компот із метеликів 🦋

другий любовний вірш прийшов під її вікна світилось постояв подивився і пішов геть хотів подзвонити але мав пальці в крові хотів закричати але прокурив голос хотів кинути каменем але був лиш пісок світилось постояв подивився і пішов геть #мірек_боднар

Самуель І тут цей юнак запитує мене, чи може він мене щось спитати. І коли я говорю, ну добре, він запитує, чи я б не мав часом трішки дріб’язку, якийсь франк, мається на увазі, в гіршому разі два. Я, звісно, спочатку подумав те саме, що й ви тепер думаєте. Подумав, я сам не отримую нічого в подарунок, і один франк є один франк, і на наркотики я нічого давати не буду, і він мусить іти працювати, і нам теж давалося все непросто, і ми пережили нелегкі часи, і в Африці, скажімо, взагалі нічого не мають, і я жертвував щороку щось для червоного хреста і дещо для армії спасіння, і зовсім не мало, і можна було б не стирчати цілий день на вокзалі, випрошуючи в незнайомих людей, і мати так мало гордості, і звалювати відповідальність, і після цього перекладати провину на інших, коли йдеться погано, і думати, що я мати Тереза, і що гроші ростуть на деревах, і що від неробства розбагатієш, і що добробут є правом людини, і що легко простягувати руку, і що він має звернутись за соціальною допомогою, чи в церкву, чи кудись іще, якщо він справді хоче їсти. І коли я про все це подумав, я поглянув на нього ще раз і запитав, як його, власне, звати. Самуель, сказав він і відвів очі. Уявіть собі! Самуель! Так само, як мого хрещеника, Самуеля, який пішов із життя в 98-му. Ага, Самуель, подумав я і дав йому десять франків. Бувай, Самуелю, щасти тобі, Самуелю, бережи себе, Самуелю, приглядай за собою, Самуелю. І тепер іноді я боюсь, що він мені збрехав і що насправді ніякий він не Самуель. переклад сергій жадан #педро_ленц

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ІСАІЯ. ГЛАВА XXXV (Подражаніє) Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги́! І честь Кармілова і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива Господнії побачать. І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая! Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

panacea You told me I seemed haunted. It was three a.m. and you could still smell the storm clouds under my skin. You can't quell depression by making love. But we tried. But we tried, oh, we did. #yrsa_daley-ward

Sunday Service The rooster wears a bishop's miter While four hens trail after him Clucking and nodding their heads In approval of his morning's sermon. The black and white mutt in the yard Has found religion too Barking at strange cat up in a tree As if it were the devil himself. Descartes, I hear, did his best philosophizing By lazing in bed past noon. Not me! I'm on my way to the dump, Waving to neighbors going to church. #чарльз_сімік

beasts bounding through time— Van Gogh writing his brother for paints Hemingway testing his shotgun Celine going broke as a doctor of medicine the impossibility of being human Villon expelled from Paris for being a thief Faulkner drunk in the gutters of his town the impossibility of being human Burroughs killing his wife with a gun Mailer stabbing his the impossibility of being human Maupassant going mad in a rowboat Dostoevsky lined up against a wall to be shot Crane off the back of a boat into the propeller the impossibility Sylvia with her head in the oven like a baked potato Harry Crosby leaping into that Black Sun Lorca murdered in the road by the Spanish troops the impossibility Artaud sitting on a madhouse bench Chatterton drinking rat poison Shakespeare a plagiarist Beethoven with a horn stuck into his head against deafness the impossibility the impossibility Nietzsche gone totally mad the impossibility of being human all too human this breathing in and out out and in these punks these cowards these champions these mad dogs of glory moving this little bit of light toward us impossibly. #чарльз_буковскі

Austerities From the heel Of a half-loaf Of black bread, They made a child’s head.   Child, they said, We’ve nothing for eyes, Nothing to spare for ears And nose.   Just a knife To make a slit Where your mouth Ought to be.   You can grin, You can eat, Spit the crumbs Into our faces. #charles_simic

Золота брама Шукав гарне слово для тебе і мав на язиці темну вишню. І деркача вподобав, траву в гаї. Навіть автоген. І випадково знайшов найгарніше, дивися, на вулиці накрапає. Це не золота липнева злива, що мов мечем підперті воротá. Можемо вийти. Голову не зсіче. Зовні лиш трохи, дрібно накрапа. Ян Скацел #переклад #Скацел

Золота брама Шукав гарне слово для тебе і мав на язиці темну вишню. І деркача вподобав, траву в гаї. Навіть автоген. І випадково знайшов найгарніше, дивися, на вулиці накрапає. Це не золота липнева злива, що мов мечем підперті воротá. Можемо вийти. Голову не зсіче. Зовні лиш трохи, дрібно накрапа. Ян Скацел #переклад #Скацел

МАКСИМ БОРОДІН * * * в кінці серпня в повітрі літають невеличкі невагомі пухнасті білі кульки такі парашутики вони залітають у вікна вони слідують за тобою на вулиці деякі кажуть що це насіння будяку чи осоту деякі кажуть що це душі рідних приходять до нас привітатися дми на них хай летять далі далі далі усі ми колись опинимося в кінці серпня

мене прикалує як падає листок осінню каже чувак мені би ось про це послухати мені би про це почитати а не весь цей ваш постмодерн листок падає на ньому тридцять три мурахи влаштували рейв лазерний промінь потрапляє мені у око вони кажуть чувак давай до нас я підхожу і стрибаю до них ми летимо з найвищого дерева на найвищій горі шум світу ватою забиває мені вуха ритмікою я ніц не чую рухаюсь в такт я кажу чуваки давайте полетимо до сонця і ми летимо до сонця вони кажуть я забагато думаю я думаю вони забагато говорять ми на одному кораблі друзі давайте поводитися трохи стриманіше біт у очах біт в крові біт в мозку біт в серці ми порушуємо правила бо тільки так долаємо гравітацію ми руйнуємо стереотипи бо на цьому працює наш рухавік вони кажуть уйобуй звідси і зіштовхують в порожню синь листок пливе небом на ньому дві мурахи рухають лапками здається вони пестяться шепочуться одна синя одна зелена яку вибереш питає в мене уявний морфіус я думаю класні у тебе дреди морфіусе хотів би собі такі щоб більше людей пропонувало випити скільки спогадів ти заплів у них? питає яку вибираєш я дивлюсь на синю моє серце гойдають хвилі сьогодні вниз завтра вгору але ніколи не вглиб солона вода випльовує на поверхню пам'ятаю як я був малий і вперше побачив море пам'ятаю як боявся медуз досі боюсь медуз пам'ятаю як я дивлюсь на горизонт і бачу радісну нескінченність я дивлюсь на зелену моє серце блукає лісом сьогодні ліворуч завтра праворуч але ніколи не вгору чи вниз ти заблукав тут бро ти тут надовго ця тінь не відпустить тебе ніколи пам'ятаю як я був малий і ми їхали з батьком на велисипедах у ліс пам'ятаю як боявся кліщів досі боюсь кліщів пам'ятаю як дивлюсь навколо у пошуку горизонта і ніц не бачу я не знаю куди мені йти сестро я більше не знаю де схід питає яку вибираєш я відкриваю рот і мурахи виштовхують мене з листка я падаю у порожню синь листок падає на ньому одна мураха дивиться на мене пильно і я не знаю що їй сказати вона каже давай просто сядемо й вип'ємо трохи вина а я думаю про падіння каже давай поніжимось на осінньому сонці а я думаю про падіння каже разом ми перетнемо будь-які кордони а я думаю про падіння питаю чому ми падаємо чому не стає сил втримати штурвал цього корабля я бачу дитячі очі які не розуміють цей світ і зістрибую у порожню синь листок лежить на землі порожній жовтий листок я дивлюсь на нього і думаю чому вони всі падають чому жоден не долітає до сонця і хочу вірити що це тому що я просто не бачу тих кому це вдається кажу чувак знаєш мене теж прикалує як падає листок осінню

Вірш №43 ліплячи пасочки в спільній пісочниці попід каштаном я думав про витвори власні та з'ївши два сочники я наостанок забув знов про щастя чомусь я збирав шестиногих солдатиків синє відерце — їх місце загибелі чорно-червоними барвами бавився й бавлюся далі і далі і вибито спогад каштаном гладеньким згадалась домівка чомусь перебарвився пластик повітрям оточення мої пасочки знову і знову руйнуються світом який запалився в червонім відрі а дарма бо піщинки важливі не тільки мені і любов і журба вмурувались у пам'ять хоча вже немає будівлі вона вже "ось там" обіцяю — я стану колючим та ніжним як ти мій рідненький каштане © Анатолій Касперський 17.09.2026 #поезія

Василь Стус * * * І все побачити, і все забути, Поміж вечірніх тіней пронести, Мов смолоскип, душі горіння пізнє — У ньому є і мирри дим і чад. Останні спогади на вогнищі спалити, Щоб знову поставати на дозвіллі І чути радість, що тебе по вінця Виповнює — і вранці чути дзвони, Що за спиною в грізному безладді Звучать в могутнім тоні, уявляти Себе поміж героїв чи страждальців, Все, як дитині хочеться в дитинстві. Так! Все пізнать, зневіритись, забутись, Бо що за тим, що ми в путі зібрали, Бо що у них, з ким доля поріднила, Бо що в стражданні, ще не перечутім, Що в радості, котрої не пізнав? І все побачити, і знову все забути! Так! Бути катом, плоттю, дивним духом, Котрий, знемігшись, поринає в хмари, Котрий по втомі знову п'є холодну Вологу з життєдайного джерела. О, тільки бути юним і змужнілим, Щоб в тисячних розпуттях віднайти Звучанням серця — радісну дорогу, Змужнілість хай нам каже гідну путь. Що в тих чуттях, котрі ведуть на плаху, Де радість в голубому винограї, Котрий міняє кольори й тона В овальнім діонісійськім початку? Що в тій подовжній мовчазливій тузі, Що скращує печаль і мінить радість? Що в тій розметаній і нестійкій гонитві За даллю, що тікає і зника. За кожним колом інше коло зродить, А ти спішиш намарне, щоб себе — Вже не її — зустріти і відчути, І потім мовити: Мета неутоленна Мене покинула на грізнім перепутті. Як я стремів за нею, а натомість Розраду в резигнації знайшов. І все б побачити, і все б збагнути, І все б зустріть, згубити, віднайти, І спопелить минулого мости, Щоб в тім горінні запах крові вчути!

📖🐈‍⬛ Накопав отакий вірш поетеси Світлани Короненко (для мене це нове ім'я). Це сторінка з антології української поезії «Вісімдесятники», укладеної Ігорем Римаруком у Едмонтоні у 1990 році (є на Діаспоріані). Сама Світлана видала доволі багато збірок поезій, з 1993 року працює на Українському радіо, з 2021 року є директоркою видавництва «Ярославів Вал», а 2024 року видала монументальну енциклопедію «Біблія борщу» — майже 900 рецептів борщу з кулінарних, етнографічних, статистичних, художніх книг 1584—2022 рр. з власними коментарями. Ну і вірш чудовий, погодьтесь! ❤️

іменем болю руку оцю нарікаю — пташку прощення над озером танцюючої чорноти. хто, як не ти, ледь діставши, пірʼїну летку ухопив над човником осені, щойно прибулим. мені так далеко до тебе, що просині мало-невидимо: а ти подивись-подивись — може, майне ще між вікнами. її ж бо по крихті несу у золотому наплічнику — зірку з очниці твоєї. і мовлена буде — ти знаєш — її голуба й позеленена, надміру важка нагота, яку так люблю і веду. а камені, що ти визбирував, я в сонячну плоть посадив. може, й надсадні плоди з них — та ядра коштовні.

Ворону горлом виходить, мов ніж,"умру". Биті, як горшки глиняні, святі мовчать. Більше ніщо не метафора. Лісом рук (зв'язаних) осінь торкається до плеча. Станеш атлантом - тримати тягар судом. Ворону горлом схололим - ріка тонка. Більше ніщо не поезія. І ніхто Авелю зроду не Каїн. Хіба що кат. Вересень (губи запінені, очі - злі) рве ланцюги, утікає в цупкий туман. Ось тобі - кості і голови. Тільки слів - як не шукай - тут нема. Тут нема. Нема. 18.09.2022

така вдячна затужена ніжність до чужих свіжих квітів на цій молодій вершині обережно тулиш свої колючі до гурту в пластикову вазу гріючись хризантемною присутністю ще чиєїсь любові тут до тебе були говорили привітно й гірко поправляли закручений вітром прапор тисли плече хресту з якого всміхається наша спільна провина у якому зростаються наші градом побиті гілки оливові наші спільні рядки обірвані 8-16.09

над моїм ліжком вже понад пів року висить пара янгольських крил іноді я дивлюсь на них з різних ракурсів стаю на ліжко і протираю пил все чекаю влучного часу гарної погоди і відсутності злив аби виспатись, не поспішати звісно, бажано, у вихідний десь точно не влітку, бо заяскраво не восени, бо не ті кольори взимку — я навіть не казатиму а навесні багато мряки і вітрів та і зрештою куди я їх вигуляю щільність населення в місті яка? в мене й без того широкі плечі а з крилами я буду наче вітряк в метро мене напевно не пустять в таксі точно попросять доплату не вийде пройти в жодні двері ще й випадково когось подряпаю крила чогось дочекаються можливо страшного суду можливо сильнішої спини над Києвом все одно зараз не політати зібʼють — і сама будеш винна

ДИНАСТІЯ хотів засмажити картоплю як дід а вийшло як батько гортаю дерев’яним скіпетром дочка каже цибулю не додавати поки кава завмерла на 4 секунди відступила перед тим як перелитись

*** радість на яку ми чекали поміж тривожними сновидіннями радість іще трапляється ось ліс від якого ти чекав знаку ліс позолотів і зараз поміж твоїми кроками у темряву в нікуди і зараз випадкові співи пташок приймаєш цю дорогу і дорога гріє тебе може це розмова любові яку ти тримаєш в кишені мов хліб якою ділишся увесь цей шлях а її більшає Вікторія Фещук #грань_поезії