Храм поезії (🖤)
الذهاب إلى القناة على Telegram
зв'язок: @jessihalliwell прикраси t.me/inspiration_style_ua радіо t.me/virshoplitkarka поетка t.me/in_vino_vino поетка t.me/buryanpoetry колонія t.me/uapoets2 радіо t.me/uapoets_music творчість t.me/jessi_halliwell на каву: 4441 11103 966 1313
إظهار المزيد1 418
المشتركون
+624 ساعات
+37 أيام
+2130 أيام
أرشيف المشاركات
1 418
Repost from N/a
Професійним бігунам сняться кошмари про те, що кожен фініш — це, по суті, старт
09 يناير 2025, 01:03
1 418
* * *
Опусти косу — нехай з них росте трава.
Пам’ять — це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер — їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий —
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель —
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.
Катерина Бабкіна
#бабкіна
08 يناير 2025, 13:03
1 418
Дзеркало
Навпроти мене дзеркало мовчить,
На світі, певно, вже мене немає.
Ні слова мого, бо розмовам "цить",
Не мій портрет оздоблює блакить,
Мої вірші серця не відчувають.
Тривожив літо краплями роси,
Пригріло сонце - заховався в хмарах.
Не вийду з дому, навіть не проси,
Ім'я дві риски вбили навскоси,
Зникає сенс, життя тече намарно.
Строкате людство, та мене катма,
Приніс молитву - чи потрібна Богу?
Ні жмутку снігу - це хіба зима?
Війна з косою - може, недарма?
Я є ніхто, бо вже нема нічого.
Шукаю світла в чорному вікні,
Що невблаганна доля застелила.
Константу не змінити повік, ні,
Сліди - до вітру, геть не вікові,
Не політати на відтятих крилах.
Навпроти мене - дзеркало зловтіх,
На світі точно вже мене немає.
Бо дзеркало моє - в очах твоїх,
Студене плесо слабкостей людськіх,
І відзеркалень в них нема навзаєм.
@real_dobrutskiy
#добруцький
08 يناير 2025, 09:03
1 418
найгарячіша волонтерка поетичного коммюніті потребує грошей на автівку, завтра крайчасся на оплату, тому кожна гривня на вагу золот
08 يناير 2025, 06:31
1 418
Ходити по хмарах можна лише на півночі.
Вони, як старі подушки, що колись набивались пір'ям ще,
М'які і звабливі, як ванна, що взимку піниться,
І пар випускає в сад.
Крізь хмари пухнасті як светри, як булки з корицею
Там мужні вікінги прокладали дороги лицарям.
А чи готовий зараз ти повторити це,
Пірнувши у часі назад?
Південно-сонячні пляжі ніяк не применшують,
Їдуть на пошуки прихистку сніжні вершники.
І ті, хто змогли вогонь роздобути першими,
Стали батьками нам.
Люди молились вітру дощу і полум'ю,
Руни встеляли печери, щоб ті не були голими.
Ягоди, листя, гриби рятували від чесного голоду,
А також смертельних ран.
Коні у них обростали хутром, ставали нижчими,
Довго йшли без зупинок, де сонця не видно ще.
Кожен із тих, кого грізна стихія нищила,
Не братиме грошей в борг.
Бороди їх покривались льодом і з часом важчали,
Очі їх блідли від пережитого і побаченого.
З ворогом залишались людьми або навіть кращими,
Хліб розділивши на двох.
А потім вертались у місце сили: затишне й тепле,
Приносили жмені історій, синців і звершень.
І вже не важливо, чи був ти у чомусь першим,
Бо страх побороти зміг.
Пеклись пироги, варились глінтвейни, скрипіли ставні,
Там діти читали казки по складах і вірили, що востаннє
Їхні батьки зникали в походах, (туди, де льоди не тануть)
Лиш переступивши поріг.
Таня Удод
instagram.com/krylata_poezia
#крилата_поезія
08 يناير 2025, 05:04
1 418
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.
Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.
А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.
Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
Ірина Цілик
#цілик
08 يناير 2025, 01:01
1 418
Сни минулого
Там де сонце, ховаючись, вже не рахує до ста,
І знайомі дороги давно невпізнавано інші,
Де як привиди зранку, зникають позаду міста –
помирають, загублені, сни. Точніше,
я вбиваю їх сам.
…Вітер завжди зустрічний і дотиком здмухує пил
із платівок доріг, що ніколи (як я) не сплять;
Пахне липа, і ніч, зачарована, cтишує плин
розтікаючись з-під ліхтарів і коліс десь в поля
Сни помирають тут сотнями, ще ненароджені,
як кошенята сліпі, і стікають по склу дощем;
Вони квилять, лащаться – кличуть додому, отже
я допиваю каву, і зупинившись, купую ще
Ніч в дорозі, як завжди, здається життям –
просто тиснеш на газ і віриш, що далі буде;
А зустрівши світанок – жалкуєш, що ти не там
де дорога пряма, без каміння, вибоїн і бруду
Небо чисте, і видно як зорі падають вниз,
на асфальт, ніби в темну й холодну заводь
І, піднімаючись, тягнуть холодні руки; я – серед них,
але тисну на газ, залишаючи їх далеко позаду…
Сни помирають як збиті машинами пси,
і ховають в очах трохи суму і більше – подиву;
Тут не місце старим, тож я просто вбиваю їх всіх,
сни минулого, у яких так багато
спогадів…
Кажуть, від себе не втекти, але…
Я спробую.
Федір Рудий
#рудий
07 يناير 2025, 13:05
1 418
Як це - жити у місті, де
я не знаю нікого і ніхто не знає мене?
Коли зникну, жодна душа не знайде -
бо не шукатиме. Місто ковтне
і не помітить, що я не тиняюсь уже
бруківкою, не мружусь на сонці,
не виходжу за хлібом. Місто чуже;
я застрягла, як скалка в оці.
Скільки людей мають знати, хто я,
щоб засвідчити, що я є і я значу щось?
Тисяча? Сто? Той один, що ніяк
не забуде, хоч би скільки не бачились?
Що таке знати? Якщо ви удвох
говорили годинами ні про що,
рахували зірки, святкували Різдво,
і вставали о п’ятій, щоб
випити неба світлого і холодного,
і відчути плин часу - то це
ви вже знаєте одне одного?
Чи достатньо знати ім’я і лице?
Скільки є тих, хто хоч раз бачили
тебе справжнього? А коли ти постарів,
всі, хто знали тебе і хто бавили,
хто любив тебе і хто ні - всіх не стало,
чи існуєш ти сам по собі, чи ти -
лише кольоровий відбиток у пам‘яті
інших? Смерть знайомих загрозлива тим,
що забирає ці спогади - біле, як паморозь,
забуття, пересвічена плівка любові.
Тепер спогади тільки твої, і гризоти
також, нині ти сам-на-сам із собою.
Хто ти тепер взагалі? Ну ж бо, хто ти?
@buryanpoetry
#хопта
07 يناير 2025, 09:59
1 418
Танці
шманці
гульки
ми танцюємо
за Україну
ми потанцюємо
за славу героїв.
Ми покопаємо
ми повмираємо
дихаємо землею
дихаємо вогнем
хто викрав повітря?
Все навколо чорне
ноги
руки
небо.
Ну що, вип'ємо
ну що, вип'ємо
тост:
за
Пе-ре-могу!
Вода закінчилась
і їжа
і сон
і світло
і сили
і престоли
і ангели.
Танцюй
танцюй
танцюйте
за контрнаступ
за звільнення міст
за ЗСУ.
"Пума" 200
"Зоркій" 200
"Ситий" 200
"Білка" 200
де ви
де ви всі
в окопі самотньо та тісно
наче в електричці з Воловця до Львова.
Танцюй
танцюй
танцюйте
під техно
техно смерті
під відірвані ноги
під відірвані руки
так щоб бачив світ
бо я нічого не бачу
крізь чорний туман.
Танцюй
танцюй
танцюйте
у всіх сьогодні війна.
Максим Кривцов
#кривцов
07 يناير 2025, 09:03
1 418
cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших –
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.
сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями
Галина Крук
#крук
07 يناير 2025, 05:03
1 418
Repost from N/a
Різдвяний
Кралі смарагдові Праги та Кракова —
Віти в коралях, осяяні простори.
Тріскіт петард — озираєшся злякано,
Надто кинджалами думи загострені.
Спокій різдвяний нарешті примоститься?
Пáра глінтвейнова, пахощі пряників
І теревені всіма, наче, мовами —
Збурює ярмарок вир порцеляновий,
Стіни кав'ярень утому приховують.
Тішуся тими, хто святом наповнений.
Вкотре додому, до рідних вертаюся,
Хоч камертонів не слухають настрої,
Та ідемо лиш у планах до сталості,
Зіркою знову, іскристо-шпилястою,
Буде ялинка-сосна хизуватися.
Плетивом віри оселя прикраситься,
Хай буревії тримаються осторонь.
Темрява хоч і проникне терасою,
Швидко розчиниться між світлогостями —
Духів Різдва до застілля запросимо.
З ними родинні скрижалі проглянемо.
Хтось залишúвся навіки у пам'яті,
Не дочекавшись куті та колядників.
При мерехтливо-гірляндових спалахах
Будуть загадані мрії. Хай справдяться!
Вірш за завданням Віршопліткарки https://t.me/virshoplitkarka
07 يناير 2025, 04:49
1 418
Соромити себе за кляту живучість:
город на руїнах того, що було мною,
ранкову каву з чужої прозорої чашки, мем, запощений так невчасно – зараз увесь час не той, бо нас весь час убивають.
Сукню, яка мені не пасує,
зате яскрава.
Майстерня мовчала – був приліт, тоді блекаут, тоді шили піксель, а тоді прийшла раптова посилка. Кожне диво раптове, бо нас весь час убивають. Як добре, що ви живі, лишайтесь на лінії, дайте номер карти, дайте вдихнути.
Думати, що це може бути востаннє, і тому робити.
Сміх на валізах,
сміх на дроті,
сміх на кутні.
Тут усе ненадовго,
тут так усе – на віки,
бо нас весь час убивають.
“Наша дитина навчилась питати”.
Питати.
Питати.
“Плюс”.
Стрілки зеленої цибулі і часнику проростають крізь моє потрощене щастя.
@rozpovid
#баткіліна
07 يناير 2025, 01:02
1 418
Перед очима зникають всесвіти вечорами.
Щоразу нові, деякі відблисками знайомі:
ось навпроти балкон,
зашторений сусідчиними речами.
Ось вони поступом перетворюються на попіл.
Спершу було тривожно,
тепер — байдýже.
Невидимі велети знімають з землі пошарово
кору, як теслі — з досвідченими ножами.
Нарізають кружальцями,
вмощують між повік.
З серцевини магмою ллється солоний сік.
Я вдивляюся в сон, метеори похрустують під ногами.
Все відбувається в цілковитому спокої і тумані,
таке враження, що не з нами.
Море перетікає в пустелю,
пустеля у вітер.
З-під атмосферного кришива цілим уже не вийти —
скульптурує, вигадує нові, досконалі форми
живому і мертвому. Мертвому і живому.
З лупою над мурашником
великий космічний жук,
у фасеткових скельцях проглядують
голі материки, розпечені океани.
Каже, треба загинути,
щоб відродитись наново.
Лишайся, плач
усіма придушеними словами,
я нікому не розкажу.
@snigpoetry
#мері
06 يناير 2025, 13:05
1 418
В піднебінні поліпропіленових склепінь
Храм великого водного
Опускався і підіймався
Чергикав потихеньку
Ото були часи
Ні війни ні дєнех
Моя пітьма біла казав сліпий батько
А мій клуб ще не відкрили відповідала йому я
І бар мій ще тоді не прибило на подільський берег
Не перевезла його на своїй спині
Ніяка розумна риба
Із глибин підводних бажань
Української нації
Та й ніхто мене тоді не питав про мої три бажання
Що лежать настільки на поверхні, що й віра не йметься
Ну окей, було діло
Я прокинулась, а ти мене граєш
Я тепер теж можу сказати
І у мене таке було
Дякую, що не дочекався, коли я прокинусь і зроблю все сама
А потім
Встану з під тієї сосни
Розправлю плечі, поправлю груди
І спитаю хто я
Що ми тут робимо
І що ж буде далі
І ти б мені дав відповіді на всі мої три бажання
Але я лише спитала де мої труси
І ти сказав, що поклав їх до мене в кишеню
Бісів ти Непитущий алкоголік безробітний бездітний і нежонатий
Якому проштиркнули нирку біля дому де колись була сберкаса
І тепер у тебе є пісюлька, що ти непридатний
Яку ти скрутив у трубку
Запхав у носа і затягнув у себе всю сіль безкрайнього горизонту надій
Приїзди у відпустку
І бігом пішли під ту сосну
Збудуємо там свій клуб
Не якийсь прости господи Каштан
І бар свій відкриємо
Прямо на березі лісу
Де будемо лише ми удвох пити і їсти все, що нам захочеться
Як в ту ніч у Гідропарку з тим сірим пластиліном
Тільки ще луччє
І приїдуть до нас такі ж перевертні з 2000-х
Опришки і різна нечесть
Будемо частуватися
І різати хліб на всіх на світі
Ліпити з нього сенси
І продавати у Китай
Поставимо залишки на кордоні
Розкочегаримо наш буль
Мені ще моя баба лишила
Вона працювала на лєнкузні
Народилася в Трипіллі
А померла на ДВРЗ
І заллємо все білим туманом
Нашим
Справжнім
Новим
Зробимо нарешті все як нам треба
Тут на окраїні Києва, де тільки починається дивовижний світ нашого вічнозеленого соснового лісу.
@Ira_Spiridonova_Poetry
#спірідонова
06 يناير 2025, 09:04
1 418
…А колись був сніг, і усе мінялось,
і ставало кращим, а ми — із ним.
І збивали з ніг хуртовинні шквали,
але це здавалось таким смішним!
І вітри бриніли морозним хором,
із якого кожен ловив своє.
А із неба пильно дивились зорі.
І одна манила у Вифлеєм.
А колись був сніг, і від того — щастя,
ніби більш нічого не треба нам.
Він пішов до снів і не попрощався,
а зостались холод, чума, війна,
і розбите градом вогке болото,
і вітрів переспіви у пітьмі,
і міста, яким неважливо, хто ти...
І, скажу по правді, якби я міг
зачерпнути з вічності сутність світу
і її вмістити в єдину мить,
я обрав би січень і тьмяне світло,
що кидає місяць на плоть зими.
І на тихі вулиці з-за порогів
долітають гамір, тепло і сміх...
А вгорі — розтулені жмені Бога,
Із яких на світ опадає сніг.
///
@nikolasson
#ніколассон
06 يناير 2025, 05:02
1 418
Результати зимового набору на плейлист🎧❄️
⛪️ Теплий Сніг — Храм
🍏 Юрій Ліщук — Податок на дерева
🌃 Ольга Ритик — Місто-привид
🎄 Оксана Приходченко — Різдвяний
📨 N. Litvinova — Email для Сьюзі
🎼 Карич — Рвана пісня
🛤 Немаксим — Потяг
@virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки
06 يناير 2025, 04:49
1 418
email для Сьюзі
досі не знає як вийти за межі заціпеніння
ті, хто чипували «любов», безумовно причетні
тіло її, вирощене між бетонних конструкцій, вивертом
почергово балансує між барре і батман на парапеті
повітря загущено вʼязким карамельним сиропом,
памʼять пульсує в моменті непосильно тримаючись -
варто залишити пунктири на бібліотечних сходах,
коли не залишиться жодної правдивої інформації
П. С.
тільки заблимає ясаʼ у правій вилиці,
світ водночас пише інструкцію
emailʼами
“дорога Сьюзі,
потрібно лягти на траву горілиць,
виключити маячок
і видихнути”
N. Litvinova
06 يناير 2025, 04:48
1 418
KOOP ISLAND BLUES
для кожного у світі ліхтаря
десь є людина. може, навіть двоє.
/ти знаєш, що на місяці - моря?/
я не сумую. просто ще постою.
○
хай там, у згадці, що лунка, як звук,
усе живе. дозволь йому пробути.
щоб кожна злива, кожен доторк рук
болів, як усміх, що зумів минути.
нехай собі дахи шумлять з дощем
і люди хай милуються зірками.
аж поки літо поведе плечем
нехай мости схиляються над нами.
нехай все буде, як ще не було.
по-іншому і ні на що не схоже.
таку самотність не долає зло.
дивися в небо - так не кожен зможе.
на острові все холодніші дні.
вже скоро осінь й це - останні грози.
ми ще не знаєм, але навесні
ми вже сюди вернутися не зможем.
ми ще не знаєм, що впіймати мить -
це не проблема. втримувати важче.
здавалося, нехай собі летить.
ми ще наловим. може, навіть кращих.
○
я тут стою неначе й жартома.
дахи шумлять і ліхтарі світають.
не жаль, що більше острова нема.
лиш боляче, що острів пам'ятаю.
@howfrankydies
#френкі
06 يناير 2025, 01:04
1 418
Repost from Рими в ритмі серця❤️🔥 (Олеся Репа)
Крокодил Діас
Море безмежне вдень дихало бризами,
Кашляло штормом вночі.
Брилами, скелями, крихтами виринув
Острів у синій воді.
Виросли кероби, каперси, діктамос
І олеандрів ряди.
Поміж олив і дубів – трави килимом
Вкрили підніжжя гірські.
Мудрий народ, із богами порадившись,
Побудував кораблі.
Але халепа негадана трапилась:
Їв ті човни крокодил!
Клаптик землі боронила рептилія –
Гинули всі веслярі,
Що у навколишні води вітрила та
Кілі врізали свої.
Ковть! І нема! Не причалить посудина!
Нічого шастати тут!
Просить народ в Громовержця заступництво,
Бо ж справи так не підуть...
Вирішив Зевс згодувати зубатому
Хліба магічного шмат.
... і крокодил став знелюдненим каменем –
Островом пустки і втрат.
Був і нема? Ні, навпроти колишеться,
Крит стереже і тепер.
Захист не завжди дорівнює знищення.
Істинно вирішив Зевс.
05.01.2025
@olesya13r
Вірш для Полінки Мовчан, моєї 6-річної чудової читачки та поціновувачки 💛
05 يناير 2025, 17:50
1 418
Repost from Ola_poetry_ua
місто-привид
йти поночі маршрутом
Чужий будинок – Рідний Дім
до мого міста-привида
йти крізь темряву й страх, тримаючи факел надії і віри,
який гасне із кожним кроком,
бо памʼять про минуле щодня стає більш пекучою, а годинник плавиться, від того вогню, як на картині Далі
я теж стаю пекучою – вигоряю,
як моє місто
треба сховати своє палаюче тіло в градирні, щоби охолонути, схаменутися і не зникнути,
як моє місто
щомиті розум сіє зерня смутку і зневіри
загрузити б його у вантажний вагон і відправити тим, хто
не пересвідчився
не проникся
не відчув…
тримаюсь і тримаю цей вогонь,
він ще тліє і не дає збитись зі шляху,
а з ним тримається і моє місто
…..
примарна станція мого міста-привида мріє знову зустріти свого друга –
потяг Київ – Луганськ,
який вже завантажує свої зледащілі вагони сльозами радості і тим самим смутком,
зерня якого залишили собі в памʼять
за втраченим життям…
© ольга ритик
за завданням
https://t.me/virshoplitkarka 💔
*на фото я з землячкою на фоні вокзалу мого міста 2020 р
#вірш
05 يناير 2025, 17:03
