Храм поезії (🖤)

Ми любили не тих Ми любили не тих, Не на тих ми молились ночами. Мертві серед живих Сон збудили поміж хорогвами. Ми любили всліпу. Щемно грались у піжмурки з Богом. Хто затіяв цю гру? Та чи прийде кінець? Невідомо... Ми любили взамін, Безкорисно плекали надію. І ділились усім: Все, що мали та добре уміли. Ми любили, однак Нас ніхто не примусить любити: Іншу мову і стяг. Навіть, наші трикляті сусіди. © Андрій Буремний 18.12.2024

Обираю для мови - крик обираю криком - себе Дзвін дзвін д з в і н дзвіницями ницо скрадається шепіт наче спогад про існування Вавилонської вежі на перехресті між Левицького і Патона Хто вдома?... (звідки у біса знати?) і в якому кутку відшукати прихисток для розмови по телефону аби розказати усім: що мова віднині - крик що мовчання віднині у розшуку Усе що нижче п'ятисот герц береться під варту і страчується у гучномовці по радіо транслюється рейв (і рейвах) на пам'ять про страту алфавіту й граматики лишається тільки тональність голосу лишається ехо що відбивається від вавилонських стін і якщо ніхто не розуміє про що я кричу - значить я на землі один і дзвін дзвін дзвін @in_gal_night #софія_волкодав

…/ у співвідношенні ненависті й любові ти обирай – мене не обирати у впевненості дій своїх і вчинків мене ніколи так не обирай і в час, коли тебе покине гордість та ностальгія по мені думки наповнить, і якщо зважувати знову будеш довго – мене, благаю, більш не обирай тікай в імлу і в темінь своїх версій, у закулісся тонкощів депресії, де не про нас народжуються тексти – когось, та не мене, там обирай …/ #вірш #думки

ЛИЦАР Він вийшов з дому рано, ще до світла, Коли мовчала втомлена земля. У погляді - війна, у серці клятва: Що до скону Україна буде жива. Він йшов крізь попіл, крик і чорні ночі, Де навіть час навчився не іти, Та снились йому рідні Неньки очі, І тиша, що колись навчила жить. Він падав, мучався, горів. Та підіймався знову й знову, Хоч був той страх, під колесами доріг, Що живим вже не повернеться додому. Його обладунки не зі сталі, А з віри, болю й материнських сліз, Він ніс на плечах втому і печалі, Але дух його ніколи не згорить. Він боровся не за славу й спів, За право жити, дихати, любити, Він Лицар - що себе не оберіг, Аби лиш Україна мала змогу, жити. @milkuuyuu #вірші_підписників

для тебе коханий сплощуюся і стоншуюся виструнчуюся і міцнію щоб прихилити до щік весільний мусліновий вельон який занадто тендітний для моїх порепаних пальців витягаю нитки зі свого полотна щоб віддати тобі — чи то нерви і жили? — хотіла зробити мережку лишилися самі діри вплітай мене у своє полотно вплітай льоном очей своїх дивися як я старанно сплощуюся і стоншуюся щоб лежати по течії основи зміїтися за утком вплестися дотла вщент і навиворіт і лишитися хоча б вузликом на тлі твоєї долі @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Тчеш мене, господи, нібито щільне рядно; очі димаві виблискують тепло сатиново. Чуються лоскітні дотики ребрами, спиною – осьде і осьде ворушиться ворсом любов, – що цьому світові, господи, нині дамо!? Видихну. День спорадичний, викохує дику імлу – холодом вогким пройме кожну стоншену ниточку. Рветься – де тонко, чи міці основі та вистачить? Мит(ь)(і)cнування – неначе у воду мілку кинуто камінь, вишуркує – тут і вікуй. Вимокну. Латаєш, господи, тіло і душу мою; байковий клапоть на груди пошарпані – лептою. Нитку втинаєш і врешті плащиною, смертною. Та доточи мені вічності, боже, молю; може зігрію когось у холоднім краю вперше я. @snih_n_g #тата_пі

Стільки всього хочеться сказати, а водночас усе ніби й уже. Обіймаю всіх, хто підтримує. Щиро вдячна Івану Кулінському, який побачив цю книжку такою і подарував їй тіло. Сьогодні починаю розсилати передзамовлені примірники. Якщо ви з Кривого Рогу, маякніть, будь ласка, як вам краще — надіслати найближчими днями, чи віддати вже на презентації в лютому. Аби придбати, пишіть прямо тут або в приват.

і тоді серце тримається осторонь, звучить трохи темніше від терену. і тоді я торкаюся неба гострими, наче твій голос, словами; здертою шкіркою завеликих спогадів, п'ятим кутом здичавілих балконів. там, де були ми — товщі чужої води там, де залишив свій светр — лячно мені знепритомніти. гнівних вулиць гнучкі звивини незалежний скрегіт металу — все твоє, як і ти, нестримне, вітроосяжне. здається, замало вилито в простір сюжетів про справжнє, викрито брехунів з милою посмішкою. "ходімо зі мною," — проникливо каже і ти хапаєш, наче крадій гроші, останній шанс перейти знову в стан анабіозу, чи /ще гірше/ закоханості в минуле, майбутнє — усе, чим тобі не став; усе, з чим ти звикнеш ходити по колу від першої недописаної до чорної перестиглої; від неіснуючих слів до важких зупинок. залежність, мов ворог, заходить з тилу, і в'яже вузлами, спину до спини. @viknapoetry #єва_верле

Тетяна Удод: Перший збір в 2026 і перший зимовий. Дотримуюсь стратегії за можливості відкривати 1 банку в сезон. Банка Цього разу долучаюсь допоміжною до збору @medicine_4_ukraine на турнікети СІЧ. Збираємо 25 тис, загальна сума 65тис, щоб придбати 100 турнікетів для військових. ❄️🤗❄️ Літнє фото, для зимового збору, на турнікети, які потрібні нонстоп.

Х’юстон, у мене проблема. Я не розумію, чому наші ближні окремо, чому можна любов виражати лише перед довгим прощанням або на свято. А так — будьте ласкаві, тримайте дистанцію. ...І чийсь потяг прибув до кінцевої станції, куди не надходить несказане есемескою чи листами. А коли ми зустрілись востаннє, (не рахуючи зустрічі, коли усі вбралися в темне) він мене пригостив мандаринкою і запевнив, що все буде добре, що все ще здійсниться. І чому я завжди пам’ятаю дрібниці? Не обличчя, не голос, не мудрі повчання, а мандаринку. Жовту, як сонце. Світлу, як пам’ять. Тож, на секундочку, спойлер: всі, кого ти так любиш, пі‌дуть від тебе у кращий світ чи країну чи долю. Скажи, ти, охочий іти через те‌рни, чи є взагалі якийсь сенс у тому, щоб до когось звикати? Залишиться тільки втома. ...І віра, і вірність, і декілька теплих слів. Бо кожна зустріч лишає свій слід. І у тобі житиме вічно те, що у тебе з любов’ю вклали ті, хто хотів зробити із тебе людину. Вибери з цього найкраще, те, що не стерти, передай далі — це і буде єдиний правильний шлях до безсмертя. 2016 @buryanpoetry Пам‘яті мого олімпіадного тренера з математики, автора олімпіадних задач Ясінського В‘ячеслава Андрійовича #хопта

Січень 2026 Перший місяць цього року постав переді мною морем. Я ненавиджу його солону воду, що обпікає. Я не можу заримувати та втиснути в рядки свій біль. Навіть той, що лишився в мені після виплаканого горя. Здається, болю не так вже й багато. А потім розумію, що він нікуди не дівається – Тепер він займає всередині певне місце, Коли до цього моменту я відчувала його усюди. Біль затвердів, стуливши свої молекули – Став менш об'ємним на вигляд, Проте не змінив своєї ваги. Перший місяць цього року постав переді мною пітьмою, Яка ховає в собі гострі кути і наче насміхається. Я ненавиджу темряву. Я щиро ненавиджу цей січень. 31.01.2026 #Вірші_Аделіс

🐈 #в_наявності

Естет, естетика, надія, Моя гірлянда дивних снів, Хоча ти вічна й імпульсивна, Та ти месія кораблів... Моїх, нехай лише глибинних, Моїх, за гранями світів, Калейдоскоп серед містичних, Взаємодія двох світил... Нехай я завжди ніби сірий, Нехай і сніг, і злива днів, Ми поряд, кожен з нас сильніший, Як пара вірних журавлів... Той час настане, все здійсниться, Повір в перетин ліній двох, Всі перепони лиш дрібниця, Уяви лиш чортополох... Руслан Качура

Той, хто говорить – не бійся, бо я з тобою, - не завжди із тобою є. Той, хто помер невинним, спочива не завжди серед духмяних трав. Бог тобі шле смс не тоді, коли дуже просиш, а коли в нього щось своє невідкладне до тебе. В нього, зрозумій, забагато справ. Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв. Той, хто говорить – не йди, - той не конче ніколи не піде сам. Хто взагалі говорить до тебе, чиїх, скажи, потребуєш слів? В серці набрякає живою кров’ю усе почуте, і потім там утворюються порожнини, щоби з них в тобі могли прорости пагони ніжні тремкої побутової гіркоти. Той, хто покликав цей дощ, не завжди залишається із тобою в дощі, ні в радості, ні у скруті - в скруті нечасто залишаються, зокрема. Тож хто би що не казав - переставай їх слухати, переставай мерщій. Довіряй тільки типам зв’язку, де все так просто, що говорити потреби нема – тільки любов або смерть, тільки світло або пітьма. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

Ксенія Нестеренко долучилась до збору на бус (Покровський напрямок) мікробанка

Зіронько, не впади! Нехай тривоги твої не обтяжують плечі Зіронько,скільки води з очей сумних вилилося озерцями? А пам'ятаєш суконь твоїх трапеції колись танцювали до пізнього вечора? Озирнись. Посади зернятко довіри собі у сплетіння Сонця, І забудь нарешті того, хто порушив спокійний сон твій. Не згасай, Зіронько, дихання тримай рівним, а голову високо. Всі неправильні висновки в пил космічний зітри І ніколи, чуєш, нехай ніколи вони не загадають те кляте бажання! Всесвіт жорстокий, Зіронько. Прошу тебе, не впади!

Світ вигинається змієм злим, тягне язик до верхівʼя, з ночі хоче цілунком приспати. Спи серед розмоклих, огрублих – вовчих тьмяно-блакитних зіниць. Тече цівка майбутнього тілом. Трощі вже передбачено – спробуй ще, доки триває минуле. Доки сон твій ховаю в долонях – і він вислизає із них червоним птахом без пірʼя і дзьоба. Тьми стане на кожного, спи ж ще – доки зблуканий часом, розбитий, мов глек опустілий, стаєшся повним. Скільки ж до мене тривав твій шлях – скільки перонів, вокзалів, років ти не знаходив дорогу в снах? Чи прокидався, спізнавши кроки. січень ʼ26

Скажіть, мої любі, мої хороші, мої неймовірні, які танці з бубнами вам станцювати, точніше, які ще танці з бубнами вам станцювати? О, я можу погратися в східне: м'язи мого живота будуть стрімко здійматися хвилькою і спадати, нагадають вам море, його так давно не було, то буде хоч тут. А можу і вальсом для вас, мої фантастичні на раз-два-три, раз-два-три, раз і так до знемоги, повірте, я можу невпинно кружляти, годинами, мене ж недарма муштрували в маленькому залі будинку культури, на "крок до зірок" навіть їздила. Я можу, мої найдорожчі, зробити перформанс для вас не згірший, аніж в Брітні Спірс, і навіть не той із упсу ай дід іт егейн, а той, що вона танцювала у себе в будинку  налякана й змучена, щоб ви ще подовгу роздумували, чи я не поїхала дахом. А що тут ще думать, мої незрівнянні, що тут гадати, давно вже поїхала, раз пропоную такі витрибенції, раз вже готова і катом, і смертником стати, аби ви лиш скинули гроші на збір. На цей збір, на збір після нього, на всі збори в світі, які нам так треба закрити, щоб точно вже перемогти. пі.ес. пробачте, я недостатньо мила, не надто приємна, а треба було б - милим донатять ліпше. А я вся така депресивна, не радість несу, не надію й любов. Нічого із того в мені не лишилось, то ж так, скидайте вже гроші на дрон на раз-два-три, раз-два-три, раз. Бігом! @sweetruminations #румінації

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. @lysychkazlisu #іляна_лисиця