Храм поезії (🖤)

Я не вмію писати вірші звісно але я поділюся своїми лайхфаками як що-небудь видати за поезію. Спочатку купуєш збірку Чарльза Буковскі який може написати такий вірш: я прокинувся думки порожні як і мій холодильник вчора я доїв залишки курки яку мені приготувала жінка яка засинала зі мною і вимʼятини які вона залишила на постілі я бережу як святий грааль піду я напʼюся. І пишеш про будь-що просто пиши кожне слово з нового рядка. Тоді я подивився декілька фільмів Паоло Соррентіно і тепер додаю у вірші дитинство наче спеції все що було навколо: пенальті Мілевського розбите обличчя Віталія Кличка і його пронизливе: ноу! приїзд Іоана Павла другого перегляди олімпійських ігор фаршировані перці я так можу дуже довго такі вірші пряні як плов. Це вірш напевне про те як не писати вірші та ось і на збірку познаходилось. Максим Кривцов #кривцов

Спартанко, ти знову прийшла? І знову прийшла не одна? Блакить у очах твоїх стала неначе темніша. Даруєш мені це маля? Охоче прийму. Синам Твоїм я дозволю вступити в ряди мого війська. Слабкий серед вас чи ні, Для мене ви всі такі. Тендітні створіння богів, скуті плоттю та кров'ю. Захочеш, прийму й тебе. І біль вже за мить мине, Тоді покажу, що дарую всім сірим та кволим. Побачиш своїх синів, Що стали вітрами, дім Отримали вдруге, опісля батьківської зради. Побачиш цариць моїх, Що втратили земну міць І кинулись в урвище, світ проклинаючи владний. Ти зможеш помститись їм. Усім, хто калічив й тим, Хто буде калічити інших, допоки не скресне. Ти вмієш літати? Ні? Навчу, ти ступай. Униз. Всміхнися, ти ж скинеш кайдани! Хіба не чудесно? Ми скличемо всі вітри, Зітремо з лиця землі Усе, на що око впаде, все, що трапиться в шалі. Злітай на рахунок "три". Не вмієш? Навчишся. Всі, Що нині ширяють, колись уперше злітали. Ти бурею станеш. Шторм Тобі уже б'є чолом. Він бачив, які блискавиці в блакиті ховались. Навіщо тобі земля, Якщо в тебе буду я? Спартанко, дозволь запросити тебе на цей танець. Це буде неспішний вальс Під ритм руйнівних громів, І Спарта молитиме небо, на мир зубожіле. Ніхто не зупинить нас, І Зевс вмиє руки. Він Лишень-бо паяц перед обличчям стихії. І небо розколеться навпіл в кривавій лазурі. Ти йдеш? Я чекаю, Спартанко, майбутня буре. @zapyskyneofitky #вічнавічзістихією #намарафондоолі #неофітка

Тороси Щоб не мілко. Кольори добуваються з білого вимиванням, бурінням, трощею, закисанням, бродінням в горщику. Чорним пилом на жовтих іклах проявляється їхня зміна і стається для всіх помітна — час видовища. Поміж люду теплота витікає зі студені, коли з неї живі захукають і сполошиться простір рухами, і свята обернуться в будні для святих чи то, пак, безумних, що спізнали морозу руни й пензля шурхоти. В дивний спосіб у зіницях полотнища носимо для розмаю світів строкатих і тороси вимішуєм п'ятами — проростають зі снігу роси. Залишається в спадок спомин про творіння, що варте подиву, та чи знатимуть?.. @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

ця зима нескінченна й занадто розкута: оголює всі потаємні бажання, старі рубці і шрами, дістає із шухляд спогади – живиться ними. мені вже не стати іншою, не бути іншою, не перетворитись в іншу… колишню… як з-під снігу в морози виглядає зелена забута осіння трава, наче нагадує нам, що холод не всемогутній, так і я виринаю з-під ковдри болю і суму щоранку, розуміючи, що ще жива і що ти ще живий, і вони всі живі. іще кілька тижнів залишилось отак воскресати щоразу й чекати першого променя в око, накопичуючи далі гнів, нещадно закидавшись колесами перекладати з шухляди в шухляду шмотки і почуття. щось діставати на «коли потеплішає», а щось сховати від усіх подалі, як колючий відразливий светр. але навіть у стані найбільшої безвиході – лишатись завжди собою, бути собою з тобою і тільки відвертою, іноді не дуже розумною, часом не розуміючою але бути. зелена трава під снігом та торішнім попелом все ще дрімає але дихає. перекладаю чорну сукню у колипотеплішню шухляду хммм… в ній я вперше тебе уявила але вже тоді ти знав, що хочеш тільки мене. © ольга ритик #вірш #текст

... Я, здається, впав. За рікою дім, ми росли там з сестрами. Навесні прибувало води і губився грім у заплавах, де скелі й мохи рясні. А потому жмені дрібних суниць ми вишукували серед вологих трав, я лежу в такій траві горілиць, я ішов, ішов і чомусь упав. Я обрав для себе з усіх одну, що мені була як сяйво в імлі. Ми чекали з нею на цю весну. Сестри хихотіли, смішні малі. А хоча, одна з них, я певен, теж знала це солодке, терпке, нове. Ні, не розумію, от просто йдеш, і чомусь упав і усе пливе. Я казав, що повернуся. Тепер я кажу це пошепки сам собі. Я лише упав, але ж не помер, за рікою дім, на старій вербі звив собі гніздо невідомий птах, у саду черешні, в траві вужі, дуже довгий день, дуже чорний страх, господи, будь ласка, допоможи. Катерина Бабкіна #бабкіна #катерина_бабкіна

Сила трьох сестер Всесвіт для Цкуру завжди в сіро-темній оздобі, Мати лежить, мов сухий вересневий листок. Часом пірнав у саке, та страждання не втопиш, В водах огнèнних палає душа, наче рис. Тож Взяти у руки змію свою важко самому. Добре, що поруч є трійка сестричок удома. Старша сестра - сміла Ейрі, душею червона, З полум'я сукню розмаює сакури цвіт. В храмі Кіото від демонів людство боронить, Феніксом ясним із сонцем над містом летить. Барви любові нуарам печалі не стерти, Доки з тобою сестриця червленого Ейрі. Колір Хаямі - зелений. Волосся - бонсаєм, Ноги ховає в хакаму замріяних трав. Пісню співає - й довкола сади виростають, Холод вмирає від ніжних Хаямі торкань. Жовтень скороботи відносить далеко вітрами Зелень Хаямі. І знову квітіння настане. Менша сестричка - Юїні, закохана в синій, Морем ранковим здається її кімоно. Очі блакитні, мов погляд волошок щоднини, Їх переливи любив не один звіролов. Юнка Юїні в обіймах з відтінком ціану Пластир на серце кладе - вже нічого не ранить. Всесвіт для Цкуру з сестричками став розмаїтим, З їх кольорів постають всі офарблення світу. @real_dobrutskiy #добруцький

Вуса Пилипа У селі кравець Пилипко має гарні вуса, Всі дівки до нього липнуть, хто про вуса в курсі. Темні смужки, шовковисті, як у полі трави, Трохи чорні, дуже чисті. І Пилипа славлять. Вуса в хлопа вельми модні — скоро брендом стануть, Бо фарбує їх природня білизнà сметани. А якщо скуштують вуса ще й кавальчик сала, Як квітки бутони пустять, понад хмар дістануть. Вуса довгі, аж до неба, пишні, гонорові, Їх розчісує не гребінь — щітка від корови. А коли дівчат цілує наш Пилип охоче, Вуса хтиво атакують — палко залоскочуть. А коли Пилип співає пісню про Хрещатик, Світ вдягається розмаєм, птиці верещати Починають файну пісню в унісон. Казково! Бо Пилип наш схожий, звісно, на Павла Зіброва. Всі мужі нестямно мріють про такі безкрайні Вуса ніжні та нетлінні. Пишуть Миколаю, Щоб росли в них під носами вуса величаві, Бо тоді любов настане в їх життях. Звичайно. Та ховає таємницю від людей і преси Імпозантний наш Пилипцьо. На АліЕкспресі Він замовив дивовуса (ще би знати, де це), Бо природні — надто куці. Бриє полотенцем. Іван Добруцький (@real_dobrutskiy) #добруцький #поезія

Гумореска На канікулах узимку Все б нічого, та сніжинки Цього року напочатку Лиш дали шляхи санчатам. Та із батьківським контролем Не майнкрафтилося вволю. Від нудьги ходив Микола По району кволо колом. Та побачив раптом вуса На майданчику. Здригнувся Він одразу — знаний стример Мав напрочуд схожі з ними. Поруч ґудзики лежали Та розбиті окуляри. Проказав Микола в шоці: "Як не злочин, тоді що це? Чоловіка вкрали? Вбили? Може, вуса мали силу? Тож позбавили них жертву, Що пручалась, певно, вперто?" Та хлопчина був кмітливим: "Тут потрібні детективи!" Озирнувся. Он Аріша. "Набери 102 та швидше! — Закричав, мов ошалілий.— Вуса є — немає тіла!“ "Нащо так галасувати? — Мовило дівча хлоп'яті. — Пам'ятаєш, тиждень тому Ти дивився стрим удома? Ми тебе тоді з Єгором Кликали іти до двору. Висипа‌ло повні чани Снігу небо понад нами. Як прийшов би на підмогу, То би знав про снігового Діда, котрого ліпили. Не підняв би шуму-пилу Зараз через ці предмети. Будь поменше в інтернеті!" @literospletinnia #приходченко

нехай нас вилікує тиша. небачення. мовчання. єдине з всіх можливих рішень - це спроба невтручання. Дар'я Лісіч #лісіч

Дефект Я ніколи не був дефектним — ідеальний сегмент суспільства. Не курив. Не вступав у секти. Не лягав ночувати після Одинадцятої години. Не виходив за межі двору. Не псував з пацанами стіни — просто часом крутився поряд. Я щоранку ішов до школи і ніколи не мав прогулів, Я вдягався у сірий колір, щоб не рушити гаму вулиць, Я ходив по старих маршрутах і не спізнювався додому, Я вважав, що бухло — не круто. Я приносив у дім дипломи Всеможливих навчальних двіжів. Я був довбана гордість школи. До сімнадцяти якось вижив. Далі все понеслось по колу. Універ не зламав рутини — просто трішки її розбавив, І продовжувалось невпинне існування у межах правил. Готуватись на кожну пару. Зазирати в прогноз погоди. Зберігати порожню тару — ну, бо раптом відключать воду. Паспорт — брати завжди з собою. Прокидатись о восьмій ранку. Не ходити на мордобої. Не тинятися по гулянках. Не встрягати, якщо побачиш, як на вулиці б’ють невинних. Не шукати подвійних значень ані в репліках, ні в новинах... І в страху, що де-небудь влізу покидаючи рідні стіни, Я ніколи не йшов на ризик і тікав від своєї тіні. Я боявся всього нового. Я дрижав від дзвінка у двері. Переходячи за пороги майже виключно на папері. Я лишався у межах норми. Ну і що, що нема свободи? Так зате не боїшся шторму, доки плаваєш в тихих водах. Не відбудеться щось погане, будеш ситим, здоровим, цілим, Доки все йде у межах плану і не треба вкладати сили, Щоб ламати загальний вектор, пробиваючи шлях натужно. Я ніколи не був дефектним, бо для цього потрібна мужність. Спільна праця несе красу — і це, погодьтесь, уже немало Механізми тому й працюють, що працюють усі деталі. Бо для чого людині воля, якщо буде спокійна старість? Я дефектним не був. Ніколи. І тому я дефектний зараз. @nikolasson #ніколассон

Над Києвом Летів російський дрон Одна жінка відкрила вікно І жбурнула в нього Банку консервованих помідорів Які зібрала минулого року На дачі в Чернігівській області (нема вже дачі) Друга жінка відкрила вікно І жбурнула в нього Томик Достоєвського Який дістався їй у спадок Від батька – професора Руской літєратури Із Харкова (нема вже батька) Третя жінка відкрила вікно І жбурнула в нього Свою ненависть – Нічого іншого у неї не було Бо виїжджала з Маріуполя З порожніми руками А бити щось із чужої квартири Не ризикнула Ненависть чомусь виявилася Особливо важкою Особливо влучною Особливо дошкульною «Откуда у вас столько русофобіі!» - Закричав дрон Став на диби І перетворився на рускую бабу В сарафані І кокошніку До нього підбігли інші дрони/баби І давай водить хороводи І декламувати Пушкіна І пустодзвонити про долю світу Аж поки їх Не постріляли З кулемета Марина Пономаренко #пономаренко

🎙Декламатори зимової аудіодобірки 2025: «Різдвяний» — Василь Капця та Олена Левченко «Email для Сьюзі» — Ваня Шевченко «Податок на дерева» — Наталія Скляр «Потяг» — Олена Галунець «Храм» — Юрій Іванов «Рвана пісня» — Саня Ставицький «Місто-привид» — Андрій Мальва #плейлиствіршопліткарки #трекипереможців @virshoplitkarka 🔽

ll сезон поетичного конкурсу «Листя трави»

Друзі! Дехто вже встиг взяти участь в розіграші, але я нагадаю, що ваш донат – то не лише шанс виграти книгу Марії Косян (неймовірно талановитої письменниці, яку багато хто чув вживу на благодійних заходах), а й ваш донат на військо! https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y 1 номер = 100 грн Беріть участь!

конкурс дитячої поезії «Ковдра Нангіяли»

І приходять вірші й стають на порозі, як діти. Просять хліба. І просять вивести їх на світло. Ось розсипані крихти. Що маю вам, діти, дати? День за днем до нуля прямують, немов солдати. Витягаю з горла зіржавіле вістря мови. Чим ділитися? Різати свою литку знов? Ні запхати у піч, ні лишити напризволяще. Лиш приймати в обійми окате таке нещастя. Цілувати в чола, як тих, що лягли зарано, наче зерна у землю, не зорану тракторами, з ошалілими вирвами, що кричать у простір. Годі їсти просити, ставайте уже дорослими. Нам ще довго іти по тунелю хребтами колій. Що за світло? Горить колосся на видноколі. Юлія Мусаковська