ось трунок блекоти його ти проковтни

Жінка іде в сад Жінка іде в сад, Бере з собою руки, приладдя, подібне до своїх кінцівок, торкається скель, які минає, немов з кущів, струшує з них краплі, неподільні, як непаристі числа, зачіпляється частинами тіла кущів, блискучих від дощу, як скелі, з гострими боками, що не гнуться, грунт сягає її легенів, і вона забуває, що мусить дихати. Вона заглядає під власну тінь, розхиляє очі, як кущики трави, квіти, як кров, капають з її чола чи пальців, і вона не бачить, як її тулуб падає в той час у білу яму неба, що над нею. #юрій_тарнавський

The Time Wars It was the winter we ate a lot of oatmeal to stay warm. We lived on 17th and G Streets; Kath called it the G spot. At night in the bathtub I read The Collected Letters of Virginia Woolf, trying to keep the pages of 20th-century prose from getting wet, reading the guest lists for her dinner parties as she knocked out book after book between her shattering depressions. Sometimes I would meet Richard at the Chinese place for dinner, and one two three hours would vanish like our food. We would stand outside The Great Wall, adjusting our scarves in a pastoral moment of urban ration, watching the cabs whiz by in the dusk. The Vietnam War monument was just five blocks away; on Saturday you would always see a vet or two, in their windbreakers and baseball caps – heads down, crying in the shrubs – the little POW buttons and various insignia attached to their clothing like they were advertising something. We ourselves were fighting the Time Wars: we could feel it speeding up, rapidly escaping, like the hiss from a leaky balloon. We were trying to plug it, to slow it down, to decelerate, but none of us was having much success – One day in February Kath brought in some roses and said, Here, the sun came 93 million miles to make these flowers that I killed for you,' and I said, 'Kathleen, my talents are not capacious enough to properly exaggerate your virtues,' and we both burst out laughing and time stopped right over our heads like a little red car. On June 14th, 1940, Virginia Woolfwrote in her journal, Windy day. I am the hare, far ahead of my critics, the hounds. Something endearing about the mixture of weather report and vanity. Something lonely about this image of success. We ourselves aren't thinking about the future anymore. What we want is to calm time down, to get time in a good mood, to make time feel wanted. We just want to give time many homemade gifts, covered with fingerprints and kisses. #тоні_хогланд

Post-Publication Blues My first book of poems has just been published. It is over there on the table lying there on the table, where it is lying. It has a beautiful cover and design. The publishers spent a lot of money on it and devoted many man- and woman-hours to it. The bookstores are ordering copies. Unfortunately I am avery bad poet and the book is no good. #ron_padgett

// стримані, таємничі кульбаби, гравці гравію. структуровані ескізи битого граніту в долонях, напів розфарбовані, Еґон. на вулиці добродії ламають кущі бузку із завзяттям скульпторів; все вище і вище бузки підіймають свій тяглий обрій. на вулиці б'ють по м'ячах і кладуть на стиглі коліна каштани нежертовної крові. #сандра_шевченко

Не бійся Самотність недооцінюють ті, хто її не пізнав. Як побудеш з нею трохи, не така вже вона й погана. Погана вона тільки тоді, коли залишаєш її на самоті. переклад наталія бельченко #лаура_богуславська

Росія Країно, що страждаєш на комплекс материнства і обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови, хіба не знайдеться серед твоїх синів хоч одного, який сказав би: “Залиши їх, мамо!” Країно-велетню, ти живишся безборонними книжками, мов немовлятами в дитинцях бібліотек – я жив би й мільйон років, щоб пройти тебе до краю, опираючися на ніж, як на друга плече. Самостійні, мов непорочні, держави сплять в м’яких Ліжках своїх границь, Зі столицями напіввідкритими, як уста, а з-за обрію нахиляється до них твій косоокий Христос, з солоним медом сифілісу на губах. #юрій_тарнавський

СТОЯВ У СМІТТЄВОМУ ДОМІ заходячи до Сміттєвого Дому з листів металевих де тихо розмовляють контейнери відчув як вітер ззаду двері зачинив стояв у смітнику замкнений без кнопки «вихід» слухав удари вітру по стінах і даху нюхав цвіт пластику яєчної шкаралупи екстаз пропаганди та моралі в контейнерах відчував як над далекими освітленими містами сходить місяць плинехмарно картою річок зазирав у дірочки стін Сміттєвого Дому і дивувався наскільки маленький світ задверний наскільки маленька посеред сірого дня чорна постать у білій масці що йде мене визволяти #олег_коцарев

some of my readers I liked it coming out of that expensive cafe in Germany that rainy night some of the ladies had learned that I was in there and as I walked out well-fed and intoxicated the ladies waved placards and screamed at me but all I recognized was my name. I asked a German friend what they were saying. “they hate you,” he told me, “they belong to the German Female Liberation Movement…” I stood and watched them, they were beautiful and screaming, I loved them all, I laughed, waved, blew them kisses. then my friend, my publisher and my girlfriend got me into the car; the engine started, the windshield wipers began thrashing and as we drove off in the rain I looked back watched them standing in that terrible weather waving their placards and their fists. it was nice to be recognized in the country of my birth, that was what mattered most… back at the hotel room opening bottles of wine with my friends I missed them, those angry wet passionate ladies of the night. #чарльз_буковскі

SOMEHOW NOT AWARE THAT SHE WAS HEAVEN-BORN The sun was shining through the rain thus creating the effect of a second coming not of Christ but of some eerie one-eyed beast, bodiless save for the eye, which in itself is bleary and sad. A thunderclap scared me half to death. I was just sitting in my chair growing a beard, my brain lit up like a pinball machine and I prayed for order. Yolanda asked me if I wanted a sandwich. “A sandwich is perhaps our only hope, our best hope, our last chance to survive this big blow, You are a saint and a genius, Yolanda,” I said. “Get it yourself,” she said. #james_tate

На світанку О третій ночі Слова в’язнуть на зубах, Тиша скрипить, Щелепа натикається на щелепу, Час розчавлено і розтрощено. Темрява малює крапки. Між вій пробігає трепет. О ні, не дай реальності оволодіти сном! Володарю таємних скарбів, Ти опускаєш на ложе Ваготу свого тіла – Аж доки звуки світла не розірвуть ніч. #ашер_райх

The Boy My older brother is walking down the sidewalk into the suburban summer night: white T-shirt, blue jeans— to the field at the end of the street. Hangers Hideout the boys called it, an undeveloped plot, a pit overgrown with weeds, some old furniture thrown down there, and some metal hangers clinking in the trees like wind chimes. He’s running away from home because our father wants to cut his hair. And in two more days our father will convince me to go to him— you know where he is— and talk to him: No reprisals. He promised. A small parade of kids in feet pajamas will accompany me, their voices like the first peepers in spring. And my brother will walk ahead of us home, and my father will shave his head bald, and my brother will not speak to anyone the next month, not a word, not pass the milk, nothing. What happened in our house taught my brothers how to leave, how to walk down a sidewalk without looking back. I was the girl. What happened taught me to follow him, whoever he was, calling and calling his name. #marie_howe

девушка в серебристом пуховике длинном как тени ускользающего желания посмотрела на меня на станции метро "Дворец Спорта" взглядом в котором угадывалось коромысло с ведрами полными страсти и ее мгновенного отрицания такой знаете ли жест которым гасят окурок заметив на горизонте директора школы или родителей успевая при этом сделать последнюю затяжку сегодня я уже видела в метро двух целующихся девочек (я часто их вижу в метро двух крашеных молодых блондинок со значками радуги на рюкзаках) и эта история показалась мне красивым отражением дневных впечатлений глаза ее сверкали как огромные дырки в зубах неба хохочущего над ночной уязвимостью человека и в полупустом вагоне она разумеется села рядом оставаясь как бы невидимой панночкой которую скрывали длинные мои и ее волосы девушка не вышла ни на следующей станции ни через одну ни на той что после хотя ближе к моему району люди стремительно беднеют укладываясь в коконы практичности черного и серого и теряя пакеты с покупками из дорогих магазинов разумеется девушка свернула именно в мою сторону и замелькала луной между деревьями и прохожими то обгоняя меня то наоборот отставая словно бы рассказывая историю на одном ей известном языке дикой речкой извивалась она в морозном воздухе бликуя отсветами бесповоротных эмоций а потом вдруг рванула вперед как атлет перед финишем и на середине квартала отделявшего от пункта назначения резко обернулась и выразительно на меня посмотрела как бы подтверждая нет то есть да то есть нет тебе ничего не показалось я же шла не меняя темпа и думала что пространство города отражается в тысяче зеркал и что если и давали в детстве какие-то указания на этот счет то в них точно ничего не говорилось о девушках (а зря скажете вы или что вы там вообще говорите?) *2019* #ия_кива

* У нас є свої інструменти але там зараз сніг і досі війна, дивитися особливо нема що. Якщо повернетеся у серпні-вересні то простою англійською без складних слів таких як схил або локон тварюки морва ми обов’язково усе вам покажемо та пояснимо. переклад сергій муштатов #арсеній_ровінський

КРИК ІЗ-ПІД ЗЕМЛІ Коли скінчився обстріл Люди прибігли кричали Тут поховані живцем Чути їх крики На цей підвал Впало три поверхи Люди рили руками Хотіли три поверхи викопати Лопатами рук П’ятьма пальцями Рили вдень і вночі Вранці був обстріл знову Убив тих які копали Вже ніхто не чув Криків із-під землі переклад кирило поліщук #анна_свірщинська

how I got started it has taken me decades to realize why I was usually chosen over the 6 or 7 candidates for those paltry shipping clerk jobs in those small business houses across the nation. first, I was big— which meant I could lift heavy objects. second, I was ugly— which meant I was no threat to the secretaries. third, I looked dumb— which meant I was too stupid to steal. if I had been running a business and a guy like me had come to apply for a job I would have hired him right away. which is rather the way I ended up anyhow in another kind of business. #чарльз_буковскі

PRC 1. це країна з якої вичавлюють поезію як сік із грейпфрута з якої поезія витікає як чай із надтріснутої чашки лишаючи на порцеляні темний слід країна в якій поезія бродить неспокійно як кров у великому натомленому тілі тіло лягає спочити а кров не спить країна де припутні дерева плачуть поезією як смолою на гарячий асфальт де люди вихаркують поезію і плюють нею в запилюжену траву де кадять поезією димарі заводів світяться нею цигарки будівельників на нічних дахах де поезія темними цівками витікає у ріки з роззявлених труб де діти носять її у кишенях як старий лежалий цукерок кругле печивце бабусин гостинець не викинеш не з’їси 2. поезія гуляє городами як біла чапля летить автострадою без шолома сидить у касі при вході до храму ворушить вусами дрімає вітер ліниво грається нею як целофановою торбинкою на порожній парковці її заховано в скриню зашито в мішок запаковано в пластик відправлено поштою зафіксовано пронумеровано вкинуто в світ як котеня у відро ночами вона стооко вікнами сліпує в темінь лежить у ліжку намагаючися заснути така не одна така численна така незлічима один кома чотири мільярди поезій неспокійно соваються під мільярдом ковдр плачуть дихають 3. дим поезії вдихають наші легені — і не в’януть розпукуються як великі квіти сміху і болю тісто поезії мнуть наші червоні руки ловко ламають ловко роздирають ловко вкидають в окріп болото поезії видлубуємо з-під нігтів старанно вимиваємо з порепаних долонь оббиваємо при вході зі зашкарублих черевиків сонце поезії страшне і червоне світить нам зранку світить нам звечора світить нам навіть серед ночі приходить у сни крізь пил і дими і випари міст світить усім нам малим і великим під цими сліпими небесами 4. поезію тут востаннє бачили на вокзалі перед тим як сісти в останній вагон потяга вона заклеїла жуйкою камеру відеоспостереження велике віяло доріг розкрилося їй назустріч #ірина_шувалова

trashcan lives the wind blows hard tonight and it’s a cold wind and I think about the boys on the row. I hope some of them have a bottle of red. it’s when you’re on the row that you notice that everything is owned and that there are locks on everything this is the way a democracy works: you get what you can, try to keep that and add to it if possible. this is the way a dictatorship works too only they either enslave or destroy their derelicts. we just forget ours. in either case it’s a hard cold wind #чарльз_буковскі

Три вірші ДАНТЕ Я б міг провести вас до розпусти, але не впевнений, що виведу когось назад. МАСТУРБАЦЯ Це пауза у денних справах, відома як дитяча година. ТЕЛЕФОН Іноді я дивуюсь, як ми усі витримуемо цю мильну оперу, наше життя. переклад мірек боднар #френк_о'гара

ЧОМУ НЕОБХІДНО ЧИСТИТИ ТЕКСТ текст забивається димом і сажею текст забивається вогнем і металом текст забивається болем смертю і м’ясом це заважає тексту рости й розвиватись це не дає тексту дихати на повні груди це позбавляє текст рухливості й гнучкості це тягне текст до землі – а інколи й нижче через усе це тексту стає дедалі важче ганятися за прозорим кульбабовим десантом серед пахучих очей барвистого різнотрав’я видиратися на верхівки диких конопель де під сніг-травою тремтять перелякані первоцвіти сидячи в затінку лапатого чистотілу цідити з його пальців їдке жовтогаряче молоко і випалювати ним найслабші фрагменти власного тіла заманювати на оксамитові макові простирадла щоразу нову молоду довгоногу квітку завжди з красивим іменем і ледь відкритим бутоном богоматір квітів – як вони пахнуть аж заголовок обертом кожна з них мріє опинитися всередині тексту і кожна з них має там опинитися от я й розповів у кількох словах чому необхідно чистити текст. 12.02.2023 #ігор_мітров

HOME I No one leaves home unless home is the mouth of a shark. You only run for the border when you see the whole city running as well. The boy you went to school with, who kissed you dizzy behind the old tin factory, is holding a gun bigger than his body. You only leave home when home won’t let you stay. No one would leave home unless home chased you. It’s not something you ever thought about doing, so when you did, you carried the anthem under your breath, waiting until the airport toilet to tear up the passport and swallow, each mournful mouthful making it clear you would not be going back. No one puts their children in a boat, unless the water is safer than the land. No one would choose days and nights in the stomach of a truck, unless the miles traveled meant something more than journey. No one would choose to crawl under fences, beaten until your shadow leaves, raped, forced off the boat because you are darker, drowned, sold, starved, shot at the border like a sick animal, pitied. No one would choose to make a refugee camp home for a year or two or ten, stripped and searched, finding prison everywhere. And if you were to survive, greeted on the other side—Go home Blacks, dirty refugees, sucking our country dry of milk, dark with their hands out, smell strange, savage, look what they’ve done to their own countries, what will they do to ours? The insults are easier to swallow than finding your child’s body in the rubble. I want to go home, but home is the mouth of a shark. Home is the barrel of a gun. No one would leave home unless home chased you to the shore. No one would leave home until home is a voice in your ear saying—leave, run, now. I don’t know what I’ve become. II I don’t know where I’m going. Where I came from is disappearing. I am unwelcome. My beauty is not beauty here. My body is burning with the shame of not belonging, my body is longing. I am the sin of memory and the absence of memory. I watch the news and my mouth becomes a sink full of blood. The lines, forms, people at the desks, calling cards, immigration officers, the looks on the street, the cold settling deep into my bones, the English classes at night, the distance I am from home. Alhamdulillah, all of this is better than the scent of a woman completely on fire, a truckload of men who look like my father—pulling out my teeth and nails. All these men between my legs, a gun, a promise, a lie, his name, his flag, his language, his manhood in my mouth. #warsan_shire