Храм поезії (🖤)

Вулицелавка бабуся опівдні виходить на вулицелавку, замуркану першим теплом березневого кота і там, де триста років тому ключем дряпала «О+А», повільно сідає /по-о-овільно/ вільна колись була й швидка, а нині скута трухлявою корою тіла, яке вже не цвіте навесні носитися б вулицедощем, як тоді з «А», прихистити б знову кота, що проживе аж 18 царапкороків, до останнього ганяючись за хвостом — не втрачаючи пухнастої дитинності. «О» теж береже її та вмикає музику, від якої з’являється нова гілочка старої реальності /ритмі-і-ічно/ © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

Не пропустіть РОЗІГРАШ для підсилення збору на бус для FALCONSquad від нашої талановитої декламаторки Ксенії Нестеренко ✨ Підтримайте збір донатом на банку: https://send.monobank.ua/jar/7xDgufaDCu За донат від 100 грн хтось із авторів матиме можливість почути власний вірш по-новому — у професійній декламації від фіналістки конкурсу декламаторів “Грандбатл” та з авторським музичним супроводом 🎙️🎵 Що отримає переможець: 🤍 професійне емоційне прочитання вашого вірша; 🤍 авторську музику, створену під настрій твору; 🤍 атмосферу, яка допоможе словам ожити по-новому.

Цього дня на мені із одягу залишилася тільки втома. В тобі дотепер не існує дна, тільки глибина імлистого міжсезоння, манливий спокій — свята вода, йодова сітка близькості, плетена вузликами "на пам'ять". Не торкайся, бо зв'яже пальці у спробі доторку. Бо якщо й пірнати в солону синь, ризикуючи всім, то певно що зі стрибка, не вагаючись ні хвилини. Під натиском тіла крига стає крихка. Хруст, проламується льодина. Хвиля за хвилею сточуються слова, зайві ковтаєш: нікому ніщо не винна, вільна, більше ніяких важливих рішень. Поводься тихіше, бережи кисень. Та коли відчуєш раптово як відступатиме океан, оголивши берега мокру спину аритмічним вдихом, виринай. Виривайся й біжи на пагорб, не зволікаючи. Може й встигнеш піднятися до фатального видиху. @snigpoetry #мері

язиком сукаєш нитку, що змотується клубком у лоні, щоб потім намотувати її на палець, доки не урветься. @snih_n_g #уривки_з_неопублікованих_снів

💚

тиша згарищ будить ліпше за ляпас витягає клешнею зі сплячки і кидає на гострі скелі історії думав, що поза часом, а нині ти в епіцентрі бурі і немає часу на роздуми три хвилини до смерті від крововтрати чотири роки до повної втрати честі трансформуйся аби вижити змінюйся, щоб не стати тінню себе противним відголоском чи скоріше відрижкою зона комфорту звужується до бліндажа встати раніше, аби пірнути в ранковий туман, як елька пірнає у ями на розйобаній дорозі до істини їхати нею — відтепер твоя основна задача всі інші проблеми стають сайдквестами бути головним персонажем відтепер необхідність сон віднині – нечувана розкіш але ти все ж приляж, як випадає нагода аби знову прокинутись @virshok #карич

Один з віршів написаних на перший тур Віршометрії. Завдання: написати вірш з кіноматографічним вайбом. Біжу за Чарлі в лабіринті з чорно-білих кадрів: наївне ретро безсловесних пантомімних текстів. Є сходинки невдач спрямованих донизу. Щоби відчути польотну ейфорію, радість від смішних баталій, долання грізних вартових, що ловлять волоцюгу – за його інакшість. А може власну тупість, запаяну у шкаралупу, свідому ницість. Кліп! Змінився кадр, а може після ночі зоріє день, який я заберу собі, розбавлю протухлість сну і знов біжу межею... Смішна хода, великі черевики, а ціпок живе своїм життям і часто відповідає непомітним трюком, на підлі кпини та фіктивну правність, червоні прапорці загону... І раптом... на весь екран дитячий погляд ставить запитання незручні. Мабуть, то совість... Не погляд – всесвіт розтікається у порожнечу можливостей з пунктиром обраного шляху. Ах, Чарлі, у кожнім з твоїх жартів проглядає правда. Зізнаюся: у мріях я твій двійник... Ти знав це? @Raramina #раміна

дякую, всім. Кошти зібрані. збірку Артура Дроня виграла @sidybldiez

Поетичний реліз року! Я пропонував Анзі видати цю збірку цьогоріч у мене в Amazing Journey to the King of All Cosmos, але виявилось, що видавництво журналу НОГА мене випередило! І я вважаю, що так і має бути налагоджений поетичний процес, аби за видання нової книги поета_ки змагались видавництва та пропонували кращі умови, так буде якісно інакше розвиватися поетична сцена України! ДВРЗ – Анґа Зелена Передзамовити за посиланням тут

Страх обіймає за плечі ніжно, подібно воді. Підійди-но поближче, я дещо тобі скажу. Доки в рожевій м'якоті, у зміїному животі б'ється серце — і я живу. Мерехтить маскуванням смарагдової луски, тисне зношений покрив шкіри та сповзає панчохою вподовж швів, варто торкнутися поглядом соколиним. І сполоханий вогник на кінчику язика зросте в негасиме полум'я, визиратиме з-за підкови усмíшки, кованої з загартованої межі. Тож дослухай, або біжи, бо в отруєному нутрі не лишилося відчуттів, окрім страху та голоду. Чи нічого більше крім голоду. І коли говоритиму ротом змієвим, жалити невідомою мовою, відлуннями в голові, тримай руки схрещеними на грудях. Не вір мені @snigpoetry #теплий_сніг #мері

не заходить у сни але завше стоїть за ворітьми дірявлячи ніч недопалками очей глухо б'є в барабан із твоєї шкіри й місце оголене озивається спазмами задом наперед виводить на паркані: спробуй пройдись у моїх черевиках чи потанцюй у моїх кайданах поглянь крізь мої окуляри чи підійми мої повіки понеси мого наплічника чи хреста пожуй мого хліба чи жуйку з-під столу стань зрештою мною і взри як нічого не змінюється @bozhkoistyping #ірина_божко

Треба бігти час вкраде у Геліоса сонячну колісницю і возитиме день, наганяючи швидкість. розгониться так, що вже не зупиниться, не завмиратиме, як раніше. стане скупий на додаткові секунди для найважливіших митей. і не вдасться простежити, як забуваємо просто жити. а годинник-то тікає! а час то тікає крізь пальці, то тулить циферблатом до вуха і не дає поспати. у вічному "треба бігти" часто дихати не встигаю. задихаюсь. невже цьому марафону нема ні кінця ні краю? крається серце, бо в цьому змаганні я білий заєць, обдурений черепахою. от би в добі було 48 годин! тоді... я прожила б удвічі менше світанків. досі не помічаючи, що з приходом весни зірки поскладали нові сузір'я. що якщо час спливає, це значить, що він пливе. що шум дороги нагадує звуки моря. море уже замерзло. хоча календар і досі на сторінці із липнем. волосся липне до лоба, а я біжу і біжу чорно-білими смугами, не оглядаючись, не зупиняючись, лише сподіваючись, що за рогом мене зустріне червоне світло автомобільних фар. кінець. @khashchi #гортензія

На ютуб-каналі "Племені твердого" з'явилися якісні відео з виступів на слемі 🔥 Тут я читаю "Плями" ("Кожній радянській людині потрібен страх"): https://www.youtube.com/watch?v=6sXnHChqErU&list=PLEcYpUxqGQLbfud4Bw8QMpW6NEk84X_68&index=9 А тут читаю "Відданість": https://www.youtube.com/watch?v=hG5en_QXC88&list=PLEcYpUxqGQLbfud4Bw8QMpW6NEk84X_68&index=31 Буде класно, якщо ви прокоментуєте, мені буде радісно 🤗

Привид Застигли співи серпанком сивим І ледве скиглить старе гілля. Якщо ти привид на денці вирви, Уламок тіні в тобі закляк. А голка віри ніяк не звикне Латати рани удовж і вшир. І нитку світла вдягати швидко, Коли і місяць твій поводир. Долаєш стіни, коли до цілі Веде жаристе бажання змін. Та тільки привид пройде безслідно, Живому з серцю — намисто з дір. Чи не з провини не бачиш цінне? Скінченні миті земних орбіт. А висі кпинять, сміються дзвінко, Коли готують подіям збіг. Якщо не привид, не в Кентервілі, То марно фарби не розливай. Та кровоспинне бери надійне, Вже й так достатній вантаж дивам. Лякає привид із Хіросими? Каміння-свідки тримають біль. І що не гримне, ідуть зусилля, Щоб для тривоги знайти рубіж. І що не гримне, луна поривом Уламки тіні в тебе несе. Але не скнієш, у мрієкрилих Для схрону іскор міцний кисет. @literospletinnia #поезія #цюрих

Відсутність сонця не завадить мені поділись нарешті цією красою 🤩 Прозорий бісер це якась окрема любов🔥 Думаю Леся була б у захваті 😏 *очікується в зелених та блакитних відтінках

коліщатка розкрутились на повну не стукають, лиш нестерпно дзижчать і будять щоранку, як на роботу бути гвинтиком системи не так погано, коли вона працює на знищення погодитись на всі правила прийняти всі ризики розписатись в журналі видачі гніву і не здавати назад складність підвищується, ігрова зона стискається, як пробита легеня а кілзона росте, пожирає усе навколо дементором висмоктує всі кольори в ім’я вічного сіряка світ уроборсається у конвульсіях я тут, щоб продовжити страждання, тільки обравши чиї життя дорожчає смерть дешевшає смерть виходить на промислові рейки і я стою за станком навіть у нічну зміну, клепаю жахіття у головах (тих, що залишаться цілими) це конвеєр за яким не знудишся, конструктор, де ціль — розібрати крізь кістки досверлити до правди і зрозуміти, що істина не у вині, а у крові потоки виносять мене на берег і повертають до тями мене знову будить дзижчання я знову іду на завод одягнувши посмішку і шолом @virshok #карич

слова які звучать в наших діалогах це завжди як гра в сніжки буквально як гра в сніжки дивися я влучила і я хотіла влучити але це вийшло незумисне випадково ненароком несвідомо як тобі подобається ставитися до цього так і стався я знаю, що ти думаєш про мене вигадуєш химерні несподівані живі репліки заплющуєш очі і дивишся в мої ось я сиджу навпроти і ми говоримо тож скажи мені корона чи башта? це весело але перестань сумніватися цей вірш про тебе цей вірш про тебе цей вірш про тебе але ти і зараз думаєш що ні ахххах а якщо я скажу, що цей пост відкритий лише для однієї людини? та годі це найпростіший текст з усіх можливих мені подобаються фіалки @deli_dacota

кажеш мені: повір у небо рибами повне сріблом луски дзенькоче грім хвостом щучим звивається вітер кажеш: прийми просто що вгору корінням ростуть дерева у місяць впиваючись гостро і копанкою ніч є перевернутою де зорі – розкидані будні але бачу: небо порожнє як забутий кухоль жодна рибина не лишає сліду лише птахи листами ненаписаними зриваються торкаюся дерев: вони мовчать корінням униз де земля дихає глиною а не вигаданими океанами падаю у ніч – не копанку, а радше згоїну на тілі дня не зшиту словами вимовленими пошепки тому я стою під небом без рибин і вчуся дивитися твій уповільнений двадцять п'ятий кадр. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes ВМ9

Який же це філософ без очей? Чия душа часнику не їла, то смердіти не буде. Іван Миколайчук фільм «Вавилон XX» діряве полотно зовʼялої грози зненацька вислизне крізь ринву верховіття і спраглих коней приженуть поїти на (виплекане) збіжжя пасовиська з-понад долу (в фрагментах памʼяті засвіченої плівки) останні спадкоємці Вавилону розтягне засвіток злиденний ціповʼяз руками дужими і зачина рутину скупої молотьби відлунням стугонливим — в жнива поволеньки обходить й сироту розбійниця з косою чи наганом у кумачеву плахту в зборки вбрана до ладу́ поглянь, там наймитами гожі вітряки жбурляють в спини міх поневіряння зо Чебрецевої гори звідкіль востаннє тужливе голосіння вдів зліта й до сіней котиться а в сінях яв схилилась до любови й погойдує в колисці немовля #вм9 #1тур

✨