Храм поезії (🖤)

Порто війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

поп-арт твоя попа на чорній постелі, як поп-арт, графіті на брудній стіні совєцької панельки. потріскуванням попкорну виляски по пружній шкірі. пляшка коли ідеально підкреслює мить спраги. Воргол назвав би процес перформансом, спо(п)(с)творенням нудності виміру. розповіді речей завжди точні і не заплутані. їм віриш, як ти, коли розплющую твої очі поцілунком. речі не прив'язуються до інших речей. самодостатні і легко поєднувані. яскраві у своїх обкладинках. їжа смачніша, коли гарно виглядає. отак і ти, дівчинко. напийся блискіток і сяй, не питаючи про внутрішні розриви. я лише жовта пляма на твоєму тілі. інші лягатимуть іншими барвами у свій спосіб. одного дня змиєш мене в душі під Paint It Black, не змиваючи червону помаду з губ. мовляв, час розірвати пуповину і народитися самій. поп-арт, дівчинко, це твоя попа на чиїйсь чорній постелі. йохохо, і бляшанка супу.

Шановні друзі та всі небайдужі, ми оголошуємо передзамовлення на антологію гостросоціальної поезії «Цвях». Вихід фізичної книжки плануємо на кінець січня тож передзамовлення триватиме до дати релізу. Дуже хотіли видати в цьому році і могли б сказати, що нам завадили обстріли й відключення, дійсно не без цього та, насправді, зі збіркою виявилось більше роботи ніж передбачалося, а ще друкарні під НР перевантажені тож все трохи змістилося. До антології увійшли 150 віршів 52-х авторів та 87 авторських чорно-білих фотоілюстрацій; 340 сторінок, тверда обкладинка. Ціна за попереднім замовленням — 400 гривень. Після виходу збірки, вартість підвищиться. Нагадуємо, що наш проєкт максимально некомерційний, тому частина зібраних коштів буде направлена на друк, решта — на актуальні збори. Форма передзамовлення: https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 Упорядниці: Анґа Зелена, Роніка Пожарська

Сорокоусти Набуття міжжиттєвого досвіду Відбувається, прикро, що досвіта. Наша постать зіпсується допитом Всіх сорок, що летали тут поспіхом. Насміхається, дзьобом покланявшись Кожна з них над своєю здобиччю. Об'їдає шматочок галявини, Де садили на зиму ми овочі. Щонеділі молилися деякі Та прохали скінчити з сороками. Неврожай – це не час для істерики. Помилившись, не складно щось скоїти. Саме так помирають імперії. І коли на душі стає пусто, Замість того, щоб бігти у прерії, Промовляються сорокоусти. Березень-жовтень 2025 #вірші

Полеміка іскор І лемент у висі неслися. У думах затісно? Вони полетіли в багаття. У тріскоті вишні Лунали веснянки торішні. Чи знову потішить Гілля урожаєм пернатих? Із шурхотом приску Сміялася вдача плямиста. Ви чули як рискав У пошуку спокою вітер? І попіл усівся Між споминів літньо-осінніх. А з горе-насіння І пам'ять, і помста розквітнуть. Новим Торквемадам Хіба що сміливці завадять, Не гучно-бравадні, А тихо долаючі нечисть. У шелесті згарищ Надія потрохи кульгає, Потреба нагальна — Не впасти у яр безкінечний. Пропалені плани Змішаються з листям опалим Чи їх переплавлять Під тиском безсонної ночі? Кривава заграва Від темені світ не позбавить, У жарі, насправді, Гартується відсічі почерк. Обвуглені стіни Стійкають сльозами в золінник. Та фарби кармінні Наллються по вінця в морелі. Згоріла стабільність, Морена розкрила обійми? Та безперебійно Хай муляє ворогу регіт. #поезія, #лігапоетів

Вітаю тих, хто успішно пройшов Ініціацію! Тепер ви гідні долучитися до таємниць герметичної поезії, і одну з них я відкрию вам прямо зараз. Цей сезон Віршометрії присвячений алхімії, адже хто як не поет здатен перетворити звичайні речі на справжнє золото. З кожним туром ви освоюватимете один з матеріалів, з кожним туром завдання будуть ставати все складнішими, а судді - все суворішими. І лише справжні майстри подолають всі перешкоди, опанують матеріали та зійдуть на вершину скелі де їх чекатиме останнє випробування. Отже, ласкаво просимо до другого туру, де ви освоюватимете найпростіший, звичайний, гнучкий матеріал - тканину. Завдання туру: Вам потрібно вплести у полотно вірша щонайменше дві нитки назви тканини. Обмеженого обов'язкового списку немає, все на ваш розсуд і креативність, назви можна брати у будь якому відмінку та формі. Для натхнення пропонуємо кілька назв тканин, які ви можете використовувати: сатин ситець бязь маркізет батист муслін фланель плюш вельвет корд байка перкаль поплін драп лудин (архаїчне) кирея (щільне вовняне сукно) бродун ладанка (густе сукно для верхнього одягу) шовк атлас парча креп шифон органза муар тафта камчат брокат (ваш варіант) Дедлайн: включно до 30 грудня о 23:59 призовий фонд: 3802 грн. якщо є бажання збільшити, то — 4441111039661313

З Різдвом!

@artmomo голожопі слобожани, пане імениннику, вам такого набажали, рік тепер не питимуть. бо робили тост із речень, клали перехресними, а тоді його під вечір з чаркою затестили. реготали з тексту гарно, десь були розчулені. ось воно — зі святом, пане! решту вже забули ми... ольга ритик #КАП

Шкіру подразнює праця, Спогад як хлорка пече: Вчора ще з друзями грався, Трактора мав і причеп, Міг керувати болідом, Мультик новий починав. Хлопчик стає на коліна, Поруч його каченя. Кривиться олень на светрі, В Санти одне побажав — Руці до крові не стерти В місці, де в'їлась іржа. Сльози розмазали плями, Довго шкреблася емаль. Смуток замилено глянув — Наче розводів нема. Совість не дуже прозора, Шморгає зливом, але Хлопчик у віці за сорок Вперше помив туалет! 09.12.2025 #гумор #вірші

👦👦👈 Наречена богів, донька Тьяцці, дружина Ньйорда — Коханка вогню Ось так про неї говорять. Але Скаді, не належить нікому. Оточена вельможними мужами, не стоїть в їх тіні. У шкурі вовчиці, під місяцем юним вона не питає, кого ти любив. Не б’ється за трон, не шукає весни — в її поцілунках — обійми зими! 🤍🤍🤍🤍

Вона приходить не в сукні, а в шкірі звіра й з луком за плечима: богиня, якій личать не палаци, а перевали й снігові урвища. вона тимчасово гріється біля вогню тих, хто наважився до неї доторкнутися, і знову йде туди, де чути тільки скрип снігу під її ногами

Тепер я сиджу і думаю про те, що Скаді потягнулась до Локі як тягнеться мандрівник до вогнища в саму холодну зиму. Головне не заснути, головне не потрапити під хуртовину…

Горнути до себе світ, ненародженим плодом, весною озимою квіткою. Збирати пелюстя розсипане, доки й воно не всоталося в хижий ґрунт. Доки нитка довіри струною тягнеться від коробки квартири в імлисту примарну безвість. Так стаєш на канат — він врізається міцно в стопи. Хапаєшся по-пташиному короткими пальцями ніг. До грудей притискаєш пам'ять про світ, чи квітку, вже і не роздивитися в темноті. За маяки — розставлені ліхтарі, десь під тобою, далеко у ринві прірви. А послизнешся — спадатимеш вниз дощем, медовою зливою, на тисячі‌ плечей, ти б цього не хотіла, а значить лови баланс. На запах тепла, того, що було про нас, а тепер згорнулося на руках кошеням безхатнім. З усього що залишилося маємо тільки час, і надмірну вразливість до шереху, звуку, крику. Оберігатиму й хлібну крихту, бо до неї торкалась твоя земля. Ще кілька кроків, струмом роса іскриться у відблисках ліхтаря. Як жива

🩶🪩

В країні, в якій немає війни, шумлять вулиці і ресторани, не згасає життя о десятій, тут відсутнє поняття «комендантська година», і тривога не ріже повітря металевим сигналом сирени. Пам’ятаєш, такими були ми, не казали — сніданок в підвалі? Дуже добре, це майже як шелтер, занотуйте — хороший готель. Тут усе шелестить, і гуде, і свистить, і кричить, і дзвенить, та ніхто навіть мить не чекає від звуків тих смерті, бо це звуки життя, але сам ти вже не віриш у це до кінця. В країні, в якій немає війни, стався жовтень — сипле листя на битий асфальт, з середи безупинно дощить і збирається ще, якщо вірить прогнозу. Тут говорять про різне, та ніколи про те, про що ми. В країні, в якій немає війни, я на чотири дні, потім їду в країну, де є війна, і вона найпрекрасніша в світі.

В скриньку Пандори запечатаю страхи, приглушені з дитинства падолистом хай летять у вирій. Вирву кліщ із серця, у намисто заплету емоції, потисну руку травмам. Правда починається зсередини свідомості. “Все добре?” Нерви скачуть на спідометрі. “Спіть вдома!” Домальовані уявою відсутні елементи спогадів заповнюють розбитий пазл …віконних рамок. У цій повісті нема героїв — є лише антагоністи.  “То гоніть їх!” Пам'ять — площина гнучка: з цієї глини зліплю все, що хочу. З нерухомості  зароджується іскра. Імпульс з хаосу витворює макет реальності. Здригається  твердиня світосприйняття салютними оркестрами. “Тонке — то й рве…” Єдиний тригер, спогад — й вся будована модель розвалиться. Я знаю це!  Я бачила  інертність світу в кожній барві й прояві, на пробу брала кожен із інгредієнтів відчаю. Відчинене нутро (плацебо “опенмайнду”) Майже вийшло! Пересилити, перебороти… Перестати. Вже проходили… Приймали позитивне мислення — та позитрони, короновані печаллю, прилипали до душі магнітними зарядами, роз'ядрено плели антиматерію із почуттів… Плеяди вже не світять серцю в секторі страждання. Жити далі… Дихати. Сміятися. “В наявності немає щирості — купуйте залишки лояльності” *із позначкою "Made in China". Чай на м'ятій скатертині м'ятою не пахне як в бабусі… Крізь опуклі лінзи часу ще гірчавить. Листя в чашку, цукророзчином з мішків важкі метали роздумів росяться. Недосяжність — в двох ковтках тепла, гаптованого втомою. Дні обертонами по колу обертаються — як в дідовім годиннику. “Тидинь!” Думки минулим шантажують, їх нетлінні тіні — ніби папараці у прострації. Крізь простір над світлинами в альбомі нахиляюся. (Не)чайний опік. Зойк. Анігіляція. Знов на гілляці я. Вишу, морально розіп'ята. В ящики  зриваю груші із верби вже три доби — щоб був харч для ілюзії. #feel_blue Під блюзкою крохмалиться знемога. Мокну, мов той голий кущ під снігом-содою. Осядуть, спогади остиглим листопадом …на дно чашки. Пройде час. Остання осінь, як завжди, триматиметься осторонь, осиплеться осиротілими осиками. О сива осока! Осліпла осінь від осколка гострого. Осліпла я — не бачу звідси виходу… 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖    © Лана д'Арк 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖

"час грати білими". але натяків на перемир'я ніколи не було. нічия шепоче за спиною відчаєм. страх поразки бігає по спині не мурахами - конями, гарцює без вершника, залишаючи сліди-синці. найбільше за мене вболівають мертві.

Як намалювати жінку Починаємо з тіні, із найтемнішої тіні. Її вигини вирізьбить місяць на мідних пластинах. Ще нічого немає. У темряві вгадуєш сад. Перейшла щойно перша у світі гроза. Зблизька зблиск зміїної шкіри в вологій траві, і на листі вже пишеться слово, що було правік. Руки жінки. Коштовні зап’ястя тонкої роботи Напівтіні як натяки, подиху швидкі штрихи. Напівшепіт і подив. О, жінко! О, хто ти? І чи знаєш сама, що тобі до снаги? Сфумато уст, за спиною — гравюри гір. Такою тебе бачать уві сні вулкани. Скажи це перша — і твої слова схвилюють води світового океану. І як він любить слухати твій голос — це живопис. І як цінує поцілунків акварелі, п’янкі мережива на шкірі акватинт. Пастель твого рум’янцю — яблуневий цвіт. І як твій сміх так стрімко заливає фарбою весь світ. Тремтить мольберт, ти саме винаходиш алфавіт. А на десерт сьогодні в вас із Древа пізнання добра і зла цей плід. 2024, зі збірки «Світлочутливі»