Районна бібліотека

Це з нової збірки Аттіли Вереша. Попередня (The Black Maybe) була чудовим горором з елементами сатири, а тут він переключився на повноцінну соціальну сатиру з елементами горору — і проблема в неї така ж, як у всіх інших подібних творів 2020-х: фантазія не встигає за реальністю. Але Transistor крутяк, прямо проситься, щоб хтось типу Тільмана Зінгера його екранізував.

Фраза, яка до квітня 2026 звучала просто жахливо, а з квітня почала звучати kinda 🫦

Моно висів, уже робе. Дякую ❤️‍🩹

Стан такий. Підводка не вигадується, просто попрошу допомогти хорошій людині закрити збір, який загальмував: збір

Ось вам в тему ще хороший канал військового і письменника: https://t.me/artfnch/140

We are so back https://www.youtube.com/watch?v=3avrMzHuNNg

Поки рендериться нове відео, спробую нанити, щоб ви відкрили допоміжну банку для збору Дар'ї на РЕБ. Є шанс влитися в чудовий двіж (і виграти збірку Джима Моррісона). А можна, звісно, задонатити на вже існуючу доп. банку (і теж потенційно виграти книжкові ніштяки): https://send.monobank.ua/jar/37U5J5JvcU Будь ласка, пишіть в інстаграмі самій Дар'ї чи в директ її волонтерській команді.

Мені сподобалося, що The Guardian опублікував не тільки зведений топ-100, але й індивідуальні списки кожного з письменників, хто долучився (натисніть see all the votes). Дуже потішило, що Майку Гаррісону, як завжди, п+п на авторитети, він найкращим романом назвав House on the Borderland, а ще в нього в списку Джин Ріс, Пол Бовлз і Барбара Комінс. З його ж підбірки поцупила собі на майбутнє ці три романи.

​​Деніела Крауса я знала як «співавтора» (ну тобто ґострайтера) Ґільєрмо дель Торо, і автора не дуже інтелектуального екшену, тому було цікаво, за що ж йому дали Пулітцера. Виявляється, за все те саме: повірте, я перша прибігла б дудіти в вувузели, якби премію такого рівня дали дійсно розйобному жанровому роману, але Angel Down — це знову середняк, тільки якщо в «Китопаді» запозичені з кіно й коміксів KA-POW!!! були просто прописані текстом, то тут вони прописані пишномовним текстом. Я не хочу знову штурхати дискурс про небомблених людей: нехай собі пишуть книжки про війну (в даному випадку — Першу світову), нехай собі пишуть антивоєнні книжки, але ось із самовдоволеністю тексту бажано би щось зробити, бо трохи смішно виходить, коли пишеш антивоєнний метафізичний роман — і формалістичний, бо він складається з одного речення! — але при цьому ти змушений під деякими поетичними абзацами пояснювати, що відбулося, ін сімпл інгліш. Я не жартую, Краус місцями проговорює якісь очевидні речі x2, як роблять сценаристи Netflix, щоб дійшло до глядача, який завтикав у телефон. Це якесь літературне поразництво: у Angel Down є три символічні смерті персонажів, які були б прекрасною загадкою для більш уважних читачів, але автор послужливо розтлумачує їхній символізм сам — бо, припускаю, він прекрасно розуміє, що це фаст фікшн на понтах, і що не варто очікувати, що хтось взаємодіятиме з ним як із highbrow літературою. Підхід Крауса — це взяти найпотужнішу сцену з Геллера («секрет Сновдена»), згорнути свою чернетку N разів, обвести по контуру і вирізати роман-гірлянду, який складатиметься виключно з таких сцен. А виходить чомусь не Геллер, піднесений до степеня, а якийсь піксарівський мультик про WWI. І я б так не дратувалася, якби не цей Пулітцер: він підкреслює навіть не етичний консенсус в вестерняцьких літературних колах (вор машін бед), заради якого журі готове відзначити естетично другорядний твір. Справа в тому, що і естетично їм це, по ходу, заєбісь, і колективний американський критик — це просто Лілу з «П’ятого елементу», яка обливається слізьми над карикатурним монтажем звірств.

Обкладинка подобається.

​​Мабуть, сенс мого життя в тому, щоби прочитати всі забуті романи, написані жінками в 70-х (ну і передати комусь сіль за столом, ага). Я б хотіла, щоб тут було «прочитати і зробити так, щоб якимось із них зацікавилися видавці». Але: а) цей роман уже перевидали любимі McNally Editions, б) у мене закінчилася мотивація співати дифірамби недооціненим книжкам, віднині я обираю насильство щодо тих, хто їх недооцінив. Роман Love Life of a Cheltenham Lady — історія про заміжню жінку, яка під час відпочинку здуру вирішує заткнути екзистенційну пустку італійським коханцем. Hilarity (в маніякальному регістрі) ensues. А сторінка роману Love Life of a Cheltenham Lady на ґудрідз — це процесія людей, які не вподобали книжку, тому що вони не рілейтяться до головної героїні. Адже очевидно, що жінки в 1970-х писали чорнушні автобіографічні комедії пиздецю, щоб стейсі в 2020-х сказала that's so me lolol! Уявіть, утрамбовати свій життєвий досвід у компактну повість формату «панічна атака посеред сімейного застілля», щоб люди майбутнього всерйоз писали: «незрозуміло, до чого тут леді з Челтенгема, якщо героїня не з Челтенгема і події відбуваються не в Челтенгемі». (Ну ок, читач не зобов’язаний здогадатися, що це письменниця — з Челтенгема, але в самому романі прямим текстом згадуються комедії епохи Реставрації, і очевидно ж, що вони всі називаються або «Скуколджений сквайр», або «Любовне життя леді з Челтенгема», чел, ну відчувай трохи, ні?) Сучасний рев’юер в поважній газеті пише, що це spicy fiction про sexual awakening («1970s shagfest», господи). Рев’юер з 70-х писав у поважній газеті те ж саме. Про роман. Де два. Чи три рази. Описується дереалізація. Ох уже ця naughty домогосподарка, постійно вистрибує з тіла (мабуть, від задоволення) і дивиться на себе зі сторони! В принципі, не дивуюся, що Діна Брук у якийсь момент кинула цю нашу літературу і пішла жити в ашрам, де дозволяла такому собі Ошо вибивати з себе (буквально) «прив’язаність до письма». Не читайте вищезгадані огляди, прочитайте краще нову передмову Еммочки Клайн.

Всі думають, що контент Марини в телеграмі здеградував. Тим часом контент Марини в інстаграмі: це з підписом «показую поппі за донат»... (Задонатити можна дописом вище)

Випуск про злого двійника/допельгангера/Тінь уже і в загальному доступі! В описі, як завжди, бібліографія на півтора десятка нонфік-книжок, але головним натхненням був цей етер любимої @balticnoir, де вона розповідала про власний шедоубоксінг (в ролі Тіні — вокалістка місцевого скримо-гурту). До речі, Світлана зараз допомагає збирати на авто для свого друга — ви його теж можете знати, Валерій Мирний в мирному (ох) житті був кінокритиком. Тому ваші вподобання в інстаграмі, репости і монети дуже потрібні: https://send.monobank.ua/jar/7vxrA28ztG

Вже і в загальному! В описі епізоду, як завжди, бібліографія на півтора десятки нонфік-книжок, але головним натхненням для мене був ось цей етер любимої @balticnoir, де вона розповідає в тому числі про свій шедоубоксінг, де роль Тіні виконувала вокалістка місцевого скримо-гурту, хехе. До речі, Світлана зараз збира

Важно повірити, але вже в ранньому доступі тут і тут...

​​«Не можу зараз говорити, роблю рісерч для подкасту». Рісерч:

Стала рідше тут писати, бо у мене з кількома дружніми адмінками синхронізувався ментальний брейкдаун. Це, однак, не означає, що я закинула подкаст: о ні, у мене включився копінговий режим «недостатньо прочитати всі авторизовані і неавторизовані біографії письменниці і всі дотичні праці, треба зануритися так, щоб аж в очах потемніло». Зараз закрила N-не дослідження гомоеротизму в «Епосі про Гільгамеша» і така СТОП, БЛЯДЬ, А ПРО ЩО Я ТАМ РОБЛЮ ВИПУСК? Про Патрицію Гайсміт…

На ютубі зафіксували нове відео Посивіли.

​​А з важливого: прошу активності тут для прекрасної пані Тамари. Щоб ви зрозуміли, яка це людина і яке в неї серце, достатньо побачити один скріншот. https://send.monobank.ua/jar/3iGGJhrHac

​​Цей роман 1977 року хвалять за вдалу феміністську алегорію. Він і правда схожий на дуже смішну відповідь тропу born sexy yesterday (при тому що в 70-х той не був таким всюдисущим). За сюжетом, доросла оповідачка одного дня просто з’являється в будинку незнайомого чоловіка, не маючи жодних спогадів про своє минуле і жодного уявлення про те, як взагалі живуть люди. Інцелоподібний Олівер («принц серед чоловіків», за словами героїні, яка інших не зустрічала) береться її виховувати. Але я в захваті не від сатири, а від того, як це написано: це такий, вибачте за штамп із реклами прального порошку, КОВТОК СВІЖОСТІ на фоні однакового меланхолійно-інтроспективного тону подібних творів. Навіть ті, на кого Краф вплинула (як Сара Роуз Еттер, чия похвала винесена на обкладинку) ТАК не звучать. Оповідачка роману «Знайдіть його!» наївна, спостережлива, хамить читачу, захлинається словами, прославляє свого Олівера, кляне його, не може вмістити емоції в слова і у відчаї грає їх для нас на електрооргані. Random House минулого року перевидали всі романи Краф під симпатичними кислотними обкладинками. При всій моїй любові до мінімалізму, їй личить. Перекладіть її!