Рудий ліс

💗У Франції готують розширене перевидання антології української поезії Це перевидання збірки Ukraine. 24 poètes pour un pays («Україна. 24 поети для однієї країни»), яка вийшла друком у 2022 році До нового видання увійшли вірші військових і поетів Федора Рудого та Єлизавети Жарікової. «Мене дуже тішить, що не лише ми тут, усередині країни, розуміємо: найправдивіша, найважливіша поезія твориться на вістрі, на фронті, тими, хто цю саму незалежність вибороює потом і кров’ю», — наголошує перекладачка Елла Євтушенко. #Франція #поезія #автори_військові 🔖Підписатися | 👉Стати частиною Клубу Читомо

Так дивно усвідомлювати що мої вірші не лише є у французькому перекладі, але й матимуть фізичне втілення у такому прекрасному виданні. Вдячний за цю можливість кумі Ella Yevtushenko Тішусь)

Довгоочікуваний третій потік мого письменницького курсу стартує вже за місяць.❤️ Щоб потрапити до нас, пишіть у коментарях чи в особисті повідомлення.✨

Тут скоро у Марії Косян розпочнеться черговий курс письменницької майстерності, тож якщо ви любите літературу і думаєте про написання своєї книги, але не вистачає розуміння що і як – вам за адресою. Ми з Марією давно бета-рідимо одне одному тексти, чому я дуже тішусь, бо в неї величезний багаж знань, навичок і досвіду. Власне, дуже мало зараз людей, які "відчувають" хорошу літературу, створюють її і ще й навчають цього інших. Одним словом, раджу

Після презентації на Читай Форум 2026 моєї збірки "Позиція", маю певну кількість примірників на руках. Тому якщо у когось ще немає книги з підписом, а ви хотіли придбати – пишіть в особисті, буду радий. Усім світла і душевного спокою.

От і закінчилося літо, а кілька тижнів тому закінчився ще один етап у моєму житті. Процес переведення у інший підрозділ інколи може розтягуватись на довгі місяці очікування доки всі документи зроблять повний оберт навколо сонця, та я радий, що врешті все склалося. Після прекрасного і незабутнього піхотного досвіду, окопів і обгорілих руїн Вугледару можливість долучитися до одного з мобільних підрозділів Культурних сил стала своєрідним шансом видихнути, поправити ментальне здоров'я і послужити трохи не на бойовій посаді. А ще допомогти іншим. І за більш як півтора року базування у Краматорську нашої групи вдалося побувати майже у кожному населеному пункті Донеччини від Лимана до Покровська та попрацювати у десятках різних бригад і підрозділів. Сфера морального-психологічного забезпечення бійців, насправді, до біса важлива, особливо на п'ятий рік повномасштабки. І ми робили ту роботу максимально віддано і чесно. Тішусь, бо результат бачив на власні очі. Але війна триває. А єдине, що реально може наблизити її завершення – це результативна робота Сил Оборони України. Тому рішення перевестися до одного з бойових підрозділів з'явилося давно. Це логічно і правильно. Хотілося б, звісно, щоб більше чоловіків, які підлягають мобілізації поповнювали лави нашого війська та знаходили собі гідне застосування та кращі посади, ніж їм зможуть запропонувати на менш добровільних засадах. Хотілося б демобілізуватися не в 60 років, а мати чіткі терміни служби, але що ж. Маємо що маємо. Скучатиму за Краматорськом. Це місто стало рідним. Скучатиму за нашими НКМЗ. За кав'ярнями, парком Ювілейним, широкими вулицями та кавою для військових у "БУМі" за 10 копійок (чи шагів?). Скучатиму трохи і за попереднім місцем служби, де зустрів величезну кількість неймовірно крутих людей. Друзі, ви найкращі. Дякую. Це був незабутній досвід. Зараз я в одному з підрозділів Сил Оборони на Запорізькому напрямку. Робота важлива і надзвичайно цікава. А головне – наближає той день, якого всі так чекають. Тож якщо хтось буде у Запоріжжі, пишіть, можливо вийде побачитись. А ще підтримуйте військо та за можливості долучайтесь до тих, хто вже тут. Чай сам себе не вип'є, але й війна сама себе не повоює. Усіх обійняв.

📖🫣 Чи боїться Валерій Пузік мурах? Ключовою рисою мілітарних горор-оповідань мені видалося те, що автори говорять про власні страхи — принаймні, так здається. Це стирає межі між уявним і реальним, і як наслідок — з’являється ефект залученості та довіра до історії. Спільне майже для всіх: герметичність, сленг, дистанція між цивільними та військовими. Коротко про кожне: Пузік: Межовий стан наряду зацінив, локація перфектно горорна, розв’язка не з тих, що я люблю, але думав багато. Мартинюк: Приємно здивував ювелірною точністю передачі військового побуту. Цікаво, об'ємно і, як не дивно це звучить, позитивно. Дерев'янко: Ідеальний стиль, ідеальні образи і метафора кольорів, впізнавана авторська фішка з повторюваною ідеєю у кінці розділів. Дуже добре пропрацювана тема сімейних стосунків військовослужбовців. Ужасний: Один з моїх улюблених тропів у виконанні одного з улюблених горористів. Впізнав у Монахові сержанта-побратима. Насолода від цього твору. Рудий: На мою думку, оповідання «Межа» — взірець мілітарного горору. Тут закладено стільки страхів, що тільки лічи. Читається на одному диханні. Моє найулюбленіше у збірці, я хочу читати Федора ще! Брильова: Дуже цікавий детектив-горор з боєвичком, квазі мілітарний. Обов'язково читатиму роман Брильових, відчуваю хист авторки до жанрової прози. Кац: Найбільш імпресіоністське оповідання збірки. Події трохи вислизали крізь пальці, але пробрало. Лір: Запропади, меноніти Запоріжжя, і Лір — один з найкращих оповідачів у сучукрліт. Шикарне. Цитата:

Можливо, когось і цікавить пітьма, але в нас борт лише з денною камерою.

💪💪 Збірка рівня «шедевр на роки». Я вражений. Дуже хочу, щоб таке виходило щороку. Дякую всім авторам!

Відгук на збірку "Птахи у пітьмі" від Олексія Рафаловича. Приємно розуміти, що книга "заходить". Особливо коли це знані поціновувачі літератури)

– Та мені все одно. – знизую плечима. – Година раніше, година пізніше. Яка різниця. – Ну, я і так остаюсь, треба буде передать зміну старшому тої групи. – Повар дивиться на нас. – Рішайте самі, хто з ким. – Ну, ідіть ви. – Вадим Лялько киває на нас з Саньою. – Ми з Сєрьогою останемся. Арчі з собою візьміть. – Я б краще вийшов з першими. – Професор підходить ближче. – Ну давайте так. ...В тиші очікування розтягується наче вічність. Десь вже б мали дійти. Чого ж немає доповіді? Хвилини одна за одною повільно стікають по чорному склу ночі. Час взагалі рухається? Далекі звуки прильотів з боку Вугледару. Гавкіт собак. Знову тиша. Рація оживає. – Рим, Рим, це Араб. – виснажений, захриплий голос. – Рим, ми на точці. Дійшли. ...Світає. За вікнами "течика" проносяться дерева, побиті будинки з темними очницями вікон. Багато є і цілих. Під сірим небом простягаються поля. Вадим сидить поруч на ящику з-під БК, куняє. Броніки й автомати лежать на купі поруч. Корч хитає, і я тримаюся за стінки. Ями, горби. Звична дорога, знайомі до болю краєвиди. Ось і Курахівське водосховище. Ще трохи. Ще зовсім трохи... – Бля, пацани, я думав нам п**да. – Вадим відкручує кришечку у пляшки з-під Pepsi і розливає прозору рідину в бляшані чашки різного розміру. – Ти будеш? – Та давай. – погоджуюсь. – Трохи. – Сєрьога кричить "я не хочу умирать, я не хочу умирать!" Та, кажу, не умреш, все нормально буде. Арчі стогне. Я турнікети наклав, давай їх тягнуть під дерева. А там міни лежать... – він піднімає свою чашку і ми чокаємось. – Бля, якби прилетіло в посадку ми б там усі остались. Це п**дець. – Ну, походу, Повар не скоро вернеться. Ще й новенького затрьохсотило. – Саня бере шматок ковбаси і сиру, щоб заїсти. – І так людей не хватає... – Да, у Сєрьоги там все погано. Лічиться довго буде... Бля, єлі його винесли. Там і ригали по дорозі... Сань, а пічка горить? – Щяс гляну. Наче розгорілось було... Запах диму і старої хати. Хліб, майонез, пожовтілий шмат сиру. У ящиках печиво і пиріжки. Дещо навіть нормальне. Скрипіння стільців. Дзенькіт. Важкий бронік втоми на плечах. – Я не знаю, як мені так повезло. Прилетіло прямо по нас... А потім ще того чувака з Евереста затрьохсотило. – Вадим кривиться, торкаючись місця біля грудей. – Тут коле трохи. Знімає куртку, футболку. Червона плямка на грудях. – О, шось у курточці є. Бля, точно. – роздивляється на долоні осколок. – Ніхріна собі! – Ого. Ну ти й везучий. – Та таке... Ще будеш? Я точно буду, бо так не засну. Втома накриває важким рядном. Хочеться впасти і просто лежати цілий день. Виспатись нарешті. Знімаю пітну футболку, одягаю суху з рюкзака. Байдуже, помиюсь вже як встану. Ще треба відписати своїм. Голоси Вадюхи і Санька з кухні. Запах сухих дров. – Троє трьохсотих за один вечір. І шо, думаєш тепер ми не будем через Еверест ходить? Та ніхріна. Вперед-вперед. – Та там Форест наче якусь іншу дорогу нашов. Побачим. – Ага, уже. – Саня пирхає. – Хай ще в*бе пару раз по комусь то може тоді. Там ще є в тебе? – Є. Я лежу на своїй розкладачці у кутку з розплющеними очима і слухаю як за стіною шумить вогонь у пічці. Черговий виїзд позаду. Кілька днів відпочинку і на нове коло. Темно-сіра розмита дощами дорога. Рюкзаки, БК і вода. Знову і знову. Знову і знову... Через отвір у чорній плавці, якою закрите вікно, красиво проникає світло. Довго дивлюсь як у сонячних променях іскриться пил. Наша кімната. Обдерті шпалери на стінах, рюкзаки і автомати. Речі купами на підлозі. За вікном Жучка дзвенить ланцюгом, щебечуть горобці. Простягаю руку до світла і згадую старий дитячий фільм, де опинившись у одному кінці веселки, можна було перенестись на інший її бік. Було б добре, думаю, отак вхопитись за цей промінь і перенестися у якийсь казковий світ. Де немає горя, смерті і війн. Де всі живуть довго і щасливо. Може там, на іншому боці якраз і є такий світ? 01.07.2026 (з майбутньої книги "Дім на краю посадки")

Гудіння чайника, запах розчинної кави, пластикові стаканчики. Телефон розривається від сповіщень і повідомлень. Заходжу у ватсап. Звук виклику. Довгі секунди очікування. – Привіт, котики. – Привіт! – на екрані з'являється усміхнене обличчя дружини. – Ми так чекали... Як ти? – Татко! Татко! – поруч стрибає донька. – Дивись який я малюнок намалювала! – Вау! Яка краса! – усміхаюсь. – Дуже за вами скучив. – І ми... Ти так заріс. – Та трохи. – чухаю щетину. – Побриюся вже завтра на хаті. – Як у вас там, все нормально? – Та, тихо-спокійно. Як завжди. Кіт заходить на кухню, обнюхує миску з кормом. Кілька секунд дивиться на мене, потім сідає вилизуватись. Я встаю залити каву. Довкола коробки з волонтеркою, видані продукти. Мабуть, хлопці сьогодні отримували. Жовте світло лампочки, гарячий стаканчик в руках. Дружина розповідає як минув день. Спокій, тепло, відчуття приємної розслабленості. – Рим, Рим, це Араб. В нас два "триста"! Рим! – захеканий голос Вадима Лялька в рації розриває тишу. – Повар і новенький. Обстріляли з "Сапога"... Я підводжусь. В передпокої матюкається Саня. – Араб, де ви знаходитесь? Який стан? – На "Евересті"! – крізь шуми чути крики. – Де поворот на перший бат... Надаю допомогу... – Араб, зараз організуєм евакуацію. Хтось може йти? Кілька секунд важкого очікування. – Рим, Повар важкий, нозі п**да. Треба нести... Арчі осколками посікло, сам не вийде. – Що там сталось у вас? – занепокоєний голос дружини вириває мене із заціпеніння. – Поранило когось? – Так... – відповідаю сухо. – Давай поки прощатись, може прийдеться на евакуацію їхать. – Як їхать, куди? Ви ж тільки вийшли! – Еверест, я Рим, на зв'язок. – Еверест на зв'язку. – Еверест, біля вас наших затрьохсотило. Можете допомогти? – Так, Рим, бачимо їх. Вже вийшли. – Бля, ну шо, отдохнули? – Саня з гіркою саркастичною посмішкою бере стаканчик. – Хай хоч кофе вип'ю. – То що, назад? – Побачим зараз. Очікування. Уривки фраз вириваються з рації. Ще приліт. Ще один "триста", з дев'ятої роти. – Араб, я Рим. Як обстановка, де ви? Тиша. Очікування. Кіт треться об ноги і врешті йде їсти вміст своєї миски. Хрускіт сухого корму. – Араб, я Рим, на зв'язок. Секунда, дві... – Блядь, Рим, не забуйте! – ніколи ще не чув Вадима таким злим. – По нас тут хрять! Повар кричить, і ви ще! – Плюс, Араб. Хвилина тягнеться як шмат путанки що вчепився до ніг. Голоси Юджина і Лося. Пересохле горло від гарячої солодкої кави. Саня говорить з кимось до відеозв'язку. – Рим, я Еверест, ваші у нас. – Плюс, Еверест. – Рим, це Араб. – захеканий, уривчастий голос. – Ми в укритті, талісман десять. – Плюс, Араб. Готуйтесь виносить важкого. Друга група до вас іде, поможуть. Вихід по готовності. – Плюс. Звук заведеного корча знадвору. Юджин одягає бронік і шолом. – Що там, нам їхати? – Поки мінус. – Лось з рацією стоїть у світлі лампочки. – Чекайте тут. Голоси, шматки фраз, шум. Плюс, плюс... Ніч розбивається на тисячі уламків, ріже слух гострими краями хрипких доповідей. Ми слухаємо. Перед світанком час особливо густий, тягучий. Втома липне до очей, непрочитані новини і повідомлення висять у месенжерах. Рація врізається у тишу шматками розмов і звуків звідти, де кілька побратимів несуть "трьохсотого". На місці якого міг бути кожен з нас. Хоч би дійшли. Хоч би дійшли. Хоч би... ... – Сьодні виходим як обично. Тільки шо Рим плюсанув. – Повар заходить під накриття. – Хто піде в першій групі? – Ну, ми підем. – Саня саме підкурює. – Якраз отстоїм своє, і вперед-вперед. – Санич, бля, не спіши. Ти прошлий раз перший ішов. – Ну і чо. А нам шо тоді, замість когось діжурить, хто піде? Давай шоб по чесному. – А ти шо скажеш?

Повернення. Хата Лося Довгий вдих-видих. Холодний метал автомата у пітній руці, з якої щойно зняв рукавичку. Ниючий біль у м'язах. Чорні силуети розбитих обстрілами багатоповерхівок. Шум двигуна, стукіт камінців об днище корча, плескіт калюж під колесами. Я вмощуюсь зручніше на задньому сидінні, насолоджуючись швидкістю, з якою за вікнами проносяться руїни міста. Мокра спина, незвично легка без рюкзака і броніка. Мокра під шапкою голова. Шолом на колінах. Від різких поворотів на швидкості гойдає з боку в бік. Радість. Прохолода. Втома. Вдих-видих. Щаслива усмішка, заплющені від задоволення очі. Голоси Сані та Юджина. Щось про плани командування, нові за*оби. Чутки про ротацію. Іронічна усмішка. Звуки прильотів позаду. Вже байдуже, ми виїхали. Майже. – Бля, Саньок, їм тут до Водяного ху*ня осталась. А там уже всьо, п*зда. Дорогу на Богоявленку перекрить і ми в мішку. – Ну так да, я всігда казав, шо нема смисла в лоб лізти. Вони дебіли, канєшно, та тоже учаться. – Наші б так учились... – Та бля, про шо ти. – саркастичний сміх. – Щяс главно не дать їм захватить шахти, бо тоді реально все. Корч підкидає і я ледь не наштрикуюсь оком на ствол калаша. Бля, не спи. Професор поправляє каску і продовжує мовчки дивитись у вікно. На обрії червоніє заграва. – Я не знаю шо вони там собі думають. Поповнення нема, ротацій нема. Ким воювать? Перший бат перекинули, другий тоже. Ну, ми пока тут. Надовго хватить? – Та тут уже все ясно. Нам і так повезло, що Курахове ще стоїть... Вопрос в тому "коли". І чи дасть хтось наказ про відхід, чи будем сидіть до послєднього... Втома потроху накриває, голоси та шум двигуна зливаються у приємний, м'який фон. Глибокий вдих-видих. Легкість і холод мокрої від поту спини. Нічого, скоро будемо на хаті, а там і душ, і їжа. І сон. – Рим, я Юджин, проїхали ЛЕП. – Плюс, Юджин. Я заплющую очі і насолоджуюсь моментом. Після довгих нервових ночей, обстрілів та лотереї виходу з позицій можна нарешті розслабитись. Хоча б на кілька днів. Наче альпініст, який щойно видерся на вершину скелі і сидить над урвищем. Попереду – спуск, нові сходження, нові небезпеки. Знову чіплятися за кожен виступ, кожну хвилину. Лізти, лізти. Але це буде потім. Тут і зараз – спокій. Радість і задоволення від виконаної роботи. Змогли. Вижили. І на цей раз. Саня трохи опускає скло і закурює, видихаючи дим цигарки у ніч. Свист вітру, запах курива, ями і горби. Побита технікою грунтова дорога, чорна стіна дерев зліва. Відчуття дивної, гострої до болю свободи. У Богоявленці їдемо вже з фарами. Вирви, розбиті вибухами будинки. Голі кістяки парканів. Бродячі пси. Вивантажуємось. Речі і зброю несемо до Хати Лося, там можна підключитися до інтернету і відписати своїм. Наступна група виходить з будинку, їх повезе Монгол. Тиснемо руки силуетам у темряві. Мокрі кроки по багнюці, силуети псів у дворі, жовті смужки світла, що просочуються від заклеєних чорною плівкою вікон. Запах сирості і вихлопних газів. ...У котлі шумить вогонь. Тепло приємно проникає крізь брудний піксель. Дрова, берці біля входу. Кілька крісел і стільців. – Ну шо ви там? – Лось виходить у передпокій, тисне руки. – Як вийшли? – Та нормально. – Професор знімає бронік і ставить на підлогу. – Перед виходом "Васільок" работав, того і задержались. А на "Евересті" тихо. – Бля, я там як газонув, не помню коли так біг. "Сапог" це така ху*ня шо ну його. Вони ж уже харашо пристрілялись. Як представлю... Та тьху-тьху, пронесло. – Санич, бля. – Лось показує на підлогу. – Ти підошви чистив? Ну йоп, скільки можна казать? – Та чистив... – Саня оглядає свої обліплені багном "Лово". – Ну, трохи осталось. Я позамітаю потом. – Віник он стоїть. – киває в куток. – Каву будете? – Плюс. – На кухні все є. Розберетесь. Я роззуваюсь і проходжу усередину хати. Професор лишається на кріслі в передпокої, Санич змітає шматки грязюки з підлоги куцим віником. Пахне дровами і затишком.

Дописав прозову книгу

– Няв! – чується з окопу. Я саме прийшов зі зміни на кухню і готую собі бутер. Житній хліб, шматок вершкового масла, який пролежав у боксі пару тижнів. Невеликий окраєць сиров'яленої ковбаси, яку можна нарізати максимум на кілька скибочок. – Няв! – Привіт, братан. – зітхаю сумно. – Вибач, остання ковбаса... Може підеш на Марсель поколядуєш? – Няв! – Ех... Ну добре, іди, їж. Мені до чаю і так піде. Сутінки густішають, вечірня прохолода втомлено сповзає в окопи. Інспектор облизується і муркотить у мене на колінах. Я усміхаюсь і гладжу його м'яку шерсть. Час сповільнюється. Стає м'яким, блискучим, живим. Пальці плавно занурюються у цю мить. У її спокій, тепло. Тиша вібрує і заплющує очі. Обстановка на напрямку ставала все важчою, й Інспектор заходив рідше. У ті короткі миті затишшя його нявкіт завжди викликав теплу усмішку. А потім перестав. Я до останнього вірив, що він зі своєю чуйкою якось викрутився. Вийшов за хлопцями чи й навіть навчився виживати в окупації. Хотілося щоб у нього все було добре. Такі як він, не пропадуть – думав. – Хороший кіт був. – погодився Амазон, коли якось згадували з ним ті часи. – Жаль що там остався. Я бачив його, десь перед самим відходом з позицій. Осколком, походу, цепануло. Лежав біля бруствера. Може так і краще, подумалось. І хлопцям не буде там самотньо. І він не голодуватиме. Буде серед своїх, ті не пожаліють смачненького. А там хороша компанія зібралась. Приглядай там за нашою посадкою, Інспекторе. Приглядай за пацанами. Муркоти частіше. Хай їм спиться спокійно. 09.07.2026

Інспектор Він прийшов до нас на еспешку зі сторони Нижніх Дач. Став віддалік у окопі і кілька секунд розглядав мене з Саньком. Не схожий на інших. Спокійний, впевнений у собі. На диво чистий. Ті, кого ми бачили тут раніше, були брудні, здичавілі. Дикі. – Няв. – Кс-кс. – я простягаю руку. – Не бійся, іди сюди. – Няяв! – Кс-кс. Та йди, йди... Кіт ще секунду вагається, потім підходить до мене. Я обережно гладжу його по голові. – Няяв! – він повторює, вже сердито. – Няв няв! – Плюс, наказ зрозумілий. – повертаюсь до Санька. – Піду візьму йому щось з кухні. – Іди. Тихий теплий вечір. Квакають жаби, сюрчать коники, пахне сухою травою і застиглим часом. Розбиті лікті та коліна хмар червоніють на обрії, стікають сукровицею. Вітер дмухає на ранки і вони поволі бліднуть, гояться. Небо темнішає. – На ось, їж. Я викладаю шматки нарізаної ЗСУшної сардельки на порожню пачку з-під насіння. Кіт підходить, принюхується і починає їсти. – Бля, нормально ти йому накришив. – Саня спостерігає за процесом зі сходинки бійниці. – Не задохріна? А якшо не з'їсть? – Та з'їсть, диви який голодний. Але після двох шматків той різко втрачає цікавість до їжі. Відходить убік, облизуючись. Дивиться у дальній край окопу, протилежний тому, звідки прийшов. Я намагаюсь погладити, але він не підставляється під долоню, як зазвичай коти, не відповідає на дотик. Стоїть ще кілька секунд, ловить носом повітря. Кінчик хвоста посмикується. Потім йде не озираючись. – Ей, Кіт! Кс-кс. Ти куди? Він завертає на вигин траншеї. – Няв! – доноситься звідти. Потім він почав приходити регулярно. Не щодня, бо дні бували різними. Але у години затишшя, коли не працювала арта і міномет – з глибини окопу лунало впевнене і нахабне нявчання, а за кілька секунд з'являвся Кіт. – Няв! – роздивлявся довкола, підходив ближче. – Няв! І якщо проводити паралелі, то по воєнним міркам, за ходою та голосом він мав бути мінімум майором. А ті короткі репліки, які нам випадала честь чути, в перекладі на людську звучали б приблизно так: – Ну шо ви тут, солдати, єблуєте? Жрать мені несіть, бистро! Виглядав він теж відповідно посади. Форма плямиста, відтінку хакі, чисто вилизана згідно Статуту. Як виявилось, не всі хлопці однаково задовольняли його потреби, тож коли нас з Саньком не було на СП, він приходив до нас під бліндаж. – Няв! – чується знадвору. – Няв, бля! Няяв! Я відгортаю ковдру і він застрибує усередину. – Привіт, кіт! Шо ти? – Саня бере його на руки, гладить. Той дозволяє себе гладити, навіть влягається на спальник. Але швидко згадує нащо прийшов. – Няв! – Добре, добре. Зараз принесу тобі шось з кухні. Скоро він став наскільки своїм, що довелося придумувати для нього позивний. – Може Майор? – Та нє, на штабі так кота звуть. – Ну чи Комісар Катані. Саня на секунду підводить голову від телефона, де саме рубається в стрілялку. – А може Інспектор? – кажу. – Ти бач, ми тут усі в нього на контролі. – Хай буде Інспектор. Я завжди радий був його бачити, адже він дивним чином відчував затишшя. Чи навпаки, відчував коли слід не висовуватись надвір. І ми вже знали, якщо прийшов Інспектор – значить буде спокійно. Можна розслабитись. Він виглядав на диво доглянуто-домашнім, при тому що місцеві жителі давно виїхали з цих країв. Чистенький, з блискучою м'якою шерстю. Сповнений впевненості і почуття власної гідності. Аристократ. – Кота нашого не ображай. – кажу Штілю, коли той заходить до нас у гості і тягнеться гладити хвостатого. – Якого це вашого? Це наш кіт. Ми його на Стейку кормим. – Тобто? Він у нас їсть. Це наш. Як виявилось, Інспектор не відносив себе до жодної з позицій цієї посадки. Але регулярно інспектував кожну. Катані, Марсель, Стейк, Бандіт. Можливо заглядав ще й до пацанів з сьомої і дев'ятої роти. Я б не здивувався. Якщо схема дієва – чого ж її не розширювати? Але він все одно був наш. Свій.

ПРИДБАТИ КНИГУ Протягом 2023–2024 років, Федір Рудий служив у піхоті нашої бригади, був поранений. Нагороджений почесною бригадною відзнакою «За оборону Вугледару». Збірка окопної поезії побратима «Позиція. Поезія звідти», що вийшла цьогоріч у видавництві «333», — щира, подекуди болюча, сповідь піхотинця. 👉 У матеріалі на нашій інстаграм-сторінці читайте більше про автора, книгу та уривки з віршів. 💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Про мою книгу на офіційній сторінці 72 ОМБр. Дуже приємно і щемко. Пишаюсь що був частиною легендарної бригади. Чорні Запорожці назавжди у серці. Честь.

Як просив відписати його сестрі, коли я йшов на "Марсель" ловити інтернет. "Та напиши пару слів, що в порядку. Хай не волнуються." Плюс, друже. Так і написав. "Доброго вечора, Вадим передає привіт. Мирного неба і тепла." "Добрий вечір! Дякую! Йому теж величезний привіт. У нього все норм?" "Так, живий-здоровий. Їсть добре." "Слава Богу." І лише за пів року я таки зміг написати їй знову. 19.06.2026