Районна бібліотека

​​Слухайте, таке діло: у мене післязавтра день народження, а у Даші знову великий збір на РЕБ для 116-ї ОМБр. Давайте ви мені подаруєте буст для її збору, а я вам – набір книжок? (Ну, не зовсім подарую, а за донат, але бачила слушну приказку, що книжки за донат – це безкоштовні книжки.) Отже, розіграш! Один із тих, хто задонатить на банку 500 грн і скине мені скрін в особисті, отримає ці п'ять томів Роберта Ейкмана – культового автора strange stories, з якого фактично почалося моє блогерське амплуа. Трішки покоцані суперобкладинки, бо Ейкман багато подорожував, але в цілому це традиційний скарб від Tartarus Press, які випускають лімітовані видання. І ще додам маленький (таємний) тематичний бонус. 500 грн сюди: https://send.monobank.ua/jar/aGNYEKcKp Скрін сюди: @good_old_Maryna Дар'ю знаю багато років; вона волонтерить офіційно і має всі-всі звіти в інстаграмі. І сама теж розігрує книжки: читайте подробиці в дописі про збір. Дякую заздалегідь за участь!

Та і чорт із ним, давайте краще мій дейлі добрий вчинок: а чого так мало підписників у каналу про цікаву неперекладену літру? Може знаєте, чим тут зарадити?

Хтось, можливо, думає, що я занадто заморачуюсь із моніторингом соцмереж авторів, яких читаю (на предмет «наш/не наш»). Але для мене це не просто питання того, кенселити для себе людину чи ні; це впливає і на сприйняття прочитанного. Ну ось, наприклад. Є збірка есеїв про горор — слабенька в плані оригінальності і обраних тем, чергове «ось як я відкрив для себе Лавкрафта; а ви знали, що він був расистом?» — але доволі щира, коли це стосується особистих тем. Автор згадує своє релігійне виховання і те, як його займало питання раю: рай, на відміну від пекла, складно було собі уявити, і згодом пекло стало для нього привабливішим лише за рахунок того, що його образи є більш впізнаваними, ніж безликий рай. Одного разу вчителька повідомила класу, що Ватикан нібито «скасував» пекло, і що після смерті душі потрапляють у чистилище, звідки після достатньої спокути можуть перебратися в the good place. «Тобто навіть Гітлер може потрапити до раю?» — спитав один із учнів. «Навіть Гітлер». З тих пір, пише автор, рай подобався йому навіть менше: «розпливчасте місце, і ще там може бути Гітлер». А потім ти дивишся, що ця людина писала в '22: - постіронічні жарти про війну в неназваній країні; - ниття про скасування всього російського; - ниття про те, що він особисто замерзне/помре з голоду/загине в ядерній бійні; - заклики не ескалювати; - я! я! я! це про мене! про мене!; - ще і ще жарти про неназвану противну країну. І ти думаєш: хлопче, а з чого ти взяв, що ви з Гітлером не знайдете спільну мову?

Хтось, можливо, думає, що я занадто заморачуюсь із моніторингом соцмереж авторів, яких читаю (на предмет «наш/не наш»). Але для мене це не просто питання того, кенселити для себе людину чи ні; це впливає і на сприйняття прочитанного. Ну ось, наприклад. Є збірка есеїв про горор — слабенька в плані оригінальності і обраних тем, чергове «ось як я відкрив для себе Лавкрафта; а ви знали, що він був расистом?» — але доволі щира, коли це стосується особистих тем. Автор згадує своє релігійне виховання і те, як його займало питання раю: рай, на відміну від пекла, складно було собі уявити, і згодом пекло стало для нього привабливішим лише за рахунок того, що його образи є більш впізнаваними, ніж безликий рай. Одного разу вчителька повідомила класу, що Ватикан нібито «скасував» пекло, і що після смерті душі потрапляють у чистилище, звідки після достатньої спокути можуть перебратися в the good place. «Тобто навіть Гітлер може потрапити до раю?» — спитав один із учнів. «Навіть Гітлер». З тих пір, пише автор, рай подобався йому навіть менше: «розпливчасте місце, і ще там може бути Гітлер». А потім ти дивишся, що ця людина писала в '22: - постіронічні жарти про війну в неназваній країні; - ниття про скасування всього російського; - ниття про те, що він особисто замерзне/помре з голоду/загине в ядерній бійні; - заклики не ескалювати; - я! я! я! це про мене! про мене!; - ще і ще жарти. І ти думаєш: хлопче, а з чого ти взяв, що ви з Гітлером не знайдете спільну мову?

​​Червень був таким: Doppelganger Наомі Кляйн. «Публічна інтелектуалка» Кляйн присвятила книжку своїй тезці Наомі Вулф, з якою її плутають завжди, коли не плутають із Наомі Кемпбелл. Головне питання книги: як ліберальна феміністка Вулф перетворилася на лідерку думок MAGA і людину, що вірить у — і сама генерує — дику антинаукову херню типу «уряд запускає фальшиві хмари! ПРОКИНЬТЕСЯ!» Сильний, актуальний (в тому числі для нас) нонфікшн, проте побудувати весь наратив навколо тропу «моторошного двійника», на мою думку, було поганою ідеєю: культурологічний аналіз усім відомих сюжетів у Кляйн виходить трохи поверхневим. Gargoyles (Verstörung) Томаса Бернгарда. Батько-лікар бере сина у черговий обхід пацієнтів. Недавно читала про поширений психоз серед французів на початку XIX століття: люди вірили, що вони втратили голову на гільйотині. Австрійці XX століття, по ходу, часто (помилково) думали, що зберегли її... Ну і якщо вже заговорили про доппельгангерів: Бернгард ввижається мені темним Бруно Шульцем із задзеркалля. Знайомі типажі диваків-філософів на місці, але по їхніх душах прокотився європейський фашизм. До речі, думала присвятити Бернгарду бонусний подкаст, але в опитуванні на патреоні і buymeacoffee поки перемагають два інших претенденти. The Liar (Løgneren) Мартіна Хансена. Щирий смм видавництва NYRB іноді змушує мене свідомо купувати книжки, які я за жодних обставин не вподобаю. Наприклад, класику данського екзистенційного роману 50-х. Абсолютно незносний для мене формат монологу-виливу, що маскує Важливі Істини за містечковими плітками. Але не без своїх величних моментів: типу вражаючого епізоду в церкві, де наратор, читаючи проповідь, поступово усвідомлює, що ним заволодів хтось Інший (диявол? Локі?) — «Дивний. Хибний. Талановитий. Хитрий». Y/N Естер Ї. За прізвище, безумовно, лайк — а сама книжка… Побачила її в підбірці романів про парасоціальні стосунки (за сюжетом, героїня закохується в недоступного K-pop виконавця і вирушає на його пошуки, коли той перестає з’являтися на публіці). Черговий сучасний lowkey-сюрреалістичний роман, який при всій своїй очевидній людяності викликає парадоксальне відчуття, що драфтив його ШІ — і це, боронь боже, не якийсь расистський закид; Саманта Швеблін, наприклад, викликала у мене такі ж враження. Hölderlin’s Madness (La follia di Hölderlin) Джорджо Аґамбена. Після збірки Ліліан Жиродон захотіла почитати щось про «божевільний» період життя Гельдерліна, і зраділа, що йому якраз присвячена недавня книжка Аґамбена — пізні тексти італійського діда мені подобаються, і цей не розчарував, але… здивував? Це достовірна, детальна хроніка життя поета, затиснута між двома короткими есе, в яких він постає якщо не симулянтом, то кимось типу сучасного постіронічного перформера. Окремо повеселив той факт, що старик Гельдерлін, коли під час розмови остаточно заплутувався в думках і не знав, чим закінчити монолог, вигукував літеру «Z» (в сенсі «остання літера, фінал!»); яка влучна альтернативна версія похождення головного символу фашистської геронто-ідіократії! A Child Across the Sky Джонатана Керола. Я знаходжуся в перманентному пошуку свого ідеального роману про cursed film і раз на кілька місяців доповідаю тут, що черговий претендент — це не він. Отже, «A Child Across the Sky» — це не він! Історія про друзів культового горор-режисера, які після його смерті починають отримувати касети з шокуючим змістом, крута; дослідження муторних ч/ж стосунків по-хорошому нагадує М. Джона Гарісона; але автор втратив мене на моменті, де у чувака оживає татуювання ворони (і улітає геть). Ох вже цей магічний реалізм для ґрінґо… З хорошого: шітпостінг Керола, який на фоні письменників-русофілів — просто взірцевий ally.

​​Мені важко назвати A High Wind in Jamaica улюбленою книжкою, бо в цьому є якась фамільярність; ні, це щось штибу «книжки, які змінили моє ставлення до книжок». При цьому пояснити, що в ній такого, доволі важко: ну, там діти потрапляють на піратський корабель, і... Історій про людяних піратів купа, історій про жорстоких дітей — мабуть, не менше, але Г’юз писав із такою безжальністю до пресловутого «автоматизму сприйняття», що виходить не стільки читання про пригоду, скільки пригода in its own right. Я маю на увазі не банальщину типу «…ви переноситесь у світ роману», а пригоди на рівні тексту, який підставляє підніжки і хуяре аперкоти так, що це відчуття важко забути роками — тому зовсім не дивно (хоча з іншого боку дуже дивно!), що я десять год не могла підступитися до інших книжок Г’юза, не рахуючи його стильних віршів-жахастиків. І ось нарешті… In Hazard (1938) спочатку здається геть іншою тварючкою: стриманим виробничим романом-катастрофою про корабель, що потрапив в аномальний шторм. (Лексика відповідна, тому треба бути готовим, що 'pooping was rarer' — це про те, як хвилі перестають захльостувати корму, а не про те, що в екіпажу виснажилися запаси харчів.) Але абсурдне світобачення Г’юза пробивається скрізь: один із героїв під час бурі згадує «свою гордість — трьох діточок, добре нагодованих, тепло вдягнених», і думає — ні, не як він воліє побачити їх ще хоч раз, а «Я ВАРТИЙ ДЕСЯТЬОХ ТАКИХ, ЯК ВОНИ». Обожнюю. Закінчується все взагалі в стилі психоделічних мультиків. На окремі компліменти заслуговує післямова, в якій Г’юз обсирає тих, хто перед Другою світовою провадив політику умиротворення: 'as for Germany rearming, surely she’d a right to resume her place among the Powers, and this would content her?' — перекривляє він тези, які ми зараз чуємо про росіян від людей, що парадоксально називають себе «реалістами». (У самому романі Г’юз, до речі, називає Сталіна фашистом: валлійці традиційно шарили & викупали.) Наскільки класна обкладинка у NYRB-івського перевидання A High Wind in Jamaica, настільки на від'їбись обрана для In Hazard, тому краще гляньте на цю. Книжковий дизайн 1960-х це щось:

Ой, гляньте: хто встигне замовити у Асі свічку за мотивами української демонології, може отримати книжку Лорен Ґрофф «Матінка» про Марі де Франс, якій я присвятила недавній подкаст. Нагадую, що 50% з кожного замовлення пані донатить на ЗСУ. https://x.com/kottigell/status/1805683171457220648

​​Британець випадково знайшов на пляжі друкарське кліше сторінки з постапокаліптичного роману «День триффідів». В коментарях слушно пишуть, що сторінка з (постапокаліптичного) роману «На пляжі» Невіла Шюта була б ще краще.

Ну і якщо ви вже тут: там Гамоліна заради збору ледь ся не втопила. Давайте кинемо хоч по десюліку, щоб вона принаймні до наступної допоміжної банки побереглася від трюків. https://send.monobank.ua/jar/8qkSwCgR1G