ось трунок блекоти його ти проковтни

1. Тут – в отличие от неба 30 января – всего-то три дерева. Ну, четыре. Базовая степь, я бы сказал, но потерялись-таки на всё лето эти двое, мамкины краєзнавці, зима настала – нет и нет. Директорка у-пэ-ка божится, что слышит ещё их голоса – чуть выйди за жилую черту – говорят, норм. Свои огороды нашли, зима горит, как твердотопливный котёл и греет им руки в карманах, как знакомая, которая нравится, которую знаешь давно и которую видишь последний день. Тихая загородная башня, с верхней площадки видно, что степь конечна – это ли не мечта. Они цепляются за мечту. 2. Перезимовать, потому что дерево есть и можно провести длинный разрез и войти внутрь дерева, стать там, как лежачий больной и попросить – прости меня. Но не живое, не мёртвое вместилище, греет тёплой драгоценностью естества. Разбазаривая чудо на тебя, когда не просишь чуда, бахвалясь перед прохудившейся зимой. И тут она восстаёт из чёрных грунтов. И ты входишь в ближайшее дерево, распанахав его ствол высокий ножом от низа – ждать, когда войдёшь, как в перчатку, в тёплую древесную кровь – один, два, десять, тридцать пальцев, шестьдесят, ещё шестьдесят, до самой тончайшей ветки, до сонной верхушки. Когда почувствуешь натяжение. когда пойдёшь – дерево – пойдёшь, как ты. 3. Будешь-будешь в обездвиженном пространстве, допустим, сам такой способный двигаться. Как чувствуется сопротивление полностью мёртвого воздуха? Температура всего торможения? Будешь-не-будешь в нём раздвигать кости теперь видимого древа и выходить подышать тем, что осталось после - в коридор, стены щупая, раскалённые до того бела, что не касаются рук твоих больше. Свобода не чувствовать боль препятствия, когда пустота ломается от воли твоих пальцев, разламывающих препятствие, способное испытывать боль. То самое чувство, когда складываешь- складываешь паззл и вот последний фрагмент входит в четыре паза и – вопреки ожиданиям мир вокруг не приходит в движение, так и стоит. 4. Наживший миллиарды денег односельчанин просит: Когда я умру, возьмите эти деньги и накупите фейерверков, самых высоких и громких, что найдёте на рождественской ярмарке, тех, что разлетаются широко и спустя пару секунд слышишь такой низкий, утробный звук, будто это рвануло под землёй, а не в небе. И запускайте их целую ночь, до утра, вместо поминок. Остаток денег потратьте на что хотите. Донатьте кому-то, подсаживайтесь на хорошие штуки, уезжайте. Оставайтесь, если сможете, здесь и придумайте что-то получше, чем затмение, которого мне не дождаться, чем дерево, которое меня не догонит никогда. #євген_півень

PARABLE OF THE HOSTAGES The Greeks are sitting on the beach wondering what to do when the war ends. No one wants to go home, back to that bony island; everyone wants a little more of what there is in Troy, more life on the edge, that sense of every day as being packed with surprises. But how to explain this to the ones at home to whom fighting a war is a plausible excuse for absence, whereas exploring one’s capacity for diversion is not. Well, this can be faced later; these are men of action, ready to leave insight to the women and children. Thinking things over in the hot sun, pleased by a new strength in their forearms, which seem more golden than they did at home, some begin to miss their families a little, to miss their wives, to want to see if the war has aged them. And a few grow slightly uneasy: what if war is just a male version of dressing up, a game devised to avoid profound spiritual questions? Ah, but it wasn’t only the war. The world had begun calling them, an opera beginning with the war’s loud chords and ending with the floating aria of the sirens. There on the beach, discussing the various timetables for getting home, no one believed it could take ten years to get back to Ithaca; no one foresaw that decade of insoluble dilemmas—oh unanswerable affliction of the human heart: how to divide the world’s beauty into acceptable and unacceptable loves! On the shores of Troy, how could the Greeks know they were hostages already: who once delays the journey is already enthralled; how could they know that of their small number some would be held forever by the dreams of pleasure, some by sleep, some by music? #луїза_ґлік

Осколок Кажеш, ніби кохання схоже на склянку. Воно трісне, якщо тримати його Заміцно або розіб’ється – якщо заслабко. Про гостроту цих уламків поети Пишуть вірші. Я – Ні. Я – геолог шарів губної помади Відбитих на краєчку скла, ніби червона шмата, просякла Кров’ю бика. #роні_сомек

* О, скільки клопотів може завдати навернений грішник родині й колегам. переклад остап сливинский #ришард_криницький

Put on a clean shirt before you die, some Russian said. Nothing with drool, please, no egg spots, no blood, no sweat, no sperm. You want me clean, God, so I'll try to comply. The hat I was married in, will it do? White, broad, fake flowers in a tiny array. It's old-fashioned, as stylish as a bedbug, but is suits to die in something nostalgic. And I'll take my painting shirt washed over and over of course spotted with every yellow kitchen I've painted. God, you don't mind if I bring all my kitchens? They hold the family laughter and the soup. For a bra (need we mention it?), the padded black one that my lover demeaned when I took it off. He said, "Where'd it all go?" And I'll take the maternity skirt of my ninth month, a window for the love-belly that let each baby pop out like and apple, the water breaking in the restaurant, making a noisy house I'd like to die in. For underpants I'll pick white cotton, the briefs of my childhood, for it was my mother's dictum that nice girls wore only white cotton. If my mother had lived to see it she would have put a WANTED sign up in the post office for the black, the red, the blue I've worn. Still, it would be perfectly fine with me to die like a nice girl smelling of Clorox and Duz. Being sixteen-in-the-pants I would die full of questions. #anne_sexton

When you sang moving your body proudly before me wondering who you were suddenly I remembered, Messalina. #charles_reznikoff

кожен українець у серці трошки кабачок скромний ніжний універсальний і схильний до драми якщо його неправильно готувати #ольга_куштан

The Little Past Midnight Snack On the big oak table I lay out a fresh peach on a white dish, some provolone, a knife, a glass, and a bottle of white wine. As I turn to go back into the kitchen I glance sideways at these objects. It is a Fairfield Porter painting come to life, and a painting of Fairfield Porter come to life. Because for just that moment he was there. He was there in the casual arrangement of beautiful things in daily life, and in the impulse to say something direct about them. When I looked at the bread in the kitchen it reminded me of French bread, such as the funny baguette, and of the year I spent in Paris, among the baguettes. I was always happy there, even when I was sad, and I’m always happy to be there. There must be unhappy people in Paris, but I don’t understand them. It sounds crass, but it’s like what John Havlicek said near the end of his athletic career: “I can honestly say that I have never been tired in my life.” How could anyone not be happy in Paris? How could anyone not love Fairfield Porter? Or the food on my table? #ron_padgett

1 перед цією війною коти були задумливі та лагідні 2 перед тією зимою домашні пси збивалися в стаї 3 після цієї війни будуть собаки котрі змінили два-три імені 4 після тієї зими будуть коти які побували в декількох країнах та повернулися в чужі оселі #юрій_соломко

ВВЕЧЕРІ СЕРЦЕ МОЄ Увечері чути крик кажанів. Двоє коней стрибають на пасовищі, Червоний клен шурхотить. Подорожньому трапляється на шляху маленька кнайпа. Прекрасно смакує молоде вино і горіхи. Прекрасно: блукати сп'яну в сутінковому лісі. Крізь чорне гілля співають болючі дзвони. Роса крапає на лице. переклад олександр андрієвський #ґеорґ_тракль

MENTAL-HEALTH WORKERS Mostly we were able to ignore the hairy thing in the corner. It seemed to be leaking some green fluid, but we could walk around that. It gave off an unpleasant odor, a cross between Limburger cheese and a decomposing skunk, but we never mentioned it. We didn’t seem to have a plan for getting rid of it. It wasn’t really hurting anybody. And then one day I thought I heard it singing. And another day it seemed to say I love you. And then one day it wasn’t there anymore, not lost but gone before. #james_tate

+ край неба палає війна триває і слів немає хіба що смерть ворогу смерть ворогу смерть ворогу у далекому літаку хтось натискує пумпочку падають поверхи займається будівля кричать поранені мертві у калюжах крові дитинка нагадує зламану ляльку збилися докупи вцілілі погорільці виють санітарні автівки поспішають пожежники й рятувальники другий удар ще один боєць загинув у селі похорон на двох табуретах закрита труна ридма ридає жінка священик читає молитву люди стоять на колінах вітер жовтоблакитний прапор з чорними стрічками сльози і лють сльози і лють сльози і лють #аркадий_штыпель

Коли чистиш зброю...    Коли щодня чистиш зброю    Розтираєш її духмяними оліями    Затуляєш її собою а сам мокнеш на дощі    Пеленаєш її як малу дитину    Хоча досі ти не пеленав дитину    Тобі лише 19 і ані дитини ані дружини    у тебе немає    Ти ріднишся з нею зі своєю зброєю    і стаєте ви суть одно    Коли копаєш землю    Коли щодня копаєш окоп чи траншею    Пригорщами вигрібаєш    цю дорогу й ненависну землю    Кожна друга пригорща засипається тобі в душу    Вона скрипить у тебе на зубах    Ти ламаєш до неї нігті    Зрештою – у тебе немає і ніколи не буде іншої    Ти залазиш у неї як в лоно матері    Тобі в ній тепло й затишно    Ти раніше ніколи не відчував її так близько    як зараз    І стаєте ви суть одно    Коли стріляєш    Навіть якщо це нічний бій    і ти не бачиш обличчя ворога    Навіть якщо ніч ховає його від тебе    так само як тебе від нього    І кожного з вас пригортає як свого    Ти пахнеш порохом    Твої руки обличчя волосся одяг взуття    Скільки не вмивай не пери – пахнуть порохом    Вони пахнуть війною    Ти пахнеш війною    І стаєте ви з війною суть одно #борис_гуменюк

THE CONGRESS OF THE INSOMNIACS Mother of God, everyone is invited: Stargazing Peruvian shepherds, Old men on sidewalks of New York. You, too, doll with eyes open Listening to the rain next to a sleeping child. A big hotel ballroom with mirrors on every side. Think about it as you lie in the dark. Angels on its ornate ceilings, Naked nymphs in what must be paradise. There’s a stage, a lectern, An usher with a flashlight. Someone will address this gathering yet From his bed of nails. Sleeplessness is like metaphysics. Be there. #чарльз_сімік

Psst Don't go psst With a finger Over your lips, You seated behind me at the movies, Or in church Where I bow my head to prays Or in this dive Where I'm the sole customer, Shushing me Out of a dark corner As I hum to myself With eyes closed Thinking of God-knows-what. #чарльз_сімік

Станція Оболонь що це за станція? це станція Оболонь не пропусти двері зачиняться будь-якої миті обірвуть твою пам'ять і залишать без дому не знайдеш дороги назад до неприступних міст неосяжних площ палаючих танцполів не забудь вийти на станції Оболонь услід за путівними прожекторами в безтурботну ніч поки життя ще нескінченно довге будь уважним станції добігають кінця з кожним вагоном людей все менше як нам себе вберегти? що нам робити далі? питають вони далі станція Оболонь щоб не впасти тримайтеся за поручень #олександр_пантелят

On Seeing an Old Civil War Painting with My Love I the cannoneer is dead, and all the troops; the conceited drummer boy dumber than the tombs lies in a net of red; and under leaves, bugs twitch antennae deciding which way to move under the cool umbrella of decay; the wind rills down like thin water and searches under clothing, sifting and sorry; …clothing anchored with heavy bones in noonday sleep like men gone down on ladders, resting; yet an hour ago tree-shadow and man-shadow showed their outline against the sun— yet now, not a man amongst them can single out the reason that moved them down toward nothing; and I think mostly of some woman far off arranging important jars on some second shelf and humming a dry, sun-lit tune. II outside, the quick storm turns the night slowly backwards and sends it shifting to old shores, and everywhere are bones…rib bones and light, and grass, grass leaning left; and we hump our backs against the wet like living things, and this one with me now holds my yearning like a packet slips it into her purse with her powders and potions pulls up a sheer stocking, chatters, touches her hair: it’s raining, oh damn it all, it’s raining and on the battlefield the rocks are wet and cool, the fine grains of rock glint moon-fire, and she curses under a small green hat like a crown and walks like a gawky marionette into the strings of rain. #чарльз_буковскі

* когда появились новости из Уханя мы подтянули свою географию когда вирус достиг Европы мы освоили вирусологию когда ношение масок стало социальной нормой мы вникли в материаловедение и швейное дело когда учеба и работа перешли в zoom мы научились как телеведущие выходить в прямой эфир когда появилось время для уборки мы открыли в себе архивистов когда рухнули цены на нефть мы постигли принципы работы Нью-Йоркской товарной биржи невидимый враг заставляет нас мобилизоваться мы ведем диалоги с Боккаччо и Данте становимся людьми эпохи Возрождения знаем лучше Харари и Маска что ждет человечество в ближайшем и далеком будущем #игорь_котюх

/шофери доби декомунізації/ перерізаними венами дохлого міста як збляклі еритроцити блукають загублені і вже нікому не потрібні таксисти вони не знають де той бісів бульвар Олександрійський вони знають лишень про бульвар 50-річчя перемоги #ілля_рудійко

Ordnance At the museum, I learn I am as tall as some bombs (5'7"). The bombs in question are dumb bombs, which means they do not question gravity. They just land where they land, bury what they can. Placed in rows, they look something like soldiers. Dumb soldiers. The placard explains how all bombs used to be dumb, how the term was coined retroactively by whoever made them smart, taught them about lasers, thermodynamics, critical theory, all the things a contemporary bomb must know to stay competitive in a growing field. War was simpler when my dad lived here. It was called Saigon then & the bombs were so dumb they didn't even know it. All they had to do was their jobs. Christ. This place has no damn A/C. The casualties are colorized. The tourists are foreigner than me, & Lennon serenades us on a loop, asking us every three-and-a-half minutes to imagine no possessions. My phone dings. Take museum with salt, texts Ba. It's propaganda. Fish sauce, I reply. I send him photos: me standing in front of a nearly forgotten apartment, an elementary school, a wildlife sanctuary. I allow him to imagine me happy. I tell him on Tuesday I fed mangoes to a ten-year-old elephant. I do not tell him it was recovering from a landmine blast. I do not tell him his friend groped me last night at the bar, & I definitely do not tell him I am a communist. The world is a list of things I keep from my father. Before I leave, I run my hands over the shell of another sleeping bomb. But I'm not the only one, sings John. We're dumb as hell. Full of hurt. #steven_duong