اکنون در دسترس! پژوهش تلگرام ۲۰۲۵ — مهمترین بینشهای سال 
Рудий ліс
رفتن به کانال در Telegram
1 489
مشترکین
اطلاعاتی وجود ندارد24 ساعت
-57 روز
-1630 روز
در حال بارگیری داده...
کانالهای مشابه
ابر برچسبها
اشارات ورودی و خروجی
---
---
---
---
---
---
جذب مشترکین
ژوئن '26
ژوئن '26
+1
در 1 کانالها
مه '26
+7
در 5 کانالها
Get PRO
آوریل '26
+5
در 6 کانالها
Get PRO
مارس '26
+19
در 2 کانالها
Get PRO
فوریه '26
+11
در 4 کانالها
Get PRO
ژانویه '26
+15
در 10 کانالها
Get PRO
دسامبر '25
+4
در 0 کانالها
Get PRO
نوامبر '25
+6
در 4 کانالها
Get PRO
اکتبر '25
+6
در 3 کانالها
Get PRO
سپتامبر '25
+4
در 4 کانالها
Get PRO
اوت '25
+19
در 3 کانالها
Get PRO
ژوئیه '25
+7
در 0 کانالها
Get PRO
ژوئن '25
+10
در 4 کانالها
Get PRO
مه '25
+5
در 3 کانالها
Get PRO
آوریل '250
در 4 کانالها
Get PRO
مارس '25
+3
در 4 کانالها
Get PRO
فوریه '25
+12
در 5 کانالها
Get PRO
ژانویه '25
+18
در 1 کانالها
Get PRO
دسامبر '24
+28
در 6 کانالها
Get PRO
نوامبر '24
+17
در 5 کانالها
Get PRO
اکتبر '24
+8
در 6 کانالها
Get PRO
سپتامبر '24
+15
در 6 کانالها
Get PRO
اوت '24
+15
در 4 کانالها
Get PRO
ژوئیه '24
+7
در 3 کانالها
Get PRO
ژوئن '24
+14
در 6 کانالها
Get PRO
مه '24
+4
در 5 کانالها
Get PRO
آوریل '24
+30
در 4 کانالها
Get PRO
مارس '24
+1 836
در 8 کانالها
Get PRO
فوریه '240
در 7 کانالها
Get PRO
ژانویه '24
+129
در 3 کانالها
| تاریخ | رشد مشترکین | اشارات | کانالها | |
| 13 ژوئن | 0 | |||
| 12 ژوئن | 0 | |||
| 11 ژوئن | 0 | |||
| 10 ژوئن | 0 | |||
| 09 ژوئن | 0 | |||
| 08 ژوئن | 0 | |||
| 07 ژوئن | 0 | |||
| 06 ژوئن | 0 | |||
| 05 ژوئن | 0 | |||
| 04 ژوئن | 0 | |||
| 03 ژوئن | 0 | |||
| 02 ژوئن | 0 | |||
| 01 ژوئن | +1 |
پستهای کانال
| 2 |  З Валерій Пузік на презентації збірки мілітарного горору "Птахи у пітьмі" від Видавництво Білка на Арсеналі.
Страшно не було.
Читайте) | 643 |
| 3 |  +1Нагадаю що у суботу (30.05) о 12:30 буду на презентації збірки мілітарного горору "Птахи у пітьмі" після якої на стенді Видавництво Білка буде автограф сесія, де можна буде зустріти майже усіх авторів, чиї оповідання є у книзі.
Приходьте. | 373 |
| 4 |  +5Вже завтра на Арсеналі презентація збірки "Позиція"
А також артбуку Юрка Костишина "Абидобраніч"
29.05. (п'ятниця) час: 17:30
Також завітайте на стенд Видавництво 333 (В1.З1) можна буде придбати ці (і не тільки!) книги.
Буду туди заглядати впродовж дня.
Усіх обіймаю. | 667 |
| 5 | Я вдихаю тепле повітря вечора і закашлююсь.
– Сань, треба ще пару спіралей запалить, бо щось як штиняло, так і штиняє. Запалиш?
– Плюс.
Над посадкою поволі збираються сутінки. Шелестить листя, дзижчать комарі. З боку Микильського чути стрілкотню, працює арта. Застиглі хвилини багряними смугами розчиняються в небі.
З окопу ніяк не хоче вивітрюватись аромат війни.
26. 05. 2026 | 282 |
| 6 | Повернувшись з вилазки на "Марсель" щоб відписати додому і підвантажити новини, я йду на СП. Фартовий стоїть в бійниці і оглядає через ТРку периметр.
– А Сурікат де?
– Спить.
– Ти не будив?
– А я шо, на няньку похожий? – Саня спускається вниз і сідає на сходинку. – Не прийшов, так не прийшов.
– Давай тоді я побуду, щоб ти не сам стояв. Розкинемо його зміну.
– Та йди оддихай, я справлюсь.
– Мені все одно робити немає чого.
На вечір починають злітатися комарі, тож доводиться знову підпалювати спіралі. Легкий вітер шелестить вцілілими гілками акацій, гойдає дим довкола. Фоном розтікаються прильоти арти по місту, АГС по Дачам. Покемон випросив у мене голку з нитками і сидить підшиває собі бронік.
– Треба щось з ним робить. – я дивлюсь як над посадкою пливуть білі баранці хмар. Красиво.
– А що тут зробиш? Ми ж не в дитячому садку.
– Воно то так, але ж не лишать все як є. Хтось тягне за двох, а хтось шариться.
– Я не знаю. Думайте самі.
Час розтягується як банка відкладеного на чорний день енергетика, яку смакуєш максимально довго. Ковток за ковтком. Хвилина за хвилиною. Квіти на бруствері, маск сітка, запах диму від комарів. Тепло і спокій тимчасового затишшя.
– Чуєш. – кажу Фартовому, коли той підкурює чергову цигарку. – А пам'ятаєш, ми збиралися туалет чистить?
– Ну.
– Я думаю, у нас є ідеальний кандидат для цієї роботи.
– В принципі, справедливо. Тільки тут треба колективно рішить. – Саня затягується глибше. – Покемон?
– Та жаль трошки пацана. – Жека відволікається від шиття. – Та шо зробиш як воно дурне. Плюс.
Заспаний Сурікат з'являється вже під кінець своєї трьохгодинної зміни. Ставить калаш у бійниці, кілька секунд роздивляється нас з Покемоном.
– Виспався? – питаю.
– А чого мене ніхто не розбудив?
– Риторичне питання.
– Бля. – він ображено кривиться. – П**дець.
– Ми з Фартовим твою зміну поділили на двох, так що не переживай.
– Тю. А мені тепер шо робить?
– Зараз, чекай. – я підводжусь і театрально виголошую: – За особисту мужність, сумлінне виконання службових обов'язків, високий професіоналізм а також неоціненний внесок у захист суверенітету та територіальної цілісності держави, колективним рішенням позиції "Катані" солдат Сурікат нагороджується: позачерговим почесним правом чищення окопного сральника за допомогою підручних засобів відра і лопати. Наказ набуває чинності від моменту його оголошення і дійсний на всій території посадки.
Ми з Покемоном ледь стримуємо сміх, але Сурікату, вочевидь, не дуже весело.
– Ясно. – він дістає цигарку і підкурює. – Я поняв.
– Візьми запасну радєйку. Якщо буде дрон, маякнем, бо ти можеш не почуть.
– Плюс.
– Протигаз давать?
– Нє, я так.
Фартовий приходить за хвилин десять.
– Шо він там, пішов чистить?
– Ага.
– Бля, я думав поїсти на кухні. Вже не поїм. Смердить аж сюди.
Кілька секунд ми мовчки дивимось як з тліючої спіралі здіймається дим.
– Це ж не дідовщина? – питаю.
– Та нє. Це навчально-виховний процес.
– Теж так подумав.
За півгодини чуються важкі кроки. Їдкий, тягучий запах сильнішає. Сурікат ставить лопату і кілька секунд мовчки дивиться на нас. Насуплений, брудний, злий. Схожий чи то на розкрадача могил, чи то на шахтаря після зміни.
– Готово. – спльовує собі під ноги. – Сральник чистий, урок я засвоїв.
Не знаю, наскільки сильно на нього вплинув саме цей випадок, але за час свого відрядження у піхоту Сурікат таки подорослішав. Стало менше непотрібних понтів і запізнень. Пережив кілька штурмів, навіть зловив кулю в плече, під ключицю. Надсилав мені потім фото, хвалився. Довго лікувався, отримав обмеженого. Не знаю, що сталося з тим його виграшем, і у скількох пацанів він ще напозичався, але мені борг так і не повернув. Врешті, після десятка нагадувань перестав відповідати на повідомлення.
І припустився великої помилки.
Бо не треба так жартувати з письменниками. Цікавий, колоритний персонаж, історію якого (з етичних міркувань) можна не прикрашати – хороша знахідка. | 236 |
| 7 | Жити в бліндажі самому – набагато зручніше з багатьох причин. Більше місця, більше кисню. Ніхто не перекриває шляхи відходу, не закидає на тебе ногу спросоння, не хропе і не створює інших неприємних звуків.
Сурікат теж дуже скоро зацінив усі переваги окремого спального місця. Він звик до окопного життя, заспокоївся і перестав прокидатись від обстрілів та стрілкотні поряд. Сон нормалізувався настільки, що він перестав чути навіть будильник.
– Сурікат, бля. Вставай. Ти ще п'ять хвилин назад мав мене замінить.
– Га? Ааа... Щяс...
Ми з Фартовим чекаємо на еспешці ще хвилин з десять.
– Ти його точно розбудив? – Саня підпалює нову спіраль від комарів і відмахується від кількох особливо набридливих. – Я шарю шо сурікати люблять поспать, але ж, бляха, день. Активна фаза, чи як там. Де він лазить?
– Піду ще раз будить.
– Бл*дь, Сурікат. – голос Фартового скрипить, як заржавілий затвор калаша. – Ти за*бав. Будильник тобі нашо?
Той стоїть заспаний, позіхає. Каска сповзла з голови, бронік не застебнутий.
– Та я вобщє не чув. Не знаю як так.
– За**бісь. А я тебе будив, чув? – зазвичай я спокійний, але тут важко триматись. – Ти ж вставав.
– Вставав. А потом пока вдягав берця, то опять вирубився.
– Бля, та ти гониш. Тут дрони літають, я манав бігать по сто раз тебе будить. Постав собі Рамштайн на будильник.
– Ладно, поставлю.
Але ситуація лишалася стабільно незмінною. Денний час відпочинку він просиджував на "Марселі" у спробах вивести виграш або тут же його спустити. А потім як засинав – то надовго. І розбудити його міг хіба приліт чогось важкого у радіусі п'яти метрів.
– Бажаю здоров'я, пацани. – Покемон підходить, якраз коли ми обдумуємо більш дієвий варіант будильника. Сідає поруч на сходинку бійниці, закурює. Він тут вже місяць, і на відміну від мене з Фартовим, його міняти ніхто не збирається. Десь проштрафився, і от. А він не париться. Потерта ЗСУшна футболка, гумові капці на босу ногу, без броніка. Почувається як вдома. – Шо, Сурік опять проспав?
– Опять. І я гребу як його будить. Це п**дець якийсь. Давай може, димовуху кинем?
– Та хз. Димовуха ще пригодиться.
– Ну, тоді спробую меншим калібром. – знімаю свій калаш з гвіздка. – Якщо будуть питать – скажіть що я по дрону стріляв.
– Плюс.
– Ти ж не лякай його дуже. – Покемон посміхається. – А то ще втіче.
– Та не втіче. Все норм буде.
До одиночного бліндажа – метрів п'ятдесят. Спочатку рівною траншеєєю від СП, потім, пригинаючись, наліво, стежкою через місце, де прильотом 152-го рознесло окоп. Далі знов глибиною у людський зріст (ще Професор з Ювеліром копали) направо і метрів десять.
Добре що довкола все поросло бур'янами і навіть наші побиті акації дають трохи зеленки. Дронів наче не чути, але за звичкою я ще прислухаюся кілька секунд. Глухе дивне гудіння то з'являється, то зникає. Ривками. Не схоже на "мавік". Присідаю, ховаючись, під кущем, та за мить звук характерно обривається. Бля, це ж Сурікат хропе.
З бліндажа стирчать босі ноги, поруч стоять берці, над якими літають мухи. Якусь мить я ще дивлюсь на тіло, розпластане на кількох старих карематах і занесеному кимось з попередніх пожильців спальнику. Потім присідаю якраз навпроти входу, переводжу запобіжник на режим автоматичного вогню і пускаю довгу чергу в небо.
– Тра-та-та-та-та-та-та...
В окопі звук б'є по вухам як металевий черпак по порожній каструлі. Бля, аж самому боляче. Сурікат підривається з лежака.
– Га? Шо? Де? – роздивляється довкола і врешті бачить мене з автоматом. – Шось случилось?
– Случилось. – кажу, вертаючи запобіжник на місце. – Війна почалась. Вставай.
Весь день Сурікат ходив насуплений і зі мною не говорив. А наступного тижня змінився графік чергувань. Мене почав змінювати Покемон, тож можна було нарешті розслабитись. Ще й у той час, крім планової роботи по нашій посадці скидами і 120-м мінометом нічого цікавого не відбувалось. Ліниві літні дні, прохолода бліндажа, скачані фільми і книги на телефоні. | 213 |
| 8 | – А пострілять з нього можна?
– Куди?
– По п***рам. Хай не розслабляються.
– Ага, подивлюсь як ти розслабишся потім, коли по нам стволка включиться, міномет і дрони. – у повітрі якраз чується гудіння, і я відходжу глибше під накриття. – Це на крайняк. Коли штурмувать будуть.
– Та хай штурмують. – Сурікат бере гранату з полички і підкидає в руці. – Їм же тут п**да буде. Хай тільки попробують.
– Ага. А перед тим все артою викосять.
– Я, якщо шо, з ПКМом.
– А тут шо, інтернет є? – заглядає через плече, коли ми з Фартовим дивимось на еспешці огляд футбольного матчу.
– На "Марселі" є. – кажу. – Але там пацани за "Старлінк" самі платять. І наче як зараз прикрили роздачу, бо вся посадка в них паслася. Це Сєрьога мені дозволяє по-братськи. І Сані, бо він старший позиції.
– Та мені жінці відписать. Що все добре.
– Ну можеш попросить. – Фартовий підходить до рації робити доповідь. – Може розрішать.
– Все, відписав. – задоволений Сурікат з'являється за півгодини. – Я з Тамагочі договорився. Нормальний тіп.
– І як там жінка?
– Переживає. Молиться.
– Любить, значить. – Фартовий встає, щоб розім'яти спину. – Давно женаті?
– А, ми ще не розписані. Так живем.
– Фотку покажеш?
– Щяс.
Сурікат відкриває фото з галереї. На зображенні чорнява пані з великими віями і червоними губами, обіймає його за шию.
– І як? Скажеш що їй сорок п'ять?
– Скільки? – я трохи закашлююсь. – Ні, взагалі не видно. Ви як однолітки виглядаєте.
– На год младше моєї мамки. Любить мене – п**да. Жить не може.
– А як мама твоя відноситься? Ну, що ви одружуватись будете.
– Та норм. Вона ж її знає. – Сурікат носком берця оббиває шматки глини зі стіни окопа. – Вмєстє переживають.
– Ну, головне – любов.
– Любов така що ого. – він багатозначно усміхається. – Чуєш, а можеш позичить п'ять тисяч? Нам в попередній частині ЗП задержують, я на нулі зовсім. Вийдем з позицій даже їсти нема за шо купить.
Як виявилось, ще п'ять йому позичив Фартовий. І Сурікат підозріло багато часу почав проводити на "Марселі". Відстояв зміну – і туди.
– Прикинь, цей жук триста тисяч виграв у казіку. – Тамагочі киває на Суріката, який сховався під накриття і крутить слоти. – Везе ж.
– Їх ще вивести треба. – той, не підіймаючи голови, продовжує. – Вродь тіки по сімнадцять тисяч в день можна.
– Круто. Значить тепер мої п'ять можеш вернуть.
– Та верну, верну.
А ще, Сурікат методично і поступово вижрав майже всю згущенку на позиції.
– Бля, сладкого хочеться, п**да. – стоїть під накриттям без броніка і ложкою гребе згущик з банки.
– Може, краще на хліб?
– Та нє, я так.
Поки він їсть, я беру ТРку і лізу в бійницю перевірити чи все чисто. Краєвид стандартний: розбиті будівлі ферм, водонапірна вежа, гай. Самотній білий бус біля ЛЕП.
– Ого, ти шо, всю банку вдув? – дивуюсь.
– Так а шо. Її все одно ніхто не їсть.
– Та то якби запас... – подумки пригадую скільки в нас там було згущика. – Але ти красавчик. Я б вже срав і ригав, якби скільки з'їв.
– Нє, мені норм.
А потім я вирішив його виселить. Крім того, що Сурікат хропів як трактор, його ноги стирчали з бліндажа надвір, і мені щоразу доводилося перелазити через ті два шлагбаума. З Саничем і його зростом метр сімдесят таких проблем ніколи не було.
– Є ж порожня одиночна льожка. – кажу якось, намагаючись натягти штани у нашому тісному бліндажі, де домінуючим елементом дизайну став Сурікат. – Там і тобі зручніше буде, і не будитимем одне одного.
– Так і скажи шо мішаю.
– Та ми б тебе оразу туди поселили, просто на початку не знали, як будеш сам. Може, боятимешся. А тепер ясно що серйозний дядько, опитний воїн.
– Ладно, ладно. А хто там жив раньше?
– Маньяк. – я не хотів розповідати, чому в ту нору ніхто не поспішав заселятись. – Там її тільки трохи провітрить треба, бо цей... Емм... Давно не провітрювали. А ще, мишей нема. Прикинь. Їм там клімат, мабуть, не підходить.
– Ну, не знаю. Треба глянуть.
– Речі я поможу перенести. | 189 |
| 9 | Сурікат
– Треба придумать їм позивні. – Фартовий дістає гребінець і починає розчісувати бороду. – Ти ж цей... Письменник. Фантазія работає. Давай, накидай якісь варіанти.
Я дивлюсь на тих двох, що стоять під никриттям і зітхаю так важко, наче мені щойно мінуснули рапорт на відпустку.
– Нє, братан. Позивні це не вірші писать. Тут думать треба.
– Та чо. Васі Мовчуну ти ж придумав.
– Там не було чого думать.
Згадую Васю, який на кожне питання про цивільну роботу, захоплення, місце проживання відповідав щось незрозуміло-буркотливе або й просто мовчав.
– Ну то і їм щось придумай.
Я підпалюю шматок спіралі від комарів, фіксую її між двох корінців на стіні окопу і нарешті оцінююче розглядаю новеньких. Обох щойно прислали із зенітно-ракетного полку в піхоту на курси підвищення кваліфікації. Немолоді, але зелені.
Один чорнявий, років сорока, з гарною фізичною формою. Колишній тренер з чогось-там. Відразу почав розповідати про здоровий спосіб життя, шкідливість алкоголю і цигарок. (Та, так і живем). Зіпсував перше враження закидом що от вони красавчики, вчилися у тих ракєтних військах роками, а в піхоті кожен дурень зможе. (Ага, побачим).
Стоїть тепер, гризе билинку, дивиться на нас.
– Може, Сенсей?
– А це шо таке?
– Ну, наставник по-японському. Типу містера Міягі.
– Ааа. Та хз. Треба щось попрощє.
– Або Рембо. Диви, на молодого Сталлоне схожий. – я киваю чорнявому, який старший за мене років на десять. – А візьми ПКМ, так щоб стрічка висіла. Як ото в фільмі.
– Шо, будеш Рембо? – Фартовий підкурює, і за секунду диму довкола стає ще більше. Дихати важко, але головне що від комарів допомагає.
– Та мені все одно. – той вдає показну байдужість. – Як назвете, так і буде.
– А ти сам що думаєш?
– Я б хотів буть Богомолом.
– О, а чого?
– Ну так. Нравиться.
– Ладно, ще подумаєм.
Інший, молодший, мій новий сусід по бліндажу. Русявий, під два метри зростом. Щілина між передніми зубами, простакуватий вираз обличчя, патч на плечі з кроликом "не будіть в мені звіра". Лускає насіння в короб з-під 7,62.
– А ти ким був до служби?
– На тракторі работав.
Я ще раз оглядаю новенького з ніг до голови. Ну так, йому б комбінезон і солом'яний бриль, а не піксель і бронік. Та нічого, всі ми тут не воєнні.
– Може, Тракторіст? – питаю Фартового, що саме розкладним ножем обчухрує кору з корінців.
– Та таке. Надто просто.
На кілька секунд западає тиша, на яку фоном лягає торохкотіння п***рського АГС і прильоти по Дачам. Колишній мєхвод трактора бере ТРку і підіймається у бійниці, щоб оглянути периметр. Дим від спіралей красиво тягнеться за ним з-під накриття у бійницю. Теплий літній вечір, коли замість обридлого лежання в бліндажі хочеться побути біля своїх.
– Бля. – Саня Фартовий раптом завмирає з осяянням на обличчі. – Я знаю. Як же цих звірьків звать... Зара... Сурікати. Оті шо стоять біля нори і по сторонам роздивляються. – він киває на новенького. – Глянь на нього, як з бійниці висунувся, дивиться. Точно як той Сурікат.
Я не пам'ятаю позивного, що був би наскільки влучним і приріс так швидко.
Сурікат, загалом, нормально влився у колектив. Копав окоп на Марсель, стояв стабільно у своїх змінах і навчився розбирати й чистити ПКМ.
– Отак робиш, диви. – Фартовий встановлює стрічку у приймач і закриває кришку ствольної коробки. – Ось запобіжник. Отак заряджаєш. Поняв?
– Ага.
– Давай тепер сам.
А за півгодини ми з Фартовим вже стримували посмішки, спостерігаючи, як тоном бувалого вояки Сурікат вчить Богомола.
– Отак, поняв? На.
– Так? А чого це...
– Тут тобі не калаш, сам затвор доводиш. Ясно?
– Ясно.
– Чуєш, а можеш мене сфоткать з ним? – Сурікат по кіношному намагається тримати ПКМ однією рукою із прикладом під пахвою.
– Добре, давай... | 198 |
| 10 |  +1بدون متن... | 243 |
| 11 |  +2Схоже, цього року таки вийде бути на Арсеналі. У п'ятницю, якщо все складеться, зайду на ветеранські читання (вулична сцена).
А о 17:30 буде презентація моєї збірки "Позиція" та книги Юрка Костишина "Абидобраніч".
В суботу о 12:30 презентація колективної збірки оповідань в жанрі горор "Птахи у пітьмі".
Буду радий побачитись) | 268 |
| 12 | На Читомо вийшла підбірка поетичних новинок, які будуть представлені на цьогорічному Арсеналі. У списку дев'ять імен, дев'ять книг. Є серед них і моя збірка "Позиція". (Ота, кавового кольору) Спробую бути у Києві на її презентації разом з катерина міхаліцина цієї п'ятниці.
Дебютанти і класики, військові й цивільні. Всі варті вашої уваги. Зокрема "Дзвінниця в ущелині" Миколи Антощака, спільна збірка Васек Духновський та Сахар Землі "Чорний. Білий. Рожевий. Хакі" та звісно, книга моєї дорогої куми Olya Rubnikovych "Я темрява", до якої писала передмову інша кума Ella Yevtushenko
(збірку кума поки ще чекаємо)
А ще ж "Вітер з Марса".
Колись навіть уявити не міг, що буду в одному огляді з пані Ліною. Буває ж таке?
https://chytomo.com/debiutanty-i-klasyky-poeziia-do-knyzhkovoho-arsenalu-2026/ | 380 |
| 13 | – А його хтось питав? – Ваня закурює і робить довгу затяжку. – Нас усіх туди кинули. Усіх зі "Стейка". Ти ж бачиш що тут робиться?
– Що?
– Зливають нас. – він дивиться повз мене вдалечінь і видихає дим. – Зняли ж мене зі старшого позиції, ти чув?
– Та чув.
– На штабі сказали що паніку розганяю. – він криво усміхається. – А я кажу як є. Прямо в глаза. Ти ж знаєш.
– Знаю.
– А кого поставили? Лісника? Ха. – Стєпаха іронічно пирхає. – Ні, я нічого не маю протів, нормальний тіп. Три місяця воює. А пацани на позиції якшо шо – до мене йдуть, питають.
Я поволі п'ю каву і мовчу. З садка долинають голоси хлопців, з села – переливи собачого гавкоту, з колонки поряд – нова пісня. Але це стає фоном. Порожнім, непотрібним. Слухаю Ваню, що сьогодні на диво, розговорився. На учєбці ми жили в різних палатках, тут – в різних хатах, різних позиціях. Ніколи особливо не спілкувались. По ділу й "привіт – бувай". Плюс плюс. А це... Мабуть, через смерть Вадима.
– Знаєш що сказали? Що як буду вибуватись, то догану вбуть. Відмову від виконання. – Стєпаха посміхається і знову закурює. – А я не відмовляюсь. Я хочу знати що, як і куди. От Автобуса з Ляльком як затрьохсотило, треба було на евакуацію. І зайти на позицію потом. Розбудили ноччю, давай. Треба комусь іти. І я пішов. Бо так правильно. Бо вони б зробили так само.
Час зупиняється, кристалізуючись на скляних стінках вечора. Ваня курить.
– Просто... Я за*бався. Всі за*бались... Не знаю, скільки ми ще так витягнем. По телефону з сім'єю майже не говорю зараз. Важко. Легше коли пишеш чи голосовими... На позиціях п**да. – він затягується, вогник цигарки червоніє. – Та кому я кажу, ти ж сам знаєш.
– Та да. – зминаю порожній стаканчик і вкидаю його до сміттєвого відра.
В щілину фірточки заглядає собача морда.
– Стейк! – Ваня підводиться і манить пса. – Іди сюда. Не бійся. Іди, іди...
Той з недовірою дивиться на мене, та обережно підходить.
– Ух ти сабака. – чухає йому спину, за вухами. – Хароший, хароший.
– Та не бійся. – я примирливо лагідно киваю псові. – Мир. Тільки це я забираю.
Підводжусь з крісла і Стейк обачно відходить подалі. Поглядає то на мене, то на кросівки у руці.
– Спасибі що вислухав. – Ваня простягає руку і ми обіймаємось по-братськи. – Ти заходь частіше.
– Та я часто заходив. Коли Шаман був. А потім якось перестав.
– Заходь. – втомлена усмішка тьмянішає. – І, ти цей. Бережи себе.
– Плюс. – киваю. – Ти теж.
Червоні рани обрію поволі затягуються та натомість чіткішають кульові отвори зірок. Присмак дешевої розчинної кави на губах, легка прохолода повітря. Собачий гавкіт, шурхіт кроків по гравію. Сусідська дівчинка на скрипучій гойдалці. Звичайне літо звичайного прифронтового села. Літо, яке не забудеться. Дні, які хотілося б розтягти на вічність.
... Виноо. Вино червоне... Хто ж то тебе буде пити, як я буду в землі гнити. Виноо. Вино червоне...
Я йду нашою вже рідною сільською дорогою, оминаючи ями. У руках – пара кросівок M-tac. Один заслинений, тож доведеться знов мити. Але нічого, зараз спекотні дні, швидко висохне. Тільки цього разу поставлю сушитися там, де Стейк не дістане. Хоча воно й на краще вийшло: зі Стєпахою поговорили. А то лежав би собі та гортав відео в тік-току.
У свідомості фразами зринають клапті недавньої розмови, якась дивна гіркота і важкість слів. Потім я ще довго пригадуватиму її, все збираючись описати. Бо за два тижні Ваня погиркавшись зі штабними, таки піде на роз**бані позиції, по пристріляній дорозі. Крайнє повідомлення: "іду на смерть". Піде, щоб повернутися вже на щиті.
А за кілька місяців п***ри записуватимуть відео із окупованої розбитої Сонцівки. Місця, де ще зовсім недавно бігали діти, ліниво перегавкувались собаки і життя з усіх сил намагалося бути схожим на мирне.
У нашому дворі світиться, лунає музика, знайомі голоси. Пес ночі тягне за хмари надірваний кросівок місяця. Пахне літом. Я спрагло вдихаю повітря цього вечора, щоб запам'ятати його назавжди.
17.05.2026 | 431 |
| 14 | – Ану йди сюди, падло! – кажу йому максимально лагідно, щоб не сполохати. – Де кросівка мого дів? Сюди йди!
Пес на секунду завмирає з усвідомленням, що навряд я збираюся з ним гратися. Потім прожогом кидається бігти геть.
– Куди!? Куди побіг? Я тобі зараз... – піднімаю грудку землі і жбурляю вслід. Кудлатий прискорюється і зникає в бур'янах.
– От сволота... Йоханий собацюра. А щоб тебе блохи з'їли, щоб тобі хвіст відпав...
Через двір виходжу на вулицю, прихопивши з собою вцілілий кросівок. Фіртка звично стукає позаду, камінці й суха земля шурхотять під кроксами. Тіні вже розповзлися довкола, ховаючи будинки за напівпрозорою сіткою сутінків. Навпроти нашого двору на лаві біля своїх воріт сидять сусіди: дід з бабою. Вітаюся, і вони кивають мені.
– Яблука треба? – питає старий, поправляючи фуражку. – Білий налив обсипається, зайдіть, наберіть собі. Може на компот, або так з'їсте.
– Дякую. Давайте завтра вже.
Далі по вулиці, метрів за сто, помічаю пса. Пасеться, щось винюхуючи.
– Ось ти де, падло. – підходжу ближче і махаю кросівком. – Де такого дів, а? Де, питаю?
На цей раз він навіть не вагається, а дає дьору відразу.
– Бля. – спльовую в пилюку. – Нічого, я знаю, де ти живеш.
Поряд з хатою "Стейка" Ваня Стєпаха говорить з місцевим алкоголіком. Той десь дістав піксельний китель з погоном старшого лейтенанта і тепер корчить з себе камандіра. Це виглядає комічно, бо Ваня якраз в цивільному. Шорти, футболка. І навіть не зелена, як в мене.
Підходжу, тисну руку обом.
– Чуєш. – кажу до Стєпахи. – Той ваш пес сп**див мого кросівка. Не знаєш, куди міг затягти?
– Хто, Стейк? – на секунду його обличчя освітлює посмішка. – А я бачив шо він носився з якимсь кросовком, не нашим. Наші то я знаю. Не парся, щяс найдем. Все в одне місце зносить, за*бав уже. Пішли.
З двору доноситься музика, голоси. Кілька корчів стоять біля воріт. Пес крізь відкриту фіртку бачить мене з кросівком і панічно відступає далі, за хату. Звідти кілька разів долинає його розпачливий гавкіт.
– Це його Штіль научив. – Стєпаха йде попереду. – Щоб берці носив. А той тепер тягає все шо бачить. Пацанів тоже бісить, питались відучить. А йому похєр. Щя, глянем.
Ваня йде до хати і за кілька секунд виносить мого вкраденого кросівка.
– Він?
– Так, він. – я з полегшенням зітхаю і беру роздивитись. – Наче не погриз. Обслинив трохи, але то таке. Дякую тобі. Думав вже все, доведеться нові куплять.
– Та без проблем. Приходь якщо шо. – Ваня тисне простягнуту руку. – Каву будеш?
– Та давай. – пити наче не хочеться, але коли побратим пропонує, негоже відмовлятись.
Ми проходимо всередину і Стєпаха бере два пластикових стаканчики, засипає з банки по ложці розчинної. Електрочайник починає гудіти. Довкола, як зазвичай, повно коробок з волонтерськими смаколиками, паків з "Прозорою". Статутна піхотинська кухня.
– Сахар?
– Одну ложку.
– Плюс.
Надворі вже майже темно. У садку за столом під натягнутою зеленою сіткою – силуети хлопців. Боб, Маг і ще хтось, кого важко роздивитись. На столі банки з енергетиками або безалкогольним пивом. Голоси, вогники цигарок. Розслаблений спокій літнього вечора на відтяжці. Сідаємо поруч в прибудові-гаражі, що використовується хлопцями як курилка. Кросівки ставлю поряд, в зоні досяжності руки. Про всяк.
...Дуууубе, дубе зелений... – починається знайома пісня. – Хто ж то тебе буде рубать, як я буду маршировать. Дуубе. Дубе зелений...
В двір з іншого боку заходить пес, кілька секунд роздивляється принюхуючись. Я загрозливо махаю йому кросівком і він зникає за ворітьми.
– Це ж ми з тобою тільки остались з наших, з учєбки. – Стєпаха замислено робить ковток і починає перераховувати. – Ромчик – триста, Шаман – триста. Лялько – двісті...
Мовчимо кілька секунд.
– Та, жаль Вадюху. Скільки відстояли з ним разом на "Катані". Скільки пережили. А тут попав на "Дністер" і на тобі.
... Вииино. Вино червоне... Хто ж то тебе буде пити, як я буду в землі гнити? Виноо. Вино червоне... | 232 |
| 15 | Один кросівок
Я побачив їх у Селидове, у новому військторгу біля пошти, коли скуплялися перед виїздом. Кросівки фірми M-tac кольору Dark Олива. Любов з першого погляду і першого дотику. На ті кілька пар берців, які міряв до того вже навіть не дивився.
– Кроси взяв? – здивувався Фартовий.
– В них легко. І ноги не болять. – я саме роздивлявся патчі на касі. Вибрав собі з котом "Pew pew madafackas" і чорний "Чого мені вдома не сиділось". – Після "таланів" аж пальці посиніли. Реально. Ледве вийшов крайній раз.
– Нові?
– Та нє, минулорічні. Тоді в них ходив, все норм було. – я дивлюсь як касирка складає все охайно в пакет. – А це, походу, за зиму зсохлися, чи шо.
– Ясно.
– Що тепер, в "Paramount"?
– Давай.
...Ранок після виходу з позицій – максимально розслаблений. Виспавшись так сяк (після окопного графіку все одно сон рваний) встаю приводити себе до людського вигляду. Порядок дій стандартний, згідно-відповідно. Помитися, поголитися, попрати речі. Вимиті чисті кросівки ставлю сушитися на сонці біля криниці. Тепер можна спокійно валятися на розкладачці цілий день з перервами на перекуси. Краса.
Коли наступний раз виходжу на ґанок, перестигла вишня сонця звисає вже над обрієм. Сухе й гаряче літнє повітря, запах липи і нагрітого за день асфальту. Відкритий гараж, паки води, дерев'яні ящики з БК. На шворках сушиться одяг, з села доноситься гавкання псів. Жучка, брязкаючи ланцюгом, втомлено вилазить з буди. Кілька секунд вагається чи відповідати, а потім йде хлебтати воду. Звичайний вечір, з тих, які вже звик вважати крайніми, тож насолоджуєшся кожною хвилиною цієї ілюзорної безтурботності.
Але раптом погляд зупиняється на місці, де згідно плану мали сушитися мої нові кросівки. Мої. Нові. Кросівки. Лівий і правий, а не, бляха, один самотній, перевернутий догори дриґом. Бля. Ні, тільки не це.
– Грьобаний пес... От падло.
Пару тижнів тому він вже спер так само один з берців Богомола, коли вони сушилися. Тоді мені було весело. Кумедний пес, ха. Кумедний Богомол, що бігає по двору в пошуках свого "талана". А тепер щось ніхріна не весело.
Обходжу довкола криниці, проглядаю всі закутки. Немає. За воротами теж нічого.
– Шось шукаєш? – Фартовий саме йде до хати після душу з рушником на плечі.
– Не бачив кросівка мого? – я не можу стримати гіркоту і злість у голосі. – Той грьобаний пес зі "Стейка" потягнув, коли їхні пацани до нас приходили сьогодні.
– Це оті твої "M-tac"? – він киває в напрямку городу. – Там один біля туалєта лежав у бур'янах.
– Хух. – зітхаю з полегшенням. – Дякую.
За наступні хвилин десять я проглядаю все у тому районі. Біля душу, за хатою і під парканом, довкола нашого туалету, збитого з ящиків з-під БК. В бур'янах і на городі. Нема.
– А ти точно його там бачив? – питаю у Фартового.
Той замислюється, погладжуючи бороду.
– Та да. Був там.
– Бля. Походу він його кудись далі потяг.
Сутінки сипляться чорним попелом, що виблискує у призахідних променях. Поруч, трясучись сільською напівгрунтовкою, проїздить корч якогось з сусідніх підрозділів. Гавкають пси. Світ ламається на гіркі й болючі уламки. А все ж добре починалось...
Такої образи і несправедливості я не відчував дуже давно. Чому я? Чому саме мої, бля, кросівки? Щойно ж купив... Завжди жалів для себе, а тут... З дитинства доношував то за братом, то ще за кимось з рідні. Нове купити було як свято.
"Ти ж тільки бережи. Бережи!" – мати наказувала суворим тоном. Та й сам розумів: гарну річ треба берегти. Бо коли то ще вдасться випросити нове у батьків. Тепер дорослий, гроші є, купити такі самі не проблема. Але... Не вберіг. Не вберіг... Все цей довбаний пес... От курва. Хай тільки його поба...
Біло-сірий з плямами кудлатий силует біжить грядками по городу. Помічає мене і зупиняється. | 285 |
| 16 |  +1Ну от, нарешті нова оповідка | 319 |
| 17 | Нечасто я публікую збори, але тут попросив друг з учєбки, з яким лежали поруч на ліжках під буржуйкою. Нас з тих часів лишилося не так і багато, тому прохання Баті Denis Shatets не можу не підтримати. Хлопцям з 427 ОББС "Рарог" дуже треба Starlink, і сума не велика. Сам закинув, і вас прошу.
https://www.privat24.ua/send/jn50q | 811 |
| 18 | Заграва здіймається з боку Новомихайлівки. Я йду і йду. Ось "Еверест". Ще трохи і... Мій рюкзак, пак з водою. Від ваги знову починає боліти спина, але на це не зважаєш. Попереду – поворот. Місце, де "затрьохсотило" Смайла. Здалеку, біля нашої посадки помічаю короткі спалахи білого світла. Ворон. Таки дійшов. А якщо дід зміг, то й я зможу.
На коротку мить сповільнююсь, усміхаючись. І починаю бігти.
03.05.2026 | 566 |
| 19 | Рація відгукується за кілька секунд. Захеканий, хрипкий голос.
– Порядок, встигли. У*бало прямо за нами.
– Плюс.
Вирви, калюжі. Кроки, які тонуть в болоті. Стукіт серця під броніком. Тут ніч наповнена смертю. Вона пролітає поряд з гудінням або свистом, часто не звертаючи увагу на тебе. І якщо бути обережним, якщо не дивитись їй в очі, то...
Біле світло яскраво спалахує попереду. Хочеться вилаятись. Якщо вогник цигарки можна помітити за кілометр, то це сяйво видно, мабуть, з космосу. Промінь ліхтаря промацує стежку обережно, наче сліпий палицею. За кілька секунд долинає важке дихання Ворона.
– А ви куди?
– Смайл "триста". – кажу. – Йдемо на точку.
– Ааа... – зітхає. – А Юра з Фартовим?
– Йдуть. Поки цілі. Підари на поворот навелись, там треба швидко пробігти.
– Плюс. Ви там тоже будьте осторожні.
– Аякже.
Ніч заливає чорною фарбою небо і степ довкола. Час чвакає під ногами. Ворон повільно бреде до позицій. Якусь частку секунди я ще дивлюсь йому вслід. Це ж треба так. Падати по дорозі, відхекуватись, але йти. На шостому десятку. Йти, бо так треба. Бо хто ж, як не ці діди.
Я затискаю танґенту:
– Еверест, я Катані. Зустріньте.
– Катані, одна маленька.
Силует виринає з-під землі і за кілька секунд ми спускаємося в траншеї. Руслан сідає на ящик і один з бійців "дев'ятки" починає оглядати рану. Тьмяне світло вириває з напівтемряви стіни окопів, зброю, БК. Ніколи раніше не був на їх "еспешці". А тут просторо.
Смайл сидить мовчки і важко дихає.
– Наче нічого серйозного. – каже той, хто надає допомогу. – Наче не кровить. Я просто перемотаю, а там хай розбираються.
– Плюс.
– На попий. – простягає пляшку "Прозорої". Руслан трохи невпевнено бере.
– Дякую.
Хвилини йдуть повільно, важко. Я встигаю трохи відпочити. Фартовий звітує що вони вже на місці. Дійшли, порядок. Знову тиша, знову очікування. Рація оживає. Знайомий голос з КСП.
– Катані-2 на зв'язок.
Це до нас. Затискаю танґенту.
– Катані на зв'язку.
– Катані, хто у вас старший? Хто буде вести?
Частка секунди на усвідомлення, що це я.
– Автор.
– Плюс, Автор. Вперед-вперед. Коробочка виїхала.
– Плюс.
Смайл підводиться.
Йти дорогою без рюкзака так дивно, незвично. Два автомата на плечі, поруч Руслан із забинтованою головою. Йде повільно, але майже сам, лише коли дуже грузнемо в багні, я допомагаю. Коли пролітає дрон, ховаємось під дерева. Арта починає бити по місту. Колії від "гусянки", вирви, калюжі. На небі де-не-де з'являються зорі. Стає трохи світліше. Дорога веде. Та здається, ця ніч не закінчится ніколи. Ми вічно будемо йти отак, десь між зорями і донбаським болотом у спробах вирватись звідси, вийти. Але чи є у цієї дороги кінець? Чи виведе вона нас колись у спокійне життя? Туди, де немає вибухів і стрілкотні, де можна спокійно ходити без зброї, ходити не озираючись, не прислухаючись до кожного звуку, де можна просто жити.
Лікарня чорніє попереду знайомими руїнами. Чути як корч заїздить всередину, глушить двигун. Давай, ще трохи. Ми майже прийшли.
Холод металу, скрип битого скла під ногами. Голос. Це Юджин чи Монгол? Байдуже. Смайл сідає позаду. Я кидаю його калаш в кузов і закриваю дверцята. Водій дає по газам. В місто прилітає ще один снаряд. Треба вертатися.
Я ніколи не йшов цією дорогою сам. З точки зору безпеки, треба мінімум вдвох. Якщо що, побратим надасть допомогу, накладе турнікет, винесе. Але якщо ти сам... То ти сам.
Дивно, та замість страху я відчуваю цікавість. Наче гуляєш по краю прірви, милуючись краєвидом. Йдеш без поспіху, насолоджуючись легкістю дороги. Без рюкзака і паків води у руках. Ніби це цікава екскурсія, а не можливий шлях у один кінець. На щастя, все затихає. Гудіння дронів долинає час від часу, але здалеку. Ніч гусне і стікає солодким варенням по стінках обрію. Ці миті будуть одними з тих, які я запам'ятаю назавжди. Відчуття небезпеки, приреченості, але разом з тим – свободи. Свободи від страху, від ліні та втоми, свободи від самого себе. | 447 |
| 20 | Я скидаю рюкзак з плечей і падаю поруч на горбок. Там наче трохи сухіше, хоча в такі моменти абсолютно байдуже чи намокнеш або забруднишся. Головне – хоча б на трохи розслабити спину і руки. Так... Нарешті. Як же легко тепер дихати...
Силуети побратимів віддаляються і зникають у темряві. Я заплющую очі, насолоджуючись.
– Бля, це що, Ворон? – Саня показує в темряву, де спалахують промені світла. – З білим фонариком іде... І не боїться.
– Давай, пішли. – каже за мить Фартовий. І коли я видаю втомлене зітхання, схоже на стогін, повторює. – Давай, поки нас не спалили.
Є щось у цьому відчутті, коли робиш щось понад силу, переступаючи себе. Якась дивна насолода. Тягти, місити цю вічну, нескінченну грязюку. Іти по краю безодні. Іти та не зупинятися.
Відвізок біля позиції "Еверест" – завжди був найвеселішим. Відкрита ділянка поля, яка прострілюється будь-чим. То снайпер, то АГС. Міномет на вибір: 82-й, 120-й. А останнім часом...
Свист розсікає м'яку тишу, як циркулярна пилка невчасно прибрані пальці. Автоматично падаю на землю.
– Фііііууууу... Бам! – вибух попереду, десь за метрів сто. Йоханий СПГ. Відчуття що "пронесло", та відразу усвідомлення. Десь там наші. І за кілька секунд панічний голос Юри по рації:
– Фартовий, в нас триста!
– Хто? – голос з темряви попереду.
– Смайл! Смайл триста! Осколок в голову!
Я підриваюсь з місця і починаю рух. Рішення у такі миті приймаються на інстинктах, чуйці, рефлексах. Немає часу на страх, паніку. Треба дійти до Фартового, надати допомогу Руслану і вирішити що далі.
– Юра, як він?
– Живий... Наче норм.
– Зараз буду.
Перед поворотом на "Лєший" посадка густіша, ми зазвичай чекаємо тут тих, хто доходить, тримаючи дистанцію на "Евересті".
Темрява, голоси. Запах пороху і світло червоного ліхтарика. Я падаю поряд. Фартовий оглядає Смайла.
– Крові майже нема. Трохи спухло. Може, й не осколок, може камінець зрикошетив. Контузило. – нахиляється ближче. – Ти як, іти можеш?
Смайл підводиться, сідає.
– Можу.
Голос розгублений, інертний.
– Треба щоб хтось його вивів. – Фартовий повертається до мене. – Зможеш?
– Я? – з несподіванки не знаю що і відповісти.
– Юру не пошлю, він хоч би до нашої посадки дійшов. Я старший, маю буть на позиції. Чи дивись, можу я.
– Та ні, я відведу.
Холод гладить кістлявими пальцями мокру від поту спину. Голоси. Один з КСП, інший – Фартового. Секунди збиваються докупи, гуснуть, важчають. Чорні жили дерев підпирають небо. Жива загорожа від летючого залізяччя і чужих очей, які спостерігають, вичікують. Скільки звідси до них? Метрів дев'ятсот? Вісімсот? Чого ж не стріляють? Одне точне влучання з СПГ і нам гайки. Четверо в одному місці. Не можна так, не можна... Мабуть, навелися на поворот, де відкрита ділянка, і чекають, коли ми рушимо. Тоді дійсно, немає сенсу зараз бити навмання. Але треба йти звідси, поки немає дронів...
– Зайдете на Еверест, хай там його ще глянуть, і чекаєте команди від Рима. На ось, радєйку. – голос старшого групи виводить мене з роздумів. – Коли машина виїде, маякнуть. Плюс?
– Плюс.
– Рюкзак Смайла ми з Юрою понесем, свій лишай тут, забереш, як йтимеш назад. Калаш його візьми.
– Плюс. – я починаю підводитись, зикидаю на плече автомати.
Часу мало, дуже мало. Відчуття тривожності і небезпеки більшає, затоплює свідомість. Чорнота і запахи ночі різкішають. Ми йдемо. Десь позаду чую голоси Юри і Фартового. Зараз битимуть по ним. А у нас є шанс проскочити. Давай, Смайл. Він трохи опирається на мене, але рухається сам. Хотілося б швидше... Скільки нам до "Евереста"? Метрів сто? Давай же, давай... Довбана грязюка, ноги важчають, наче липнуть до землі.
Свист.
Приліт СПГ десь позаду. Якраз на повороті, очевидно. Чекали.
За кілька секунд не витримую.
– Фартовий, ви як? | 217 |
