Храм поезії (🖤)

#вм_10

ловлю бісики у твоїх очах, водночас із зайчиками у ластовинні. хіба винні метелики, що летять на світло, наче у фільмах жахів? чи відьми у тому, що втрапляють у полум'я від світанку і десь до полудня, вигоряючи до кальцієвих ґрунтів? начебто ти після важкої роботи вигоряєш до скону і замовкаєш перед дзеркалом у кімнаті. розгортаєш книжки про чаклунське приладдя і трави, що розквітають надвечір. небезпечно залишатися поруч, коли ти розкреслюєш стіни ескізами зломищ та пам'ятних місць про втечі від особистої інквізиції. лицарі ніколи не приходили вчасно із порятунком, тому повторюю і повторюю, наче мантру. ти єдина можеш торкатися правди стопами та руками ластовинням, думками й голосом розтинати солені води поза будь-яким часопростором, пересушувати річки, переповнювати пустелі, малювати на стінах звіти про діяльність ковенів та костелів минулого, типу ОльгиЄлизавети, повз які пробігаєш додому, наче існує тільки одна дорога і та до центру землі нижче по городоцькій. я випиваю розчин з матіоли та флокси, доки ти переховуєшся від світу, бо мені не вдалося 14.07.26 #вірші

ІНСТРУКЦІЯ НА КІНЕЦЬ ЧАСІВ збреши собі що попереду довга дорога — й живи очікуванням спакуй до нового наплічника білу сорочку що пахне вітром пізнього серпня та пластинку йодиду калію напровсяк подзвони в десять-років-тому своїй першій великій любові запитай як їй цей кінець часів запроси поїхати разом оберни все на жарт коли засміється й назве тебе божевільним заведи запізнілий щоденник перепиши туди її губи червоні рухи руки й парфуми додай ілюстрацію зле заструганим олівцем набери питної води та заправ авто заряди знудьгований дробовик підбери на промзоні старого пса що не стягне ще одну зиму надворі говори з ним до пізньої ночі поки докурюєш коноплю зі старих запасів кажи йому: боятися нічого друже пес виїдемо хвилина в хвилину із закінченням комендантської зупинимося за містом подивитись на не скошені досі соняхи заб'ємо в навігатор випадкові координати і ще трохи трави в нутро розтабаченої цигарки я подарую тобі свій сон приречений сон про те як жінка на іншому березі річки й міста розпадається на неспокійні атоми в білому спалаху видихну дим у твою пошрамовану морду щоб тебе теж накурило трохи аби не було так печально попереду довга дорога скажи все це псу — а тоді засни коротко й неспокійно проспи закінчення комендантської проспи тривожні новини прокинься від дотику мокрого носа до неголеної щоки вийди із псом у ранкову мжичку щулься та кутайся в куртку а зачувши нарешті майже-пташиний свист ракети над головою — розкинь раптово затерплі руки не заплющуй очей і нічого не бійся а розпадаючись думай про те як на іншому березі річки й міста жінка фарбує потріскані губи червоним парфумиться із флакона розбитого осмикує обгорілу сукню й виходить з руїн у руїни фотографує дезорієнтованих псів і мародерів у розбитих вітринах переступає трупи входить вдихнувши на повні легені в довгу свою дорогу повз заражені води та дитячі плачі повз розбите минуле повз незбутнє майбутнє без питної води та плану тільки з губами червоними та тим самим сміхом що лунає тобі у вухах перш ніж урветься дзвінок перш ніж урветься світло перш ніж урветься все Леля Покотиполе

Жолуді🤎

я прокидаюся і кілька секунд не можу визначити, де саме закінчується сон. кімната стоїть на місці. стіни — також. тільки я чомусь змістилася на кілька сантиметрів від власного тіла. температура нижче норми. пульс нерегулярний. емоційна реакція відсутня. діагнозу не встановлено. я навчилася не реагувати на речі, які мали б мене зламати. це навіть зручно. коли болить — не обов’язково знати чому. коли страшно — можна назвати це порушенням сну. коли всередині стає порожньо — зафіксувати: стан стабільний. найгірше починається після стабілізації. ти дивишся на власні руки і раптом розумієш: вони продовжують жити без твоєї участі. а потім хтось питає: ти нормальний? і ти відповідаєш: так. бо іншої клінічної форми для цього ще не придумали. дякую за пісню

Все як завжди. Вибрикує кавомолка. Двір гуркоче «Ляпісом». Пахнуть груші. Дзумчать оси. На шнурку поважно сушиться футболка з написом «We support Ukrainian army forces». І пістрявою стрічкою слизько повзуть новини — десь далеко надцять поранено, надцять вбито... стріляють «Градами»... в Донецьку бій... Серпень плавить мізки спекою і почуттям провини. Українська правда несамовито експортує біль. Все як вчора. Натирають в’єтнамки, і роботи, роботи завал. Тече піт. Де подівся skype в моїм макінтоші, щось не збагну... Духота чорна нами плямкає, а приватівський термінал тупить, не хоче перераховувати гроші на війну. Все як завтра. У звичнім замкненім колі. Дитьо в селі прилаштоване. Я втомилася. Нова цяцька глючить. Треба поставити бойлер, полити квіти вже! Вони живі... Але раптом зустрінеш десь на Подолі гарного хлопця з ногою ампутованою, на милицях, і зненацька скрючить від безтямного болю, й мовчки витимеш собі в живіт. Серпень 2014 Ірина Цілик

Дівчата-хлопчата, а ви вже замовили Цвях? Ні? То варто це зробити 🥰 Крутецька антологія гостросоціальної поезії з чб фото. Естетика 🍒 Ну і нагадую, що 100% вартості ми перераховуємо на Сили Оборони. Ось тут можна замовити: https://forms.gle/qWvSRs76CtLUszWu5

віднайти себе там, де видніється лінія сріблена наче відступ означений порухом рук на грудині вологої шибки /нам ніколи не вийти/ нам зостатися тут позамежними і невідʼємними візерунками кільканадцяти вірувань на витку живота —       пуповинно відтятої смерті // що за шклом пробираються в зливі обрамлені схлипи не захованих вістей, і шкребуться об крівлю зізнаннями туго й настирливо /нам ніколи не вийти/ ти сідаєш край столу навпроти — і я занотовую видихом переливчастих стебел гортані мотиви розмито і схиблено / ось стриміє надривчаста пісня над вбраним до сутінок глеком любови обумовлено все заціловано вздовж тихо сповіддю — і коли ти стаєшся навпроти — я виходжу з обірваних ліній магнітного поля на поверхню ребристих поверхонь дахів — семигранно і голосно @nlitvinovapoetry #літвінова

Пливи, рибо, пливи - ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось - мої сни, це - рибальські човни, це - ніч, це - течія, це - смерть, певно, моя. Життя - це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім - всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети - я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій - радій, рибо, радій. Любов варта всього - варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. Сергій Жадан

Легкозаймисті нам з тобою спекотно від гніву безсилля обпалює обличчя ми з тобою розтеклися сороміцькою смолою змішались у нафтовий бітум наш фатум — стати асфальтом вірогідно, ним ми і станемо як лімфа лісистих долин розлитись у флакони парфумів розтанути лаком на нігтях засяяти на грудях міста бурштином запахнути ладаном але ми народжені з нафти посталі із планктону хіба що затопимо баки дизельним паливом підіймемо літаки нагодуємо самозакоханих титанів ТЕЦ і ТЕС можливо ми смола епоксидна клей для обтічників ракети не тої, якою єбашать, тої, що досліджує антуражі космосу як не як я з дитинства мрію про космічні враження ти ж з дитинства мрієш їсти з тюбиків так само вичавлюєш з себе спроби перетікати утікаючи з рідкого у напівтверде з ніякого в дорогоцінне застигнути голівкою вразливого сірника будувати і зводити сірникові будиночки зустрічаємо світанок «Станом на зараз можливі опади у вигляді підстав і відставок» — прогноз погоди ми спотикаємося об чергове ставлення бо два сірники в сірниковій коробці закриті в стінах картону не підпалять усе місто не розворушать легкозаймисте замінили запальничкою і ми з тобою залишимось асфальтом на нас стоїть хтось інший змінить форму підійме літаки засяє бурштином а ми розпалимось спекотним сонцем розплатимося прохолодою #віршіPhoenix #Цюрих

коли смерть закінчиться, я стану кимось іще, кимось, кого любити простіше а жаліти не має причини відповідно й ненавидіти, змагаючись за фігуру жертви, теж не буде за що ці гримаси медузи горгони настільки осточортіли, що легше вже скам”яніти і відчувати себе як ніщо стати голосом степу білим пилом цієї землі спопеліти у вогнищах часу і тоді, якщо при мені знов починатиметься війна: я виходитиму з кімнати, примовляючи: так, ви програли, вітаю вас із перемогою бо серце більше не зможе качати кров ритуальних образ і стане - півонією плачу а я тоді стану полем незграбним вичовганим замінованим без людей, і  рослин, і звірів, і слідів самого життя і себе переходитиму, як перепливають дитя річки в селі, туди і назад, туди і назад просто щоб не збожеволіти Ія Ківа

Пташечко Літо надихалось лютим: снігом стає деревій. Місто, що стало безлюдним архівом розтрощених мрій, димом малює фігурки всіх, хто тут жив і кохав, співом приглушує гуркіт, зривом якоїсь з октав. — Пташечко, що тут забула? Бачиш, навколо хрести? — В домі, хоч страшно та брудно, хочеться гнізда плести, і зашивати розриви, і повертатись до всіх, я ж тут так рано спочила під плитами двох поверхів. Янголів завжди замало там, де жорстокі бої. Місто, що стомлено впало, встане від співу своїх, з нотами світлих мелодій збудиться давній тотем риком могутнього роду, захистом скрізь проросте. Пташечко, дай мені знати, чи ти ще тут, чи не тут? Знаєш, як стало багато вільних, що гнізда плетуть. Бачиш, і я вже не плачу, чую не гул, а пісні. Падаю з лютим в обіймах на сніг. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

"Очікування/Waiting" Небокрай усоте проковтує сонце. Поля засіяні хмарочосами. В людей згнили язики від марнослів'я. А ти все ще сидиш, обезсилений. Полюєш очима на "yellow". Внутрішній світ побліднів.      Шукаєш взаємности,               виходу.  Дахи впали. Покришилися зорі. Наївність шкіриться збоку. Зшиваєш клаптики фатальної весни — бо більше нічого не маєш, нічого не маєш. Гортаєш мертві чати, коли згустки ночі ніжно повзають по шкірі. Грузнеш у снах — нах(іба) пити чорну реальність? Провітрюєш кімнату, щоби не тхнуло раціональністю.     Знову душить страх невідомости. Вічна апатія. Танок очікувань. Танок очікувань. Танок очікувань                 поглинає, вбиває. ©Ольга Далабожак (Helga) 01/02.10.26

ця зима нескінченна й занадто розкута: оголює всі потаємні бажання, старі рубці і шрами, дістає із шухляд спогади – живиться ними. мені вже не стати іншою, не бути іншою, не перетворитись в іншу… колишню… як з-під снігу в морози виглядає зелена забута осіння трава, наче нагадує нам, що холод не всемогутній, так і я виринаю з-під ковдри болю і суму щоранку, розуміючи, що ще жива і що ти ще живий, і вони всі живі. іще кілька тижнів залишилось отак воскресати щоразу й чекати першого променя в око, накопичуючи далі гнів, нещадно закидавшись колесами перекладати з шухляди в шухляду шмотки і почуття. щось діставати на «коли потеплішає», а щось сховати від усіх подалі, як колючий відразливий светр. але навіть у стані найбільшої безвиході – лишатись завжди собою, бути собою з тобою і тільки відвертою, іноді не дуже розумною, часом не розуміючою але бути. зелена трава під снігом та торішнім попелом все ще дрімає але дихає. перекладаю чорну сукню у колипотеплішню шухляду хммм… в ній колись я вперше тебе уявила але вже тоді ти знав, що хочеш тільки мене. © ольга ритик #вірш #текст

Результати осіннього поетичного конкурсу на "Віршопліткарка FM" 🎧 🎨 Катя Цимбал — Фарби, 45 балів. 🪖 Mr.Nobody — Під шкірою тиші, 44 бали. 💃 Валентина Ангельська — Валькірія, 42 бали. 📓 Василь Капця — Екзистенційна криза, 41 бал. 🏙️ ЮІ — Метаморфози, 41 бал. ✍️ Соня Волкодав — Номер, 40 балів. 🖤 Вим'ям Шекспіріні — Зомбео і Зомбетта, 39 балів. ✅ Таблиця з оцінками суддів 👉 тиць сюди Суддівські коментарі: Олександр Козинець, Єлена Дорофієвська, N.Litvinova, Євген Малиночка Загальний файл із переможними віршами ➡️ тут Вітаю переможців і переможниць осіннього конкурсу! До кінця листопада опублікую альбом аудіодекламацій із вашими чудовими віршами. Якщо ви не потрапили в сімку, але дуже хотіли, беріть участь знову, адже конкурс повернеться взимку! @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки

Літо прилипло до менe липневим сиропом: солона шкіра, пісок, доторк. Ми із тобою, допоки вересень не розкине нас на всі боки своїм погрібальним вогнищем. Нам нагально хотілось ще: бодай одну зустріч в холодному водоспаді спогадів, один ріжок ванільного досвіду й поцілунки вдосвіта, ще один "секс на пляжі" та солодку хурму, що в'яже у роті павутиння суму. Мусимо прожити це літо на повну, наповнити одне одного і розчинитись в нескінченних причинах нашого одноголосого рішення — ми не більше, ніж три місяці задоволення. Доволі нам грати в доросле життя, ми просто діти, загублені в діях інших людей, які раніше вирішували все за нас. Так само природа відмірює, скільки ще триватиме твоє щастя. Наш термін придатності — перше вересня, класна робота. @sadlovawrites

Лапки бігля Ти тонко шепочеш «не розумію цих дивних віршів», що топлять у звуках язик і зринають лататтям, сховавши між сенсів коріння глибиннохвостате. Ти — сяйво, укотре дивуюсь, чому в цій кімнаті завжди стільки світла, коли я з тобою — не з іншими. Вкриватися разом пледом, образи збивати з пір’ям, аби лиш злетіти в сни, в яких ми з тобою — сила, в яких ми — легкий метал: рука у руці застигла. На нас ще полює щастя (мчиться, як лапки бігля). Ти — легіт, а потім смерч, та я не ховаюсь, повір, я дивуюсь брехні прогнозів, сміюся і плачу щиро. У мене є жмені слів, які я собі зростила, бери їх, я поділюся. Якщо набивати стигму то тільки в тату-салоні. Якщо розмовляти стиха, то тільки в гучних обіймах, що крутять і крутять виром. Ти тонко шепочеш: «Я відчуваю ці дивні вірші. І тільки в обіймах я справжній. З тобою — не з іншими». © Олена Галунець @virshoplitkarka