Храм поезії (🖤)

▸ Пам'ять *тук-тук-тук* Нагадають про себе спогади, вдаряючись у скроневу частину мозку. І так хочеться запросити їх додому, напоїти чаєм, нагодувати пирогом з вишнями, але втікають щойно відкриєш двері. Точно глузливі діти.            …а за порогом спокою чекають будівлі, що самовільно демонтуються, розсипаються, втрачають себе. І лиш фундамент металевими кігтями чіпляється за землю. Кричить:                     «Я тут!                       Я досі існую!» Торкаєшся холодного каменю. Дивишся на небо, яке загубило свого цегляного Атланта, І ніяк не згадаєш:                     якими були поверхи?              які історії там мешкали? Збирай цеглинки, хоч і не добудуєш власну Вавилонську вежу, не згадаєш, що робила вчора.            …а на вулиці осінь виблискує золотом перших сережок, що подарувала мати. І листя шурхотить так, ніби знову бігаєш по ньому з друзями.              *шурх*                             *шурх* Поки рідні імена не розсипляться маленькими жовтими клаптиками на асфальті. Скласти їх докупи хіба важка задача? Л                           О                      Н               К                       Ж                       И М                         Ф                       Д Та чомусь не виходить… А дерево сумно хилиться пустими гілками, мовляв:                    «Вибач,            шукай минуле деінде» Згадуй, які лінії долі малювали тріщини ледве замерзлого озера, в якому колись майже втонула. Накажи ногам знову прокласти маршрути, якими крокували крізь заметіль до телеграфу.    *човг*                       *човг* Повзеш містом, бажаючи загорнутися в його обійми. Воно ж бо тебе пам'ятає ще юною студенткою!                     А хто ти зараз? Почуття змішуються, в єдиний зміїний клубок, невпинно сичать:             — Сссссссоромно! Авжеж, соромно. Бо загубила ниточку-відповідь до важливих питань:                              Де це я? Мене звільнили з роботи?                    Ці ліки вже випила?         Я знаю вас? *тук-тук-тук* Стукають спогади у скроні, розпливаючись плямою у помутнілому склі дверного вічка. Впустиш чи ні?                     Чинитимеш опір                                     чи       відпочинеш в блаженному забутті?                 Пам'ять лякає думки, і вони бігають, мов офісні клерки, від однієї ділянки мозку до іншої, питаючи:           Що робити?                      Що робити                                Що роби.. — Ти чуєш, бабусю?                         — Чекай! А як тебе звати?...

На початку Бог знищив людину, створену на образ Його. І побачив Бог, що добре воно. І був вечір, і був ранок, день перший. І знищив Бог риби великі, і всяку пташину крилату, і душу живу. І був вечір, і був ранок, день другий. І сказав Бог: "Нехай згаснуть світила небесні, нехай не відділяють день від ночі" І сталося так. І був вечір, і був ранок, день третій. І сказав Бог: "Нехай розтечеться вода попід небом, і нехай суходіл стане незримим". І був вечір, і був ранок, день четвертий. І сказав Бог: "Нехай зникне твердь, нехай вода буде невіддільна від води". І сталося так. І був вечір, і був ранок, день п'ятий. І сказав Бог: "Нехай дінеться світло". І темрява була безоднею. І був вечір, і був ранок, день шостий. * Та й, здавалося би, по всьому Але настає день сьомий - Неділя Свята, як хрестик натільний На перехресті шляхів, Шовкового і Чумацького Починається ярмарок, середньовічний, наче чума Тіні бродять між яток у мареві/маренні Вижили тільки вразливі і нарвані Ходять розмови в тісному натовпі: "Так сподівались на Бога - і на тобі Час був безкінечним, та ось межа його" Торгують ножами, м'ясом і чорними жартами Молитовниками з нечинними вже молитвами, Всім, що може горіти і бути налитим, Діляться зброєю, жаром і травами Ділимось тим, заради чого сюди потрапили Тим, що тримає нас намертво в цьому місці, Де закінчилися віра і божа милість Де починаємся ми Марина Пономаренко

4 Легенда Поетичний кілдунізм Десь за лугами, за порогами, Завівся між створіннями двоногими Десь далеко у глибинах диво-річки, Набурмошивши свої пухкенькі щічки, Один щокастий буркотун. Його звали дід Кілдун! Волохатий, бородатий, Дуже злісний і пихатий... Мав він хатку з камню й глини, У ній зберігав поетські глиби, Що колись добув на дні – В музи смутку і стерні. Жив на березі, між вересами, Витираючись персами, Бо ж як пишеш вірш гарячий – То і лоб у тебе плаче. Та не сам жив собі дід Кілдун – Мав він спілку сов-поетун, Сорок три сови балакучі, І всі — дуже, дуже гучні. Одна кричить: “Ода про гай!” Друга шепче: “Сонет на чай!” Третя пищить: “Гекзаметр – мус!” А дід у кутку: “Та ну вас, плюс…” Він хотів возвеличити слово, Щоби в кожного діда й корови У серці тремтіла поезія, Але виходила лише похоронна процесія. Став він лютим, став він крикливим, Римував хіба із жабами жартівливо, Але люд був глухий до строф, Все питав: “Де любов? Чи знов закипає кров?” І дід, розлючений, з тими римами б’ється, У воді аж квазар злегка прокидається, Бо Дніпро вже закипає від злості Що аж рибкам роз'їдає кості. Та попри бурю, попри злості мить, Щось в душі діда тихо бринить: Може, згодом, хоч одне дитя, Прокричить: “Оце Кілдун! Оце життя!” І тоді, зашморгнувши шаровари, Він піде римувати понад хмари, Бо навіть найзліший з поетів дідів – Вірить, що вірш – найсильніший з чинів.

🦊: Привіт! Організовую Таємного поетичного Санту, якщо хтось хоче долучилися, то пишіть мені у приватні повідомлення😉🤶🏻

От вони виводять тебе на площу, ріжуть одяг, оголюючи суть. Страх і сором знеболюють ненадійно. Повторюю: "омммм" щоразу, як лезо ножиць накочується на гудзик. Натовп гуде — первісна дивна музика, як опустити руку в нору із осами. Іноді звідти лунає знайомий голос, щось дуже схоже на близько знайомий голос. Віддаляється, тихне, нічого не зміг би вдіяти. Так і каже байдýже: у жертовних корів немає нічого крім імені, вимені й дзвоника коло шиї. Ти не маєш носити нічого, крім свого імені. Крім липкого від поту дзвоника, щоб легше було знайти. От вони виводять тебе на площу, зрізають шкіру, захлинаються в молоці. Настає хвилина мовчання, насправді — 20 секунд. Бо ж ціла хвилина, у кого є стільки часу? Щоб віддати його мовчанню, пам'яті. В них немає. І в тебе також немає. Кожна хвилина — у грудях зворотний відлік. Маєш ложе усіяне квітами, чого тобі ще бажати? Жовті масляні квіти, високі пагони, соняхи схожі на очі бродячих псів. Сонце підтримує поперек, тисне в спину, світло всотується в кістки. Прокидалася жінкою, а тепер забудь, ти сьогодні здобич для хижих псів. Їх голодні роти ладні вигризти кусень неба. Сонце сяяло б яскравіше, думаєш, підтримувало за плечі. Випалило би очі усім недоречним квітам, і ніколи вже не лишило б на самоті. От вони вкладають тебе на ложе. У вологі вигини спини вростають наскрізно соняхи.

Завдання на перший тур - написати вірш на тему Ініціації. Є можливість використати будь-яку цікаву ретроспективу для написання роботи. Все залежить від власного бачення та уяви. Згодом ми опублікуємо декілька тематичних віршів як прикладів. Вірші приймаються в приватні повідомлення @jessihalliwell. Дедлайн: включно до 12 грудня о 23:59. P.S. Старі вірші, які вже десь публікувалися, не приймаються! Порушення правила веде до дискваліфікації.

На вулицях Макондо заграло дивне рондо і час пішов по колу... Самотність зустрічає на порозі материнського лона, після виходу ми самотні назавжди. До останнього скорочення серце заплітає пір'ям та гніздиться в нас туга за червоним, теплим, вологим, втраченим Раєм. Раєм, де ми були одним цілим з тим, хто гріє, годує, огортає. І ми щодуху прагнемо, прагнемо, прагнемо повернення, возз'єднання, злиття, розчинення. З яких скель нас штовхає ця туга? Під які потяги? З яких табуреток? Вона штовхає на пошуки філософського камню, коли загубився в палаці своєї свідомості, щоб потім звести справжній палац обклеєний грошима, забувши для кого будують житло. Зачати сімнадцять дітей, але не стати їм батьком і вознестися в борг на поцуплених простирадлах, на яких розпуста та хтивість пройшли повз кохання. На створення для спотворення та руйнування. На вбивство заради життя. Краплини зливаються в річку. Кожна піщинка в пустелі окрема. На вулицях Макондо звучало дивне рондо. Крутився час по колу...

Той чоловік, що іноді спить зі мною, ходить в легкому светрі і темній куртці, без рукавиць і з голою головою, навіть взимку в міста безжальній пустці почувається добре, як під водою. Той чоловік ламається дуже рідко. Каже тоді: зсередини я вже гнилий, зелений, мертвий, як гриб. Не торкайся до мене, рибко. Він розпихає дріб’язок по кишенях, часом зі мною він, й спить потім міцно й глибоко – так само, як коли спить без мене. Той чоловік ніби давно переїв цих дослідів, Експедицій за межі себе і межі серця, І за будь-які інші межі. Але найкраще він спить вже вдосвіта, І уві сні смієтся, Ніби говорить – все, що стається із нами – найсвітліші, безцінні досвіди, Допоки стається, допоки все ще стається. Катерина Бабкіна #бабкіна

Мівіна (Вірш №23) У ті часи, коли я перестав ходити в дитсадок, я дуже полюбляв смак гострої, духмяної мівіни. «Шкідлива їжа, — говорила мені мати, — це не ок». Але, готуючи її, я вперше почувався вільним та незалежним: ставив я електрочайник самотужки. Варивши локшину, я бачив у собі добувача: немов я мамонта зарізав каменем, а його вушки пішли на сальцесон по-кроманьйонськи. Бачу…     я…       хруща. Лежить, як Лєнін, козинаком в мавзолеї із пшениці. Помітивши його присутність, хутко я покликав матір. З тих пір у хаті не було мівіни. Довго я журився. Тоді я зрозумів, що навіть їй не треба все казати. © Анатолій Касперський 04.12.2025 #поезія

квітуче нам завжди нагадує щось із дитинства мені сентябринки на клумбі, які обробляли в шкільному дворі на перерві клей, що здирали з фруктового дерева губи пашіли бузком він мав був здійснити бажання ми дихали ним омріяним пʼятипелюстковим між тим, знаючи, що квіти ці не чарівні, то дитячі легенди а що проростає дитинством саме в тобі? бо в мені ковила срібним волоссям пестить дитячі ноги біжиш собі по квітучому простирадлу ганяєш капустниць та поряд із нею спокійно за́вжди ароматний чебрець потреш між долонями ходиш і пахнеш весь день, а ввечері з нього чай і зати́шно за́вжди дички, вишні китайські, суниця, морозний терен… тепер мені часто лиш сниться той степ, і, знаєш, взаправду здається – більше ніколи не буде красивіших спаднів я більше ніколи не їстиму пʼятипелюстковий, бо це не працює лиш знаю одне, себе я більше ніколи не змушу ховати надії, я хочу бажати знову і мріяти, що дочекаються може колись мене крейдяні гори… © ольга ритик #вірш

перетворюю німотою календарі у тривку зимову півтемряву. де ні ранку, ні вечора не відрізнити за мовою чи непевністю чисел. стрілка тíкає: тік так тік так і тікáє (хто без інструкції прочитає тепер її дзенькіт і підрахунок?) ставайте струнко! перемальовуйте схеми метро: станція на зеленій (гілці чи вулиці залишається невідомим) місто залишається невідомим й невидимим. старий дідуган, що ганяв круків попри стіни, залишається єдиним справжнім і кричить до птахів: "геть, геть! малі потвори", — що приносять біди й розмови, про сніг і тіні, про загублені речі і пил із його старечих кісток. шкіра зморщена і пожовкла, мов Біблія із міської бібліотеки біля парку франка. очі вибілені до скрипу, мов тарілка з китайської порцеляни, на блошиному ринку, і у вигині рук, неприродньо утомленому, зчитується міська німота. замість календаря, де вишневим обведено смерть, а червоним народження 29

Ти розшукуєш в темряві демонів просто тому, Що лякаєшся тиші, вона підозріло порожня. Піднімаєш з глибин розуміння себе каламуть, І шукаєш, шукаєш до пекла свого подорожніх. Що приховує втома? За спиною злість причаїлась? І все валиться з рук. А нервові клітини зникають? Ти бажаєш дізнатись, чого це бажання поїсти, Перебило всі інші. Погані події це... карма? Звинуватиш себе. І під світлом холодних зірок, Ти все глибше пірнаєш у пошуки сенсу та сили. Посміхатися мило і тепло. Це краща з усіх оборон, Що? Навіщо? Би тиша холодна, а нерви діряві, мов сито. Ти хотів би палити, от тільки не "торкає" зовсім, Накриває, мов хвилями, втома. І дихати важко? Мовчи! Я все знаю, що хочеш сказати. Ознаки "згорання" вже зовні, Проявляються чітко. Ти думав, що розум очистив? Зупинися. Не треба ця вічна гонитва зі смертю, Бо ніхто не подякує мертвим, крім рідної крові. Все давно вже виходить за рамки розумні та межі, За якими одна порожнеча, о янголе вищої проби.

⚡️ Збір коштів на бус для бійців підрозділу піхоти 114 ОБр ТрО (Чернігівський напрямок). 🔥 З дружиною та сестрою мого товариша ми збираємо кошти на військовий бус для його підрозділу. Авто потрібне для виконання бойових задач, перевезення особового складу та підвозу бк. Хлопці залишились без авто, тож потреба надзвичайно термінова!!!   🙏 Прошу долучатися донатами, репостами, допоміжними банками, всілякою підтримкою збору. Попередня вартість авто 300К. 💰Банка відкрита на дружину бійця: https://send.monobank.ua/jar/3L6m52mRC3 4874 1000 2047 5292 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на бус" 💪 Потребуємо вас на всі 100%

*** Він біжить, як сполоханий заєць, тремтить, наче лист, Світ великий, а він, мов ягня, що слабке й безпорадне. «Де тікати...» — не знає. Один і занадто малий, Ще й відтягує плечі (бо ж безліч підручників) ранець. ​Вибух, другий — і спалах. Укотре обстрілюють порт. Підбігає до мене. Удвох стоїмо під навісом. «Тьотю, чуєш гудіння? Десь близько. Полюй, ППО!» Додає: «Наче збили». Кажу, посміхаючись: «Дійсно». ​Знову вибух і зáграва... Бачу: за обрієм дим... У легені вривається сморід: пожежно-огидний. Хлопчик дивиться в небо. Блідий, ніби свідок біди. Укриття недалеко, та спробуй до нього добігти. ​Шурхотіння обгортки: малий дістає карамель Із кишені штанів. Розгортаючи, світиться щастям. «Інші в ранці, — говорить, — вони нетверді, там є крем... Зараз, тьотю, знайду... Тільки, звісно ж, і ти пригощайся». ​Під навісом, де зовсім не місце й не час для розмов, Сповідь — щира дитяча — у наглій, тому дискомфортній Тиші після удару: «Тікав, утомився і змок. Сам, бо мама працює, а тато далеко: на фронті. ​Шлях додому зі школи — давно вже знайомий маршрут... Не з лякливих: образять — даватиму кривдникам відсіч: Так, як тато навчив... Не хотів би казати йому, Що сьогодні боявся. Я ж виріс. Без декількох місяців вісім». ​Замовкає. Вслухається. «Тьотю, ти чуєш? Відбій. Ну, бувай» — і біжить: водночáс і манюня, і кремінь. Тіні — родичі смерті — сплітаються: дико-чудні... Безгоміння — омана. Зі справжнього — смак карамелі. ©Марія Чекарьова друга половина листопада, початок грудня 2025 року Фото: ШІ

Коли ти зійшла з журнального розвороту ретушована соціумом, переламана, як моделі у дивних позах із реклами трендового парфюму, зрозумів, як тепер виглядає краса. Абстрактні ламані лінії. Чим більш оголене тіло, тим темнішими окулярами приховується інтимне. Дещо має лишатися не на показ. Мнешся біля порогу вирваною сторінкою з мріями паперового літака. Не засмучуйся, звісно ти не така, радше принцеса з лицарського роману після вторинної переробки. Жертва дзвінків без відповіді, безформеної огранки рукою першого, ліпшого, надлишкового. Глянець підсвічує кожну зморшку без жалю до недосконалого. Навіть я напишу про тебе не словом — кольоровою пудрою по наївно-білому аркуші. Як складаєш пальці у прана-мудру хіба що для мастурбації. Як у дýші стараєшся розібрати щось знайоме в розмитому відображенні, не знаходиш і вкотре малюєш нове лице. А коли впізнáєш себе на мить, Коротке "вибач" не змінить уже нічого. Байдуже люстро змовчить. @snigpoetry #мері

Нехай розпочнеться ГРАНДБАТЛ! "Віршопліткарка FM" уже втретє проводить онлайн-змагання декламаторів #грандбатл, переможець чи переможниця якого отримує грошову винагороду з призового фонду, 50 % з якого йде на актуальний і перевірений збір. Звіти після фіналу публікуються на каналі. 🖤 Кількість місць у конкурсі обмежена, лише 12 декламаторів пройдуть в основний склад батлу. Конкурсні роботи оцінюватиме суддівська команда. 🎵 Вимоги до декламації на початковий відбір: якісний голос без шумів під музичний супровід без авторських прав (власний чи зі стоків). Формат аудіо mp3 або waw. 🎙Декламувати можна поетичний чи прозовий твір українською мовою. Подавати можете стару чи нову декламацію. За тривалістю запис не має перевищувати три хвилини. ДЛЯ УЧАСТІ В ГРАНДБАТЛІ ТРЕБА до 3 січня включно ЗАПОВНИТИ ГУГЛ-ФОРМУ: https://forms.gle/M9ZGs3EhuGxAT2u58 🫙Також поповніть призовий фонд конкурсу сумою від 15 грн: https://send.monobank.ua/jar/4WUyM92KL3 Бажаю успіхів! Ваша Віршопліткарка!🍀 @virshoplitkarka

××× розпускається ніч як довга коса і падає пасмами поволі на плечі поміж теміні сяє срібляста імла марніє усе: люди тварини і речі стискаються долоні — рука на руці — і перстені згасають — золото старе гаснуть дні згасають тижні місяці догасає світ — звіря кволе та німе лиш срібляста імла в'ється довкола і в'ється холод лягаючи на вікна розпускається зимова ніч — готова поглинути всіх нас на віки вічні листопад-грудень 2023 #поезії_без_нічого

▪️Стінь▪️ твоє місто стане моїм © GRABAR Місто зливається з порядку денного, місто зливається світлим у нефільтровану темну синь, місто зливається нами і з пляшок розливається в голоси. На стінах кімнати висять плакати улюблених груп і бендів, на стінах класу висять плакати інструкцій та експериментів, авторів і основ без здоров'я, музик і вчених, устави правил, стенди порядку дій при надзвичайних, подивись наліво, подивись направо, відкриті кутки, що загрожують з першого шрифту, з червоної фарби дизайну, погляд школяра на який породжує хвилю дазайну, і пальці шкребуть на формі нашивку – єдина доступна на цьому етапі форма дитячої самозайнятості. Куй поки нині, бо потім ставатиме прісним. Коли побіжиш по напів-вкопаних шинах, гумові лебеді дитинства тріснуть, одна прогнеться і з ніг зіб’є тебе в пісочницю, як попільничку розділених, -сипаних, -дарених днів, тепер поділитися ні з ким і нічим. Тільки стріляти. Перша цигарка обпалить пальці, обпалить легені в під’їзді, пропалить щоденник до картки в палаті. Перша горілка горло підпалить за останніми гаражами. Місто спалюється і викурюється також нами. Ти вийдеш за межі двора, але і його обнесуть сіткою, ти вивчиш кожну вулицю міста, але навіть район стане кліткою. Старі двері на посиденьки влітку, подертий матрац між крісел, дивно, наскільки смітник на районі бував комфортним і затишковмісним. Зависали на гойдалках, тусили в радості, відчуття невагомості, кайф. Потім під вітер і скрип шарнірів раптово спиняєшся і розумієш, що і без гойдалки власне нічого не важиш. Звикай. На асфальті докази злочинів проти любові, термін давності сплив. Насте, я тебе люблю! Настя вже не в цьому домі. Здавалося, літо – це крейдяні класики, квіточки і поні, це Вибач, (впиши ім’я тієї «знайомої», яка досі не під іменем у телефоні), але приходить осінь. Бруд і глина, дощ і потоки. Асфальт, як і серце, холоне. Твоє місто, колишній я, стане моїм майбутнім. Моє місто страху та невдач стане твоєю суттю. Літній театр у дворах стане цвинтарем арматури, з руїнами храму древніх червоних людей, яким соромно, що скажуть люди з балконів, що виходять у двір, з-за стін, що входять у твій особистий простір і формують трикутник на рівні Бермудів. Просто обставини, просто все вперше, просто школа. Це місто стане твоїм. За маршрутом, покликом, тяглістю, за сценарієм та протоколом. Місто, як сітка зі стін. На схід від рідного тягнеться тінь. Місто тікає з-під ніг: missed, ти не зміг, місто тікає. І ти не стій. 13.10.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад