Модерна Спіжарка

У Інста виплив спогад від 2018 року. Перебирала свою бібліотеку й замилувалась книгою "Дари моря" 1968 року. Якщо винести за дужки загальну ненависть до совєтських часів, цим виданням й в правду можна захопитись: сюрреалістичні ілюстрації, ретушовані фотографії, незвичний папір та друк в угорській друкарні роблять книгу абсолютно несхожою на інші. Але тому є абсолютно раціональне і, як завжди, людожерське пояснення. На фоні дефіциту тваринного білка й провалу реформи тваринництва, у 1960-х роках СРСР активно розвивав океанічний риболовний флот. Держава намагалася популяризувати серед населення нові, незвичні на той час продукти, щоб компенсувати дефіцит традиційного м'яса. Людей знайомили з кальмарами, креветками, морською капустою та різними видами океанічної риби. Ця книга була інструментом для привчання громадян до нових інгредієнтів. Не через природній, еволюційний розвиток економіки, а саме через примус та навʼязування. Мʼяса немає, то будете їсти рибу. Для власного рішення чи вибору не було жодного шансу — тільки рішення, які приймалися у кабінетах. І їжа, яка вже давно не містила у собі смаків чи присмаків, а працювала, як інструмент контролю, пригнічення, вказувала кожному на його місце у ієрархії. Більше про це можна прочитати у книзі Олени Стяжкіної "Смак радянської", але мені задовго до виходу цієї книги це було зрозуміло - я народилась й виросла у цій системі й усе життя спостерігаю, осмислюю та відрефлексовую на теми їжі у людей, переживших совок. Так само сьогодні я прочитала статтю на CNN про те, як хвиля любові до консервованої риби шириться світом й набуває нових форм. І це було, як дві сторони однієї медалі. Бо уявити у нас таку любов дось неможливо. Сучасна мода на консервовану рибу — сардини в барах, естетичні бляшанки, тапас-культура — в нас натикається на стіну, яку не бачиш, але відчуваєш: під кожною бляшанкою лежить пам'ять про «рибний четвер», про кільку в томаті як вимушену заміну м'яса, про присмак поганої сировини, замаскований томатом і цукром. Це тілесна, а не раціональна відраза, тож аргументами її не подолати. Радше спрацьовує зміна контексту: інша риба, якої в радянському побуті не було (анчоуси, скумбрія, тунець), інша упаковка й місце споживання — не їдальня, а вечір з вином чи пікнік, — і поступова заміна ролі продукту: замість символу нестачі він стає особистим вибором. Найлегше цей мур долає покоління без досвіду черг — для нього бляшанка вже нічого не мусить символізувати. Залишу тут посилання на статтю, вона корисна, як, власне і риба: https://edition.cnn.com/2026/09/04/health/tinned-fish-omega-3s-genz-wellness