Рудий ліс

– Та мені все одно. – знизую плечима. – Година раніше, година пізніше. Яка різниця. – Ну, я і так остаюсь, треба буде передать зміну старшому тої групи. – Повар дивиться на нас. – Рішайте самі, хто з ким. – Ну, ідіть ви. – Вадим Лялько киває на нас з Саньою. – Ми з Сєрьогою останемся. Арчі з собою візьміть. – Я б краще вийшов з першими. – Професор підходить ближче. – Ну давайте так. ...В тиші очікування розтягується наче вічність. Десь вже б мали дійти. Чого ж немає доповіді? Хвилини одна за одною повільно стікають по чорному склу ночі. Час взагалі рухається? Далекі звуки прильотів з боку Вугледару. Гавкіт собак. Знову тиша. Рація оживає. – Рим, Рим, це Араб. – виснажений, захриплий голос. – Рим, ми на точці. Дійшли. ...Світає. За вікнами "течика" проносяться дерева, побиті будинки з темними очницями вікон. Багато є і цілих. Під сірим небом простягаються поля. Вадим сидить поруч на ящику з-під БК, куняє. Броніки й автомати лежать на купі поруч. Корч хитає, і я тримаюся за стінки. Ями, горби. Звична дорога, знайомі до болю краєвиди. Ось і Курахівське водосховище. Ще трохи. Ще зовсім трохи... – Бля, пацани, я думав нам п**да. – Вадим відкручує кришечку у пляшки з-під Pepsi і розливає прозору рідину в бляшані чашки різного розміру. – Ти будеш? – Та давай. – погоджуюсь. – Трохи. – Сєрьога кричить "я не хочу умирать, я не хочу умирать!" Та, кажу, не умреш, все нормально буде. Арчі стогне. Я турнікети наклав, давай їх тягнуть під дерева. А там міни лежать... – він піднімає свою чашку і ми чокаємось. – Бля, якби прилетіло в посадку ми б там усі остались. Це п**дець. – Ну, походу, Повар не скоро вернеться. Ще й новенького затрьохсотило. – Саня бере шматок ковбаси і сиру, щоб заїсти. – І так людей не хватає... – Да, у Сєрьоги там все погано. Лічиться довго буде... Бля, єлі його винесли. Там і ригали по дорозі... Сань, а пічка горить? – Щяс гляну. Наче розгорілось було... Запах диму і старої хати. Хліб, майонез, пожовтілий шмат сиру. У ящиках печиво і пиріжки. Дещо навіть нормальне. Скрипіння стільців. Дзенькіт. Важкий бронік втоми на плечах. – Я не знаю, як мені так повезло. Прилетіло прямо по нас... А потім ще того чувака з Евереста затрьохсотило. – Вадим кривиться, торкаючись місця біля грудей. – Тут коле трохи. Знімає куртку, футболку. Червона плямка на грудях. – О, шось у курточці є. Бля, точно. – роздивляється на долоні осколок. – Ніхріна собі! – Ого. Ну ти й везучий. – Та таке... Ще будеш? Я точно буду, бо так не засну. Втома накриває важким рядном. Хочеться впасти і просто лежати цілий день. Виспатись нарешті. Знімаю пітну футболку, одягаю суху з рюкзака. Байдуже, помиюсь вже як встану. Ще треба відписати своїм. Голоси Вадюхи і Санька з кухні. Запах сухих дров. – Троє трьохсотих за один вечір. І шо, думаєш тепер ми не будем через Еверест ходить? Та ніхріна. Вперед-вперед. – Та там Форест наче якусь іншу дорогу нашов. Побачим. – Ага, уже. – Саня пирхає. – Хай ще в*бе пару раз по комусь то може тоді. Там ще є в тебе? – Є. Я лежу на своїй розкладачці у кутку з розплющеними очима і слухаю як за стіною шумить вогонь у пічці. Черговий виїзд позаду. Кілька днів відпочинку і на нове коло. Темно-сіра розмита дощами дорога. Рюкзаки, БК і вода. Знову і знову. Знову і знову... Через отвір у чорній плавці, якою закрите вікно, красиво проникає світло. Довго дивлюсь як у сонячних променях іскриться пил. Наша кімната. Обдерті шпалери на стінах, рюкзаки і автомати. Речі купами на підлозі. За вікном Жучка дзвенить ланцюгом, щебечуть горобці. Простягаю руку до світла і згадую старий дитячий фільм, де опинившись у одному кінці веселки, можна було перенестись на інший її бік. Було б добре, думаю, отак вхопитись за цей промінь і перенестися у якийсь казковий світ. Де немає горя, смерті і війн. Де всі живуть довго і щасливо. Може там, на іншому боці якраз і є такий світ? 01.07.2026 (з майбутньої книги "Дім на краю посадки")