Районна бібліотека

​​Зате дуже зацінила ненав’язливий неймдропінг вінтажного фентезі і янґ едалта (він розсипаний в тексті як книжки, які героїня читає в дитинстві). Зібрала всі, крім очевидних типу Нарнії:

​​Меліссу Альберт тривожили історії дитячих письменників, які писали нібито «для» дітей, а по суті використовували дитину (свою чи чужу) як музу — і заодно бета-рідера — своїх комерційних творів. В одному інтерв’ю вона також згадує фотографку Саллі Манн; мовляв, коли йдеться про мистецтво, чи майбутній твір важливіший за інтереси дітей, які не можуть дати розсудливу згоду на те, щоб бути в ньому увічненими? The Children — це роман про культову фентезі-авторку, яка списала героїв свого підліткового циклу з власних дітей. Сама авторка трагічно загинула, а вже дорослі діти по-своєму справляються з небажаною славою: син — повністю ігнорує пам’ять про матір і існування сестри, донька — з-під палки промоціює свої мемуари про життя в literary household. Вони написані ґострайтером, стерильні і сонячні, але згодом жінка починає усвідомлювати, що навіть її реальні спогади — про занедбаність, емоційний аб’юз і сумнівних материних коханців — це ще не найгірше в їхній історії, в основі якої жінці все сильніше ввижається якась фаустівська угода. Дуже непогана вийшла книжка, але все одно у мене не виходить дружби зі спекулятивною літературою, яка написана аж настільки по струночці — жахливо, коли текст ніби заздалегідь розшаркується перед цим типажем читача, який вимагає пояснення мотивації кожного вчинку і чекає лише до духоти закритого фіналу. І виходить, що книжка, яка ніби про Дивне, зашпакльована до безжиттєвості, всі ниточки акуратно підрізані. Дивному нічим дихати. І сумно, коли явно талановита людина пише книжку, в якій немає і крихти хаосу чи недосказаності; хочеться струснути авторку і попросити не робити зі шкатулки Лемаршана фіджет-іграшку для людей, які люблять не літературу, а тропи і естетики. Це теж погана угода.

​​Свого часу «Випробування…» вважалося страшенно відвертим і скандальним: жінка перевдягається в костюм денді, щоб додати пікантності процесу зваблення гетеросексуального чоловіка! Зараз ці сцени читаються як щось максимально всичне — як Мередіт, очевидно, і задумував — а не гаряче. Але мої (Марина, 36 рочків) підкреслювання в вікторіанських романах все одно виглядають так:

​​​​​​Письменниця-вундеркінд Барбара Фоллетт, про яку я недавно зробила випуск, серед своїх улюблених книжок називала цей роман Джорджа Мередіта. Я про нього ніколи не чула, але ентузіазм Барбари був заразний, ііі… «Випробування Ричарда Феверела» — це бенґер! Титульний герой — хлопчик, чий батько (аристократ і «науковий гуманіст») виховує його за спеціальною Системою. Майбутній вибір нареченої для Ричарда теж має підпорядковуватися Системі, і батя (чия дружина, що характерно, втекла) вже дбайливо розписав для сина трактат «Посібник зі шлюбу». Коли ж Ричард-підліток починає — навіть не бунтувати, а лише шукати крихти життєвого досвіду поза прокладеною батьком стежкою, той вигадує для нього… див. назву роману. «Випробування Ричарда Феверела» називають першим сучасним англійським романом, і я думала, що це черговий безглуздий ярлик, який маркетологи підхопили за літературознавцями, але текст реально настільки свіжий у своїй сардонічності, що я місцями сіпалася: «це не може бути написано в 1850-х, це якась дотепна стилізація, скиньте мені акаунт цього Мередіта в твіттері, я підпишуся». Нудний дядько Ричарда «in the embraces of dyspepsia, compiled his ponderous work on the Fairy Mythology of Europe». Підстаркуватий холостяк, якого всі вважають завидним женихом, «did not squander his money, and did not seek to go into Parliament, and did other negative wise things». Тепер хочу прочитати його Diana of the Crossways: роман 1885 року, який називають феміністським, і який перевидавався в культовій серії Virago Modern Classics. (Бтв, я думала, що всі автори в цій серії — жінки, а зараз проштудіювала їхній каталог, і там, крім Джорджа Мередіта і очікуваної Джордж Еліот, ще як мінімум три Джорджа!)

📌 Якщо ви читач/ка, то, сподіваюся, вже обираєте собі щось зі списку. 📌 Якщо ви видавець/чиня і у вас незабаром вийде друком хтось із зарубіжних класикинь, модерністок, експериментальних чи жанрових авторок, про кого ви б хотіли почути в Районній бібліотеці — пишіть мені @good_old_Maryna, зроблю про неї наступний випуск (безкоштовно, ясна річ).

Відбій це добре, але тут в любимої волонтерки не хвата(

Думала, що доведеться виправдовуватися в стилі «ну ось, знову написала текст про роман, який нікому не всрався», а цей роман хоба! — і потрапив в лонґліст Букера. Вболівати не буду, бо по-справжньому любити автора — значить хотіти, щоб нагороди отримували його найкращі твори, а не найбільш актуальні. Найкращий роман М. Джона Гаррісона — The Course of the Heart, про який у мене був окремий випуск, але я вірю, що в свої 80+ письменник ще здатний його переплюнути. https://www.verbum.com.ua/07/2026/enchantment-of-the-world/the-end-of-everything-wierd/

The Deadly Percheron — найзнаменитіший з його романів. Чоловік приходить до психіатра зі скаргою на те, що лепрекони (!) пропонують йому гроші за виконання невеликих доручень. Підробіток чоловіка влаштовує (лепрекони не найобують!), але — «лікарю, я божевільний?» Лікар вирішує впрягтися і особисто зустрітися з «роботодавцями» пацієнта. Далі несеться класна нуарна дурка; хтось закотить очі від кількості разів, коли розслідувача б’ють по голові і він втрачає пам’ять, але якимось чином в цій комічній безжальності роману — який навіть не намагається шото-там-сказати-про-крихкість-ідентичності — і полягає його сила. Devil Take the Blue-tail Fly — очікувала щось схоже на попередній, але цей починається стримано. Жінка намагається налагодити життя після двох років, проведених у психіатричній лікарні: відвідує старих знайомих, підступається до любимого музичного інструмента. А далі… Звісно, після всіх «Чорних лебедів», «Янгольських сердець» і «Бійцівських клубів» сучасному читачу це покажеться трохи нафталіновим, але навіть не роблячи знижку на те, що це написано в 1940-х: яка делішезлі темнюща атмосфера! Якщо вірити біографії, Бардін частково списав переживання героїні з галюцинацій своєї матері, в якої була діагностована шизофренія, — але деякі образи (тунель, який з’являється між пальцями в героїні і в який вона алісоподібно пролазить; чорний чоловічий силует, з невидимого обличчя якого дме вітер) настільки виразні, що я підозрюю за ними особистий досвід. The Last of Philip Banter — а ось тут мимо. Титульний Філіп Бантер з бодуна знаходить біля своєї друкарської машинки сповідь, підписану «Філіп Бантер». Але він не тільки не робив тих речей, в яких зізнається — день, коли ці речі нібито відбулися, насправді тільки почався. Що це — попередження, пророцтво чи злий жарт? Із трьох романів цей найближче підійшов до соціальної сатири: всі герої гидкі (в якийсь момент один персонаж у пориві пристрасті зажовує вуаль своєї полюбовниці), але вони недостатньо гидкі, щоб бути цікавими. Бардін написав ще сім романів, але зважаючи на те, що вони майже всі виходили під псевдонімами і не перевидавалися, я підозрюю, що там якась шляпа, і свого чергового go-to автора я з нього не зроблю. Але «Першерон» і особливо Devil Take the Blue-tail Fly дуже хороші.

Я перманентно в пошуках авторів, до чиєї бібліографії можна припасти, коли накриває. Критерії: хороші розважальні детективи/трилери з сильним авторським почерком, щоб витратити вечір і з задоволенням сказати «ну, це був класичний XYZ!» В якості XYZ у мене в різні часи фігурували Філіп Мейтланд Габбард (приглушені дорослі «романи саспенсу»), Саймон Рейвен (пригодницька окультна попайка, дуже англійська & gay), Джон Блекберн (простенькі, але вайбові містичні детективи) і ще пара імен, але їхні запаси майже вичерпалися. Тому з думкою «батя, не підведи» взялася за автора, про чиї психологічні трилери багато чула: Джона Франкліна Бардіна. Бардін не підвів, вийшов навіть невеличкий марафон.

~400 000 книжок «Жоржа» згоріли внаслідок ₚосійської атаки у Харкові. Це майже всі книжки, які ми мали. Але ми продовжуємо працювати над тим, щоб ви й надалі читали улюблених авторів_ок та відкривали для себе нові історії. Зібрали книжки, які зараз на передпродажі. Кожен придбаний примірник допомагає видавництву відновитися. Пишіть у директ або месенджер, щоб передзамовити. Дякуємо, що підтримуєте!  А доки робимо все можливе, щоб ці книжки якнайшвидше опинилися на ваших полицях, адже саме там — найбезпечніше місце для них з усіх можливих.

На патреоні і bmac матеріалізувався бонус, де фігурують: - роман 12-річної письменниці; - Іммануїл Кант; - Каспар Гаузер; - миша Томас Чаттертон Юпітер Зевс; - халабуди і паракосми; - білочка Ніцше; - гурт M8L8TH (в минулому бонусі була «Марсельєза», I can do both), і чесне слово, це все між собою пов’язано… якось. Ну ок, насправді це випуск про те, як діти сприймають те, що дорослі називають естетикою Величного (чи Піднесеного), і про своєрідну… інфернальну інфантильність? інфантильну інфернальність? Цей двохгодинний випуск — брат епізода про «Вікторіанський шезлонг» (він теж про містичні переживання в повсякденному житті), кузен епізода про «Пікнік біля Навислої скелі» (пропащі дівчата!) і бунтівний правнук «Прабабці Вебстер» (бо йдеться про естетику, яка вважається протилежністю гротеску). Коротше, я знову в своїй стихії дивної хєрні.

Якщо хочеться привітати, то у друзів є актуальний збір.

​​Пам’ятаєте дівчинку, яка думала, що заголовки «in 2001, terror struck the world» були про її народження? Про мене теж таке є (це «Турнір» Вансіттарта, дуже сподобався).

Трохи спойлерів, над чим зараз чаклую. Як бачите, тепер задротські нотатки для подкастів я веду в Обсидіані, бо через еншитифікацію Notion і мою власну неуважність тамтешня база в мене злетіла 🫠

Під час виконання бойового завдання загинув Ігор Ходжаніязов, @anonimny_avtor. Дослідник кримськотатарської музики, надзвичайно ерудована і добра людина. Ось допис дружини з реквізитами для допомоги їй і їхнім трьом маленьким дітям.

Була колись підписана на паблік із різним класичним мистецтвом, алхімічними гравюрами тощо. В якийсь момент адмін почав зігувати, і я відписалася, а недавно натрапила на нього знову, і це perfetto: тепер контент сторінки — це слоп, підписаний іменами реальних старих майстрів. Або ж «покращені» картини, вставлені в розкішні ШІ-шні рами. Під першою картинкою людина в коментарях пише: «the frame is true art…» Тут багато чого хочеться написати про любителів традицій, ехех, але не можу, в мене істерика від морського монаха-луксмаксера (реальну роботу Альдрованді для порівняння додаю). Do you see this shit Jean Baudrillard?

​​Натрапила в улюбленому блозі на згадку історичного роману під назвою The Sword of Pleasure (1957), хіхікнула, пішла гуглити обкладинки в очікуванні чогось веселого. А там ЦЕ. Чому воно виглядає як саміт в Анкоріджі, господи? (Це так художники зобразили римського диктатора Луція Суллу, якшошо.)

Це з нової збірки Аттіли Вереша. Попередня (The Black Maybe) була чудовим горором з елементами сатири, а тут він переключився на повноцінну соціальну сатиру з елементами горору — і проблема в неї така ж, як у всіх інших подібних творів 2020-х: фантазія не встигає за реальністю. Але Transistor крутяк, прямо проситься, щоб хтось типу Тільмана Зінгера його екранізував.

Фраза, яка до квітня 2026 звучала просто жахливо, а з квітня почала звучати kinda 🫦

Моно висів, уже робе. Дякую ❤️‍🩹