Храм поезії (🖤)

Дорога Кров'ю окроплю дороги, що хилять до мандрів. Доля стріча то горою, то ровом. Немарно Капці взував та думки шнурував, бо бажання Вранці женуть в манівці. І нехай не востаннє Стопи камèні фарбують червонцем, а сонце Цілить у очі проворним промінням, та що це? Біль замовчав. І живильно вродилася злива. Влила вмить сили, хоч я й не просив. І красиво Томні дерева омили розпатлане листя, Душі пречисті це листя. І стежка пречиста Ноги розлогі веде до новітніх початків. Дякую Богу за ще один крок до світанку. Дякую Богу за квіти в нових починаннях, Фрукти кохань і бажань. Хай занадто безкрайня Спершу здається ця стежка, що долею зветься. Врешті ж у Рай приведе, най і в пекло, де мрець я. Може, у спину плюються, не знаючи суті, Боже, я не ображаюсь, мій вибір — забути, Тихо простити і йти по камінню до краю, Пальці зросити росою і кров'ю страждальця. Плани горланять, та поки є я і дорога. Щастя — за рогом. Ведіть мене, ноги, До Бога. © Іван Добруцький #вірш

місяцю місяцю як тепер жити брате я половина себе – що із мене взяти що я віддам як заледве сама щось маю все що моє я в єдиній руці тримаю коби ти місяцю з неба спустився милий я би довіку тебе на руках носила вийди – до рани раною притулися може би ми половинами тіл – зрослися ірина шувалова #шувалова

Навкруги жалітимуться, а ти веди, Бо ж недоля й ремствування залюбки Будуть супроводжувати кожний крок, Доки не натиснути на гачок, Доки плач нестримний, з глибин душі, Шпальтами газетними не скричить, Некроепілогами не змовчить, Аби "НЕ" лишити, якщо не "ЧИ?" Нарікати легко, та ж є за що, Чи ти винний в тому, куди прийшов? Чи ти винний в тому, що світ зборов? Ренесанс — Червоний. Тому що кров. Кров усіх, хто спробував гарт на смак, Запеклась в обривках газетних шпальт. Ґніт згорів від гніту, та світло дав. Думали, дворняга? Ні, вовкодав. І коли скінчилась твоя війна, Кожний, хто хотів, той тебе (в)пізнав: "Химерник-характерник, залюблений у слово, Весною вийшов з диспуту вистрілом у скроню". Ироди радіють, ироди святкують: "ЛЬодяніє тіло, бо ж партійна — куля! Од Москви не з'їдеш, лишень в хлібовозці! Втік від правосуддя? Вистачило ж мозку! Ич який, узявся рядувати р'яно, Йти супроти старшого? Авелю, ти п'яний?" Чи ти винний, Авелю, що прийшов? Ренесанс — червоний. Тому що кров. Кров усіх, хто спробував гарт. Ну як? Кров усіх, хто витримав. І твоя. 02.08.23 ©️Неофітка📿

Вимпел "Я просто, ‒ говорить, ‒ вірю, що все заріша́ли. ‒ І ллє собі в чарку, і важко зітхає з жа́лем. ‒ Ти ж знаєш, вони-то по тєліку гарно стелять, На ділі ж усі там однакові ‒ путін, Зеля... Оці контрнаступи, відступи, перемоги ‒ Давно перетерті. Ну ти ж не дитя, їй-Богу! Усе це ‒ питання ціни без ідей, моралі... Звичайно, не хочеться, щоб пацани вмирали, Та що вже поробиш, як їх надурила влада? Ми ‒ люди маленькі. Рішають великі дяді..." "Як скажеш, ‒ киваю. ‒ Рішили. Усе даремно. А що зарішали? Найперше ‒ що ми помремо, Що наші міста перетруть на пісок і вітер, А потім дітей заберуть в яничарську свиту? Зійшлися на тому, що нас убивають, нищать, Щоб ціни на нафту зробилися трохи нижчі? Чи що там? Зрубати бабла з сухпайків на крису? Зробити в Європі наступну мігрантську кризу? Змастити слов'янською кров'ю зіонські жорна? Підвищити продаж Ельфбарів, Нон Стопу й Бьорну? Я ж правильно викупив суть їх масонських цілей? Як добре, що ми їх, братику, розкусили! Якби не рішали ‒ то дивно було б доволі, Що хлопець, якого ти бу́лив у старшій школі І дивний ботан, із яким не сідали в класі, І старший сусід, що працює в Сільпо на касі, І дівчинка з синім волоссям із тво́го вишу За тебе та мене у сотню разів мужніші! Бо ти ж не зі стра́ху ховаєшся від повістки! Була б то війна, ти б давно уже був у війську ‒ Найліпший боєць, найгучніший за правду рупор! А тут ‒ порішали. Комусь же воно на ру́ку? То й ми не дурні, щоб вмирати за дядю, друже. Якщо порішали ‒ то хай депутати служать. Як добре, що ми це усе довели до ла́ду! Й коли серед ночі у двері вгатять прикла́дом, Гукнемо: "Усе ж зарішали! Ви що, не в курсі?", Нам скажуть "Простітє" і звалять назад до Курська. І квіти проклюнуться з дул і зростуть на шанцях, І мертві здіймуться з могил і підуть до танцю, Й диктатори миттю від розпачу склеять ласти! А там потерпіти ‒ і можна врубати Басту. Бо ж ба́йдуже, три́зуб чи курка вінчає вимпел. Як добре, що все зарішали! За це і вип'єм." (14.ІХ.2023)

Пташко, Твій голос вкриває росистою ковдрою, Твій тембр відчутний в печерах нудьги, Він серце пронизує звісткою гострою, Він лагідно стримує все навкруги. Співом П'янким трав'янистим, як чай із куплетами, Яким пригощала в квартирі своїй Привітлива вчителька, співом розплетеним За вікнами зойкав тривожний відбій. Раптом Обірвана пісня. Від захисту Божого Сильніші ракети та бомби брудні. Так важко дається скалічена розповідь Про щем в Епіцентрі у пеклі війни. Місто Скалічене лункістю вибухів-смертників. Не випили чай, всох лимонний пиріг. Там попіл та дим з'їли в згарища нетрищах Пташине серденько та лагідний спів. Харків! Щодня потерпає від болю та обстрілів, Там в урвищах і під завалами час Спинився. Лиш з неба загиблі помоляться: "Закрийте зруйноване небо над Ха..." 02.06.2024 © Оксана Мовчан, Олеся Репа

рилз, що ти надішлеш близьким між новиною про повернення наших, черговий похорон, варварську забудову чи по-зрадницьки перейменовану вулицю схожий на паскудне рятувальне коло і неясно, кому це поможе більше їм чи тобі але що б не надсилалося, це не просто я-повідомлення, це я-тут-повідомлення, мені-небайдуже-повідомлення повідомлення у-мене-нема-сил-на-букви-але-є-на-тебе коли мені кажуть *не надсилай мені нічого, мене на це нема* я зіщулююся і думаю перелякано: *а як же я дам тобі знати, що мені небайдуже, коли розгублю всі літери, га? це що, доведеться чекати на нову сториз, щоб поставити вогника чи сердечко? ого, оце тобі, ну добре* й так по-дурному тицькати на оці всі кнопочки, але що робити, якщо це те, на що тебе вистачає на кнопочки і на меми дурні, на гумор, який на голову не налазить реальність теж не завжди налазить, чесно кажучи, але її не надягати, нею жити, тому тут без варіантів резюмуючи якби Подерев'янський подивився на мій директ, то написав би не про масло а Декарт сказав би: *я шлю рилзи, значить я існую а що робити? якось же тре показати, що ви є одне в одного, коли слів нема вже ні в кого

Гордіїв вузол відвертого погляду вже тисячі схожих ночей, проте і сьогодні так само взаємно гостро і голо, як у першу ніч, що стала початком для тисячі обсидіанових наступниць. Так природно дихати на твою шию, розкривати руки пелюстками лотосу, стебло якого піднімається вздовж центра живота, щоб потім винирнути над сонячним сплетінням бутоном, миттєво розквітнути і осипатися за тисячу терцій. Лисичка з лісу

Дефект Я ніколи не був дефектним — ідеальний сегмент суспільства. Не курив. Не вступав у секти. Не лягав ночувати після Одинадцятої години. Не виходив за межі двору. Не псував з пацанами стіни — просто часом крутився поряд. Я щоранку ішов до школи і ніколи не мав прогулів, Я вдягався у сірий колір, щоб не рушити гаму вулиць, Я ходив по старих маршрутах і не спізнювався додому, Я вважав, що бухло — не круто. Я приносив у дім дипломи Всеможливих навчальних двіжів. Я був довбана гордість школи. До сімнадцяти якось вижив. Далі все понеслось по колу. Універ не зламав рутини — просто трішки її розбавив, І продовжувалось невпинне існування у межах правил. Готуватись на кожну пару. Зазирати в прогноз погоди. Зберігати порожню тару — ну, бо раптом відключать воду. Паспорт — брати завжди з собою. Прокидатись о восьмій ранку. Не ходити на мордобої. Не тинятися по гулянках. Не встрягати, якщо побачиш, як на вулиці б’ють невинних. Не шукати подвійних значень ані в репліках, ні в новинах... І в страху, що де-небудь влізу покидаючи рідні стіни, Я ніколи не йшов на ризик і тікав від своєї тіні. Я боявся всього нового. Я дрижав від дзвінка у двері. Переходячи за пороги майже виключно на папері. Я лишався у межах норми. Ну і що, що нема свободи? Так зате не боїшся шторму, доки плаваєш в тихих водах. Не відбудеться щось погане, будеш ситим, здоровим, цілим, Доки все йде у межах плану і не треба вкладати сили, Щоб ламати загальний вектор, пробиваючи шлях натужно. Я ніколи не був дефектним, бо для цього потрібна мужність. Спільна праця несе красу — і це, погодьтесь, уже немало Механізми тому й працюють, що працюють усі деталі. Бо для чого людині воля, якщо буде спокійна старість? Я дефектним не був. Ніколи. І тому я дефектний зараз. @nikolasson

Людина, яка хотіла бути щасливою Сину, привіт. Скоро ранок різдвяний настане. Я вбив людину, яку ж і любив до нестями. Знаю, невдалий початок різдвяної казки, вибач за те, що її розділити нема з ким. Жив я без сина. Його заміняла робота. Ріс ти без батька. І ріс із тобою твій спротив. Шрами твої без мого співчуття заживали. Ти дізнавався про мене з газет і журналів. Біла кімната. Повітря, просочене спиртом. В тиші надія шепоче: "Ось ліки, ви пийте." Але нечутно пливе силует коридором: жінка із текою змотує нитки історій. Довго вдивляється в списки імен в синій теці, ставить помітку, чиєсь зупиняючи серце. Светр на ній має колір столітнього пилу в гривах конячок, яких ми в дитинстві ліпили. Я в цій лікарні всього лишень другий вівторок. Мама тобі не казала? Ти знаєш, учора в гості гукнула мене п'ятирічна сусідка разом погратись в палаті опісля обіду. Тихо спитала: "А ви її теж боїтеся? Тьотю, що пише червоним олівчиком в теці?" І додала: "А чи холодно вдома у смерті?",— звично пігулку свою розламавши на чверті. Вранці зустрівши ЇЇ, я сказав, що готовий. — Я не по тебе прийшла. Ти ж збирайся додому. Біля сусідніх дверей зупинилась. Раптово все зрозумів, вирвав теку й побіг коридором. Вбити когось дуже просто, якщо є автівка. Все, що для цього потрібно — лише захотіти. Кілька секунд. Перешкоди життєві — на друзки. Спалах. Удар. Тіло м'якне, думки у напрузі. Знову цей светр. Сумні, розчаровані очі. Нащо мене ти рятуєш? Постав уже прочерк тут, серед крові й заліза гарячих молекул! "Ти не повинен померти. Верни мою теку. Тільки життя за життя. Ти готовий віддати? Зникнути, стертись як чийсь чоловік, син і тато? Інший в них буде. А дівчинка житиме далі. Правда, тебе не було, то ж вона й не згадає." Сину, пробач, я завжди обертався довкола сонця, яке я вбачав у собі. Хай гіркою казка вдалася моя, ти напишеш щасливу. Я ж своє щастя збагнув. Бережи себе, сину.

Може, ми більше не Аргонавти? Руно не вберегли золоте… Ми забутих думок космонавти, — через бурю мчимо навпростець. Може, ми не хотіли казати світові те, що ми не "окей"? Легше біль закопати наза́вжди й мовчки стерти сльозу із очей… Ми не вміли або просто не захотіли ключ до серця дібрати, тож ми на порозі у мрії сп'яніло в мертві вікна лупили крильми… Ми загублені в снах ловці долі, – наослíп штурмували моря… Крок за кроком спішили поволі. Все! Приплили! Зупинка "Земля". Причепили ми шхуну за якір і акулам скормили скарби… Чи то з відчаю, чи з переляку відступилися від боротьби, хоч не рік і не два дрейфували між вогнем метеорних дощів… Наша місія була провальна? …чи це ми так-собі шукачі?? Ось і все!.. Корабель поламали як і мрію — на металобрухт. Говорили: "Пів світу замало!", а тепер що?! Запал раптом вщух?? Певно, ми таки не Аргонавти, – нам так часто бракує пригод… По судинах стікається нафта в океан механічних скорбот.

реальність відчувається як кошмар. зранку цигарка, дві, три, чотири замість сніданку. в темній квартирі спекотно на ранок. реальність відчувається як бед тріп. заливаю у каву окріп. рахую думками часу відлік. за самозвинуваченнями ти зник. прямо на дивані у вечір перетік. звичка формується не один рік. простіше робити те, до чого ти звик. потік свідомості нагнітає. з таким життям мене не пустять до раю. я - джедай, мій світловий меч - залежності і я відсікаю все, що раніше мені належало без розбору та обережності. своє невігластво я виправдовую хворобою. я хвора на тебе, на неї, на нього. і стримуватись - точно не мій вибір. я обираю бути тут і обираю бути вільною. з бажання діяти без обмежень я збудувала собі клітку, де за мною стежать. святі теж брешуть. я обираю бути грішною, але собою. і так виходить: в брудній квартирі підпалюю одну за одною.

Ти знаєш, до цього я ж і не знав Облич кохання. Малий, звичайно. Бродив степами, дрімав дощами. Інакших зовсім не бу‌ло планів. Нарешті – зустріч. Як завжди – раптом. Едем за рогом, якщо не ждати. Берись за руки, не бійся танцю: Удвох палати найкраще вранці. Дивись у очі – із іскор, тріску! Еоле, благослови цю близькість! Беру в дружини тендітну Авру. Одній їй буду лящати славні! Любити полум'я – гідна справа. Я Їй сплітаю корону лаврів, Чолу коханої так присталу! Еоле, вибач. Її не стало. 07.06.24 ©️Неофітка

Зграя Пташок осідає на шиях Багряним,тілесним чи чорним шнурком. Слони заплелися в намисто так вміло, Торкаючись хоботом і хвостом. Заграли зеленим янголи в лісі, Ошатно сплелися дукати у ряд. Смакує вся нація вишні у тісті- Варенички ріжками вгору висять. Зоряний шелест погойдує місяць, Що бронзовим сяє і золотим. Зимові птахи чиїсь мрії всі здійснять, На вýхах у когось сидять Голубкú. Кераміка, дерево і скляний бісер. Усе оживає у твоїх руках. У світі є в тебе важлива місія- Намистом своїм рятувати міста. Вірш-присвята Олі Ритик У вірші описані прикраси: Пташка, Мудрість Сходу, Лісовий янгол, Ошатне, Смак нації, Зоряні шелести, Зимові птахи, сережки Голубки. Їх можна побачити тут

день пада на бризки - і тисячі іскор проходять крізь шкіри товщ. усміхнений час гойдає колиску і дивиться на цей дощ, говорить: …смілива - підставити тіло. згадала ж, за чим прийшла. це все, що хотіла. відчути хотіла. у тілі твоя душа. це все, що вона затівала - танець. з азартом і зарання - ні страх, ні соромʼязливий румʼянець - ніщо її не спиня. і робить усе, що їй заманеться, не знаючи до пуття. смілива затія - підставити серце і жити отак життя.

Що ховає вона під одягом? Хтось: — Праведник називає це соромом! грішник — розкутістю! а коханий — відвертою щирістю. Хтось: — Що ховає вона під одягом? За таке палили на вогнищі! За таке жбурляли камінням! Зараз — чорніють лише піднебіння. Хтось: — Що ховає її одяг? Цілунки тих, хто вже не поряд. Страхи, кохання, сором, хтивість... що видає зрадлива шкіра. Хтось: — Що ховає вона під одягом? Хм... це щось про Содом і Гоморру? (Ніхто не слухав її та й не вірив, що під одягом має лиш тіло). Xandr

Марс 687* (11.01.2024) Я не можу повірити досі й навряд чи прийму, Що ненависть сіктиме повітря і рватиме долі, Що торкнувшись до квітки* хтось може зачати війну, В буревіях руйнацій шукає хтось пристрасть хмільну Й в золоту колісницю запріг кровожерливих коней*. Шістсот вісімдесят сім днів сьогодні – Вже рік Арея* ця війна триває: Паплюжить, нищить, сіє небокраєм Лиш смерть і втому, біль і піт холодний. Болять серця і посивіли скроні. На червоній планеті альбедо* відіб'є життя – Світла мало для того, хто прагне дивитися битви. Коли гинуть найкращі, то зоряна гасне доба* Не лише в їхніх змучених і постарілих очах, А й в зіницях батьків і дітей, овдовілої жінки. Бог воєн і проклять, ще скільки візьмеш? Ми вистоїмо всі, хоч біль троїться, Бо наше небо, зорі та повітря, Свободу, обрій, рубежі та мрії Тримають ті, хто носить берці й піксель. 10.01.2024 © @olesya13r _ Переможець конкурсу "Вогні Марсу (ЗСУ)". Пояснення в коментарі.

Доторкнутись до неба рукою, Воно кличе давно за собою. Вдень мов пташка літаю за хмари, Чорну ж ніч розшиваю зірками. Доторкнутись до неба, а далі, Полетіти на землю з дощами. Знов піднятись за покликом вітру, Крила дужі даровані світлом. Розрізати потоки, та знати, Всі маршрути небесні без мапи. Шлях Чумацький посипаний сіллю, Руку дасть Андромеда сусідня. Доторкнутись до неба і стати, Наче зірка з Плеяд чи світанком. Вийти з піни неначе Венера, Кличе небо невтомно до себе!

язик кульгає між звуків і рима йому опора в голові забагато речовини вона сіра разом із серотоніном вимила навіть бога фронт когнітивної функції тримає прошарок кальцію просто не годуй себе літерами а літери мають рацію? розривай усі давні звʼязки особливо нейронні колупайся орбітокластом в собі така вже випала доля відділяй волокна від спогадів старих та страшенно затертих забувай що потрібно жити і що доведеться померти