Хвилини розчавлює діджітал простір. Напевно, помітили: майже за Смітом, Невидимі руки — тепер алгоритми. Вони неупинно під поглядом твітів Зіштовхують ринки, сортують крізь сито Не Ератосфена, а лайків, репостів. З потрібної сфери новини примостять. І квазігостинне липке павутиння Із виру рутини вихоплює. Стигне Обід або справи ідуть до пожежі — Світлини яскраві у цей час бентежать. Мережа підживлює світ дофаміном. Зіскочите швидко? Тоді майже вільні. @literospletinnia #приходченко #мтб #невидимки

краса від Олі Ритик

Що таке страшно? Це як промерз у жорстокий мороз до заклякання рухів. Тільки серцем. Але якщо промерз — прийшов додому, загорнувся в плед, набрав ванну, заварив гарячого чаю. Серце не загортається в плед, не набирає ванну і не п'є чай. Воно аритмічно розбивається. То об вибух, то об новину, то об відчуття, що кожної наступної миті може вже не боятися. 13.04.25 © Тетяна Осіпенко

люди сідають у коло, дивляться, а інколи навіть                            бачать. хтось одразу роздягнеться, сам покаже всі патьоки, всю облущену фарбу, яку ще й розкладе на пігменти й атоми. хтось інший одягне                                   три                                    светри                                          у спеку, ще й закрутить колючим шарфом кожну з гранатових ям з кривими краями. — я жовтий, яскравий і радісний, у мене все дуже добре! — друже, тут облупилась фарба, там сірі асфальтові діри. — не звертайте уваги, я знову все замалюю, ви знову побачите сонце, що буде світити всім іншим. як я сам? це вже не має значення... — чому тут у тебе чорне? — це відколи вона померла. — а тут одразу яскраво-червоне... — це «підчепив» від неї в часи, коли вона була доступна до дотиків, і сама, наче сліпа, жадібно обмацувала наше життя, торкалася, торкалася і торкалася, наче у неї скоро не буде рук. я хочу забути про чорне... — бачу, що в тебе також є темрява... — ой, пробачте, не встигла сховати. ви не зважайте, будь ласка, дивіться краще на квіти, я їх сама малювала. — а чорне? — напевно, тобі здалося, дивися з цього боку. дивися тільки сюди! — отут би хотіла змінити, це просто огидно та гидко. — я думаю, ти красуня і цей зелений тобі дуже личить. — я просто його не бачу... — о, в тебе все так рівненько! — так! я фарбував роками, щоб все було бездоганним, і лаком покрив аж чотири рази. — і як тобі так? — мій обладунок тепер ідеальний! — тепер ти, нарешті, в безпеці? — ні, просто хочеться вмерти... — що означають риски? — то мама щодень казала, що я нікчема й нездара. сім'я, посада та статки не обирають сірих. — а цей гарний клаптик? — це моя перша учителька, хвалила охайні зошити — я досі пишу акуратно. і вдома завжди порядок, а інше, як мама сказала... — чому тут у тебе прозоро? — не можу заповнити пустку. скільки б не малювала, скільки б не лила фарби, пустка її з'їдає. — то, може, наповни щастям? — ні! щастя занадто лячне. — я дуже хочу тут здерти, але чомусь не виходить. ці плями брунатно-болотні з присмаком крові та страху. я більше вже не боюся, але чомусь уві сні, він все ще приходить до мене. — подолаймо все разом! знімемо все до основи, а потім спільним пензликом створимо новий досвід. бузковий? бірюзовий? білий? який ти обираєш? — я таких навіть не знаю... отак ведуться розмови, поки не стане легше, поки не буде вирішено, що саме потрібно прибрати. а що неможливо             зняти шпателем                    і відшліфувати,    важливо чітко побачити — кожну тріщинку, кожну лусочку фарби. прийняти,         визнати,          наважитися,                    зростися з усією своєю історією,              з усіма її кольорами,             які нам залишив досвід. і тільки так        можна змінити                  будь-який колір                                    на власний. @lysychkazlisu #лисичка

Протерта на ліктях прадавня кофтина, В спортивних штанцях на колінах дефект. У клітчастій торбі дзвенить "не перина" — Відчалив до бази по гроші поет. Залишив на стежці шлейф сірого диму, А з ним перегар, що сльозиться в очах. Заробить сьогодні на пляшку "не джину", Якщо пощастить, ще й сирок до пивка. Життя відштовхнуло холодним відпливом: Шукав до прибутку найлегших шляхів — Писав не римовані тексти невпинно, Як ніби хтось купить без ритму вірші. Так шкода, бо завжди казали: "Даремно Свій час витрачаєш на тексти пусті. Пиши як всі люди, хапай в оберемок, Прибутки шалені — друкуй тиражі!" Та впертість зіграла злий жарт над поетом, А відчай втопив дні надії в спирту... Якщо не виходить — римуй все квадратом, Але не пиши все життя в холосту. Mr.nobody #вірші