Храм поезії (🖤)

Зореграєм спалахує місто Леліє блакиттю, У променях місяця повного Сховаю я сонце Собі у кишеньку. Скажи як ти це робиш? Ти сяєш навпроти! Під покривом ночі І твоїх думок, Я — твоя кінцева зупинка Пахну першим бузком І така до біса знайома. Скажи як ти це робиш! Твоє сяйво — з'їдає млу! Світло навпроти вже не горить, А я палаю в твоїй кімнаті Наче полум'я свічки, Твої дотики — Мені залізли під шкіру. Скажи, як ти це зробила... Моя сяйливо-яскрава принцеса

@vika_dobraaa #нейравенс

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

Відсутність сонця не завадить мені поділись нарешті цією красою 🤩 Прозорий бісер це якась окрема любов🔥 Думаю Леся була б у захваті 😏 *очікується в зелених та блакитних відтінках

Переплітаються міфи з реальністю, Спільно верстаючи дивні скрижалі, Доля в них з кожним по-своєму грається. Та чи несхожість на інших похвальна? Бо полювання на відьом триває. Часом початок у чарів із імені. Чи сперечатися з ним? Ваша справа. Та Тінатін із найменням отримала "Сонячний відблиск". Тож весело й жваво Тінка промінчиком сонця стрибала. Бавилась барвами в гарному настрої, Навіть у хмарні часи як заграва Рухалась поміж людей, попелястими Й досить нещасними ті виглядали. Їх і погожими днями чимало. Стрічка життя в нас притрушена, справді-но, Попелом смутку то трохи, то густо. Часто батьки залюбки свої прагнення В мрії дитини вкладають із хрустом. Муляє всім своє ложе Прокруста. Інколи Тінка тьмяніла від роздумів: "Стільки іскринок у мене! Що ж марно Сяю собі та не взмозі ще жодному Допомогти. Недарма ж сонце жарить! Як же ділитися рідкісним даром?" Сонячні Усмішки в неї монетками Стали. Хоч пустощі, та пурпурові, Жовті, брунатні, рожеві подекуди, Радісну ватру живили чудово. Досить багато знайшлося замовлень. СУ Тінка купу створила. Та щупальця Заздрощів завжди знаходять успішних. Темні від світлих століттями щуряться. Магія? Швидше! Не сталося б гірше. Взяти під варту — найкраще із рішень. Стрімко втікала вона пізно ввечері,  СУ Тінки падали — обрій світлішав, Хмари летіли, багрянцем обпечені. Ледве доносився шепіт крізь тишу: "Звідки ненависть до радості інших?" *Тінатін - ім'я, яке з грузинської мови означає "відблиск сонця". @literospletinnia #приходченко

Хтось повинен обігрівати дім, поки усі деінде, і запалювати світло ввечері, щоби бачили: тут живуть. На старих фотографіях погідні жінки повновиді. По кутках чаїться пам'ять, отруйна й срібна, як ртуть. На старих фотографіях чоловіки суворі. Паперові гвоздики в кишенях і часом чоботи латані. Ті, що тут жили раніше, ніколи не бачили моря, дехто й світу не бачив поза межею села. Вашу кров же, люди, понесло світом, гарячим вітром. Рятувалися, як уміли, раділи, що всі живі. Але хтось залишається. Вікно у темряву світить – і неначе жовту ряднину простелено на траві. Хтось лишається прочитати всі ваші чорні дошки, всі дороги, якими рушалося підкорювати міста. І щороку в лютому смертельний пускається дощ, і якщо ми закінчимось – тоді вже й він перестане. Він усе ще жде, щоби звідси гукали “Досить!”, проганяє людей на вокзали, вантажить на кораблі. Але гріти дім спорожнілий – химерний і гострий досвід, наче бачиш потоки власного голосу у землі. Катерина Калитко

Портрет Як ми вибачимо собі, як подякуємо собі, що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій? Але як інакше, якщо тільки тут на шляхах курних стільки каменів спотикання і стільки історій в них.  Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій. Тут усе довкола прошите нитками знайомих швів. Тут лежать в могилах ті, хто нас за руку вчасно вів.    І доми розбиті, і книги, затерті на корінцях, і незграбна ніжність, і впертість, і виснаженість оця – то все наше, допоки ми ще ну нібито як живі. І ніхто, і ніхто тут не був народженим для війни, але тисне бронік на стрижень випростаної спини. У підсумку набої, цитата зі Стуса чи Семенка  на тату, і тверда рішучість, і витриманість така, ніби темний вир лихоліть змилосердився і спинивсь. Хто зі зброєю, хто – без зброї, зі жменькою куцих слів, крізь низини й висоти своєї зраненої землі,   повз бажання закуті і марних планів чагарники,   йдуть просвітлені й люті, всемилосердні і навпаки, та ступають рішуче за роком рік на непевний лід. Як я хочу забути запам’ятати цю круговерть,  де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть.  Скавулять щенята і жадібно тягнуть її соски.  В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски  і шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь. Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам? Ось портрет покоління: замість обличчя суцільний шрам.  Але разом із тим і усмішки ніжний та злий зиґзаґ. Пам’ятаймо довіку всі миті щастя поміж атак.  Наш портрет покоління – любові зрощений перелам. Ірина Цілик #ірина_цілик

В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім

коли ти малий, твоя мама - всерукий бог, вона Миколай, і пекар, і перукар, вона переробить у хаті за чотирьох, у мами твоєї всесилий, всеможний дар. коли ти малий - тебе двічі кусає джміль, і десь перемерз, і знову поліз чиряк, коли ти малий - треба дулю, щоб спав ячмінь, а мама подує - і спухне одразу й так. і час коло неї завмре у білесий пух, і тепло тобі, і привиди не страшні, коли ти малий - біля тебе завсіди рух, і мамині очі - красиві і ледь сумні. коли ти малий, твоє селище - цілий світ, галявина, що на пагорбі - лиса гора, коли ти малий, тебе мама зове на обід, «давай, бо вже стигне» - по десять разів з вікна. коли ти малий - не існує смертей, війни, бо мама весь час з тобою, весь час жива, ти певний, що так було і буде завжди, і хай із безлічі правд - саме така.

Марат помер уві сні. На початку березня, навесні. Коли тануть сніги, і ріки лишають свої береги, як діти лишають батьківські доми після тяжкої зими. Марат тренувався на «Спартаку». Мав удачу навчену і тривку, мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем, був, мабуть, справді кращим бійцем у напівсередній вазі, носив наколку з Фіделем на лівій нозі. Імам говорив, стоячи над ним: «Пророк, - говорив, - ніколи не був сумним. Пророк знав – зло зжирає зло. Буде так, як буде. Завжди так і було. Ось і Марат матиме що сказати, про кожну з власних провин. Пророк і вигадав пневмонію для таких як він». Маратова мама мовчала в кутку. Маратів брат слухав молитву гірку. А коли імам поклав долоню йому на плече худе і сказав: «Усе, що зникає, знову колись зійде», «Ніщо не зникає, - відповів йому брат. - Я заберу собі капу, з якою бився Марат. Я знаю, чому він помер. Щоранку він бився проти своїх химер. Щодня він збивав у кров кулаки. Щовечора він відчував, як згасають над ним зірки. Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу. Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу. Як може зникнути те, що є? Що з ним робитиме той, хто все нам дає? Зникнути може хіба що страх. Решта лишається в нас – молодших братах, які відбивають собі серця, стоячи до кінця». Брат відійшов убік. Він був молодший на рік. Марата вважав головним. Всюди ходив за ним. Тепер ось мовчав, відійшовши нараз, і приховував сльози, мабуть, соромлячись нас. Коли виносили тіло, почався сніг. Падав з темних небес просто до ніг. Імам ішов попереду, ніби мара. Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора. Жінки починали плакати, а чоловіки відчували, як тихо згасають над ними зірки.

Рік поганих новин. Рік дурних сподівань. Біль заходить – то встань, як до вчителя. З ним, як з тримаючим курс, говори, говори. Хай хто прийде згори – я їх вже не боюсь. Я їм вже не віддам цю відбиту межу, де я просто лежу, докучаю зіркам зі своїм навпаки, зі своїм шкереберть. Рік поправок на смерть. Всі прожиті роки. Де впаду? Де зійду? Де туман омине? Просто міцно мене обійми, як ходу уповільню і пульс зазвучить, мов набат. Ми – колекції втрат, але може це й плюс: бути вільним, як пух, мати простір на вхід. Той, хто рухає лід, я впізнаю на слух твої кроки у цій тихій темній ріці. Це не страх на лиці – лише тіні від вій. Дорости, донести, дочекатися злив. Як виходжу у сни – бачу стяг і хрести, і як ллє на мости вечір сонце рясне. Ти над ними мене не впусти. Катерина Батушан

Коли-небудь настане травень. І в ньому нічого не станеться Всі люди прийдуть додому, всі поїзди доїдуть до станцій Час буде лінивим. Він буде іти повільно і буде ногами човгати Чорними будуть ночі – і більше нічого не буде чорного Буде багато веселок, а ще – чотирилистної конюшини Ми будемо безтурботними, дріб'язковими і смішними Ніхто не вслухатиметься у тишу і в тремтіння землі під ногами Коли-небудь настане травень. І в ньому не станеться нічого поганого Марина Пономаренко

ЦВІТ КУЛЬБАБИ Кульбаби трава проростає з землі Люди дорослі спершу були малі Буяє кульбаба - жовті квіти цвітуть Люди дорослі дітей в школу ведуть З кульбабки прозорі ростуть парашути Діти обирають перші маршрути Перші висоти, перші каміння Парашути летять крізь сонця проміння Діти дорослішають у людей З часом вони матимуть своїх дітей Бажання загадуй і з попутним вітром Парашути прозорі розносяться світом... @Slyvchyk © 22.04.2026 р.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з підʼїздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, Де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, Ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, Так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, Розмальовує тротуари світлом, І навіть обгорілий фасад будівлі Виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що бʼються Любить, навіть коли любов пахне згарищем. @belevtsova_

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин — найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови — сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів — і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂 #вірші2025

​Втома часто вимірюється величиною синяків під очима, Вдома перед сном болять ноги, і сусід знизу знову нагримав За зраду своїй коханій дружині. Прощення шукають тільки блаженні. Ті, кого гартували гречка і ремінь, На шкірі відбився весь спектр синього. Раніше хотілось заглянути Богу за пазуху, Коли ще не був так отруєний газами Сигаретного й кальянного диму. Хотілось покласти світ на коліна, Створити власний культ поклоніння, Сидіти в кабінеті із золотими дверима. Я щиро вірив, що в мене це життя недаремно, Що вдасться осягнути цінності метамодерну, І плакати на старості старим сивим дідом. Осягнути кожне із таїнств кохання, Жити кожен із днів як останній, Зустріти смерть по-справжньому гідно. Але реальність жорстокіша за Скрябіна "Квінти". У спину летять полум'яно-ядучі привіти У суміші зради, хвороби та заздрощів, Свідомість блукає буденними хащами. Бо ніщо не вічне, а любов тим більше, Я хотів як краще, а пишу ці вірші. У бога пазух немає, бо він ж безтілесний, Апостоли правди давно це донесли. Для чого це все, заради всього святого? Метаморфози грядуть, що навіть і Мордор Буде здаватись острівцем на Мальдівах. Будемо жжати те, що посіяв Нутром тваринним люд насильства. Гени проявляють справжню схильність До повної відсутності моралі Із цим всім в голові я засинаю. Коли тіло порубцьоване шрамами, Осколків цілунків більше ніж маминих, Серед кіптяви і моторошного диму Нам залишиться померти молодими. Зостанеться лиш той стражденний образ, Що потім щось чекає на нас добре. Але поки кров та піт стікають щоками, Розклад майбутнього простий, що таки. Молодість, що захована за мурами, Молодість сплюндрована кометами, Молодість валяється на землі обкуреній, Молодість у епітафіях затерта. Тож по факту в пизду це все. В пизду суперечки, батли, мордобої, В пизду людей, які не приймають української ідентичності . В пизду лицемірів, які роблять це все, тільки тому що це вигідно, І суддів, прокурорів та ментів, що продовжують красти. Останні тижні я існую на автопілоті, Від роботи, до роботи. Я бачу надто багато знівечених доль щодня, Що прив'язані до ліжка після важких поранень. Вони є щитом, який захищає мою домівку від перетворення на попіл. Але вони не вічні, І я не вічний. Ми постали проти історії, а вона методично, Виконує задачу нашого знищення. Я розряджена батарейка. Дріт для підзарядки перебитий, І я не знаю, що робити Живіть своє краще життя, а я піду зашивати рани, Якщо ще залишилося що зашивати. Кудлатий #кудлатий

Втома часто вимірюється величиною синяків під очима, Вдома перед сном болять ноги, і сусід знизу знову нагримав За зраду своїй коханій дружині. Прощення шукають тільки блаженні. Ті, кого гартували гречка і ремінь, На шкірі відбився весь спектр синього. Раніше хотілось заглянути Богу за пазуху, Коли ще не був так отруєний газами Сигаретного й кальянного диму. Хотілось покласти світ на коліна, Створити власний культ поклоніння, Сидіти в кабінеті із золотими дверима. Я щиро вірив, що в мене це життя недаремно, Що вдасться осягнути цінності метамодерну, І плакати на старості старим сивим дідом. Осягнути кожне із таїнств кохання, Жити кожен із днів як останній, Зустріти смерть по-справжньому гідно. Але реальність жорстокіша за Скрябіна "Квінти". У спину летять полум'яно-ядучі привіти У суміші зради, хвороби та заздрощів, Свідомість блукає буденними хащами. Бо ніщо не вічне, а любов тим більше, Я хотів як краще, а пишу ці вірші. У бога пазух немає, бо він ж безтілесний, Апостоли правди давно це донесли. Для чого це все, заради всього святого? Метаморфози грядуть, що навіть і Мордор Буде здаватись острівцем на Мальдівах. Будемо жжати те, що посіяв Нутром тваринним люд насильства. Гени проявляють справжню схильність До повної відсутності моралі Із цим всім в голові я засинаю. Коли тіло порубцьоване шрамами, Осколків цілунків більше ніж маминих, Серед кіптяви і моторошного диму Нам залишиться померти молодими. Зостанеться лиш той стражденний образ, Що потім щось чекає на нас добре. Але поки кров та піт стікають щоками, Розклад майбутнього простий, що таки. Молодість, що захована за мурами, Молодість сплюндрована кометами, Молодість валяється на землі обкуреній, Молодість у епітафіях затерта. Тож по факту в пизду це все. В пизду суперечки, батли, мордобої, В пизду людей, які не приймають української ідентичності . В пизду лицемірів, які роблять це все, тільки тому що це вигідно, І суддів, прокурорів та ментів, що продовжують красти. Останні тижні я існую на автопілоті, Від роботи, до роботи. Я бачу надто багато знівечених доль щодня, Що прив'язані до ліжка після важких поранень. Вони є щитом, який захищає мою домівку від перетворення на попіл. Але вони не вічні, І я не вічний. Ми постали проти історії, а вона методично, Виконує задачу нашого знищення. Я розряджена батарейка. Дріт для підзарядки перебитий, І я не знаю, що робити Живіть своє краще життя, а я піду зашивати рани, Якщо ще залишилося що зашивати. Кудлатий #кудлатий

Остапу злість як маркер зшитої ідентичності, злість та втома. вивернутий наплічник, а в ньому — назбирано, наче у дзьоб пелікана: три вірші й навушники, більше нічого гуманного, лиш засоби стримання болю й нанесення шкоди. вміння ламати кістки - як навичка кодити, стане в нагоді, коли набува застосунку. а так - алкоголь як знебол та настояний сум. все, що дістало — зводиш до спільного гасла, димом від свічки, що десь у дитинстві погасла разом з міцною рукою недоброго татка. інше — потрібне й не дуже — ховаєш в додатку. інше — гаряче й гірке— лиш неправильний синтаксис, звернена з гречки до Бога дужка безсилля. в біса най дропнуться світ, лицеміри й політики, снапшотом залишивши нас поцілунки і літо.

міста немає радість моя місто яке ми торік обходили вздовж і впоперек де трималися за руки лежачи під непевними зірками де боялися одна одної торкнутись але загорялися водночас таким ясним таким гарячим вогнем що на стінах будинків танцювали тіні цього міста більше немає радість моя є тільки його скалічений двійник який несе своє поторочене покручене тіло обережно немов скляне є тільки відлуння пісні а пісні немає бо співця накрило такою важкою чорною повстю що крізь неї не роздивитися ані непевних зірок ані рожевих місяців ані зелених бань і рудих дахів під якими танцювали літніми ночами наші залюблені тіні радість моя і тепер коли нас ось так розкидало світами коли довкола нашого міста горять дороги а в груди йому як у велетенський бубон раз у раз вдаряють металеві долоні снарядів я певна що на безлюдних вулицях на спорожнілих площах наші тіні і досі танцюють досі тримаються за руки досі обіймають великі тіла дерев на брамі заборовського вінценосне серце горить горить і не гасне Ірина Шувалова #ірина_шувалова #шувалова

КЛУБ АНОНІМНИХ ГРАФОМАНІВ Добрий день, Мене звати Віталік, І я грішу дієслівними римами. Коли до мене приходить натхнення, Я часто буваю нестриманим. І розумію, що грішу, Але ж я від душі пишу, І ладно б дієслівні, Бог з ними, Але вони часто виходять Однокорінними, Вростають у плетиво тексту Зубами корінними, І нічого далі Не зробиш із ними. Я вас знайшов І сюди прийшов, Щоб процес мій творчій Краще пішов. Подякуємо Віталі, Сміливе рішення, Давайте дивитись далі, Що там у кого з віршами. Добрий день, Мене звати Антон, І я сую всім свої тексти, Як останній гандон. Підловлюю людей У кафе за кавою І прошу: «Почитайте ось це – Це дуже цікаво!» Сую засмальцьовані рукописи Прямо в морду, Люди тактовно відповідають: «Добре-добре…» А потім караулю їх Біля вбиральні: «Ну як, прочитали? Правда ж, це актуально?..» Але я приніс Деякі свої вірші… Дякуємо, Антоне, Давайте пізніше. Добрий день, Мене звати Зореслава Українка, І я пишу пафосну патріотичну лірику. Про калину, лелеку, смереку, Карпати, Про те, як вітчизну свою захищати, Про те, як Дівчина плаче під віконечком, Про те, як Молимося за вас, сонечки, І при цьому не стримуюсь – Знов і знов Постійно римую «Кров» і «любов». І, схоже, моїх віршів Не люблять солдати, Але я вперто продовжую Їм читати… Дякуємо, Зореславо, Не роби більш аби-то. Якщо можеш не писати – Ти знаєш, що робити. Здравствуйтє, Я поет Афанасій, І я внє політікі, Я ожидаю, Что услишу крітіку, Но прекратіть Гражданскую войну чтоб, Єслі спросітє мєня… (Всі хором:) Пішов нахуй, довбойоб! Продовжуємо зібрання. Добрий день, Мене звати Таня, І я пишу Про свої пиздостраждання, Гружу вагонами Трагічні вірші, Про те, як мене Покинув колишній, Як живу з одним, А кохаю іншого, А хочеться третього, Хоч першого-ліпшого. Лише завібрують Сердечні фібри, То кидаю все І пишу верлібри, От і зараз я згадую, як він пішов Крізь порожнечу пустелі моєї розхристаної самотності, Залишивши по собі уривки спогадів і сигарети, Які я докурила, тримаючи в тремтячих пальцях, Наче випускаючи з легень рештки спогадів, Спогадів про те, що все одно неминуче б не сталося, А чи сталося б? З нами? Чи не з нами? А в тім, яка вже різниця? Тож будь ти проклят!... Подякуємо Тані За метафори і перверзії, Сподіаємось, вона не стане Знімати відеопоезії. Здрастуйте, Я дуже богемний поет Аполлон Борщов, І я пишу, зазвичай, Непонятно про що. А частіше пишу про поетів, Які пишуть про інших поетів. Всі критики мені пишуть оди, А на творчі вечори ніхто не приходе, Хіба що друзі-поети, І то, не слухать, А бухнути скоріш, І ми бухаємо всі вихідні, А потім я пишу Ще один вірш, Як після творчого вечора Ми бухали три дні. Знаєте, Аполлон, Ви тут самий нешкідливий, З усього так виглядає ніби, Хоча не завадило б вам, можливо, Звернутися Трохи в інший клуб анонімний. Здрастє! А мене звати Хуй Зна Хто. Я знову вас бачити радий! Я люблю підходити до поетів, Хлопати по плечах І роздавати свої поради. На книжковому ярмарку До стенду вашого Я неодмінно прийду, Щоб цілу годину Ділитись враженнями І нести якусь лабуду. В любій компанії Я з’являюсь раптово. Нізвідки. Зненацька. Вдруг. І ніхто не здивований, Бо кожен думає, Що я – Чийсь-то там друг. Вельмишановний Хуй Зна Хто, Наша вам величезна подяка, Але на завершення Цього шапіто Давайте послухаєм Полежаку. До речі, де він? Та наче ж був тут… Знову втік через отвір віконний. Невиліковний…