متاح الآن! بحث تيليغرام 2025 — أهم رؤى العام 
Рудий ліс
الذهاب إلى القناة على Telegram
Трохи поезії звідти, де її так важко знайти. Автор: @fedir_rudy
إظهار المزيد1 483
المشتركون
-124 ساعات
-77 أيام
-1930 أيام
جاري تحميل البيانات...
القنوات المماثلة
سحابة العلامات
الإشارات الواردة والصادرة
---
---
---
---
---
---
جذب المشتركين
يونيو '26
يونيو '26
+5
في 1 قنوات
مايو '26
+7
في 5 قنوات
Get PRO
أبريل '26
+5
في 6 قنوات
Get PRO
مارس '26
+19
في 2 قنوات
Get PRO
فبراير '26
+11
في 4 قنوات
Get PRO
يناير '26
+15
في 10 قنوات
Get PRO
ديسمبر '25
+4
في 0 قنوات
Get PRO
نوفمبر '25
+6
في 4 قنوات
Get PRO
أكتوبر '25
+6
في 3 قنوات
Get PRO
سبتمبر '25
+4
في 4 قنوات
Get PRO
أغسطس '25
+19
في 3 قنوات
Get PRO
يوليو '25
+7
في 0 قنوات
Get PRO
يونيو '25
+10
في 4 قنوات
Get PRO
مايو '25
+5
في 3 قنوات
Get PRO
أبريل '250
في 4 قنوات
Get PRO
مارس '25
+3
في 4 قنوات
Get PRO
فبراير '25
+12
في 5 قنوات
Get PRO
يناير '25
+18
في 1 قنوات
Get PRO
ديسمبر '24
+28
في 6 قنوات
Get PRO
نوفمبر '24
+17
في 5 قنوات
Get PRO
أكتوبر '24
+8
في 6 قنوات
Get PRO
سبتمبر '24
+15
في 6 قنوات
Get PRO
أغسطس '24
+15
في 4 قنوات
Get PRO
يوليو '24
+7
في 3 قنوات
Get PRO
يونيو '24
+14
في 6 قنوات
Get PRO
مايو '24
+4
في 5 قنوات
Get PRO
أبريل '24
+30
في 4 قنوات
Get PRO
مارس '24
+1 836
في 8 قنوات
Get PRO
فبراير '240
في 7 قنوات
Get PRO
يناير '24
+129
في 3 قنوات
| التاريخ | نمو المشتركين | الإشارات | القنوات | |
| 29 يونيو | +1 | |||
| 28 يونيو | +1 | |||
| 27 يونيو | 0 | |||
| 26 يونيو | +2 | |||
| 25 يونيو | 0 | |||
| 24 يونيو | 0 | |||
| 23 يونيو | 0 | |||
| 22 يونيو | 0 | |||
| 21 يونيو | 0 | |||
| 20 يونيو | 0 | |||
| 19 يونيو | 0 | |||
| 18 يونيو | 0 | |||
| 17 يونيو | 0 | |||
| 16 يونيو | 0 | |||
| 15 يونيو | 0 | |||
| 14 يونيو | 0 | |||
| 13 يونيو | 0 | |||
| 12 يونيو | 0 | |||
| 11 يونيو | 0 | |||
| 10 يونيو | 0 | |||
| 09 يونيو | 0 | |||
| 08 يونيو | 0 | |||
| 07 يونيو | 0 | |||
| 06 يونيو | 0 | |||
| 05 يونيو | 0 | |||
| 04 يونيو | 0 | |||
| 03 يونيو | 0 | |||
| 02 يونيو | 0 | |||
| 01 يونيو | +1 |
منشورات القناة
Як просив відписати його сестрі, коли я йшов на "Марсель" ловити інтернет. "Та напиши пару слів, що в порядку. Хай не волнуються." Плюс, друже. Так і написав.
"Доброго вечора, Вадим передає привіт. Мирного неба і тепла."
"Добрий вечір! Дякую! Йому теж величезний привіт.
У нього все норм?"
"Так, живий-здоровий. Їсть добре."
"Слава Богу."
І лише за пів року я таки зміг написати їй знову.
19.06.2026
| 2 | Гудіння дрона прорізає простір спочатку ледь чутно, потім гучніше. Під зеленкою нас не видно, але все одно, звук паскудний. Коли він пролітає, я затискаю танґенту на рації.
"Рим, я Автор. Пташка над Буковеллю наша?"
"Автор, одну маленьку".
Кілька секунд ночі розбиваються далекою стрілкотнею і виходом арти.
"Автор, мінус. Наших там нема".
"Плюс-плюс, дякую."
Погляд зупиняється на мішках з провізією. Чорним маркером написані назви позицій. Ось і "Катані".
– Ну що, розкладаємо все по рюкзаках і біжим? А воду в руки.
– Давай. – погоджується Тор. – Тіки я цеє, бігти навряд зможу.
– Та якось дойдем.
Вже готові, ми на кілька секунд завмираємо, прислухаючись. Коли є чітка команда і час, не думаєш. Робиш що треба, а там як пощастить. А тут треба самому вирішувати коли. Зараз або ще почекати. Але якщо саме зараз можна проскочити? Або навпаки?
– Ну що, погнали?
– Нє, ну не ночувать же тут.
На чорному тлі неба з'являється все більше яскравих цяток. Стежка чіткішає, місцями навіть проступає колір сухого бадилля і трави. Я кидаю погляд на далекий силует міста, потім на посадку попереду. Час шелестить під ногами.
Позаду пахне акація.
– Ну що, порядок? – Фартовий з'являється з темряви окопу. – Як дійшли?
– Нормально.
Кілька секунд він спостерігає, як ми затягуємо рюкзаки і воду на кухню.
– Я тоді пойду на еспешку, перекурю, ладно? – Тор втомлено усміхається. – Йося ще там, чи вже помінявся?
– Там.
"Рим, я Катані. Всі вдома. Талісман десять."
"Плюс, Катані."
Я починаю викладати продукти. Консерви, хліб, свіжі огірки й помідори. Пакет печива, цукор. Кілька забитих смаженим м'ясом пляшок з-під "Прозорої". Куряче філе, свинина. Невеликі шматочки, менші, як на шашлик.
– Оце воно? – Фартовий нахиляється ближче, щоб роздивитись.
– Воно.
У пам'яті зринає момент, як сьогодні вдень я заходив на "Марсель". Сєрьога саме був на кухні, розписував графік змін.
– Треба буде щоб двоє ваших сьогодні вийшли по продукти на Буковель.
– Нащо? У нас є запаси.
– Ну, ти ж знаєш, пацанів з хат кинули на Шахти. Нас неясно коли поміняють. І чи поміняють. – він шелестить обгорткою "барбариски" і кидає фантик у смітник. – Зверху рішили що треба все м'ясо яке отримали, приготовить і занести на позиції. Ну і шо там ще треба, сахар, воду, консєрви.
– Шикарна ідея.
– Ага. Форест сьогодні завезе на Буковель НРКашкою, а ми звідти заберем. По часу поки неясно, та ви єслі шо, після нас будете. Просто щоб були готові... Скажеш своїм?
– Плюс. Передам.
... Світло ліхтарика освітлює кухню, завішену товстою вовняною ковдрою. Я розглядаю їжу, викладену на ящик з-під 120-х мін.
– Треба буде з'їсти за сьогодні-завтра, бо спортиться. – Фартовий бере одну з пляшок, розгортає стрейч-плівку, принюхується. – Пахне норм.
Десь недалеко прилітає міна, і з стін сиплеться суха земля.
– Сань, як думаєш, це було того варте?
Він мовчить кілька секунд.
– Не знаю.
Більшість вмісту тих пляшок з м'ясом ми викинули за день чи два. Зіпсувалося.
Жаль, звісно. Якби не спека, хлопці може б і встигли доїсти. Але я, принаймні, спробував. Запарив собі сухого картопляного пюре і з'їв з ним кілька шматочків курятини. Більше не зміг. Гірчило чимось. Гвоздикою чи лавровим листом.
Пізніше я кілька разів ще відкривав нашу з Вадимом переписку. Довго дивився на відмітку "востаннє був у мережі 26.06". В одному месенджері на авці був шеврон 72-ї бригади, в іншому – його фото біля згорілого танка по дорозі на Вугледар. Згадував як він витяг Повара, якому прильотом СПГ майже відірвало ногу, а в самого осколок припалив шкіру на грудях. Застряг у куртці. Повезло, казали йому. Згадалось, як виходили з позицій, а він відстав і заблукав у полі під містом. Як привозив з відпустки гори домашньої їжі. Як після учєбки захворів і ще два тижні чілив на хаті у Сонцівці, доки ми вже сиділи на позиціях. Як рубав дрова і топив пічку, як жартував і сміявся. Щиро, відкрито, заливисто. Як брав на виїзди постійно насіння, і лускав з Поваром на чергуваннях. | 213 |
| 3 | "Плюс, Дністер. Тримайтесь. Пташки вже вилетіли. Як трьохсоті?"
"Рим, я Док. Лялько важкий. Пах зацепило. Кров не зупиняється... Роблю що можу. Треба виносить."
"Ну так виносьте, бля! Де ваші?"
"Рим, Рим, це Дністер! – знову панічний голос. – По нам працюють! Пацани бояться, не можуть почати рух!"
Свист і розрив.
"Дністер, бля! По вам тільки міномет їб*шить, хулі ви сидите? Єслі дронів нема п**дуйте перебіжками. Важкого треба виносить. Чи вас як затрьохсотить, тоже сидіть ждать хорошу погоду?"
Свист і ще один розрив з боку Дністра. Ми йдемо вздовж посадки ближче до дерев. Серце калатає у грудях.
"Рим, я Катані. – Фартовий таки спіймав момент затишшя. – Карандашики почали рух."
"Плюс, Катані. Хто старший?"
"Автор старший."
"Плюс"
Оглядаюсь на Тора. Все в порядку, йде. Проходимо підбитий "Урал". Я прислухаюся і, здається, навіть чую крики хлопців. Стрілкотню перебиває черговий приліт міни. Дивно, а дронів нема. Зліва розбита до пеньків посадка "дев'ятки". За нею – Павлівка. Справа – широчезне поле, аж до Вугледара. Нам треба лише перейти на інший бік, близько кілометра по відкритій місцевості. Стежка йде в низині, тому так нас не побачать, а от з пташки... І ховатись ніде.
– Треба максимально швидко перебігти. Плюс?
– Та я і не собирався тут останавлювацця. Тим болєє птичок пока нема.
Знову свист і приліт міни в районі Дністра. Крім кулемета, починає лунати звичайна стрілкотня.
"Рим, Рим! Над нами п*дар висить! Корегує!"
"Ну так збивайте, хулі."
Стежка губиться у заростях бур'янів, але на горизонті вже проглядається потрібна посадка. Ось ті дерева і ярок між ними. Буковель. Знайоме гудіння з'являється справа, ближчає. С*ка, тільки не це. Ми з Тором зриваємося на біг, оминаючи вирви, які можна розгледіти у високій траві. Звук ближчає, вже майже поряд. Головне не перечепитись, не впасти. Час зажовує, як стару касету. Чорнота довкола, гупання серця і кроків, повітря пече легені, сил майже не лишилося. Рація шипить і випльовує якісь фрази, крики, прохання. Вони розчиняються у темряві.
Дрон пролітає над нами і звертає у бік Дністра. Гуп-гуп-гуп-гуп-гуп. Серце б'є як віддача від ПКМ.
Свист, вибух.
"Рим, Рим! Де наша Беха? Коли відпрацює?..."
"Бля, не кричіть. Зараз, зараз буде..."
"Рим, я Док. Лялько дуже важкий... Рим! Срочно треба..."
Переходимо на крок, ледь тягнучи ноги.
– Може, то цеє. Наша птічка була? Як думаєш? – питає Тор.
– Не знаю. – спльовую у траву і намагаюсь віддихатись. – Не схоже. Просто повезло.
Стежка виходить до посадки. Прийшли. Густі крона дерев, кущі. Паки води і білі силуети мішків.
"Рим, це Дністер... – голос звучить якось дивно. – Рим, Лялько – двісті. Як прийняв? Рим, що нам робить?..."
"Бля... – в ефірі западає одна глибока секунда тиші. – Як що робить? А шо вже зробиш? Виносьте. Пацани на заміну вже їдуть."
...Я кидаю на траву рюкзак і сідаю. Розкритий пак з водою стоїть поряд, почата пляшка лежить на землі. Роблю кілька ковтків, потім ще. Тор падає поряд.
Глибокий вдих-видих.
Кілька далеких черг, наче кинутий у воду камінець, на мить ламають гладку поверхню нічної тиші. У небі помічаю перші зорі. Як ми виходили, ще не видно було, а тепер є. Від вітру шелестить листя. Пахне цвітом акації і вологою землею.
"Лялько – двісті". Це значить що він вже не "триста". Це значить загинув. Вже не повезуть в госпіталь, не підшиють. Не буде реабілітації, дзвінків по зеленому "як ти?". Все. Позивний Араб. Або Вадюха. Чувак, із яким познайомився ще на учєбці. Веселий, товариський. Свій.
У голові зринає усвідомлення, що зараз я мав би щось відчувати. Біль? Жаль? Якісь емоції. Але які? Усередині лише глибока темна ніч, де не видно ні стежки, ні посадки, нічого. Велике і широке ніщо, як оце поле між Павлівкою і Вугледаром. Там легко загубити когось. Не те що емоції.
– А ти ета. – Тор закручує кришечку на пляшці "Прозорої" і кидає її під кущ. – Знав "двухсотого"?
– Ага. – киваю. – На "Катані" з нами більше року був. Жили на одній хаті.
– Жаль. | 149 |
| 4 | Між 200 і 300
Сон важкий, наче мокра маск сітка над головою. У ньому плутаєшся і тонеш без змоги вибратися. Ні відпочинку, ні сновидінь. Тривога вечірньою прохолодою пролазить у бліндаж, огортає чимось колючим, неприємним.
– Ти спиш? Ей? – приглушений голос Фартового чується з окопу. – Вже треба йти. "Марсель" вернувся. Наша черга.
Вдих-видих. Шум рації, нервові доповіді, що рвуться криками на клапті. Щільна пелена сонливості, яку намагаєшся стягнути з себе. Ох, не треба було засинати.
– Автор! Спиш?
– Вже ні. Вилажу.
Будильника не чув, значить ще не 22:30. А скільки ж? Спалах екрану смартфона. Майже десята. Бля.
– Ти чув? На "Дністрі" два триста. Походу, скид. Як по жратву ішли. Ось тіки шо.
Надворі прозора як туман, темрява. Силует Фартового, сітка над бліндажем, квакання жаб від річки, далека стрілкотня.
З рації долинають уривки фраз, злий голос когось з КСП. Схоже на Швєда.
"Який стан? Який, бля, стан?"
Шипіння рації, набір слів, обірваний посередині. Хтось вліз в ефір.
"Бля, не пройшло. По одному. Ще раз!"
"Рим, Рим, це Дністер. – впізнаю Вову Дока. – Автобус – середній, Лялько – важкий. Надаю допомогу."
"Дністер, Автобус може йти?"
"Да, Рим, може."
"Мотай їх і виносьте важкого на точку. Коробочка зараз виїде. Хай двоє ваших вийдуть поможуть."
Шипіння рації, голоси.
Як завжди перед виходом починає злегка трусити. З часом навчився долати цей мандраж, навчився не думати про погане, не уявляти. Це просто робота. Нічого складного. Добігти до точки по відкритій місцевості, забрати провізію, повернутися. І все буде добре. Нічого не станеться.
Але ж підсвідомо звертаєш увагу на знаки, слухаєш інтуїцію. Погана це ідея, ой погана. Тим більше, запасів поки вистачало.
– Ти готовий? Підеш?
– Та піду, піду. Вже ж вирішили. – я накидаю бронік, одягаю шолом. – А Тор де?
– Десь тут був.
Кроки по м'якій втоптаній землі. Тремке відчуття безпечного місця. Дому, який треба залишати.
"Катані, я Рим. Ви – наступні. Якщо готові – вперед-вперед."
Холодне гнітюче відчуття всередині.
"Плюс." – коротко відповідає Фартовий.
– Ну шо, ідем? – невисокий силует Тора з'являється в темряві. – Там Йося на еспешкє, пока порядок.
– Ідем.
Я нахиляюсь перев'язати якомога міцніше шнурки. Потім – поправити бронік, застебнути РПС з аптечкою. Хоч мінімальний, але додатковий захист поясної зони. Якийсь дрібний осколок може й зупинить. Рацію кладу у вільний підсумок для магазина, антену фіксую на шлейці плитоноски. Шолом сидить міцно, під час бігу не сповзе на очі.
Все.
Підсвідомо хочеш розтягнути цю мить, коли ще є можливість сховатися, вижити. Мить відносної безпеки.
Кілька кроків вгору сходинками з окопу. Глибокий вдих. Свіже повітря наповнює груди. Як пес, що ловить носом запахи, я слухаю ніч. Все тіло стає одним чутливим вухом. Шелест листя, постріли, наше прискорене дихання. Гудіння немає. Поки чисто. Треба бігти.
– За пару хвилин доповіси, що ми вийшли? – питаю у Фартового.
– Плюс.
Відчуття, наче стоїш за крок перед безоднею. І як би не намагався втамувати страх – не виходить. Не думай, не думай. Просто біжи. Повертаюсь до Тора і штучно вмикаю режим відчайдушної веселості. Так легше.
– Ну то що, погнали?
– Та канєшно. Чого тут ждать?
І ми зриваємося у прірву.
Кроки ударами гупають у скронях, думки і страхи розсипаються по дорозі у вирви від мін і снарядів. Після того, як згоріла суха трава – їх добре видно. Маленькі чорні діри. Без зброї та з порожнім рюкзаком бігти незвично легко, та дихання все одно збивається вже за кілька десятків метрів. Посадка "Мухи" чорніє попереду. Ще трохи і дерева.
Свист і приліт 120-ї міни лівіше. Метрів за вісімсот, далеко. І майже відразу починає працювати кулемет.
"Рим, це Дністер! По нам сто двадцятий! | 195 |
| 5 |  لا يوجد نص... | 206 |
| 6 | 📖 Як звучить війна, коли про неї пишуть ті, хто пройшов її сам?
У Києві відбудуться читання ветеранської прози за участі письменників й ветеранів російсько-української війни: Валерія Пузіка, Федора Рудого та Ігоря Мітрова.
Подія мине під час виставки «Новий мілітарний пейзаж».
Детальніше на сайті Читомо.
#читання #військові
🔖Підписатися | 👉Стати частиною Клубу Читомо | 243 |
| 7 |  لا يوجد نص... | 414 |
| 8 |  +1لا يوجد نص... | 952 |
| 9 |  З Валерій Пузік на презентації збірки мілітарного горору "Птахи у пітьмі" від Видавництво Білка на Арсеналі.
Страшно не було.
Читайте) | 861 |
| 10 |  +1Нагадаю що у суботу (30.05) о 12:30 буду на презентації збірки мілітарного горору "Птахи у пітьмі" після якої на стенді Видавництво Білка буде автограф сесія, де можна буде зустріти майже усіх авторів, чиї оповідання є у книзі.
Приходьте. | 549 |
| 11 |  +5Вже завтра на Арсеналі презентація збірки "Позиція"
А також артбуку Юрка Костишина "Абидобраніч"
29.05. (п'ятниця) час: 17:30
Також завітайте на стенд Видавництво 333 (В1.З1) можна буде придбати ці (і не тільки!) книги.
Буду туди заглядати впродовж дня.
Усіх обіймаю. | 875 |
| 12 | Я вдихаю тепле повітря вечора і закашлююсь.
– Сань, треба ще пару спіралей запалить, бо щось як штиняло, так і штиняє. Запалиш?
– Плюс.
Над посадкою поволі збираються сутінки. Шелестить листя, дзижчать комарі. З боку Микильського чути стрілкотню, працює арта. Застиглі хвилини багряними смугами розчиняються в небі.
З окопу ніяк не хоче вивітрюватись аромат війни.
26. 05. 2026 | 371 |
| 13 | Повернувшись з вилазки на "Марсель" щоб відписати додому і підвантажити новини, я йду на СП. Фартовий стоїть в бійниці і оглядає через ТРку периметр.
– А Сурікат де?
– Спить.
– Ти не будив?
– А я шо, на няньку похожий? – Саня спускається вниз і сідає на сходинку. – Не прийшов, так не прийшов.
– Давай тоді я побуду, щоб ти не сам стояв. Розкинемо його зміну.
– Та йди оддихай, я справлюсь.
– Мені все одно робити немає чого.
На вечір починають злітатися комарі, тож доводиться знову підпалювати спіралі. Легкий вітер шелестить вцілілими гілками акацій, гойдає дим довкола. Фоном розтікаються прильоти арти по місту, АГС по Дачам. Покемон випросив у мене голку з нитками і сидить підшиває собі бронік.
– Треба щось з ним робить. – я дивлюсь як над посадкою пливуть білі баранці хмар. Красиво.
– А що тут зробиш? Ми ж не в дитячому садку.
– Воно то так, але ж не лишать все як є. Хтось тягне за двох, а хтось шариться.
– Я не знаю. Думайте самі.
Час розтягується як банка відкладеного на чорний день енергетика, яку смакуєш максимально довго. Ковток за ковтком. Хвилина за хвилиною. Квіти на бруствері, маск сітка, запах диму від комарів. Тепло і спокій тимчасового затишшя.
– Чуєш. – кажу Фартовому, коли той підкурює чергову цигарку. – А пам'ятаєш, ми збиралися туалет чистить?
– Ну.
– Я думаю, у нас є ідеальний кандидат для цієї роботи.
– В принципі, справедливо. Тільки тут треба колективно рішить. – Саня затягується глибше. – Покемон?
– Та жаль трошки пацана. – Жека відволікається від шиття. – Та шо зробиш як воно дурне. Плюс.
Заспаний Сурікат з'являється вже під кінець своєї трьохгодинної зміни. Ставить калаш у бійниці, кілька секунд роздивляється нас з Покемоном.
– Виспався? – питаю.
– А чого мене ніхто не розбудив?
– Риторичне питання.
– Бля. – він ображено кривиться. – П**дець.
– Ми з Фартовим твою зміну поділили на двох, так що не переживай.
– Тю. А мені тепер шо робить?
– Зараз, чекай. – я підводжусь і театрально виголошую: – За особисту мужність, сумлінне виконання службових обов'язків, високий професіоналізм а також неоціненний внесок у захист суверенітету та територіальної цілісності держави, колективним рішенням позиції "Катані" солдат Сурікат нагороджується: позачерговим почесним правом чищення окопного сральника за допомогою підручних засобів відра і лопати. Наказ набуває чинності від моменту його оголошення і дійсний на всій території посадки.
Ми з Покемоном ледь стримуємо сміх, але Сурікату, вочевидь, не дуже весело.
– Ясно. – він дістає цигарку і підкурює. – Я поняв.
– Візьми запасну радєйку. Якщо буде дрон, маякнем, бо ти можеш не почуть.
– Плюс.
– Протигаз давать?
– Нє, я так.
Фартовий приходить за хвилин десять.
– Шо він там, пішов чистить?
– Ага.
– Бля, я думав поїсти на кухні. Вже не поїм. Смердить аж сюди.
Кілька секунд ми мовчки дивимось як з тліючої спіралі здіймається дим.
– Це ж не дідовщина? – питаю.
– Та нє. Це навчально-виховний процес.
– Теж так подумав.
За півгодини чуються важкі кроки. Їдкий, тягучий запах сильнішає. Сурікат ставить лопату і кілька секунд мовчки дивиться на нас. Насуплений, брудний, злий. Схожий чи то на розкрадача могил, чи то на шахтаря після зміни.
– Готово. – спльовує собі під ноги. – Сральник чистий, урок я засвоїв.
Не знаю, наскільки сильно на нього вплинув саме цей випадок, але за час свого відрядження у піхоту Сурікат таки подорослішав. Стало менше непотрібних понтів і запізнень. Пережив кілька штурмів, навіть зловив кулю в плече, під ключицю. Надсилав мені потім фото, хвалився. Довго лікувався, отримав обмеженого. Не знаю, що сталося з тим його виграшем, і у скількох пацанів він ще напозичався, але мені борг так і не повернув. Врешті, після десятка нагадувань перестав відповідати на повідомлення.
І припустився великої помилки.
Бо не треба так жартувати з письменниками. Цікавий, колоритний персонаж, історію якого (з етичних міркувань) можна не прикрашати – хороша знахідка. | 282 |
| 14 | Жити в бліндажі самому – набагато зручніше з багатьох причин. Більше місця, більше кисню. Ніхто не перекриває шляхи відходу, не закидає на тебе ногу спросоння, не хропе і не створює інших неприємних звуків.
Сурікат теж дуже скоро зацінив усі переваги окремого спального місця. Він звик до окопного життя, заспокоївся і перестав прокидатись від обстрілів та стрілкотні поряд. Сон нормалізувався настільки, що він перестав чути навіть будильник.
– Сурікат, бля. Вставай. Ти ще п'ять хвилин назад мав мене замінить.
– Га? Ааа... Щяс...
Ми з Фартовим чекаємо на еспешці ще хвилин з десять.
– Ти його точно розбудив? – Саня підпалює нову спіраль від комарів і відмахується від кількох особливо набридливих. – Я шарю шо сурікати люблять поспать, але ж, бляха, день. Активна фаза, чи як там. Де він лазить?
– Піду ще раз будить.
– Бл*дь, Сурікат. – голос Фартового скрипить, як заржавілий затвор калаша. – Ти за*бав. Будильник тобі нашо?
Той стоїть заспаний, позіхає. Каска сповзла з голови, бронік не застебнутий.
– Та я вобщє не чув. Не знаю як так.
– За**бісь. А я тебе будив, чув? – зазвичай я спокійний, але тут важко триматись. – Ти ж вставав.
– Вставав. А потом пока вдягав берця, то опять вирубився.
– Бля, та ти гониш. Тут дрони літають, я манав бігать по сто раз тебе будить. Постав собі Рамштайн на будильник.
– Ладно, поставлю.
Але ситуація лишалася стабільно незмінною. Денний час відпочинку він просиджував на "Марселі" у спробах вивести виграш або тут же його спустити. А потім як засинав – то надовго. І розбудити його міг хіба приліт чогось важкого у радіусі п'яти метрів.
– Бажаю здоров'я, пацани. – Покемон підходить, якраз коли ми обдумуємо більш дієвий варіант будильника. Сідає поруч на сходинку бійниці, закурює. Він тут вже місяць, і на відміну від мене з Фартовим, його міняти ніхто не збирається. Десь проштрафився, і от. А він не париться. Потерта ЗСУшна футболка, гумові капці на босу ногу, без броніка. Почувається як вдома. – Шо, Сурік опять проспав?
– Опять. І я гребу як його будить. Це п**дець якийсь. Давай може, димовуху кинем?
– Та хз. Димовуха ще пригодиться.
– Ну, тоді спробую меншим калібром. – знімаю свій калаш з гвіздка. – Якщо будуть питать – скажіть що я по дрону стріляв.
– Плюс.
– Ти ж не лякай його дуже. – Покемон посміхається. – А то ще втіче.
– Та не втіче. Все норм буде.
До одиночного бліндажа – метрів п'ятдесят. Спочатку рівною траншеєєю від СП, потім, пригинаючись, наліво, стежкою через місце, де прильотом 152-го рознесло окоп. Далі знов глибиною у людський зріст (ще Професор з Ювеліром копали) направо і метрів десять.
Добре що довкола все поросло бур'янами і навіть наші побиті акації дають трохи зеленки. Дронів наче не чути, але за звичкою я ще прислухаюся кілька секунд. Глухе дивне гудіння то з'являється, то зникає. Ривками. Не схоже на "мавік". Присідаю, ховаючись, під кущем, та за мить звук характерно обривається. Бля, це ж Сурікат хропе.
З бліндажа стирчать босі ноги, поруч стоять берці, над якими літають мухи. Якусь мить я ще дивлюсь на тіло, розпластане на кількох старих карематах і занесеному кимось з попередніх пожильців спальнику. Потім присідаю якраз навпроти входу, переводжу запобіжник на режим автоматичного вогню і пускаю довгу чергу в небо.
– Тра-та-та-та-та-та-та...
В окопі звук б'є по вухам як металевий черпак по порожній каструлі. Бля, аж самому боляче. Сурікат підривається з лежака.
– Га? Шо? Де? – роздивляється довкола і врешті бачить мене з автоматом. – Шось случилось?
– Случилось. – кажу, вертаючи запобіжник на місце. – Війна почалась. Вставай.
Весь день Сурікат ходив насуплений і зі мною не говорив. А наступного тижня змінився графік чергувань. Мене почав змінювати Покемон, тож можна було нарешті розслабитись. Ще й у той час, крім планової роботи по нашій посадці скидами і 120-м мінометом нічого цікавого не відбувалось. Ліниві літні дні, прохолода бліндажа, скачані фільми і книги на телефоні. | 230 |
| 15 | – А пострілять з нього можна?
– Куди?
– По п***рам. Хай не розслабляються.
– Ага, подивлюсь як ти розслабишся потім, коли по нам стволка включиться, міномет і дрони. – у повітрі якраз чується гудіння, і я відходжу глибше під накриття. – Це на крайняк. Коли штурмувать будуть.
– Та хай штурмують. – Сурікат бере гранату з полички і підкидає в руці. – Їм же тут п**да буде. Хай тільки попробують.
– Ага. А перед тим все артою викосять.
– Я, якщо шо, з ПКМом.
– А тут шо, інтернет є? – заглядає через плече, коли ми з Фартовим дивимось на еспешці огляд футбольного матчу.
– На "Марселі" є. – кажу. – Але там пацани за "Старлінк" самі платять. І наче як зараз прикрили роздачу, бо вся посадка в них паслася. Це Сєрьога мені дозволяє по-братськи. І Сані, бо він старший позиції.
– Та мені жінці відписать. Що все добре.
– Ну можеш попросить. – Фартовий підходить до рації робити доповідь. – Може розрішать.
– Все, відписав. – задоволений Сурікат з'являється за півгодини. – Я з Тамагочі договорився. Нормальний тіп.
– І як там жінка?
– Переживає. Молиться.
– Любить, значить. – Фартовий встає, щоб розім'яти спину. – Давно женаті?
– А, ми ще не розписані. Так живем.
– Фотку покажеш?
– Щяс.
Сурікат відкриває фото з галереї. На зображенні чорнява пані з великими віями і червоними губами, обіймає його за шию.
– І як? Скажеш що їй сорок п'ять?
– Скільки? – я трохи закашлююсь. – Ні, взагалі не видно. Ви як однолітки виглядаєте.
– На год младше моєї мамки. Любить мене – п**да. Жить не може.
– А як мама твоя відноситься? Ну, що ви одружуватись будете.
– Та норм. Вона ж її знає. – Сурікат носком берця оббиває шматки глини зі стіни окопа. – Вмєстє переживають.
– Ну, головне – любов.
– Любов така що ого. – він багатозначно усміхається. – Чуєш, а можеш позичить п'ять тисяч? Нам в попередній частині ЗП задержують, я на нулі зовсім. Вийдем з позицій даже їсти нема за шо купить.
Як виявилось, ще п'ять йому позичив Фартовий. І Сурікат підозріло багато часу почав проводити на "Марселі". Відстояв зміну – і туди.
– Прикинь, цей жук триста тисяч виграв у казіку. – Тамагочі киває на Суріката, який сховався під накриття і крутить слоти. – Везе ж.
– Їх ще вивести треба. – той, не підіймаючи голови, продовжує. – Вродь тіки по сімнадцять тисяч в день можна.
– Круто. Значить тепер мої п'ять можеш вернуть.
– Та верну, верну.
А ще, Сурікат методично і поступово вижрав майже всю згущенку на позиції.
– Бля, сладкого хочеться, п**да. – стоїть під накриттям без броніка і ложкою гребе згущик з банки.
– Може, краще на хліб?
– Та нє, я так.
Поки він їсть, я беру ТРку і лізу в бійницю перевірити чи все чисто. Краєвид стандартний: розбиті будівлі ферм, водонапірна вежа, гай. Самотній білий бус біля ЛЕП.
– Ого, ти шо, всю банку вдув? – дивуюсь.
– Так а шо. Її все одно ніхто не їсть.
– Та то якби запас... – подумки пригадую скільки в нас там було згущика. – Але ти красавчик. Я б вже срав і ригав, якби скільки з'їв.
– Нє, мені норм.
А потім я вирішив його виселить. Крім того, що Сурікат хропів як трактор, його ноги стирчали з бліндажа надвір, і мені щоразу доводилося перелазити через ті два шлагбаума. З Саничем і його зростом метр сімдесят таких проблем ніколи не було.
– Є ж порожня одиночна льожка. – кажу якось, намагаючись натягти штани у нашому тісному бліндажі, де домінуючим елементом дизайну став Сурікат. – Там і тобі зручніше буде, і не будитимем одне одного.
– Так і скажи шо мішаю.
– Та ми б тебе оразу туди поселили, просто на початку не знали, як будеш сам. Може, боятимешся. А тепер ясно що серйозний дядько, опитний воїн.
– Ладно, ладно. А хто там жив раньше?
– Маньяк. – я не хотів розповідати, чому в ту нору ніхто не поспішав заселятись. – Там її тільки трохи провітрить треба, бо цей... Емм... Давно не провітрювали. А ще, мишей нема. Прикинь. Їм там клімат, мабуть, не підходить.
– Ну, не знаю. Треба глянуть.
– Речі я поможу перенести. | 210 |
| 16 | Сурікат
– Треба придумать їм позивні. – Фартовий дістає гребінець і починає розчісувати бороду. – Ти ж цей... Письменник. Фантазія работає. Давай, накидай якісь варіанти.
Я дивлюсь на тих двох, що стоять під никриттям і зітхаю так важко, наче мені щойно мінуснули рапорт на відпустку.
– Нє, братан. Позивні це не вірші писать. Тут думать треба.
– Та чо. Васі Мовчуну ти ж придумав.
– Там не було чого думать.
Згадую Васю, який на кожне питання про цивільну роботу, захоплення, місце проживання відповідав щось незрозуміло-буркотливе або й просто мовчав.
– Ну то і їм щось придумай.
Я підпалюю шматок спіралі від комарів, фіксую її між двох корінців на стіні окопу і нарешті оцінююче розглядаю новеньких. Обох щойно прислали із зенітно-ракетного полку в піхоту на курси підвищення кваліфікації. Немолоді, але зелені.
Один чорнявий, років сорока, з гарною фізичною формою. Колишній тренер з чогось-там. Відразу почав розповідати про здоровий спосіб життя, шкідливість алкоголю і цигарок. (Та, так і живем). Зіпсував перше враження закидом що от вони красавчики, вчилися у тих ракєтних військах роками, а в піхоті кожен дурень зможе. (Ага, побачим).
Стоїть тепер, гризе билинку, дивиться на нас.
– Може, Сенсей?
– А це шо таке?
– Ну, наставник по-японському. Типу містера Міягі.
– Ааа. Та хз. Треба щось попрощє.
– Або Рембо. Диви, на молодого Сталлоне схожий. – я киваю чорнявому, який старший за мене років на десять. – А візьми ПКМ, так щоб стрічка висіла. Як ото в фільмі.
– Шо, будеш Рембо? – Фартовий підкурює, і за секунду диму довкола стає ще більше. Дихати важко, але головне що від комарів допомагає.
– Та мені все одно. – той вдає показну байдужість. – Як назвете, так і буде.
– А ти сам що думаєш?
– Я б хотів буть Богомолом.
– О, а чого?
– Ну так. Нравиться.
– Ладно, ще подумаєм.
Інший, молодший, мій новий сусід по бліндажу. Русявий, під два метри зростом. Щілина між передніми зубами, простакуватий вираз обличчя, патч на плечі з кроликом "не будіть в мені звіра". Лускає насіння в короб з-під 7,62.
– А ти ким був до служби?
– На тракторі работав.
Я ще раз оглядаю новенького з ніг до голови. Ну так, йому б комбінезон і солом'яний бриль, а не піксель і бронік. Та нічого, всі ми тут не воєнні.
– Може, Тракторіст? – питаю Фартового, що саме розкладним ножем обчухрує кору з корінців.
– Та таке. Надто просто.
На кілька секунд западає тиша, на яку фоном лягає торохкотіння п***рського АГС і прильоти по Дачам. Колишній мєхвод трактора бере ТРку і підіймається у бійниці, щоб оглянути периметр. Дим від спіралей красиво тягнеться за ним з-під накриття у бійницю. Теплий літній вечір, коли замість обридлого лежання в бліндажі хочеться побути біля своїх.
– Бля. – Саня Фартовий раптом завмирає з осяянням на обличчі. – Я знаю. Як же цих звірьків звать... Зара... Сурікати. Оті шо стоять біля нори і по сторонам роздивляються. – він киває на новенького. – Глянь на нього, як з бійниці висунувся, дивиться. Точно як той Сурікат.
Я не пам'ятаю позивного, що був би наскільки влучним і приріс так швидко.
Сурікат, загалом, нормально влився у колектив. Копав окоп на Марсель, стояв стабільно у своїх змінах і навчився розбирати й чистити ПКМ.
– Отак робиш, диви. – Фартовий встановлює стрічку у приймач і закриває кришку ствольної коробки. – Ось запобіжник. Отак заряджаєш. Поняв?
– Ага.
– Давай тепер сам.
А за півгодини ми з Фартовим вже стримували посмішки, спостерігаючи, як тоном бувалого вояки Сурікат вчить Богомола.
– Отак, поняв? На.
– Так? А чого це...
– Тут тобі не калаш, сам затвор доводиш. Ясно?
– Ясно.
– Чуєш, а можеш мене сфоткать з ним? – Сурікат по кіношному намагається тримати ПКМ однією рукою із прикладом під пахвою.
– Добре, давай... | 220 |
| 17 |  +1لا يوجد نص... | 253 |
| 18 |  +2Схоже, цього року таки вийде бути на Арсеналі. У п'ятницю, якщо все складеться, зайду на ветеранські читання (вулична сцена).
А о 17:30 буде презентація моєї збірки "Позиція" та книги Юрка Костишина "Абидобраніч".
В суботу о 12:30 презентація колективної збірки оповідань в жанрі горор "Птахи у пітьмі".
Буду радий побачитись) | 277 |
| 19 | На Читомо вийшла підбірка поетичних новинок, які будуть представлені на цьогорічному Арсеналі. У списку дев'ять імен, дев'ять книг. Є серед них і моя збірка "Позиція". (Ота, кавового кольору) Спробую бути у Києві на її презентації разом з катерина міхаліцина цієї п'ятниці.
Дебютанти і класики, військові й цивільні. Всі варті вашої уваги. Зокрема "Дзвінниця в ущелині" Миколи Антощака, спільна збірка Васек Духновський та Сахар Землі "Чорний. Білий. Рожевий. Хакі" та звісно, книга моєї дорогої куми Olya Rubnikovych "Я темрява", до якої писала передмову інша кума Ella Yevtushenko
(збірку кума поки ще чекаємо)
А ще ж "Вітер з Марса".
Колись навіть уявити не міг, що буду в одному огляді з пані Ліною. Буває ж таке?
https://chytomo.com/debiutanty-i-klasyky-poeziia-do-knyzhkovoho-arsenalu-2026/ | 380 |
| 20 | – А його хтось питав? – Ваня закурює і робить довгу затяжку. – Нас усіх туди кинули. Усіх зі "Стейка". Ти ж бачиш що тут робиться?
– Що?
– Зливають нас. – він дивиться повз мене вдалечінь і видихає дим. – Зняли ж мене зі старшого позиції, ти чув?
– Та чув.
– На штабі сказали що паніку розганяю. – він криво усміхається. – А я кажу як є. Прямо в глаза. Ти ж знаєш.
– Знаю.
– А кого поставили? Лісника? Ха. – Стєпаха іронічно пирхає. – Ні, я нічого не маю протів, нормальний тіп. Три місяця воює. А пацани на позиції якшо шо – до мене йдуть, питають.
Я поволі п'ю каву і мовчу. З садка долинають голоси хлопців, з села – переливи собачого гавкоту, з колонки поряд – нова пісня. Але це стає фоном. Порожнім, непотрібним. Слухаю Ваню, що сьогодні на диво, розговорився. На учєбці ми жили в різних палатках, тут – в різних хатах, різних позиціях. Ніколи особливо не спілкувались. По ділу й "привіт – бувай". Плюс плюс. А це... Мабуть, через смерть Вадима.
– Знаєш що сказали? Що як буду вибуватись, то догану вбуть. Відмову від виконання. – Стєпаха посміхається і знову закурює. – А я не відмовляюсь. Я хочу знати що, як і куди. От Автобуса з Ляльком як затрьохсотило, треба було на евакуацію. І зайти на позицію потом. Розбудили ноччю, давай. Треба комусь іти. І я пішов. Бо так правильно. Бо вони б зробили так само.
Час зупиняється, кристалізуючись на скляних стінках вечора. Ваня курить.
– Просто... Я за*бався. Всі за*бались... Не знаю, скільки ми ще так витягнем. По телефону з сім'єю майже не говорю зараз. Важко. Легше коли пишеш чи голосовими... На позиціях п**да. – він затягується, вогник цигарки червоніє. – Та кому я кажу, ти ж сам знаєш.
– Та да. – зминаю порожній стаканчик і вкидаю його до сміттєвого відра.
В щілину фірточки заглядає собача морда.
– Стейк! – Ваня підводиться і манить пса. – Іди сюда. Не бійся. Іди, іди...
Той з недовірою дивиться на мене, та обережно підходить.
– Ух ти сабака. – чухає йому спину, за вухами. – Хароший, хароший.
– Та не бійся. – я примирливо лагідно киваю псові. – Мир. Тільки це я забираю.
Підводжусь з крісла і Стейк обачно відходить подалі. Поглядає то на мене, то на кросівки у руці.
– Спасибі що вислухав. – Ваня простягає руку і ми обіймаємось по-братськи. – Ти заходь частіше.
– Та я часто заходив. Коли Шаман був. А потім якось перестав.
– Заходь. – втомлена усмішка тьмянішає. – І, ти цей. Бережи себе.
– Плюс. – киваю. – Ти теж.
Червоні рани обрію поволі затягуються та натомість чіткішають кульові отвори зірок. Присмак дешевої розчинної кави на губах, легка прохолода повітря. Собачий гавкіт, шурхіт кроків по гравію. Сусідська дівчинка на скрипучій гойдалці. Звичайне літо звичайного прифронтового села. Літо, яке не забудеться. Дні, які хотілося б розтягти на вічність.
... Виноо. Вино червоне... Хто ж то тебе буде пити, як я буду в землі гнити. Виноо. Вино червоне...
Я йду нашою вже рідною сільською дорогою, оминаючи ями. У руках – пара кросівок M-tac. Один заслинений, тож доведеться знов мити. Але нічого, зараз спекотні дні, швидко висохне. Тільки цього разу поставлю сушитися там, де Стейк не дістане. Хоча воно й на краще вийшло: зі Стєпахою поговорили. А то лежав би собі та гортав відео в тік-току.
У свідомості фразами зринають клапті недавньої розмови, якась дивна гіркота і важкість слів. Потім я ще довго пригадуватиму її, все збираючись описати. Бо за два тижні Ваня погиркавшись зі штабними, таки піде на роз**бані позиції, по пристріляній дорозі. Крайнє повідомлення: "іду на смерть". Піде, щоб повернутися вже на щиті.
А за кілька місяців п***ри записуватимуть відео із окупованої розбитої Сонцівки. Місця, де ще зовсім недавно бігали діти, ліниво перегавкувались собаки і життя з усіх сил намагалося бути схожим на мирне.
У нашому дворі світиться, лунає музика, знайомі голоси. Пес ночі тягне за хмари надірваний кросівок місяця. Пахне літом. Я спрагло вдихаю повітря цього вечора, щоб запам'ятати його назавжди.
17.05.2026 | 431 |
