Храм поезії (🖤)

*** на атоми розпалися думки, навіть найбільш вперті, в місті тісно, кисень сильно зв'язує свої вузли, а серед темряви шепочуть вікна про якісь відверті беззмістовності, поки час зупиняється і лягає спати, не обіцяючи прокинутись вчасно або взагалі; десь на чужих руках пишуться обіцянки до смерті, вони ще не знають, що для смерті ми замалі, переписуються вперше останні листи, востаннє втрачають доцільність перші; небо міцно тримає за горло будівлі бетонні, набридлі, тверді, має між собою ліниву розмову листя; цікаво, чи наші імена лишаться серед літосферних зламів розтрощеної землі, цікаво, чи ми мали хоч який сенс, хоч яке недоречне значення. tαtιανή #tαtιανή

*** на атоми розпалися думки, навіть найбільш вперті, в місті тісно, кисень сильно зв'язує свої вузли, а серед темряви шепочуть вікна про якісь відверті беззмістовності, поки час зупиняється і лягає спати, не обіцяючи прокинутись вчасно або взагалі; десь на чужих руках пишуться обіцянки до смерті, вони ще не знають, що для смерті ми замалі, переписуються вперше останні листи, востаннє втрачають доцільність перші; небо міцно тримає за горло будівлі бетонні, набридлі, тверді, має між собою ліниву розмову листя; цікаво, чи наші імена лишаться серед літосферних зламів розтрощеної землі, цікаво, чи ми мали хоч який сенс, хоч яке недоречне значення. tαtιανή #tαtιανή

do you hear that * зливу можна відчути за вітром ще за годину до того як вона розіб'є всі кроні дерев навколо будинку стає майже беззвучно можна тільки відчути тяжкі видихи дня що до щік долітають та липкими цілунками вкривають веснянково-рожеву шкіру час тікати додому й підглядати за громом із блискавицею що намагаються зустрітися та ніяк не зійдуться час рахувати секунди після появи блискавки і чекати закінчення дощу щоб пострибати в калюжах час згадати дитинство й знову полюбити себе безумовно й щиро ти чуєш себе? * @dadiart

​​І коли все скінчиться й почнуть заростати шрами, І буде все знов - передбачувано та усталено, Ми раптом побачимо, як постаріли наші мами, І раптом відчуємо, як ми самі постаріли. І не будуть тривоги міста тривожити, І не будуть сирени в підвали кликати. І не будуть могили нестерпно множитись. І не буде снайпер рахувати кліків. І вирви в полях - маком красно кровитимуть, І руїни-згарища зарясніють мальвами, І постане вибір - між "жити" і "далі жити", І заграє весна - такими забутими барвами. Перехрестя прицілів - стануть доріг перехрестями, Леза ножів - обернуться тістом і глиною, І залишиться - десь у невпинному Всесвіті - Цей післясмак - кави, пороху та полину. І тиша настане. Сторожко змовкнуть гармати. І не буде салютів, парадів, свята. Ми лиш будем своїх обіймати. І плакати. Обіймати і плакати. Плакати і обіймати. І це зле, ненаситне та хиже вогнище - Те, що зжерло доль та життів без ліку - Згасне. Здохне. Колись. А поки що - Землю - тримають люди. Небо - тримають МіГи. Василь Мулік

Космічний вітер виллється на обшир - Масивні зорі людству стали лишні. Тож дихай глибше,                             не збивайся з ритму, Квазари червоніють - що дорожче: Тримати спокій чи піти на ризик? У Чандра телескоп дивилось плем'я, Приписуючи роль собі важливу. Пульсуй спокійно,                                  час собі відміряй, Бо чорні діри, знаєш, не даремно Все поглинають: світло, силу, віру. Галактика роки мотає вперто - Свої, не наші, ми - дрібні та кволі. Лети крізь простір,                                  як нейтронні зорі, В конверт вклади хоча б одне лібретто - Зустрінеш долю, може, мимоволі. Кометний пил чужих діапазонів На крила ляже, зробить їх важкими. Танцюй під сонця                                золотим                                               промінням, Стирай кордони,                                істини,                                               закони, Допоки віск тримає вкупі пір'я... Із центру ядер виривались джети - Все виникло до нас і буде після. Люби,            живи,                       страждай,                                            співай і смійся, Малюй портрети,                                    спи,                                          кидай монети... З надією не збитися з орбіти... @olesya13r

* Цілую тебе так міцно… Ніби обіймаю Італію, Мандруючи вузенькими вуличками Флоренції, вицокуючи босоніжками Рам-пам-пам… Вбираю у себе весь запальний темперамент розпеченої бруківки, а тоді розчиняюся у прохолоді фісташкового морозива. Кожен провулок дихає історією. – Ciao bella!,– Вітається квітникар, підносячи в дарунок червону, ледь розкриту троянду. Зашарілася. – Grazie mille!, – дякую. П’янію від нічних вогнів міста та милуюся неповторними краєвидами. Місяць ловить усмішку на моєму обличчі, а вітерець фліртує з моїм довгим волоссям, прагнучи скинути капелюшок. Тримаюся за голову, подумки рахуючи до дванадцяти, неначе попелюшка. А ти ще й досі продовжуєш відповідати на мій поцілунок… Оксана Лихогляд

Кубики льоду повільно танцюють на вигинах спраглого тіла, Я плавлюся воском від хтивого руху і краплями падаю в ліжко; Пекуча вологість залишить на шкірі свій доторк, а пальці нишком Дозволять зробити мені усе, чого я давно хотіла. Шибарі стискає мене в обіймах і ти мій одвічний ідол, Котрому я буду старанно молитись під звуки своїх оргазмів; Від лоскоту ніжно-болючого струму забуду про все одразу, І пошепки буду благати тебе, аби ти продовжив діло. Шаную моральні закони здебільшого через оральні ласки, Суспільство плюється, бо як так можна? Від лукавого це, мабу‌ть; Та я до тремтіння знаю, якими ласкавими ці табу Бувають, якщо ти порушила їх, бо спокуса є надто ласа. @sadlovawrites

Снилось, що я потрапила в Велику залу Хоґвортсу, але професорка Макґонаґл мене вигнала, бо в мене не було пропуска. Але я встигла побачити Гаррі Поттера. А потім я пішла в Міністерство Магії чекати аудієнцію з приводу темних людей, які заполонили маглівський світ.

мої європейські однолітки не знають, що таке війна. вони мають здатність планувати і здатність жити сповна. в моїй країні молодь вигризає свободу й життя кулями та втратами частин власного тіла. дехто з них буде чути, але вже ніколи не побачить цей світ своїми очима. європейські однолітки прокидаються від будильника, що голосно дзвенить. в моїй країні люди прокидаються від сирен і ракет. якщо взагалі пощастить. європейські однолітки будуть захищати магістра. мають спокійне майбутнє і без тривог будують сімейні гнізда. мої беруть відпустку на два дні, аби швидко розписатись у військовій формі. їх кохання — це обручки з фольги в окупації та полоні. європейські однолітки за кавою обговорюють спокійні новини. для моїх вже звичним є те, що під завалами знайшли ще дві людини. європейські однолітки обирають вбрання на шлюб. мої — обирають сезонну броню. вони ходять до ресторацій і мають щирий та радісний сміх. в моїх — голос міцний, але вогонь у очах вже застиг. вони вибороли право жити ціною власного життя. і провина за те, що ти жива, вони ні — це близьке відчуття. і не маєш права скаржитись. і маєш мовчати, навіть якщо буде далі боліти. ти збираєш себе по шматочкам щодня, бо навіть якщо і не хочеш, то відтепер маєш жити. @winetina

А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. Іолана Тимочко

Юні та малахітові Будинок для літніх людей пофарбовано в осінь, Щоднини в нім відлік веде таблетований розсип. Тепер, до пробудження ночі, кружляти би вільно, В четвер для прибулих охочих буття - в кінофільмі. В нім - знову п'ятнадцять, смарагди замінюють старість, Всім кльовим - на танці, петардно радію, в нарядних Сукенках панянки вицокують мештами танго, Фламенко. Я п'яний нівроку - і вперше. Так спрагло... Безумці в футболках "Нірвани" ногами гепардів Все б'ються в футбольнім повстанні - програти не варто. Наївно-зелені, аж смішно, та радість печальна, Свавілля - на сцену! Хай тішить завзятих й надалі. В наступному кадрі - коханням заквітчана юність, Настуня порядно благає обійм привселюдних. Непевно голублю під посміх бабусь й стариганів, Заплетено губи, волосся здалося прегарним. Нова епопея, я ж бороду здерти не проти: Кружляю алеєю: молодість, метри хіп-хопу Вливають нектари у вуха, ідемо з сусідом. На чай - і на пари, Андрюха. Даремно сидіти. Пора до спочинку, та фільм розчинив до останку, О, радо в будинку - похилим налили світанків. Примчав до фіналу той фільм, що знаходить охочих: Причал занепалих, уклін перед подихом ночі. @real_dobrutskiy

* * * людина, яка нікого не любить, нікого не втратить на цій війні, у цій землі не залишить вирвані клапті юності, серця, майбутнього не розсипеться, навіть не піде тріщинами, гідними золота тріщинами, крізь які мусить заходити світло, а натомість вдирається студена густа безнадія як же добре тобі не любити нікого, яке ж це благословення, який дарунок долі в темні часи не мати коріння, яке тримає, тягаря турботи, привʼязаності за плечима, туги, що всвердлюється зсередини і ламає кістки, мов у катівні йти землею, якою розсипані жовті кульбаби, почорнілі жита, стіни й дахи, уламки життів у безжальному витку історії не задихатись від співу пташки, що повторює ту саму розпачливу пісню знову і знову, від залитого кровʼю вечірнього неба просто йти без страху в незмінному напрямку — будь-куди, аби тільки вперед людино, яка нікого не любить, невмируща, бо давно вже померла, — та чи жила? Юлія Мусаковська

Полон епітафій У гущі нав'язливих сумнівів мозок шукає затúшні куточки, щоб видих судомний зробити. Шукає уперто причини, щоб жити, та давнє минуле дере барабанні перетинки спритно. Ці будні пройдуться по ньому, ці люди зжирають останню можливість триматись. Тютюн вже не манить, тривога наносить удари по ребрах, гортанню забавиться нервів клубок. Знов купує тюльпани. Вона так любила торкання пелюсток до шкіри. Вона так любила червоні обійми... Цей запах спокійного щастя. Всміхнувся на мить. Далі сірим туманом з легень укривав сонне місто. І плакав. Несе їй найкращі тюльпани і тугу нестямну. Спиняється, вкотре читає слова, які знає напам'ять. Полон епітафій петлю знов затягне. Вже рік, як убили ракети, як бачив востаннє. Він пробував жити, старався за двох. Неможливо. Не вийшло. Та завжди є хід запасний. Він заводить машину. Рушає. 120. Ось дерево. Злива. "Чекай мене, мила! Вже світ не тримає, свобода..." @yapenumbra #вірші

ТРЦ під відкритим небом Речовий ринок Троєщина – Міжрасова квітка оргії співжуйства: Тут і озабочені турки, і плодово-ягідні айзера, і заглиблені у себе українці, безмилавжопні китайці, цигани-інтуїти, узбеки-насваїсти, негри-науковці й інші приєвреїні мусульмани. У 90-х там, на піску, торгували з розпухлими обличчями побиті китаянки, Коли я ще не вміла ходити, а лише бігала, вперше купила в них костюм шорти і майку за 70 купонів. У 2000-х їздила туди виключно накурена, скручувала на балконі «утку», дивилася на Трою через Биківнянський ліс, пихала один напер і їхала 555-ю маршруткою від кінцевої до кінцевої, ще й хватало тяги на походити і всі були такі уважні і позитивні – то був цілковитий candy flip. У 2010-х там було представлено фабричне якісно-шкіряне взуття з Дніпра, Харкова, Броварів, Одеси, Луцьку, Києва – магаз взуттєвий коло хати і в тцк не загребуть/ А тепер, у 2024, там торгують китайською паллю і брешуть, що то справжня Пума з ліцензійною прошивкою, Карл! От на товкучці біля Республіканського у 89-му отам була справжня Пума, без ніякої там прошивки, на клею з кігтів лап самого Ніцше, з гігантським язиком як кадик Канта, на три розміри більші за 300 рублів, які я носила з 9-ти до 14-ти і всі в школі знали мої кросівки. Я кручу в руках китайську репліку і запитую: – Де все українське якісно-шкіряне? І нарешті чую правду, що фабрики стоять, освітлення немає, людей немає, виробництво призупинене і все довкола мене стає схоже на суцільний китайській кросівок. І Тесла схожа на китайський кросівок, і Лєксус, і моя корейська Хьондай теж схожа на китайський кросівок. І я пливу у китайському кросівку ніби по річці Цзиньша, що в Юньнані, поміж рядами і контейнерами, повз терикони аліекспресу – вони як райдужні гори Чжане в провінції Ганьсу, як припливи Цяньтанги серед пів Евересту лахів і ось нарешті я випливаю на оптовий Шанхай з сумками, іграшками, штанами, заколками, окулярами, блоками шкарпеток, китайською вуличною хавкою пересмаженою і пересоленою, де їдять, пердять, міряють, міняють, не вимовляють шиплячі і навіть Бог на картонці вдягає свій старий китайській кросівок і дає мені ним розлогий підсрачник. Я відчуваю глибоке розчулення, Аскетизм, Чистоту, Милосердя І прошу у Бога Хоча б рОчок ігнору великого китайського кросівка! А потім привожу чоловіку набір трусів з польського Резерведу і запитую ну як? Він каже: – Хуй звикає. Анґа Зелена

Місто тобі не кориться, хоч ти у ньому пливеш і пливеш писком дельфінів у морі цін і брязком монеток на решту. Скелями стелиться рідний район, а хворі панельки чхають. 57 і 5  — код її домофона, 57 і 5 — схема хайку. Ти розчинився у буднях цукром, спогади випив із чаєм. Кажуть тобі: та забудь ту суку, нащо у снах обіймаєш? Небо облизує бруд із труб. А пам'ять, мов сонце, не згасла: ти пам’ятаєш, як батько грубо вдарив у шостому класі, друг перевтілився раптом в Брута, страх — у панічну атаку. Виє у заростях вітер маршруту, що ти відклав, на згадку. Ти пам’ятаєш, як вмерла віра (в себе, в людей) остаточно. Ножики спогадів ріжуть нерви, нащо вкотре заточуєш? Леза залізли й дістали жили. Човен Тесея не тоне. Як позбуватись химерних напливів, що випускають стогін? Можеш трухляві до‌шки міняти, та без химер — ти вже інший. Може, той самий, але затятий. Викинув зайве — вже ліпше. Місто тобі покориться, бо, якщо довго пливеш і пливеш, часто звикаєш до моря цін і мнеш орігамі із решти. Світ забивається між цвяхів, а спогади туляться в стадо. Лиш забажай те, чого хотів, — і Джин вилітає з Багдаду. Олена Галунець @virshoplitkarka 🧞‍♂️

А ще мій старий вірш про червень з новим фото червень червень їж похапцем, ти ж бо голодна до полуничних заграв солоних стікає по тілу бог прохолоди лягає на груди і лиже долоні місяць для милості й меду на тіло тоншає шкіра, зриваєш руками струпи кривавлять, море міліє ось тобі дівчино, на тобі камінь на тобі ночі для першого відліку повні трави надії на тобі літа черговий відтинок тільки збережи З книги «Риби і птахи» Фото Анастасії Куберт

Не збитися на шляху, не спитися, у спину сичать наступники. "Сутінки" — не тупе кіно, а коли тобі "за" і не знаєш як далі бути. Вити на місяць хрипом, чи светри спицями? Ось тобі олені до Різдва. Хусточка — серце, хрестами вишите, згодиться на ГРЗ чи маловідомі віруси, будеш сякатися, згадувати. Як очі до неба звівши, ви́лося вдвох, велося. Чим пахло моє волосся, коли протирав ним море з глибин очей: нестримне таке, солоне. Хвилі підточували миртові береги скелястих кордонів спокою. Хотілося врятувати і вберегти, за давньою звичкою, та вірянинові не гріх пожертвувати спасителем, так здавна склалось. Спогади — в мушлю, мушлю — у келих віскі. Близькість — неприпустима, бо вечоріє, не роздивитись ворог ти, або друг. Коло за колом, наточую перламутр, на дрібку солі, лишеної на згадку. Ролі розіграні, льоду не треба, дякую.

це було наше перше проникнення: страх голок (хоч як не змащуй вазеліном) нікуди не зник, я просто довіряю твоїм пальцям. жінки так бояться жінок що люблять жінки так люблять жінок що бояться тільки би не порушити емоційну мікрофлору, бо забудеш, як плакати. тільки би не завагітніти чоловічим поглядом, бо забудеш, як бачити. а ми навіть окуляри маємо! (так ти ж їх ніколи не носиш!) натягнеш латексну серветку замість лінзи — побачиш мій сон. сьогодні шукатиму веретенце. — навмисне? — навмисне) я довіряю своїм пальцям.

Зараз Лисичка з Немаксимом будуть судити "Чорну перлину", доєднуйтесь до етеру!

▸ Пляма Я ніхто в твоєму житті, як би ми не намагались це виправити, Я ніхто, і такою точно залишусь навіки, назавжди, без сумнівів, Я лиш пляма у просторі повному криками тихими, Я лиш пляма, спотворена тінь емоційної куряви. Я - система, що згубила власні паролі - не підлягаю ремонту, Я - система, де щирі думки замінили найагресивніші віруси, Я лиш дурість, що має подобу неправдиву, аморфну, Я лиш дурість, бо все ніяк з навчання суті не винесу. Я - рана, що багрянцем розпливається по тілу невпинно, лякаю, Я - рана, згусток крові, атомна зброя, що спричинює вибух у серці. Я лиш мотлох, зачинений непотріб в старому сараї, Я лиш мотлох, що крутим чомусь на перший погляд здається. Ні, я гірше. Я - компас, що давно втратив всі орієнтири, гублюся, Я - стара гілка, що хапає одяг, бо власні квіти давно вже зів'яли, Я - рвана штора, а зоряна ніч - нездоланна спокуса, Я - паралельна реальність, в якій              ніколи                        тебе не буває.. @liliums_swamp #yrboo_вірші