Храм поезії (🖤)

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти @buryanpoetry #хопта

Актуальні можливості для поетів 1. «Храм поезії» набирає вірші про війну до поетичного альманаху «Марсове поле». Дедлайн подачі: 15 липня включно (уже завтра). Вірші надсилати документом Word на пошту. 📖 Деталі участі 2. Набір на щомісячну добірку віршів від OWL Hub. У фінальний допис пройдуть 7 віршів: перше місце отримає аудіодекламацію, а друге — публікацію в інстаграмі спільноти. 🦉Деталі участі 3. M17 Contemporary Art Center шукає вірші для виставкового проєкту. Тематика: внутрішній світ, людські почуття, відновлення, природа, надія, тиша, світло, любов, високі цінності, пошук себе. 🎨 Деталі участі 4. Міжнародний фонд імені Павла Глазового запрошує поетів узяти участь у літературному конкурсі гумору та сатири «ГРАЙ-УСМІШКА». Конкурсні роботи можна подати до 1 серпня. Надсилайте лише один гумористичний вірш окремим документом. 📝 Деталі участі #віршопліткарка_рекомендує @virshoplitkarka

на старій світлині зненацька захоплені і залиті світлом бурштинного спадню стоїмо молоді усміхнені  усім тілом відкриті долі   тоді були ми безжурними футболили сірі будні подалі від себе в майбутнє ще посіріємо думали і набуднимося та не знали що вони не розчиняться а хижо усі чатуватимуть  нас у прийдешніх днях   тепер маємо сьогодення  рутиннозабруднене зламане що злиплося у суцільне в’язке нуднопрісне багно і тримає як мушку у лекварі у відтінках сірого спектру   живемо тепер по підвалинах стоїмо сподіванками що хоч хтось один та зостанеться до кремації і розвіє попіл за нас   ті якими були ми не відвідають «наше» місце бо немає більше усміхнених  і відкритих спадню дітей тільки світлина лишилася міткою на внутрішніх Гугл мепс   і немає м'якого способу відвернути погляди Хроносу який татуює зморшками і портретами скошених рідних на оголеній шкірі живих   сьогодні сучаснотравмовані сидимо на пам'ятній лавці де могли говорити годинами і ніяк не могли розмагнітитися а тепер слова вириваються насилу із м'ясом розгублено знічено і стає невимовно соромно за свою живу недоречність після смертельної жниви що пройшла повз    може десь минуле в консервах ще лишилося і чекає на нас зашнурую старенькі конверси і пальцями прямо із банки дістану солодкі кружальця запиваючи ананасним сиропом хоч мені вже занадто солодко це дивне причастя тим тогочассям коли безжурно футболили в майбутнє турботи та будні а нині тонемо в них @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Які б слова ти б хотіла зараз почути Кохаю, назавжди, або просто з тобою тепло Уяви, що я можу сказати тобі зараз будь-що. А тепер зізнайся: Що тоді було занадто тепло Та все хороше дуже швидко набридає Або Занадто глибоко зайшла ти в темноту своїх думок На цей час не то щоб все погано, але не ок Це як думати що айкос замінить дим від цигарок Твоє таксі вже на місці Сідай та напиши Що бажаєш почути ти: Назавжди, щоб в серцях горів вогонь А чого чекаєш ти? Нехай ця розмова не буде занадто Холодною, як вечір у листопаді. Нехай тебе справжнє кохання зустріне, А втома від цього для тебе була б словом... Невідомим. А чого чекаєш ти?(×1) Двері зачинились, На вулиці йде дощ. Так не хочеться дивитись на краплі на склі... Погляд твій опускається вниз, Відчуваєш сум. Ця історія стане лише прикрим фіналом. Якби було інакше — ти би запитала... А чого чекаєш ти (пошепки) @Messcallin #вірші_підписників

як тепер можна складати слова у рядки і шукати сміливі рими... дощ розмиває купол собору Святого Петра, плюс 16, середина лютого в Римі, туристи під парасольками рухаються вайлувато і хаотично, немов жуки, відчуття проминулості уповільне і не поширюється на віки, решту стерли доба в дорозі, мінливе небо, велична і неосяжна під ним краса, каламутна й висока вода у зимовім Тибрі, вздовж якого іти і йти би обік власної вічності сам на сам. @yelia_poetry #Єлена_Дорофієвська

Тут на зупинці, ми сперечались про плани на літо, як помістити вступні та як протоптати брудні піски Азовського моря. На цьому асфальті з потрісканим швом, біля гідранту, на перехресті, обригані світлою роганню, віддавалася плинові юності. Зграя топтала газони, займала під'їзди, полірувала лавки, розрізаючи тишу сміхом дівочим. Просто у небо на стріхи радянських новобудов. Губилася молодість небом, зірками, стоптані трави китайськими кедами, на скалки розбиті пляшки, наші легені наповнені димом. Леготом юності молодість наша спливала, так непомітно, пісок із клепсидри, добіг до зернинки. Часто не має нічого: ні звіра, ні тиші ламкої, Тим паче дороги до власного додому. Джессі Галлівел #джессі_галлівел #ліга_поетів

* обсесія парадигм приливами пригорне. приходиш мов пілігрим, та дощ розплескав твій грим. іонами сліпить грей, лиш фрукт не гірчить, а втім, здається, хтось приручив, хоча цього й не хотів. авто не стає на стоп, та їде своїм шляхом, зупинка дала урок – хтось вивчив, а інший ні. інакше дивись на світ, інакше кохай, цінуй. весь біль попередніх вирв візьми і перегорни. залишила в тобі слід – дитячий наївний зойк, прийшла під самий приціл – внизу спусковий гачок. за тебе чомусь молюсь без жодних на те умов. для мене ти наче друг, якого і не було. 07. 06. 26.

пам'ять — це м'ята, пом'ята тисячі разів, щоб відновити запах того самого міста, тих самих моментів, тієї самої... сум'яття — замінник суму, хоч скільки таблеток не кидай у чай, солодко вже не буде. перевірка на неї в крові показала критичний рівень. чиясь стеля — моя підлога. мої хмари — це її хвилі. ловлю летючу рибу за хвіст, та вона не виконає моє бажання. прошу пробачення, кажу "обізналась", забула особливі прикмети. як там? «ніколи не кажи "назавжди"» нові спогади перефарбовують стіни пам'яті всупереч моїй волі. здираю фарбу обгризаними нігтями, лише б розгледіти те, що було там раніше, хто був там раніше, чому "був"... диск, поспіхом кинутий у тривожний рюкзак, поцарапаний. набридливо заїдає, не дає побачити, не дає пробачити! монумент накритий білою пеленою, за яку відчайдушно чіпляюся, та вона не знімається. вона вилита з каменя, за яким я піду на дно. і я стану летючою рибою, матиму крила, та ніколи не злечу вище за її хвилі. залишусь подобою, дешевою підробкою, примарним образом. нехай. я просто хочу згадати обриси того самого міста, тих самих моментів, тієї самої мене. @khashchi #гортензія

Іноді стою і дивлюсь у чужі вікна Там біля дивану у глечику квітка Вона напам'ятала мені тебе Ти мій найяскравіший спогад Дякую за це.. (×2) Тебе неможливо стерти як повідомлення "у літаку" Не шукаю тебе серед людей Твій силует у серці Уявляю що ти наче поруч Це для мене дуже важливо Гадав що пройдемо цей шлях ми пліч о пліч Але дороги розійшлися врізнобіч, І між нами тепер — лише холодна ніч (як у лютому) Якби усе було інакше, без фатальних змін, Наше кохання стало б символом для поколінь. Не чимось пафосним, а затишком, що серце лікує — Як квітка біля вікна у глечику, яку ніхто не турбує. Іноді стою і дивлюсь у чужі вікна Там біля дивану у глечику квітка Вона напам'ятала мені тебе Ти мій найяскравіший спогад Дякую за це.. (×2) Відчуття що це неначе у кіно Я завжди чекав твій погляд Навіть якщо поруч не було Нехай цей вірш про квітку У глечику нагадує про те Що закоханість та кохання Не одне і те ж саме Коли йду повз кожен раз дивлюсь У те ж саме вікно Диван біля нього квітка У глечику якому не всеодно. @Messcallin

• Ностальгія за станом закоханості • В мене вгризається гострими іклами Байдужість твоя, що надумана мною. Дні ці минають нервово й сповільнено. Та чи не вважаєш мене ти дурною? Чи не багато мене в твоїм просторі? Чи, може, мені вже пора відступити? В мене вгризаються іклами гострими Тобою мені не даровані квіти. Тобою мені подаровані посмішки Під шкірою тиснуться щемно розрядами. Але це мовчання тягуче і болісне. І я відчуваю, як падаю, падаю... ... Я відпустила, схвильованість стихла. Та чи зрозумів ти тоді ці "сигнали"? Моя закоханість мчалася віхрем, Лягаючи згубним складним перевалом У серці моєму під сумнівом "хто я" Із присмаком віри на кляту взаємність. Ті "кроки" були незначні, трохи кволі – Насправді я просто горіла таємно. (с) Аделіс 09.01.2026 ~ 01.06.2026 #Вірші_Аделіс

Катерина Бабкіна – Кіт у чоботях Це мої поля і мої сади. Це мої фортеці у далині. Мої пасовиська біля води, і мої рибини на мілині. При дорозі яблуні і айва, зеленіє хміль, зріє виноград – все моє: трава, у траві мишва, а над нею мат польових бригад. Мій Чумацький шлях, і в могилах прах, сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС, дим вогнів в лісах і кадил в церквах, і туман увесь із озер і плес. Це мої комбайни і трактори, І заводів дим, й лихоманка жнив. Сутінки зійдуть на мої двори, і мої жінки заведуть там спів. Це мої кордони і наркота, це мої наливки і самогон, це мої сини в теплих животах достигають в мріях про закордон. Мої божевільні від дня до дня восхваляють Господове ім’я. Це моя країна. І вся хуйня в цій країні також лише моя. То ж чого ти хочеш, безжальний світ? Що ж мене висмоктуєш у журбі? Я і певний брід, і смачний обід, і жінок, і рибу віддав тобі. Розтисни кулак, напрямок чи знак поміняй на все неземне й земне – де ховаєш ту, котра просто так, без мого усього прийме мене.

Лише гляньте на цього красеня — і його вже можна замовити собі 🤩 Для тих, хто не знає або призабув, розкажемо й нагадаємо, чому цю імбу варто мати на своїй книжковій полиці. 🌶️ Це перший друкований альманах слем-поезії. І це не просто альманах, а ілюстрований журнал, у якому вміщено 29 найпотужніших харківських авторів та авторок 2019–2024 років, які виходили у фінали слемів і перемагали. 🌶️ Слем — це про тут і зараз, але ми зробили так, щоб він не помер на друкованих сторінках, а жив далі: в унікальному, спеціально підібраному для кожного митця дизайні, у QR-кодах, за якими можна подивитися виступи поетів і поеток, у живій історії слему, яку розповідають кожен автор і авторка та слем-майстри. 🌶️ Ви такого точно ще не мали, і такого сучасна українська література ще не знала. Та що тут балакати? Якщо любите Харків — замовляйте, бо цей альманах — це дуже по-харківськи. А ще, замовляючи його, ви задонатите, адже частину коштів ми передаємо на Сили оборони України. Замовити можна тут Вартість: 600 грн Фото: Іван Самойлов

Змучений сатана стоїть біля гриля в старенькій кнайпі, машинально протирає стільниці, змінює одноразові рукавички, поправляє бейджик. Це вже п'ята зміна на цьому тижні, коли вже скінчаться ці ненажери? За столиками знову жодного вільного місця, голод — постійний відвідувач. Хвіст здригається від писклявого "Мамо, я хочу колу". Збирати душі вручну було надто нудно, тут хоча б можна скласти людський бургер. Верхня булка ще тепла, немов дитинство, з його дрібними моментами радості, що свавільно розсипаються кунжутом на м'якому тісті. Далі — густий сир, швидкоплинне щастя підліткових років, що топиться в пеклі підготовки до ЗНО. Потім котлета — дорослість, що смажить тебе з усіх боків, поки ти не покриєшся хрусткою скоринкою нервового зриву. Звісно ж, кільця цибулі — сльози за тими, кого вже немає, краще вже були б кільця пекла. Залишилось додати законсервовані спогади і соус кривавого кольору, що пектиме у роті провиною за гріхи. Нижня булка трошки підсохла — старість не шкодує нікого. — Замовлення 666! Простягаю руку. Його професійна посмішка майже не видається фальшивою. Я продаю йому свою душу, а він мені — дабл чіз. — Дякуємо, що обираєте «Хліб насущний». @sadlovawrites #садлова

оговтана ніч поглинає летовищ подовжений трем й торочиться ниткою спогадів з портрету земного обличчя золочений спокій у вимірі цім поселився і влігся зклубоченим велетнем поміж косовиці в розкинутий степом ковчег що тиха хода твоя (ноче) змальована порухом пензля засмаглих ступнів дивні обриси на тлі семенистих сплетінь — розчула ворсинка жаги сколихнула розпливчасту тінь й не вгледівши зіткнення — подув в грудині осів цілунком прямісінько в серце й ловцями залюблений звір самоти збитого подоріжжя в заломленні кутики тиші облесливо іклами впився й завмер не гортаючи спокою снів @nlitvinovapoetry #літвінова

Подільські пташки🐦 В наявності немає Можна повторити 😏

син своєї бабусі. “I’ll always stand right by your side.” тепла пічка охороняє дім, запах сушеного одягу. кип'ятильник зігріє окріп на завтра помити голову. на висоті старий телевізор показує бувалі новини. так часто я не туди лізу, тому ми один вже спалили. бабуся не пропускала бокс, бої чемпіонів Кличків. на полицях блокнотів стос, брудні танці вічних слів. там про погоду і про війну, там про любов і смерть, там про фінал ФК Дніпро, там про вчорашній день. теплі бесіди під канали, друга світова з перших уст, перед школою п'ємо маккаву, на мене зирить Ісус. дивлюсь на сухі руки, треба буде подарувати крем. коли прийду з шкільної муки — мене чекатиме пюре. ти хто? дорога до дівчини довга, в автобусі плачу вічними сльозами, які лізуть з горла, листя летять коричневі. втрата пам'яті — питання часу, секундомір деменції. ми не так вже часто разом, спроби скидати пенсію. не розуміє, як в мене сім, коли з її стажем — тисяча. мене кладе в приклад усім, каже: "ось, як виховала." серце просить більше цінувати, ця розмова не вічна. бачу, метушиться матір... на порозі черговий січень. новий рік... знову разом, але щось не та атмосфера мені не доходить одразу, що дитяча казка померла. що мій охоронець слабшає, вже треба дорослішати ми ніколи не станемо кращими, але точно хорошими... падіння... в грубу підкидаю дрова, щоб тепліше було в кімнаті. вона з страхом говорить: Стас, так не хочу вмирати. сльози течуть десь із живота, я ними так захлинаюся з-під покривала висить рука, це згадалось в Кам'янці. українські пісні серед ночі, ті спілкування з мертвими, каже дивитись за молодшим, називала мене впертим. вмить ставала дитиною, мені допомогти треба конче. так важко зрозуміти нині, що в кімнаті вона молодша. тиск в повітрі мене роз'їдає, всі все розуміли і чекали. чути різкий крик моєї мати, це означає, що її не стало. в останню мить тікати не став, ніч випарювала добро. тепер я — моральний сирота, назавжди померла Любов. Стас Гриненчук #стас_гриненчук

роздягатися кажеш? добре дивись як знімаю одяг ні ні не ховайся не відходь у іншу кімнату чи на балкон курити поклади свій їбучий айкос і не біси мене дивись надумав мене до стіни притиснути заради бога як то кажуть заради бога заради тебе самого - єдиного і найкращого - несвята небогиня ніяка тобі не наставниця розстібає застібки на сорочці я не граюся не морочу тобі юному і здуріти якому красивому голову залишається у білизні напівоголена продовжувати? дати води? горілки? чи заспокійливих? виїбати мене на кухні? та виїби вже хоч де! тільки виїби врешті най очі твої лукаві не бігають най руки твої не тремтять най тверднуть усі твої ...кгм... таланти і всі неприйняті рішення махає рукою - добре прикурюй тут люблю коли дим твій навколо стегон ну то що притиснешся упритул? ти питаєш як це роблю? дуже просто - не думаю не вийобуюсь не шукаю образів просто я вмирала вже бісову купу разів! бісову купу разів морозилась і студила усе довкола поснутим полум'ям вулкани мої дзвенять і розходяться і якось похуй на все      хто втоне              хто виживе ти тільки от по лаві цій ходиш як по воді годуєш мене із рук хлібом і рибою знаєш на тисячу кроків вперед що візьму що віддамся і що ти мене виїбеш      єдина планета яку ти крутиш - моя планета             моя одна додаєш до хліба вина запалюєш німб вінок терновий ми ділимо на обох і так ти граєш мене неперевершено ти граєш мене як бог! ти граєш і груди твої диханням ходять оголені збуджені піт твій - солодкий мед я сидітиму в першому з величезним букетом квітів ти дивитимешся уперед понад голови глядачів софітами сонце твоє освічене і освячене моїм розхвильовано-теплим освідченням пошепки під ніс собі          це немає ніякого значення ти стався         не дивися в глядацьку залу богиня своє зіграла -        крісло її пусте t.me/malskamira

все що ти вириваєш з корінням зародиться у тобі знову насіниною соняшника кульбабчиним пухом торкнеться за вухом гарячими потрісканими губами і нагадає все що відчайдушно бажаєш забути прошепоче "я більше тебе не покину" так що мороз попід шкірою а ще дивні бульбашки заголосять десь серед неба флешбеками тремтячими доторками сказати боляче сказати небо спорожніло сказати — боляче, небо спорожніло, порізало тонкий живіт об дзеленькіт порожніх консервних банок сказати це, випростовуючись з його обіймів виростаючи наче тінь у світлі вуличних ліхтарів щоб бути більше ніж ти сама бо тільки так зможеш дати вітрові роздягнути тебе забрати все чого маєш позбутися — стиснувши кулаки до червоних смужок зсередини долонь тримаючи/сь за останнє слово до липкої теплості сором'язливих паростків тогорічних кульбаб які ще продовжуєш гріти у своїй руці @viknapoetry #єва_верле

Півфінал 👒 Учасник 8 Назва: Дзеркальна звістка Саундтрек: Океан Ельзи «Квітка» І до кожного відображення додавай барвникове тісто. Звідки, кажеш, така небажана? Звідти, звідки беруться звістки. Так, приходячи за адресою, пригорнулась до тла невчасно, наче розтин на згадку Кесаря чи запалені в роті ясна. У розчинених вікнах пам'яті, по зап'ястях скотившись спрагло, обмотала до п'ят сріблястою, поки сонце в зеніті спало. А на ранок бджолині витівки знимкували на стінах тіні, огортали німою плівкою чорно-вибілені коліна. Залишилась на шкірі жалами і солоними дзеркалами, що, в уламки сльозою зчавлені, терпнуть титрами поміж нами. #піфінал