reading at midnight 🌙

закиньте донат, щоб ночей, проведених у коридорі без світла і під звуки вибухів, було менше.

ЗАХИСТИ СЕБЕ ВІД ДРОНА! Приєднуюся до збору 24-ї бригади Ціль збору: 1 000 000 грн на наземні станції для зенітних дронів. Це обладнання забезпечує надійний звʼязок та більшу кількість знищених цілей. Моя ціль: 15 000 грн. ПРИЗИ ЗА ДОНАТ (фото усіх лотів докладу в коментарях) За донат, кратний 50 грн — можливість виграти ручну хімічну грілку-грибочок. За донат, кратний 150 грн — можливість виграти пазл на 500 шматочків від Trefl з грибами. За донат, кратний 250 грн — можливість виграти мою «Грибних справ підмайстру» з автографом, а також новинку — мій переклад — «Хлопчик, що вижив» Девіда Голмса (попередньо має вийти в листопаді) Банка: https://send.monobank.ua/jar/4vFYuJkzpx Якщо донатите не з монобанку, залиште у полі «коментар» свої контактні дані. Дякую за участь і поширення!

🪞"Кечпенні", Чарлі Г'юстон #прочитане #fiction 🪞Сидні Кечпенні - колись багатообіцяючий рок-співак, а нині депресивний злидень середнього віку - мимовільно виявляється вплутаним у справу з пошуком підлітки на ймення Серсі, яка одного дня просто щезла. Справа в тому, що Сид - не простий хлопець. Він уміє відчувати чар - емоційний заряд, що лишається у предметах, а також пролазити крізь дзеркала. А ще у нього немає серця (буквально), бо він продав його, коли загинула його дружина, а з місця злочину втік ніхто інший, як дзеркальний двійник самого Сида. А доки Сид бігає містом у пошуках Серсі, а за ним женуться ті, кому він колись перейшов дорогу, Лос-Анджелес охоплює хвиля дивних протестів, і підозріло багато людей починають говорити про самовбивчі культи. 🪞На звороті книги у анотації написано, що це інтелектуальний трилер з елементами містики, але, насправді, "Кечпенні" - це бадьоре та динамічне міське фентезі (так, з невелиичкими претензіями), хоч і у менш "чистому" варіанті аніж умовний цикл про Гаррі Дрездена, який вона мені дуже, дуже сильно нагадувала і з якого я у незапам'ятні часи прочитала книг сім чи дев'ять (і пам'ятаю, окрім вайбу, доволі небагато). 🪞З сильних сторін тут - атмосфера, багацько фактурної каліфорнійської американщини та музичних референсів, а також динаміка сюжету - події розгортаються фактично протягом доби, тож все несеться безупинно, і бути затягнутою у книгу дуже легко. А ще тут доволі прикольно вписано сучасні реалії типу інтернету та соцмереж у магічний сетинг. 🪞Але багато і хаосу, інфодампінгу, класичних злодійських монологів на чотири сторінки, сам Сид - доволі типовий quirky underdog протагоніст із типовою історію про дружину в холодильнику, та й багато персонажів це радше архетипи, а не люди. 🪞Є спроби у осмислення соціальної проблематики, і якщо про депресивний розлад тут говориться дійсно багатогранно та з розумінням, за це величезний плюсик, то політичні цінності у кінці зводяться до каші із "за все хороше, проти всього поганого". Дуже американська книжка, одним словом. 🪞Як незлецький затягуючий page-turner - може бути, але глибини мені не вистачило. Та й відчуття що це не те, що мені пообіцяли, теж нікуди не поділося.

Подумайте про кріпові речі, що кояться в світі. Особливо про ситуації, коли накладається багато кріпових речей, і здається, що то якесь божевілля. Ви думаєте: Бляха, та як таке взагалі можливо? Це ж узагалі не має сенсу, га? Просто буквально неможливо. І знаєте що? Дуже часто воно й не мало бути можливим. Дуже часто такі речі трапляються, бо якісь гівнюки тягнуть до себе магію, і від цього страждає весь світ.

і традиційні щомісячні рекомендації відосиків: Why did they do that? Bones? As Interior Decor? Here is a very long answer On Once Upon a Time in Hollywood and its Ugly Relationship with Women The Unattainable Fantasy of True Crime Why Is Literary Fiction So Depressing? Trauma P*rn, A Little Life, & Defining "Literary Fiction" Sharp Objects & the myth of the "good" victim Natalie Portman's ex-friend wrote a book about her. And she hates it. #vids

ж о в т е н ь : #підсумки місяця 😉 😉"Орден лева та ключа", Всеволод Поліщук - львівський детектив, який подарував мені неймовірну купу емоцій - ніколи не знала, що ця книга підкине далі, і це навіть не про лінію розслідування. 😉"Рогатий бог", Магдалена Гай - неочікувано wholesome янг-едалт горор з расчлєньонкою. 😉"Сиґінь Ірвінг", Катерина Тромпак - цікавий coming of age дебют про становлення жінкою на тлі Карпатської України, колоритно, але не без нюансів. 😉"Помаранчі - не єдині фрукти", Джанет Вінтерсон - не-автобіографія про зростання у релігійній родині, мені сподобалися теми, але зі стилем Вінтерсон я щось ніяк не потоваришую. 😉"Кечпенні", Чарлі Г'юстон - загалом, середньо-непогана книга, але для мене доволі прохідна і з анотації я очікувала чогось інакшого, відгук нашкрябаю на днях. 😉 не дочитала: "Письмена на тілі" Джанет Вінтерсон. Теоретично, це мала бути річ, яка б мені сподобалася, але за тридцять сторінок я зрозуміла, що в поточному настрої прекрасно-вихолощений текст Вінтерсон мене радше саме цією надмірною красою і дратує, тож відклала до кращих часів. 😉 зараз читаю "Графа Монте-Крісто" (у не скороченій версії), і мені прекрасно заходить, але як же видно, що Дюма платили за рядок 🤭

сьогодні застрибнули з Рітою в останній вагон виставки Анатолія Криволапа - і жодним фото не дорівнятися, який ефект наживо справляють його кольори, текстури і масштаб (наскільки той кінь великий, темний та зловісний при тому, що це глянцевий силует на матовому тлі - не передати словами), це щось неймовірне. шкодую що не встигла дійти раніше, дійсно картини, які варто бачити очима, а не з екрану🐸 #музейне

оце так новина під геловін від "основ" 👀

здається, є у перекладі сленгу нюанс, що між виходом книжки рік тому та нинішнім моментом певне слівце може просто відвалитися у небуття (і слава богу, я за)

знаєте, гратися з сірою мораллю у гіпотетичних ситуаціях може бути цікаво, але одна з дуже важливих речей, за яку я ціную #володарперснів - це однозначний розподіл на чорне та біле, де все просто, ясно і зрозуміло (а ще я дуже не люблю троп "хороших нацистів" та всі його варіації, навіть фентезійні), тож звісно мда...

Новини 💔 Вовкулаки збирають на ремонт авто Банка: https://send.monobank.ua/jar/BhGUUnrKx Валерія Савотіна допомагає зібрати на ремонт наземних дронів Банка: https://send.monobank.ua/jar/5TtriN4eLa

"Безталанна", спроба друга 😉 #театральне От знаєте, майже рік минув, а враження практично повністю ідентичні тим, що отримала вперше, ні нових граней, ані нового погляду, тож навіщо повторюватися, якщо вже маю докладний відгук. Як і була вистава з чудовою візуальною мовою та сюжетом, який мене абсолютно, ні на хвильку емоційно не чіпляє - так і лишилася. На склад потрапила майже той самий, і звісно було б непогано побачити Марину Кошкіну в ролі Софії, але навіть заради крашихи втретє точно не піду. (Червону сукню Варки все ще хочу собі так само сильно.) А ще зрозуміла, що з ранішої уривщини дико сумую за "Пером Ґюнтом". От на нього втретє я б точно сходила.

от знаєте, хотіла влаштувати собі чергове кіно вихідного дня і передивитися "міс конгеніальність", яку дуже любила малою, а потім на третій хвилині там виникає російський борщ у генделі "лайка" з інтер'єром у совєцьких зірках (ну хоч кацапи там поганці, bare minimum) і не хочеться вже просто нічого... #кіно

з днем напівпрозорого ельронда усіх, хто празнує (і ні) #володарперснів 😄

😉"Помаранчі - не єдині фрукти", Джанет Вінтерсон #прочитане #fiction

Я тужу за Богом. Мені бракує товариства когось цілковито вірного. Я й досі не вважаю, що зрадив мене Бог. Зрадили мене слуги Божі, але слуги за своєю природою зрадливі. Я тужу за Богом, який був мені другом. Я навіть не знаю, чи Бог існує, але добре знаю, що Бог - це емоційна рольова модель, і практично жодні людські стосунки до неї близько не підходять.

😉 Історія дорослішання з автобіографічними елементами, яка оповідає про дівчинку Джанет (так-так, як і авторку), яка зростає в суворій релігійній родині протестантів-п'ятидесятників в маленькому англійському містечку у другій половині минулого століття, поступово усвідомлюючи свій - гріховний, як каже її віра - потяг до жінок. 😉 Ця невелика книга сповнена дуже британських колоритних маленьких анекдотів про ексцентричних людей, у яких смішками ховається глибокий біль, біблійних та літературних алюзій, а також химерних-прехимерних алегоричних казок, щодо яких я до кінця не певна, чи всі розшифрувала. 😉 З самої передмови Вінтерсон зізнається, що наративізує та охудожнює власне життя, це не мемуари, це літературне опрацювання своїх і не своїх досвідів. І, з одного боку, це дуже сумна і тендітна, попри всю іронію, річ. Було болісно слідкувати за тим, як у одній дівчині уживалася і віра, і заборонене цією вірою кохання, і бажання близькості з матір'ю, і усвідомлення повного нерозуміння з боку тієї людини. 😉 А з іншого (увага, заходимо на територію дикої суб'єктивщини) - з самого початку мене переслідувало якесь відчуття перепони, бар'єру, наче за усіма цими літературними нашаруваннями мене філігранно витримують на відстані витягнутої руки. От інколи мені подобаються такі відкриті тексти, де є багато простору для власних думок і досвіду самого читача, але от тут мені майже постійно було щось не так (мій власний настій? переклад? британськість?), і складно це артикулювати на рівні вищому за "шкірою чую якусь синтетику". Зрештою, інколи текст буває просто не метчем. 😉 І от наче будь-яка оповідь працює саме так, і я не критикую авторку за селективність у зображенні дуже особистих, вразливих речей, але щось тут для мене лишилося недоговорене, непроникненне, при тому що проза сама по собі сподобалася мені настільки, що наступною книжкою я собі взяла "Письмена на тілі" тієї ж Вінтерсон. Надзвичайно цікава жінка, але мені треба побачити більше аби осягнути, чи можу я налагодити з нею контакт і чи моя це авторка взагалі. Але у дечому, я її, все ж, дуже розумію.

Здається, моя основна проблема в тому, що я люблю неправильних людей. Правильних в усьому іншому, крім одного: адже романтична любов до іншої жінки - гріх. «Мавпування чоловіків», - з огидою говорила мати. Проте якби я справді мавпувала чоловіків, вона мала б усі підстави відчувати огиду. Для мене чоловіки були просто антуражем, не надто цікавим, але нешкідливим.

Жахливий ранок 💔️️️️️️ Знищено станції метро, де прожила велику частину життя, вдарили по виробництву в Ірпені, біля якого я провела іншу його частину. Немає слів, аби описати свою ненависть. Але є дії. Дуже прошу підтримати мій збір для Люм'єрів донатом чи репостом. Зараз збори закриваються катастрофічно погано, проте я не знаю іншого способу не відчувати безсилля. Бійцям потрібен зв'язок💪 Ось тут банка: https://send.monobank.ua/jar/AhGLyc9qZ8 А за донати розігрую власну книгу + красиві закладинки з моїм підписом. Сподіваюсь ви й ваші близькі цілі та в безпеці🙏

😉 "Intermezzo", театр Франка - за новелами М. Коцюбинського, реж. Вероніка Літкевич #театральне 😉 От здавалося б, де Коцюбинський, а де космонавти і танцюльки під репчик, але у цій виставі воно якось спрацьовує. "Інтермецо" поєднує однойменну новелу з ще трьома ("Сон", "Цвіт яблуні" та "Що записано в книгу життя"), розкриваючи їх як історію втомленого, зболеного оповідача-письменника, який спершу спостерігає за людським горем, а потім трішки мацає траву та знову підноситься духом, you know the drill 🤭 😉 І я цією виставою дуже приємно вражена. Цікава візуальна сторона, на позір доволі мінімалістична, але ефектна - тут тобі і ретро-футуризм, і класичні етно-елементи, і типове міщанство початку ХХ століття, безшовно вписані у той самий сірий, кутастий простір, який постійно трансформується завдяки дрібці антуражу, світлу та відеоряду. 😉 Дуже багато цікавих маленьких знахідок, як пробірки зі звуками, касети зі спогадами, ті ж самі валізки з травою (не тією) (геніально, я в любові), які запам'ятовуються і відчуваються оригінальними. Та й сам образ космонавта, обраний для оповідача, який то німо спостерігає, то щось запитує у своїх героїв, мандруючи між оповідями як між планетами - це також розкішно, ще й обгрунтовано текстом, абсолютно прекрасне осучаснення. 😉 Павло Шпегун у ролі оповідача дуже хороший, але господи, як же мене вразила Дана Гоцуляк у ролі бабці, я не впізнала акторку, доки вона не вийшла на поклон. Взагалі, перша новела (про стару, яка попросила сина кудись її вивезти, щоб померти) мене емоційно розтрощила так, що я ледь не плакала, і тональний дисонанс із наступною (про мужчинчика з кризою середнього віку, якому стала нудна дружина, що повністю забезпечує йому побут, тож він мріє про прекрасну незнайомку) вражаючий, і мені в ній побачилося дуже багато самоіронії. 😉 Трішки змазалися відчуття під кінець через перші дзвіночки мігрені (якщо ви чутливі до гучних різких звуків, гулу та свисту - до речі, тут обережно), але загалом дуже позитивне враження, дійсно недооцінена вистава. Навіть пожалкувала, що нормально не читала Коцюбинського зі школи - може, варто надолужити у свідомому віці?

сьогодні вацлав читати дозволив* * - усе, що я побачу поза його головою

коліжанка сказала, що це я (правда) 😌

🤩 "Сиґінь Ірвінг", Катерина Тромпак #прочитане #fiction #сучукрліт

Ірвінг тоді здавалося, що її матірь - Бог і що в церкві брехали про те, коли зверталися до Бога займенниками чоловічого роду. Хіба ж така жінка, як її матірь, котра владно плескала батогом над ордою своїх чоловіків, а вони корилися, не була Богом?

✨Сиґінь - діалектне слівце на позначення сердешного, бідолахи. Переважно померлого. Ірвінг - сиґінь ще за життя. Але що то за життя? Дівчина росла у Новому Орлеані, допоки її матір, емігрантка з України, не вирішила навідати батьківщину та показати Ірвінг землю, що мала б бути їй рідною. Удома, вона раптово помирає, а юна Ірвінг лишається у тітчиній родині без грошей та документів. Ірвінг - Ірка - живе, зависла у невагомості, на такій чужій батьківщині, позбавлена і минулого, і майбутнього. Десь навколо намагається спертися на ноги Карпатська Україна, родичі вирішують, що настав час віддавати дівку заміж, а самій Ірвінг починає ввижатися загадкова Біла Панія. ✨Якщо питати, про що цей текст - я б приєдналася до голосів які кажуть, що про кордони. Державні, тілесні, звичаїв та порядків, гендерних норм, між поколіннями, навіть між цим світом та потойбічним, життям та смертю. ✨Це багато у чому coming of age історія, приправлена мелодраматичними поворотами. Ірвінг як героїня мені імпонувала попри її навмисну аморфність та бездіяльність; вона за задумом людина, що існує в межовому стані, але кульмінації для неї мені трохи не вистачило. ✨З самого початку дуже сподобалися загравання з класичними готичними мотивами. Оці всі усамітнені локації, сімейні секрети, легкі містичні елементи (подвійний лайк за дуже ширліджексонівське розмиття меж реальності), загрозлива фігура майбутнього чоловіка, загублене дівчисько на межі становлення жінкою... ✨Про останнє тут йдеться доволі багато, як і про усвідомлення власної тілесності та бажання. Це теми, дослідження яких я дуже поважаю, але подекуди книжка, на мій смак, занадто прямо себе розтлумачує, наче боїться лишитися незрозумілою, і мені такі моменти видавалися радше незграбними, ніж проникливими. ✨Ще тут є прокладена лінія національно-визвольної боротьби, тієї самої Карпатської України, вона теж подана доволі лекційно, але саме тут, можливо, це й на краще, це дуже недопроговорена сторінка історії. Чи найкращим чином це прив'язано до самої Ірвінг - можна трохи посперечатися. ✨Так само можна посперечатися і про один з центральних чоловічих образів: Дмитра, агітатора-патріота, а за сумісництвом затятого гендерного шовініста та (легкий спойлер) майже ґвалтівника неясно чи повнолітньої дівчини. Насправді, сміливо, що авторка прописала таку дихотомію, у реальному житті вона не рідкість. Так само, фізичне тяжіння Ірвінг до набагато старшого і нехорошого чоловіка попри відсутність особистої симпатії - цікава тема для розкриття у рамках її арки дорослішання та усвідомлення себе. Але, як мені здалося, під кінець образ Дмитра був надмірно згладжений, аби не викликати аж забагато антипатії до героя, який проговорює найбільше ідейно правильних проукраїнських лозунгів.

Чи відчуває вона, що з його ребра? Чи розуміє вона, що має коритися? Здається, її життя минало без цих важливих уроків.

✨Одна з головних принад тут - мова. Авторка активно послуговується локальними діалектизмами (словничок додається), це без жодного перебільшення прекрасно, обожнюю. Тим більш прикро було, коли подекуди герої заговорювали навпрочуд сучасно - цього було не так багато, але на загальному колоритному фоні сильно кидалося в очі. ✨"Сиґінь Ірвінг" - це дебютний роман авторки, і, як на дебют, книжка доволі непогана, своєрідна та свіжа, попри те, що от чогось мені тут не вистачило, та й присутні певні нерівності. Можливо, я була критичніша до неї через власні високі очікування, але щиро цікаво, у якому напрямку авторка крокуватиме далі. Але добре, що цей текст існує, це хороша стартова точка, мені такого штибу українських речей трохи бракувало. ✨А ще хочу відзначити, наскільки ж добре фізично та тактильно зроблено це видання, у "Основ" якийсь талант створювати книжки, які не хочеться випускати з рук.

на сайті Книголаву можна придбати вцілілі після обстрілу, але з видимими пошкодженнями книжки, щоб підтримати видавництво. назв там не видно, лише жанр, тож виходить такий собі містері бокс.