Храм поезії (🖤)

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Оксана Приходченко t.me/literospletinnia #приходченко

розтин тріснута кістка, плоттю обсіла, терпне поміж небес, лиє на місто дещицю світла - кров на дорожній хрест. в краї померлих блудять забуті звивинами дворів з серцем, затерплим болем та люттю, наче із них не жив жоден, хто трапив в абриси карти, зменшений у стократ спаяна брама ніччю до завтра, як нестійкий контакт а перехожі втерли у стіни знаки і письмена дай мені, боже, віри насіння -  не заблукати в снах, що приросли до пилу квартири попід вагою сетль моляться ридма зранені звірі. все, що для них святе – парость зав'яла в жерлі цигарки після важкого дня тіло Ікара рвати зібрались сотні Дедалів – як можуть примари в шумі повторів викинутись за край? вуха поранить звуком затвтору їх нескінченна гра з власною тінню. ніжні і ситі, ввічливі, боязкі втратили світло господа діти, і не подасть руки прийшлому жоден в череві площі за стравоходом брам тільки порожні дивляться очі. озимину добра топить у морі штучних пояснень фальші солодкий смак. чесно говорю, я намагався їх побороти, та ці персонажі власний сценарій вигадати змогли вістрям вітражним трепанували правду моїх чорнил. скрапує днина кволим оммажем з розрізів чорних жил. я тут єдиний, хто облажався – отже, насправді жив. я тут єдиний чашу їх повну випив на тлі вистав. блудного сина приймеш додому, знятого із хреста? боже, насправді я лиш осилив сенси твоїх учень, за що і радий. навіть щасливий.  щиро твій, Франкенштейн Алеф

Електронні збірки моїх віршів (278 ст.) та верлібрів (131 ст.) постійно оновлюються. Час від часу я пропоную їх — і тим, хто вже має (тут десятки нових віршів), і тим, хто не має. Думаю практикувати це десь раз на півроку-рік. Це ПДФ-файли із робочим змістом. Вільний донат за бажанням, як форма вдячності, вітається та викликає радість. Донатити можна сюди: 5363542320628457 Замовляйте, відправлю.

Ми знову сперечались, коли тебе зустрічати. Але, знаєш, і 25-го і 7-го Вифлеєм обстрілювали і бомбили. Нема ясел, нема ягнят, нема перинатального центру, нема дитячого садочка, нема дитячого майданчика. Коли ти підростеш і вже говоритимеш, скажи своїй мамі хай скаже моїй, як їй це все пережити. Артур Дронь #дронь

Хай тане біль у полум'ї свічок. Як сльози – віск, а відблиски – мов тіні. У тиші храму всі крихкі та рівні – До кожного у душу йде Різдво. Горить свіча. Трикирій шле добро, Благословення неба і прасвіту. Можливо, не в усе я вірю сліпо – Шліфують втрати та війни вогонь. Горить ставник. Спасителю горить. Нехай врятує душі та домівки, Щоб стигми й рани більше не боліли, Щоб повернулось... хто кому боржник? Горить. Болить. Пече. І світить знов. Чи є надія на нове і тихе? Чи досить сліз? Наново можна дихать? Відродимось. Бо Бог – То Є Любов. @olesya13r #репа

коридорами плоті кардамонові тропи      на триріччя невтішно      креслять ліжком      свій подив і коханців навпроти мучить камфорний здогад      про наріжність тих рішень      що не ліпші      за програш пересичений розчин кислотою б'є в очі      забагато дрібничок      завеличкі      то що ж це час лишити на прощі ці три роки мов ношу      розпочати вчергове      відлік знову      не хочу кожне сказане проти на нав'язаний дотик      не відкинути в шалі кожну здійснену спробу повернути свободу      не прим'яти зухвало усамітнені кроки розділити мовчанням      залишитися поруч      залишитись востаннє      щоб знайти      своє      щастя струхне хирлява завшість перед поглядом справжнім      обезсенсена пристрасть      стане чистим      коханням радій любощів натще знищить рай для пропащих      щоб нарешті осісти      між двох істин      про парне      відтепер      все      інакше усі зміни на краще в цьому світі незрячих      кардамонових бранців дані в тропах аванси не гарантія щастя      й не причина боятись двоє вчаться коханню від зорі до світання      та не вчаться любові доки знайдене щастя не спроможеться вкрастись      рутинним прибоєм *** коридорами плоті кардамонові тропи      поринають у прірву      час офіра      наркотик кожне сказане проти на нав'язаний дотик      горне зернятко віри      що зігріє      в неспокій струхне хирлява завшість перед поглядом справжнім      ненарощеним віям      зовсім зимно      та файно усі зміни на краще в цьому світі незрячих      здатні дихати вільно      творять диво      кохання @zapyskyneofitky #неофітка

Зневіра Акедія глумиться над душею, І сльози ллються у її долоні, Я хочу попрощатись з нею, Але лишаюсь у гріховному лоні. Навколо темно, руки на обличчі, Зростає бажання впасти у небуття, Я так боюсь побачити власні очі, В яких пропав мотив життя. Моя вода з очей для неї, Як ліки, краще за цілющий сік, Вона лишає напої, як трофеї, І так відбувається із року в рік. Мені набридла любов твоя, Наближається час вічної години, О, воскресла ти, радосте моя! Згорає у вогні печаль пучини. Влад Новіков #вірші_початківців

🧶▸ Текстиль Всі почуття давно вицвіли, неначе бавовна під сонцем, Думки стали грубими затяжками на шерстЯному пледі, Ти дуже далеко, і ми досі, як не крути, незнайомці, А я все тону в самотності і бажанні гайнути до тебе. Червона нитка таки пов'язала наші долі й не рветься, Пам'ятаю, заради неї колись розпустила весь килим, Йду за нею, але, здається, ніби вона безкінечна, Зустріч нескоро, але ти не маєш почуватися винним. Твої слова навіть на відстані зігрівають краще за светри, Легким шовком огортаючи всі переживання, проблеми, Голкою ніжно зшиваю вночі моменти-клаптики, де ти, Говориш зі мною, а наші мрії такі палкі та шалені. Туга відбилася білою плямою на чорному гольфі, Ти завжди вносиш світло, навіть в зовсім маленькі деталі, Чомусь щиро вірю, що будемо поряд, щасливі та горді, Пов'язані червоною ниткою сьогодні, завтра й надалі. @liliums_swamp #yrboo_вірші

ЗГУЩИК армія так як і школа добре навчила одного на льоту хапати знання видирати із рук мов провіант на відділення особливо солодке а треба чи ні розберемось ці позиції Сивий проводив долонею ще німці копали тактично грамотно тому оте все показував в іншу сторону до лахматої сраки а бліндаж махерики-херики копатимем тут і буде нам добре наше діло просте яма шість на чотири кутові підпорки з колод рів для стоку води перший накат плівка і ґрунт скоби які завжди в дефіциті другий накат поперечний хто б міг подумати що так буде затишно з метром землі над головою а наостанок Сивий хитро підморгує наливає згущик у мисочку і ставить в куточок а війна добре навчила іншого якщо має тобі прилетіти то прилетить але день йшов за днем і нас обминало і ніч за ніччю повзла тягнучись мов згущик у мисочку і одієї із них на диво тихої ми стояли в нічній морок очима промацуючи кожні шурхоти ловлячи на гачок вуха і з дірки в землі мов до себе додому виповз малий бородань картоплина поморщена у затертому кітелі вермахту і таланах на босу ногу шшшайсе – приказував він на мене косячись руссішш шшвайне – запитував у порожній кобурі шукаючи маузер на що Сивий йому простягав блюдце повне нектару армійського здобутого в сутичках данке – дякував щиро шурхотячи листям дубовим і посміхався беззубо лий йому молока приказував Сивий махерики-херики з ним кожного вечора лий собі пожалій а йому дай і буде нам добре я чув як він потім приходив тільки на зміни Сивого шарудів грудками глини наче листям дубовим смачно вилизував мисочку аж до блиску армійського а довкола нас колосились лани осколків аж поки машина із провіантом не застрягла в полях благословенного донецького краю і в ніч таку місячну зоряну ясную нам прилетіло жодна школа і жодна армія не навчить пити без дзенькоту зміни Сивого віддали мені автомат начальнику рао а тіло дружині тільки мисочка мисочка із дефіцитним згущиком залишилась на місці і тепер уже я доливав її кожного вечора аби наш сварливий бліндажничок не сердився більше на нас виповзаючи поночі з дірки в землі зморщений мов картоплина у потертому кітелі вермахту і таланах на босу ногу шурхотячи листям дубовим і примовляючи махерики-херики шшшайсе Сергій Рубнікович #рубнікович

рухаємось, вже є один вірш, є ідея перенести дедлайн до 14 лютого

Космос, що не має кінця. Космос, що спостерігає за нами. Космос, що відштовхує нас, Відштовхує від напруги. Нульова гравітація, що розслабляє, Розслабляє наші нейрони тіла, Пам'ятаємо останній день на Землі. Десятий рік як корабель летить До напряму невідомого... До нового життя... Всі сплять кібернетичним сном, Згадуючи життя їхнє на Землі, Але я ніяк заснути не можу З-за думок темних, Про Землю втрачену, Де повітря було свіжим, Річки бігли у напрямки різні. Музика лунала від краю до краю. Але дивлюсь я на зірки далекі, Що проводжають нас До домівки нової, Де чекає відкриття. Нові раси... Нові країни... Нова природа... Нова віра... Нова надія... Нова любов... Але ніяк не покину і не забуду Любов на Землі. @poetry_2022 #сябро

…А колись був сніг, і усе мінялось, і ставало кращим, а ми — із ним. І збивали з ніг хуртовинні шквали, але це здавалось таким смішним! І вітри бриніли морозним хором, із якого кожен ловив своє. А із неба пильно дивились зорі. І одна манила у Вифлеєм.   А колись був сніг, і від того — щастя, ніби більш нічого не треба нам. Він пішов до снів і не попрощався, а зостались холод, чума, війна, і розбите градом вогке‌ болото, і вітрів пере‌співи у пітьмі, і міста, яким неважливо, хто ти... І, скажу по правді, якби я міг   зачерпнути з вічності сутність світу і її вмістити в єдину мить, я обрав би січень і тьмяне світло, що кидає місяць на плоть зими. І на тихі вулиці з-за порогів долітають гамір, тепло і сміх...   А вгорі — розтулені жмені Бога, Із яких на світ опадає сніг. /// @nikolasson #ніколассон

Залізні колії Розділяють і з'єднують, Шепочуть про миті В яких ми разом. Якби я вмів Про любов писати, То описував кожний Оргазм твій. Я б розказував світу Про твої очі, Що схожі на соняхи Зелено-жовті. Все буде ще, Але буде трохи потім, А поки на схід везе мене потяг. Де замість опадів Смерть та сльози, Де люди живуть Наче на вулкані. Там в пустій квартирі Сумує постіль, І казковий мудило, Що тебе кохає...

Коли плаче відьма, десь помирає світ, Створений нею і зламаний також нею, Коли плаче відьма тане одвічний лід, Й відчиняються навстіж Закриті назавжди двері, Коли відьма плаче Море виходить із берегів, І з'їдає сушу, і стає таким темним-темним, Коли відьма плаче народжуються сотні чорних котів, Й похмуре небо стікає повільно на сіру землю, І земля прокидається, солодко потягується, Струшує сон, І розквітає на ній щось нове, щось невідоме досі, І мільйони сердець починають битися в унісон, І тоді відьма бере себе в руки, посміхається й тихо говорить "Досить... " Іра Спірідонова

Веселка Пробачте, та я буду першою в черзі за сяянням червня в рубінах черешень, за спокоєм плеса. Слухняно-нечемна, мов Пеппі за тридцять з уявним конем на веранді. Панчохи у стомлених мештах по травах ідуть до підніжжя нарешті. Втрачаючи ніжність, збираючи рештки любові до світу, вирощую шершнів, і стійкість до болю, і лапки волошок. Їх небо поволі складатиме в кошик. Навчаюсь потрошку, як бути собою — найкращою з версій семи кольорів. У спектрі — свобода. «Не здамся без бою», — мелодія рветься крізь копії днів. Олена Галунець Вірш, написаний за завданням конкурсу @ccaatt_ffooxx @virshoplitkarka #олена_галунець

Народе, я і мої друзі поети запалять вогні на відкритті персональної виставки неомодерніста Олександра Мещеряка в цю суботу 8-лютого. Відкриття виставок — це топова прикормка і, власне, все найцікавіше, що відбувається на виставках, відбувається на їх відкритті: від перформансів до кейтерінгу. Захід благодійний, збираємо на авто. Тож приходьте подивитись картини-рефлексії останніх років і послухати живу музику і живу поезію. Пилипа Козицького 5 17:00

Вірш-туман Вулиці гнуться під тиском сутінків і провин. Вулики груднем й бензином внутрішньо обросли Купами бруду, любистком, сумішшю трав і мли. Музика буднів у звичках сумнівами звучить. Зрушаться дюйми блакиті, слухаючи глибінь. Кутики вуст покосились смугами сновидінь. Урвище душить безкрилих, рвучко кидає в тінь. Куриться пруття: в горнилі купами ватра їсть. Вугільна пустка – безвихідь, душно, благослови... @olesya13r Вірш взяв читацьке в позаконкурсних римованих на Котолисах.

Playlist сьогодні я трішечки гей - камбербетч у чорному, пустовійт в панчохах зустрінь мене випадково за обрієм біля старої книжки ох, якби ж то згоряю в таксі обійми міцніше за подих п’янкої тиші та люби квінтессенція сен лорана останньої колекції твої гостроносі любить вулиця, як  і все гостре - голки, почуття, чилі у тості, темне крафтове невичерпне мистецтво самотності піти навспак лицем у вогні міста впасти кохатися як ніколи більше якщо ти - вона, світ світліше так, не кохання, але щось схоже на мереживо на зап’ясті пекуча шмінка [не твоя] та хто заборонить якщо я відчуваю, що ти п’єш та про що думаєш коли формуєш свій playlist @viknapoetry #верле

Чи буває отак, що посеред буденних проблем, Океану завдань, що тебе поглинають за мить.  Я зустрів неймовірну людину. А, може, ти стріла мене? Неважливі деталі. Кохання - це сила. Ісус говорив.  У словах та у вчинках - повага і трепет душі, Як же можна так сильно і вірно кохати і серцем, і тілом. Я, мов давні герої, щодня поспішаю мерщій, Щоб припасти до рук в поцілунку. Кохаю всеціло. По ковтку поглинаєш мене в карнавали вогнів, Я не можу пручатись. Це вище за сили людини. Ох, безбожно чарівна. Моя, безумовно. Що дні, Я готовий роки віддавати. Тобі. І ніхто вже не спинить. У прадавніх сувоях, у книгах великих, священних, Я читав про такі почуття. Та не вірив ні разу. Бо і сонце моє - у очах. Неймовірно, це святості трепет? Хто подумати може. Коханню так легко нас вразити. Не буває раптово. Не буде ніколи дарма, Бо у кожному кроці Усесвіту сутність священна. У посланнях одвічних єдино звучить: "не пускай", Що твоє - то міцніше тримай, поміж раєм та пеклом. @dmYmast #занков #дмитро_занков #сад_деформації

Море дихає чорним теплом, Розгортається, мов полотно. І три комерсанти сидять за столом І порівну ділять тепле вино. Туману встояне молоко Затікає до піджаків. І перший збиває своїм кулаком Хрустких метеликів і жуків. Бо в серці в нього пекучі вогні Палають невідомо чому, І темна хвороба останні дні Роз'їдає легені йому. Він уже знає, які дива Є в цьому мороці і молоці, Що значать насправді зелені слова, Наколоті на його кулаці. Все, що він бачив, – нічні міста, Портові крани і вантажі, Тривога, яка вночі вироста І топчеться тобі по душі. Все, що він чув, – старі кораблі, Друзі, розстріляні впритул, Жінка, яка в готельній імлі Розповідає щось про Стамбул. Тепер він у цьому тумані сидить І знає все, і йому все одно. І другий завжди йому дасть кредит, А третій запропонує вино. І я хотів би в кінці життя Купитись на цей солодкий обман, Перш ніж відчалити без вороття, Перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице З друзями, котрі все знають давно, Знають, але не говорять про це. Сергій Жадан #жадан