Храм поезії (🖤)

🍁 Там 🍁 Пам'ять. Пологове супроти цвинтаря, цвіркун югнув травою, марсове поле марить паленим мармуром – мара мурує початок. (вийшов з чату) Пам'ять. Ятка з черешнями, на решту – пухка шоколадна картопля, ладне літо, літепло, пломбір на променаді… раді з дівчатами щодня дзижчати. (вийшли з чату) Пам'ять. Пластикові прямокутники дипломів, ілюзії кар’єрного зростання, тануть час, бабця, дім, потім – дим. (вийти з дому) Пам'ять. Ритм Держпрому, рими та юрми, коло під Шевченком, смачні роли. (вийшли з ролі) Пам'ять. Столиця, зграї, сталеві лицарки, спроби бути, ти, ти, ти – не склалося! доля хмарить, третій зайвий. (вийду з зали) Пам'ять їжачиться списками, списи зламали сенси зламали списи. (вийшли з життя: потім була війна………………………) Липень 2025 р. Вірш був написаний на конкурс «Перо Фенікса» ***

сонце зайшло наче талант закотився у водостік — ще один день блискає і зникає і я знову не знаю для чого це все було я тицяла палицею в мурашник і він не ожив я прикладала до вуха мушлю а та мовчала мені хотілося порахувати до трьох але не було чого перелічувати Боже скажи що Ти колись теж закидав у воду порвані сіті і засинав не вловивши нічого

живи, дівчинко, живи у своєму темпі. ковтаєш міське повітря, наче рванули в гори, маячиш вогненно, ніби повсюди темрява, танцюєш звабливо, ніби під алкоголем. танцюй, дівчинко, танцюй у своєму темпі, зі сміхом бісячим, із трохи пихатим поглядом, бо в щастя твого — кінцева на тім моменті, коли ти знову когось забажаєш поряд.

Моя перша збірка вже за два місяці вийде в Антивидавництві — відкриваємо передзамовлення. "Джмелина пісня у степу" — це поезії, написані з 2020 року до сьогодні, тобто нормального життя вони не застали. У книзі вірші йдуть у зворотному хронологічному порядку. Дякую Івану Кулінському за книговидання з людським обличчям🫂 Вартує книга 290 грн. Замовити можна в мене або на амазоні — в першому випадку отримаєте одразу підписану. Все просто: заповнюєте форму, сплачуєте, і ми разом чекаємо джмеликів із друку. Тепер би всім дожити 🤞

Сонце так світить, у рідній пустелі Пісок зігріває холоднії плечі. Оазисів повно, віддзеркалення моря Світило не зникне із кругозору. Поки птахи приносять нам втіху На сипучих пісках ми танцюєм зі світом. Кінь вже уносить сонце за дюни. Щоб білий місяць осяював гори. Ось сонце й сіло, мерзне моє тіло. Тремтять мої руки, Йду я стиснув зуби. Єдиний з природою, пісочна людина Вода вже скінчилась, кров загустіла. До міста фантазій, крокую навшпиньки Як малий хлопчик, що колись гравсь в машинки. Поки птахи приносять нам втіху На сипучих пісках ми танцюєм зі світом. Трагічно врятований птах вже безкрилий, В пустелі пекучій назавжди і зникну. Він летів не долетів. Мрія літати підкорилась йому, Вона його і вбила... Професійно закоханий, Але в небі чужинець. До землі його сонце прибило. Рідні не знають, що в пустелі двобій Один проти світу... Він програв, але зміг. #вірші

Мені в Харкові подобалося вертатись на Салтівку з ігор на трамваї. На Історичному музеї була зупинка, номер вже не згадаю. Я ставав у хвіст вагона і дивився, як місто у сутінках віддаляється від мене. За вікном дощ або сніг. (с) верлібрист Василь Капця за редакцією тьоті Олени

​32 серпня Авто, навстіж відчинені вікна, Вечір, галопом мчимося спорожнілими вулицями, Між зелених хвиль світлофорів та неонових вивісок. Наново намагаємось висікти, Виокреслити цю мить із безумної чорно-білої стрічки, Якою стало наше життя. Перестрічні за вікнами стають смужками світла, Яке ще випромінює щойноминуле літо. Мене наповнює відчай, кличу твоє ім’я, закарбовую спогади Погідних ранкових здибанок на березі Бакоти. Як коти ми ніжно гойдались у Дністерських водах Та ховались у них від липневої спеки. Серпень зустрічав туманом Волині, Линемо нічною спустошеною тракторами трасою, На трави вже опустилась роса І десь у травах перелесник милується косами мавки. «Розбуди мене в кінці літа, щоб я бачив як воно гине»… Безупинно слухаємо лірику Ніколассона, Коли сон не бере, смуток виїдає душу. Так хочеться, щоб воно не скінчалося, Щоб чалими конями ганяти лісами Полісся, Спускатися човнами стрімкими берегами Черемоша, Гуляти над кручами Дніпра, випивати із друзями закарпатські вина І читати одне одному поезію у нашому саду на Погулянці. А потім танцювати до ранку, аж до недільних дзвонів… Вкриваюсь сльозами, бо за обрієм прийдешнього скону, Ще одне літо щезає. © Кудлатий

змокрілі панельки. з петельок ґудзики сповзають під пальцями. звільняю шию, груди – не дихається, не легшає. відтоді, як льє дощ мені не потрібно втирати сльози. відчайдуха накриває холодними обіймами, цілує волосся, вії, вуста, мій стан. містом іду крізь змокрілі панельки з петельками на шиї, що так тиснуть – і яких нема… 23. 11. 25.

​Дощ над Босфором дощ над Босфором падає, як монети з кишень імперії, які так і не встигли витратити на богів звитягу чи каву. краплі дзвенять по куполах мечетей, наче невидимі сурми, нагадують: імперії теж ржавіють, як залізні мости, що з’єднують континенти, але розтинають береги. у калюжах блимають відбитки візантійських ікон та мозаїк, обличчя святих розмиті, наче їх перемалювали сучасні митці. рибки пам’яті виринають на секунду і ховаються знову, бо бояться підошов туристів, що плутають святість із сувенірами ця злива знає все – султанів, що боялися прокинутися без армії; вигнанців, які називали цей берег останнім; каравели, що йшли за прянощами, і підводні човни, що йшли за тишею; поетів, які закопували рими у ящиках з корицею, щоб хтось колись відкрив і здригнувся. а я торкаюся цієї води – і відчуваю, як вона тепліша за мою кров, ніби це сама земля говорить: «твої ноги стоять на кістках історії». бо Босфор плаче не про сьогодення, а про всіх, хто жив і помер під цим небом. і тільки у шумі дощу, без перекладу, без кордонів, чути справжню мову цієї країни цих проток і цих берегів. © Кудлатий

/Мандрагора цвіте фіолетовим, п‘ять пелюсток, не забудь — це остання надія/ Діти їх племені ніжні, м‘які, тонкошкірі — як будь-які діти. Згодом урáзлива шкіра у них роговіє, і твердне міцним карапáксом, щороку нарощує кільця. А от у неї не виріс ні панцир, ні мушля — беззахисний равлик рапани. /Я знайду мандрагору, я мушу. Обережно копатиму корінь, такий схожий на…/ Сусіди дивилися косо - не виживе. Іноді рóдяться діти пошкоджені, ні до чого не здатні - ні до захисту, ні до мисливства, ні до продовження роду, (роду таких же невдалих слабаків зі сливовою шкіркою і принцес-на-горосі). /Я приготую цілющий напій з мандрагори, закоркую у пляшці/ І була вона вічно поранена і беззахисно-гола, плечі в фіалкових плямах, бо стіни печер шерехаті і зуби хижацькі, необтесані грубі руків‘я, кігті сусідів — сліди розповзались вужами на прозорій порічковій шкірі. /Я принесу цінний трунок в дар скам‘янілому племені. П‘ять пелюсток, древні руни. Мандрагора цвіте фіолетовим. Мертва шкіра у них спалахне, оживе мандрагоровим криком. І вони зрозуміють мене. І вони мене приймуть/ 22.07.23

чотири сторони — я йшла на всі. північ — мовчить, південь — вино й кати, захід — каже: «досить», схід — кладе мені у серце лід. сім світів — в кожному нова я, як стара сорочка: трохи витерта, трохи чиясь. десь я сплю із ворогом, десь — з надією, десь торгую тілом за тепло, десь уже святу малюють з мого імені. вісімнадцять виборів — і всі між «ні» та «майже». усі дороги пахли димом і трохи — травами, і всі вони ведуть додому, де нікого немає. троє кавалерів: один носив мене, як злато, другий — як карму, третій просто мовчав, і я в нього трохи вірила. (досі іноді сниться — ми просто мовчимо). і в кінці — дві квітки. одна — щоб не забути, друга — щоб пробачити . і ти сам. навіть не трагічно, просто пораховано. арифметично.

кожного разу як бачу людину з квітами сподіваюсь що вона несе їх непарну кількість звісно це просто старий забобон і одна з дурнуватих невиправданих традицій але я все одно намагаюсь вхопити букет очима і порахувати квіти у ньому до того, як перетнутися поглядом з тим, хто його несе легко рахувати жоржини та хризантеми і дуже складно кущові троянди бо там треба зважати на гілочки, а не на пупʼянки дарма рахую кількість квітів у букеті легко зрозуміти за поглядом та ходою за тим, як його притискають до грудей і тим, в якому одязі людина, що його тримає що відчувають жіночки в підземних переходах, коли їх просять зробити букет з 12 квіток? чи кажуть вони щось чи мовчки ховаючи обличчя виконують прохання кожного разу як я бачу людину з квітами я схрещую пальці в кишені сподіваючись, що вони для побачення або для дня народження і їх непарна кількість

Завдання - написати вірш у якому вжито щонайменше дві назви тканин, будь яких. Назви деяких тканин, для натхнення: сатин ситець бязь маркізет батист муслін фланель плюш вельвет корд байка перкаль поплін драп лудин (архаїчне) кирея (щільне вовняне сукно) бродун ладанка (густе сукно для верхнього одягу) шовк атлас парча креп шифон органза муар тафта камчат брокат (ваш варіант)

Завдання на перший тур - написати вірш на тему Ініціації. Є можливість використати будь-яку цікаву ретроспективу для написання роботи. Все залежить від власного бачення та уяви. Згодом ми опублікуємо декілька тематичних віршів як прикладів. Вірші приймаються в приватні повідомлення @jessihalliwell. Дедлайн: включно до 12 грудня о 23:59. P.S. Старі вірші, які вже десь публікувалися, не приймаються! Порушення правила веде до дискваліфікації.

Шал і романтика — Вудочки вестернів. Міцно триматимуть. Спробуй-но тільки! І понесе в далечінь кіноплівка. І не важливо, що це лише марево. В дикості просторів Сяяння величі. Кактуси гострими Видами стрітять. Як повернуться назад часострілки, Чи мої мрії до прерій попросяться? Галаси, постріли — Правда чи вигадки? Сумніви мостяться В тиші каньйону. Вітер огорне у дух незнайомий. Сміх або сльози зірвуться від лоскоту? У теракотових Спалахах заходу Скликаний кольтами Вир. Чи здається? Як і розсипані відчаю скельця — Тіні возів ще дорогами котяться. У невідомості Гак для дослідників. А для утомлених Браком домівок Шанс оземлитися — клапоть відмірюй Та доглядай і займайся худобою. Мандри заманюють. Сіті розкидані. Ранчо примарною Ціллю постане. Тож як пізніше розбудить світанок — Зов перемін був у тебе керманичем. #цикл P.S. Ще є можливість долучитиcя https://t.me/poetry_new13/2006

Пилюка на віях твоїх – сліди планет, що відвідала. Щоб точно не помилитись – завжди обирай світло. Носиш улюблений колір, незалежно, що кажуть люди. Більше таких, як ти нема, не було й не буде. Завжди знайдеш струмок у лісі серед пожеж. Можеш, не обіцяти: любиш, отже прийдеш. Стиснеш в руці ножа, та не удариш в спину, Жаль не умієш брати ношу собі посильну. І, якщо ти десь є, значить я не одна. Бувають паскудні дні і це не наша вина. Щоб підстрибнути вище, треба дістатись дна. Щоби дістатись дна, треба упасти з гори, Щоби упасти з гори, треба любити риб. Щоби любити риб, сміливість велика треба. Сміливість велика треба, щоби торкнутись д‌н‌а‌ неба. Сміливість розвіяти міф, Сміливість віддати борг, Сміливість знайти своїх, Сміливість (не) бути удвох. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia Вірш 2017 року, який я переклала (з рос) ось зараз в 2025 Дуже люблю його❤️ Присвячений Саші @sashakhopta #крилата_поезія #тетяна_удод

Комікси про @sashko_nehrych, @helen_halu, @YanaMoro3 і @catania13_11, які я малювала в потягах до Львова і до Сум😄

Ну і сам текст, для тих хто) а я хотіла бути такою як він відчайдушно-схибленою вільною до останнього світанку вимкненим до болю гнівом на весь кольоровий спектр що може спіймати сітківка рибою плисти в його розставлені тенета п е р е т в о р ю в а т и с я переповненою поза законом літерами гойдатися замість хрестика на його шиї виплавлена з солі та іншої алхімії викрасти його життя з димовухого міста подалі від чорних дронячих очей бути невідступною тінню серед скла та тріщин де пазурі вітру шрамують шкіру де за спиною гуркіт темного ліфту мішанина з голосів та шурхіту навиворіт — гра без правил, шалене клацання і все навиліт розмита реальність поламана та це лише грані об які спотикається випадковий промінь казав як торкався руки як шершаві стіни багатоповерхівки тліли мов лепіт у забутті де асфальт пульсував під ногами липнучи смолою ніби прохав залишитися ненадовго хоч б на ще одну трихвилинну вічність казав "не треба тобі туди, будь де тепло не дивись, мала, у цей бік тут лише протяги у цвілих коридорах та зойки ночі як скабка під шкірою" а я натягувала на себе його светр дихала поміж ниток стоголосим мовчанням доганялася якоюсь хімією та голосовими приміряла на себе пазурі гніву та все вдивлялася у червоні плями теплих відбитків у блискучі леза його очей бо коли я - це він місто стає сталевим густа та гаряча міць тече артеріями поєднуючи серце й мозок бо моя сила в голосі що звучить ізсередини переслуханим до останнього падозорця "засинай, мала просто дивись на зорі і засинай ми виживемо, дівчинко моя все буде добре"

квітуче нам завжди нагадує щось із дитинства мені сентябринки на клумбі, які обробляли в шкільному дворі на перерві клей, що здирали з фруктового дерева губи пашіли бузком він мав був здійснити бажання ми дихали ним омріяним пʼятипелюстковим між тим, знаючи, що квіти ці не чарівні, то дитячі легенди а що проростає дитинством саме в тобі? бо в мені ковила срібним волоссям пестить дитячі ноги біжиш собі по квітучому простирадлу ганяєш капустниць та поряд із нею спокійно за́вжди ароматний чебрець потреш між долонями ходиш і пахнеш весь день, а ввечері з нього чай і зати́шно за́вжди дички, вишні китайські, суниця, морозний терен… тепер мені часто лиш сниться той степ, і, знаєш, взаправду здається – більше ніколи не буде красивіших спаднів я більше ніколи не їстиму пʼятипелюстковий, бо це не працює лиш знаю одне, себе я більше ніколи не змушу ховати надії, я хочу бажати знову і мріяти, що дочекаються може колись мене крейдяні гори… © ольга ритик #вірш

«Він мене не кохає» – співає стерео. Збирай каміння і смійся, дівчинко. Відтак свій вік відзначай померлими, не бійся – тут не дають довічного. Не тридцять зим, а когорта втрачених. Впишіть мені це, як є, в посвідчення. Він не кохає – не має значення. Нам всеодно залиши́лись лічені зустріч, посмішка, слово, дотики. Що потому? Нова екліптика. Тебе впізнаю, бо вийшла оптикою – байду́же скільки хвилин на відліку і як нас потім пожне рекурсія. Збирай каміння і смійся, золотко. Річ не у ракурсах, не в ресурсах – я просто більше не хочу холоду. Бо лютий близько – що аж всередині. І суне грім – не вмикай освітлення! Життя – це наступ, а смерть – відведення. Яка ти зброя? Яке укріплення? Який в тобі проростає спазмами застиглий біль? Я жадаю більшого, ніж галасливі порожні гасла. Я хочу знати, що за завішеним вікном, про що твої сни і марення. Занадто пізно, щоб просто зникнути. Збирай каміння, вмикай опалення. Я тут, я поруч – за мить до зіткнення.