Храм поезії (🖤)

все, що ти можеш, хіба що молитися, смерті трапляється теж помилитися - не признати своїм ось вона йде польовими стежками, з серцем, зчерствілим-зісохлим на камінь, серп затупів коники в травах сюрчать безстременні, літо знімає безпеки ремені, та не ведись на пахкотіння цих трав, шарудіння, неба безодню і птаха за тінню, що може увись тінь та і тиша в степах тимчасові втиснешся тілом у землю любові мимо, не бачить, пройшла хай тебе буде кому відмолити в смерті, хай винесе коник підбитий, хай донесе: літа страшного ти виповз з заграви на чисті води й некошені трави, там переживши усе Галина Крук

В парадно-вечірній шкірі, з сузір'ям родимок в ямці шиї. Ввіряю сенси свої у плетиво доторків до плечей, грудей, живота, колін, впадинок під ключицями. В суцільній темряві в тебе немає лиць, ти безлиций, а пальців спиці творять мереживо з намистинами крапель поту на теплій спині. Розсипаний бісер жару, відверта хіть — це єдине, для чого варто спертим диханням руйнувати звірину кліть, випускаючи хриплий видих тобі у губи, в очі, вуха, теплу броню грудей. Застигаючи, розчинятись в безмежному абсолюті. До крайніх глибин нищівної суті, торкнутись ядра Землі, смакуючи стогін ртуттю на язиці, світ волоссям стискаючи у руці. Гармонійно Дзвенять електричні хвилі, Кличуть кидатись вниз, повір їм і стрімко впадеш кістьми на зелений стіл. Завершиться гра, затихнуть судоми гілки. В очах блиснуть крапками дві шістки. @snigpoetry

ми із тобою звʼязані. власне, наш переплетений міцелій — нитки спільного боледосвіду. вдосвіта й до ночі ненависна робота щодня та сама пластинка годинник тіктак-тіктак, тікток-тікток а чи була б ти моєю сієстою? — у тебе нова рана? зробити репост? забезпечу її розмноження (с)порами хай усі долучаються до культу страждань. а чи була б ти моєю опорою…? ми із тобою звʼязані. ми із тобою розбиті вази із зівʼялими квітами почуттів ми із тобою жахливо прекрасні а чи була б ти моєю людиною-пластиром? — якщо ти такий слабкий чому досі стоїш на цих тоненьких ніжках? я росту завдяки сльозодощу купаюся в ньому пʼю через трубочку піт що крапає з меча яким я згаряча рубаю своє минуле. мовчки знімаєш сорочку спідничку… літає одежа нічого говорити та все ж розвʼяжи мені язика, а не свій тугий корсет що душить нас обох поговоримо про дитинство, травми, рамки картин та обмежень, межі дозволеного, твої дурні соцмережі, зрештою хоча б про твої клішовані вірші знову цілуєш зопалу — тихше, тихше… у прогнозі для серця сьогодні опади… хіба так важко говорити? ми із тобою звʼязані чи лише наші руки?

любила ті розписані скляні баночки, ті кислі вишневі компотики, що суперечить логиці новоствореного аскета, не знаючи, чи воно того вартує? долюбитися часу лиш поспіхом до третьої, ніч цю зорить, ну хіба адекватна я? катувати приємно. дорожила землі відкритими клаптиками, дослідженими босою по голкам ногою мікрометрами, а очі бачили — кроки по знайомій давно ойкумені. крила зламаєш? ламай чи Глоком у лоб? стріляй хай наскрізь пробʼє всередині все недотверде та перем’яке, бо гірше ніж смерть, — стати комусь полоненим. коли сили з посмішкою пліткали в канцелярії піднебесній: в танталових муках їй би померти, інший з попелу мук тих воскресне. майстри слова закохуються одне в одного по черзі строго за цими підлими законами осені, передають серце на блюдці по колу, немов один на всіх косяк. твоїм термінальним цінностям змиритися з цим довелося. зрада собі. нащо і як? плекала ті розбиті тарілочки в двох обшарпаних просторах передмістя, яким давно, яким істинно звіра знайоме напівживе і втомлене лице. лежу в чужому ліжку, поки ті крихкі вісники занотують у памʼять мене мовчазною, незайманою та незаймистою, у стрічці на згадку – внутрішній та безболісний «hard reset». / співав колись тобі так голосно вʼюрок. для диких ігор в клітці золотій ця пташка видалась без досвіду, доволі юна. та подорослішав вʼюрок, але він все ще пташеня у пащі долі, на іклах окривавлених, в наточенім для вбивства клюві /… Яна Фіщенко #fishechkayana

Вже немає вогню. Я, наївшись чумного смогу, Розчиняюсь у віршах, які ще ніхто не писав. Вже п’ять тисяч років, як Дедал підкорив небеса, А я навіть не зміг підкорити себе самого. Серед тисяч «я міг би» знайшов лиш одне «я став». Сам себе загубив. Хто шукає – шукайте гірше! Все, що Бог мені дав, я оцими руками знищив. Але, ніби павук, ще не зрікся свого хреста. Хрест не дуже важкий. Просто я недостатньо дужий, Щоб встромити його у череп і все змінить. Я в пустелі життя бачив сотні очей-криниць, Але в жодній із них не побачив я чисту душу. А в мої не дивися - там скрегіт зубів та біль. Там безсилля і сморід від трупу моєї мрії. А вугілля на дні ще не згасло, та вже не гріє, Бо останнім вогнем я спалив все живе в собі. Мур Каметов

Колись обов'язково. я не напишу про нас вірш Не складу тобі колискову щоб бажати солодких снів. Не зіграю про тебе печальну мелодію на саксофоні. Не потисну повільно плечами.як спитають про тебе знайомі. Не викричу три літні ночі. Не зірвусь. Не почну курити Не промовлю: я тебе хочу. Прямо в очі. відкрито. Не ковтатиму сірники.щоб палкіше горіти зсередини. Не любитиму твій кадик.язиком розтинати як лезами. Не рватиму одяг. Не стоятиму  на пероні. Не стрічатиму потяги. І літаки паперові Не бігтиму вздовж. автостради,чекаючи щоб таки збили Не будитиму сторожа. не крастиму яблука й сливи. Не житиму без тебе. З тобою не житиму теж. Коли запитаєш чи люблю. я не скажу: авжеж. Не чекатиму поки вщухне, переболить мине. Я брешу тобі все послухай... ненавиджу частку "не". Соля Сойка

Знайомий із тероборони У броніку, що наче влитий На тілі й душі синхронно – Зі сталі й молитви. Знайомий із тероборони – То майже гора Говерла. Але Говерла не стогне І не поминає померлих. Знайомий із тероборони Під брязкіт серцевих ударів Зі сліз варить юшку солону. Й пекучу, неначебто з карі. Знайомому з тероборони Знайомі безсоння та сморід. А ще – в серці марш похоронний, Коли хтось вже там десь, де зорі. Знайомий із тероборони Напевно, людина залізна, Але як хтось дихання зронить – У горлі враз яблуку тісно. Знайомий із тероборони Коли марить в сні неміцному, Загорнені в промені крони Дубів бачить край свого дому. Знайомий із тероборони Геть страх відкидає, як мотлох, І нищить ворожі загони Бо він – із когорти хоробрих. Знайомий із тероборони Не зважить на втому чи рани: Снаряди рашистські знешкодить, Бо він – із когорти незламних. Знайомий із тероборони Сумської за стяг синьо-жовтий Готує русні перепони З завзятістю цілої роти. Знайомий із тероборони Зна: море потопить болото! Коли і від болю застогне, Зуміє сто лих побороти. Закон світовий, непорушний такий Знайомий зна з тероборони: Між чимось бездонним і чимось грузьким Завжди переможе бездонне. Тетяна Осіпенко

Осінь входить у місто задимленим тлом горизонту, Проникає в кімнати крізь сірі шпарини дверей І в малюнки дітей, що живуть біля лінії фронту, Видихає яскраву і чесну таку акварель. Перемоги - як люди: вдаються не з першої спроби. Тобі треба етюди і чітко накреслити ціль. Тобі треба новини, з якими нічого не зробиш, Перекрити штрихами дешевих старих олівців. Є слова, які ти не помістиш ні в стрижень, ні в тюбик, Є моменти, коли тільки чорна гуаш, але все ж Намалюй мені тата - і поруч себе, як ти любиш, І ще маму із вами, і ніби ні війн, ні пожеж, Ніби ціле життя - це такий кострубатий орнамент, І колись у нас буде багато красивих картин, Але поки що пробуй, і пробуй, і пробуй те ж саме: Осінь, небо і тато. І мама. І тато. І ти. @dubrivuuk

*** бульбашки зоряних систем пливуть пінкою на чорній каві Галактики з нахабством горобців зухвало хапаємо крихти Хаосу             егоїстично проколюємо тіло космосу польотами наших залізних кораблів але закон детермінізму обвиває кожну шию — самовпевненість не безкарна слухаючи симфонію народження наднових та смерті старих зірок ми наївно вважали що знаємо все            ну... майже все цікаво, а що там — за розломом Орла? *** тихі кроки твого пришестя посеред невагомості пролунали набатом кличучи хвилю крові у скроні стільки років гнав тебе з трюмів своєї пам'яті та захлинувся мохітовою прохолодою підступних спогадів закрутить малахітова вирва крижаних очей і майне остання свідома думка: куди ж мене зажбурнула праща космічного Давида? не буду знати але посеред пустелі сенсорного голоду увірую в тебе, як в реальну оазу де пальми затишно схилились над дорогоцінною м'ятною рідиною навколішки обіймаючи твої коліна притискаюсь обличчям до м'якого теплого живота і немає навколо іншого Всесвіту крім тебе *** прозріння обріже            ритмічний цикл                   кволих подихів                                  ну, і нехай! можна забути про правду яка не подобається         хоч тут ти моя у мереживному плетиві ілюзій                                     за розломом Орла... @lysychkazlisu #лисичка

Ходімо зі мною, кудись подалі від вічного шуму міста, Туди, де природа малює картини, а ранок бува імлистим; Туди, де немає висоток і черг, де можна ходити босоніж, Назавжди забувши цегляні стіни з хронічним нічним безсонням. Нічого зайвого не бери, нехай залишається десь там Подорожник на рану, кульбаби в волосся. І ось мені знову десять. Тебе не було у моєму дитинстві, а зараз ти ближче кроку, Це значить, що мрії мого дитинства здійснилися ненароком. © @sadlovawrites

тссссс так вже не говори переробляй своє сприйняття будь свідомим краще уточнюй і будь уважним на помилки вже немає шансу особливо такому, як ти не слухай старого себе відпускай і все що пов’язано з тим, на чому зростав відпускай переламай всі свої думки і кістки що неправильно зрослися й росли і відпусти від-        пу-               сти забудь почуття свої зімʼятий солоний папір на підлозі… лови новий вайб твори тільки знов будь уважним і те що потрібно лишень і навіть якщо не тобі ))))) або  змовкни на-      зав-             жди не пиши не говори не пиши навіть в стіл лиши все в уяві, а краще забудь ким ще вчора був або ж зрадь і пиши говори і слухай просто текст Оля Ритик #ритик

прикордонне місто ніколи не засинає щоденні обстріли як нагадування про те, що біль ще триває і я не засинаю теж кожне зламане життя  - кожна зірвана квітка тепер стає зрозуміло чому я більше не зустрічаю полів з квітами вже кілька ночей поспіль в моїх снах, якась невідома постать, господи, хоч би це була не я, говорить "я так хочу додому" їхавши якось в трамваї, сонце торкалося моїх плечей і мені так пекло, що хотілося забути себе такою і повернутися в дитинство якби моє дитинство проходило там зараз, я би запам'ятала руїни я би спитала в мами чому країна з якою ми дружимо забирає наші життя я ж не знала тоді ще, що ми ніколи не були братами квітень нагадує квіти лише тепер, квітень нагадує квіти, тому що в квітні двадцять другого російські війська вийшли з мого міста так і не окупувавши його триколор, який, ніби-то, повісили в перший день повномасштабного відчувається так, ніби мені встромили ніж в серце і його там ніби вже і немає або і не було, але серце час від часу все одно потрібно чимось заліковувати не виходить навіть любов'ю, хоча любові більше, ніж достатньо хочеться так повернутися туди, аби ще раз дати йому шанс відчути в собі спокій через простір свого міста не можу більше усвідомлювати себе через мову, яку моє місто ще не забуло, але я йому пробачаю пробачаю навіть те, що відпустило мене, коли я мала там лишитися якщо вже збираєшся усвідомлювати себе, то краще починати з тиші себто з любові до природи власне тому я і поїхала, щоб якось дихати, натомість, торкаючись дерев, гілки їхні перемотують мені горло і я не дихаю зовсім @iwanttogototheforest

Хиткими ногами додому пливу по брудних тротуарах, а мара проштрикує ребра, напевно, зарано Писати тобі, що сьогодні востаннє я встану З-за столу, бо завтра у стані... Тріщать коліщата. Це крапка і кома. Сьогодні на свято до сина прийдуть його друзі, Я візьму драбину, у скрині ховаю дарунки, Не вистачить сил, бо щабель переламаний луснув. -Кохана! Я.... Домівка присипана ґрунтом. -Я ввечері буду, чекатиму трапезу ситну, -О сьомій чи восьмій? А хто за спиною там крикнув? Падлюко, та щоб ти під землю заскочив на місці! Замотаний скотчем, ножем по лиці водять грізні... Під реквієм буде мій виступ. В новинах я бачив, не вірю, це точно неправда. Погана це вдача, не правило, як каже автор статті, хто ж її там завірив? -Сама я редакторка, спи мій котику білий. @maLvaaaaaaaaa

Аліса виросла з віри, тому подорослішала. А може, стала дорослою, тому віра більше не підходить їй за розміром. Життя Аліси припало попелястою сіллю — захист від емоцій, що так дратують. Але спогади все одно печуть, коли здираєш шкірку ранки. Зачіска тільки пучок, спідниця лише «олівець» і класичні замшеві туфлі. Ввечері Аліса вже не мандрує диво-лісами. Збирає пальцями з повік денну втому-павутинку, яку безупинно плетуть по кутках десятки косариків. Аліса більше не вірить котам. Особливо тим, які занадто широко посміхаються, вивертаючи душу       м'ясом             назовні. Аліса засне         розібраною                    на деталі, щоб такою ж несправною прокинутись зранку, впорядкувати свої буденні справи, як книжки, що необачно порушив неохайний читач бібліотеки. І всі кролі тепер сірі, і троянди також банального рожевого кольору. Аліса забула, що можна бігти, зоставшись на місці, складати плани на вчора, надійно сховатися на видноті. Але потайки від усіх відчуває себе напрочуд живою, коли жує п'ятипелюсткову бузкову удачу. А коли смоляна панна вкриває все графітовою хусткою, коли поруч немає пісних очей, коли й сама забуває про свою дорослу невіру, Аліса палко молиться всім відомим силам. Щоб кролики завжди встигали на зустріч до герцогинь, щоб завжди були відчинені дверцята до райських садів. І за все своє Задзеркалля, у яке більше не вірить вдень. Нелогічно? Немає сенсу? Та яка до біса логіка? Якщо там, де мало бути щастя, тільки чорна діра, що чекає на мерця. Алісо, може досить ходити проспектами, носити замшеві туфлі, міряти все лінійкою та пояснювати словами? Алісо, повертайся нарешті додому, пофарбуй троянду, з'їж пиріжок, випий чаю зі смаком безумства. Задзеркалля й Дивокрай все ще чекають тебе. @lysychkazlisu

роздягатися кажеш? добре дивись як знімаю одяг ні ні не ховайся не відходь у іншу кімнату чи на балкон курити поклади свій їбучий айкос і не біси мене дивись надумав мене до стіни притиснути заради бога як то кажуть заради бога заради тебе самого - єдиного і найкращого - несвята небогиня ніяка тобі не наставниця розстібає застібки на сорочці я не граюся не морочу тобі юному і здуріти якому красивому голову залишається у білизні напівоголена продовжувати? дати води? горілки? чи заспокійливих? виїбати мене на кухні? та виїби вже хоч де! тільки виїби врешті най очі твої лукаві не бігають най руки твої не тремтять най тверднуть усі твої ...кгм... таланти і всі неприйняті рішення махає рукою - добре прикурюй тут люблю коли дим твій навколо стегон ну то що притиснешся упритул? ти питаєш як це роблю? дуже просто - не думаю не вийобуюсь не шукаю образів просто я вмирала вже бісову купу разів! бісову купу разів морозилась і студила усе довкола поснутим полум'ям вулкани мої дзвенять і розходяться і якось похуй на все      хто втоне              хто виживе ти тільки от по лаві цій ходиш як по воді годуєш мене із рук хлібом і рибою знаєш на тисячу кроків вперед що візьму що віддамся і що ти мене виїбеш      єдина планета яку ти крутиш - моя планета             моя одна додаєш до хліба вина запалюєш німб вінок терновий ми ділимо на обох і так ти граєш мене неперевершено ти граєш мене як бог! ти граєш і груди твої диханням ходять оголені збуджені піт твій - солодкий мед я сидітиму в першому з величезним букетом квітів ти дивитимешся уперед понад голови глядачів софітами сонце твоє освічене і освячене моїм розхвильовано-теплим освідченням пошепки під ніс собі          це немає ніякого значення ти стався         не дивися в глядацьку залу богиня своє зіграла -        крісло її пусте © @malskamira

а тут до 15 вересня триває набір на Білого кролика