Храм поезії (🖤)

І скреснуть кригою останні дні тривоги… І стихнуть вибухи. Запахне в полі м'ята. Гіркавим присмаком проллється перемога В гарячий лате. Перлина тиші на сумирному світанку Розбудить леготом турботливо, ласкаво й Цілющим духом запашної філіжанки Ранкова кава. В вузькому колі рідних серцю та коханих Воскреснуть мрії веселкові та квітчасті. Усе піде, немов по маслу, бездоганно. І буде щастя. © Олена Проніна #ковтокперемоги

Киньте сюди реакцію, будь ласка https://t.me/poetry_new13/1668

Перший ковток кави після війни Ворожи на долонях моїх, там шукай переламані лінії зраджених доль, що покрили мене, як броня, як луска, але лінія фронту створила прокол. Ворожи, моя мила, надійся, молися до нечулих богів, ти кричи щоб почули. Доки я у сирому окопі імлисто так кохаю тебе та надіюсь на кулі. Ти молися, зневажити крик твій все важче... Тоді я повернусь, як вертаюсь завжди, щоб напитись з очей твоїх кольору кави тої близькості рідної. Доста ж біди! Й коли ніч горне холодом й смертю до одвічних мотивів, що творять лиш лють, я чіпляюсь за світ відчайдушно і вперто, щоб ще раз кофеїн твого тіла вдихнуть. Ірен Нокс (@yapenumbra) #нокс

не закінчуйся. навіть якщо Небесне світило раптом згасне, а воно обовʼязково згасне, приготуйся стати останнім фотоном, що людству долетить до Землі. домалюй неодмінно життя фінальним мазком мастихіну у картині-імпасто. невже легіт для тебе — це пастка, як корені дерева сили глибокі, витривалі й міцні? не закінчуйся. цмуль, до дна цмуль тривогу, і смерті раптові, і сум, наче трунок, і карміном вбратися як схочеш териконів між, шахт і заброшених ТЕЦів. не припустися фатальної помилки — залишатись вперто розумним, ол-ін на раціо попри метання ледь працюючого, втомленого серця. не закінчуйся. у двадцять пʼять кожному другому, якщо не першому смакує несолодко. хіба персонажам казок — від реальності ховатись у хімчіних ілюзіях та задзеркаллі. присягни. чи збреши псевдодрузям-колегам-завсідникам «Хмелю та Солоду», як вас чекатимуть разом вершини, як варто шукати чашу Святого Грааля. не закінчуйся. залишайся в рукописах, тріщинами на розбитих кулаками хрущовських стінах, серед прохачів вокзальних, що плюються кровʼю і краще б в очі не бачити, памʼятай: те, що має ціну — не для кожного має цінність. бува свічок гасіння в храмах відкриває темрявою путь духовності й освяченню. не закінчуйся. навіть як доля стане у позу — домовляйся, на колінах благай, пропонуй їй хабар. коли є варіант для пересічних хоча би на мить у думках закарбуватися вічністю, зроби це, нумо, давай. та не закінчуйся. бо я закінч… я зак… я за… я з…. я…. … @fishechkayana #фіщенко

Перший ковток кави після війни Ворожи на долонях моїх, там шукай переламані лінії зраджених доль, що покрили мене, як броня, як луска, але лінія фронту створила прокол. Ворожи, моя мила, надійся, молися до нечулих богів, ти кричи щоб почули. Доки я у сирому окопі імлисто так кохаю тебе та надіюсь на кулі. Ти молися, зневажити крик твій все важче... Тоді я повернусь, як вертаюсь завжди, щоб напитись з очей твоїх кольору кави тої близькості рідної. Доста ж біди! Й коли ніч горне холодом й смертю до одвічних мотивів, що творять лиш лють, я чіпляюсь за світ відчайдушно і вперто, щоб ще раз кофеїн твого тіла вдихнуть. Ірен Нокс (@yapenumbra) #нокс

озирнися нарешті без остраху побачити позаду голодних вовків там добрі собаки з цілющою слиною ластяться до гомілок хай лижуть твої ноги бо стоптано-перетоптано хай лижуть твої коліна бо падано-перепадано в пошуках сховку від вовка від завтра від себе а якщо б вовки наздогнали про що б ти востаннє подумав? не біжи бо спокій не любить втечі більше немає куди бігти і немає від кого у світі де я себе знайшла і ти себе знайшов десь недалеко десь майже поруч не існує вовків @feelathome #вдома

я не хочу твого тіла і воно розповзає мурахами на чотири крапельки сонця ті залишились на підвіконні ще з минулої осені ми залишились на підвіконнях ще з минулого всесвіту ти ж не віриш що до біґбенґу нічого не було? не буває нічого коли тіло моє розповзається не буває нічого коли очі твої мені в долоні падають кришаться не дивися так не дивися підвіконня порожні в квартирі курити не можна і мурахи назагортують цигарок з опалого листя і павутини під батареями всядуться з боку вулиці і затягнуться всі за командою так моє тіло спалахує як тільки ти його не хочеш як тільки в кімнаті палити не можна підвіконня порожні осінь згортається павучком батареї сверблять осінь палити не можна засинай я до тебе біжу @morskihuyorski #аннаморі

В честь дня народження відкриваю святковий збір для 152 бригади, яка зараз в самому пеклі. Оскільки мені стукнуло 30 — збираємо на 30 «Цукорків» і 3 планшета (3.10 ну ви поняли). Хлопці зараз працюють, тому фото або відео від них прикріплю пізніше ❤️ Посилання: https://send.monobank.ua/jar/7qXcqeraBP

що треба запам‘ятати: зламати ліжко — цілком реально. цілуватися я люблю навіть більше, ніж каву. знайти для цього закуток у Старому Місті у вихідний — неможливо. майже. якщо хтось застукає за цією справою  — посміхнеться і побажає щасливих свят. (ласкаво просимо у Варшаву) придушувати під час сексу — шкідливо, бо це вбиває клітини в мозку, а з нас обох ніхто ще не захистив диплом, щоб так ризикувати. любов робить мене жалюгідною і дурною. а мама майже завжди має рацію. записати собі на лобі: думати тричі, перш ніж показувати свої вірші. бо читатимуть, бо хвалитимуть, бо закохаються потім не в тебе, а в них. @anita_w_virszi #крук

*** ⠀ Давай, я буду тобі Алісою, і замість чорного чи з мелісою я привідкрию стару завісу, чудну завісу Країни Див. і ми тихенько туди заліземо — без документів, готівки, візи; ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене». ти, врешті, сам мене так навчив. ⠀ тепер ти будеш мені Чеширом, дивись у мене, всміхайся широко, як Мефістофель з фальшивим миром, як враз просвітлений Дон Кіхот. ми просто звихнені пасажири моєї здивленої квартири, усе таємне зрадливо виговорить у чорнім небі Чеширський рот. ⠀ тепер знайди мені відчайдушного пребожевільного Капелюшника, він зараз спить десь, та під подушкою у нього схований револьвер. нехай він тягне зболілу душу у нашу дивокраїнну мушлю, ми жодних правил тут не порушимо — немає правил для нас тепер. ⠀ на табуреті шнурком і милом жонглює кролик, його накрило меланхолією. знаєш, милий, мені тут добре, та не завжди. хай Капелюшник візьме чорнила, горня чорнила добавить сили. мені не пишеться, все втомило. ти відведеш мене до води? ⠀ тепер я тобі Алісою, прийми мене (прожени до біса!), я можу бути такою різною (але незмінно твоїм кінцем). ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене» (біжи, Чешире, поки не пізно ще!), за добре схованою завісою нас радо приймуть (з'їдять живцем). тобі відкриються таємниці (Чешир — це просто ляклива киця). назавжди разом (та поодинці нас божевілля наздожене). ⠀ розсипав Кролик чужі зіниці, десь Капелюшнику знов не спиться, нас кличе Голос, вже місяць вицвів. (біжи, Чешире!) прийми мене. Герда Соняш #соняш

До кінця передпродажу збірки «Ліброзорій» від Антивидавництво — менше двох тижнів, потім ~місяць перерви на друк, а після: презентація. Дякую, хто вже передзамовив, а хто ще не встиг, то ось: https://forms.gle/72aYHjPzrxxA6vpd9 Синопсис — пару текстів стосуються теми, як нам всім не хотілось відбиватись від маніака, але щоб жити і розвиватись — сильно довелось, про війноньку, крч; — про ядерні гриби і радіаційні плоди — про вигаданих друзів (закреслено) коханців — про те як живу з деревом і воно мені важливіше за сусіда — блін, як сказати.. а вам шо не хотілось любіму людина на ланцюг і у підвал і щоб ніхто на неї більше не зирив? — про ВВ (велику ведмедицю), що нависає над нами вічним вопросом, а саме про «чому?» — вірш, за який дали Першу (і поки останню) каву — про те як люди пояснюють старість, типу був юнаком/дєвочкой, а тут случилась ця халепа і все, більше не форева янг — вірш другу, що відкинувся — про життя з хворим горлом, може в когось теж так було? — як смажена картопля стала моєю улюбленою стравою і за що не варто любити міккімауса — звідки беруться діти — про вірш і сам вірш або spice must flow — про те як я вийшла покурити і зрозуміла, що трипільці не мали зброї тому, що тоді не було московії — псалом селу — про самогубства під час війни — про місто без метафор у поезії без метафор, з елементами документальної поезії, яку можна віднести до found poetry, що є різновидом ready-made мистецтва, отакої — дрібка феміністичої поезії — «зала сучасних підробок» — про ринок Троєщину — і вірш за який я отримаю на горіхи, бо там про гріхи, які взято з розповідей моїх знайомих, вважайте вербатім чи сторітелінг, ну, власне, всі класні терміни й пригадала + кольорова вставка, яку добрав видавець, з моїх робіт олією

Вимпел "Я просто, ‒ говорить, ‒ вірю, що все заріша‌ли. ‒ І ллє собі в чарку, і важко зітхає з жа‌лем. ‒ Ти ж знаєш, вони-то по тєліку гарно стелять, На ділі ж усі там однакові ‒ путін, Зеля... Оці контрнаступи, відступи, перемоги ‒ Давно перетерті. Ну ти ж не дитя, їй-Богу! Усе це ‒ питання ціни без ідей, моралі... Звичайно, не хочеться, щоб пацани вмирали, Та що вже поробиш, як їх надурила влада? Ми ‒ люди маленькі. Рішають великі дяді..." "Як скажеш, ‒ киваю. ‒ Рішили. Усе даремно. А що зарішали? Найперше ‒ що ми помремо, Що наші міста перетруть на пісок і вітер, А потім дітей заберуть в яничарську свиту? Зійшлися на тому, що нас убивають, нищать, Щоб ціни на нафту зробилися трохи нижчі? Чи що там? Зрубати бабла з сухпайків на крису? Зробити в Європі наступну мігрантську кризу? Змастити слов'янською кров'ю зіонські жорна? Підвищити продаж Ельфбарів, Нон Стопу й Бьорну? Я ж правильно викупив суть їх масонських цілей? Як добре, що ми їх, братику, розкусили! Якби не рішали ‒ то дивно було б доволі, Що хлопець, якого ти бу‌лив у старшій школі І дивний ботан, із яким не сідали в класі, І старший сусід, що працює в Сільпо на касі, І дівчинка з синім волоссям із тво‌го вишу За тебе та мене у сотню разів мужніші! Бо ти ж не зі стра‌ху ховаєшся від повістки! Була б то війна, ти б давно уже був у війську ‒ Найліпший боєць, найгучніший за правду рупор! А тут ‒ порішали. Комусь же воно на ру‌ку? То й ми не дурні, щоб вмирати за дядю, друже. Якщо порішали ‒ то хай депутати служать. Як добре, що ми це усе довели до ла‌ду! Й коли серед ночі у двері вгатять прикла‌дом, Гукнемо: "Усе ж зарішали! Ви що, не в курсі?", Нам скажуть "Простітє" і звалять назад до Курська. І квіти проклюнуться з дул і зростуть на шанцях, І мертві здіймуться з могил і підуть до танцю, Й диктатори миттю від розпачу склеять ласти! А там потерпіти ‒ і можна врубати Басту. Бо ж ба‌йдуже, три‌зуб чи курка вінчає вимпел. Як добре, що все зарішали! За це і вип'єм." @nikolasson

OWL HUB запрошує на конкурс відеодекламацій! 🦉📷 Це можливість продемонструвати свій талант та вміння передавати емоції через голос, а також отримати 1000 грн на приємні враження ✨ Усі деталі та умови конкурсу можна дізнатися тут. Зверніть увагу, конкурс проходить у нашому Instagram. #owl_stage

Тіні тиняються стінами, стелею. Регіт химер. Не завмерти би. Икають вікна сторічними петлями. Чад заважає диханню. І вкотре такий початок у сну. Перетинаю ті ж антрацитові хащі будинку наяву. Одна лише думка   Скрегоче у скронях,    Іскрить у нервах-дротах:       Мені, хоч трісни, потрібно зібрати намисто. Радше б не читала твій манускрипт, мандрівниче: Окрилена на мить (можна врятуватися!), Картаюся, здається, вічність. Імла прокляття розірваного дарунку    Вгризлася у пам’ять,      Ятрить кожну клітину,          Клонує і клонує страхосни. Не знайдуться, не зможуть нанизатися заново ще дві Агатові намистини — Сон поглине назавжди. Така ціна відмови нелюбу-чаклунові. Амурна невдача тягнеться отруйними щупальцями, Не дає спокою усім жінкам роду ще від прабабусі. Ейфорія від блиску дев’ятнадцяти кульок схлинула, Та на оголеному піску надії — Ефемерні сплески діяльності. Метр за метром прочісується знову і знову. Рветься на волю вітер крізь невгамовні рами, Як і ноти оптимізму – Висипаються поміж пальцями підібраними підробками. А за всім цим слідкують, Застигши не один рік на поручнях, Жовтаві у місячному світлі Елегантні мармурові дракончики. Рояться зграї попелу по кутках, Енергійно запрошуючи у данс макабр. Шанси меншають — Усміхаєшся новому дню ще більше. Каскади тривог посилюються, Але тримаєшся за найменшу Ймовірність успіху, Останню. Чорним поглядом зустріли драконячі статуї — Іст(о/е)рії кінець. P.S. Вірш із циклу "Чотири світи", який створили разом з командою l.Повна версія вище Ілюстрація чудової художниці Йртм @literospletinnia

Тіні тиняються стінами, стелею. Регіт химер. Не завмерти би. Икають вікна сторічними петлями. Чад заважає диханню. І вкотре такий початок у сну. Перетинаю ті ж антрацитові хащі будинку наяву. Одна лише думка   Скрегоче у скронях,    Іскрить у нервах-дротах:       Мені, хоч трісни, потрібно зібрати намисто. Радше б не читала твій манускрипт, мандрівниче: Окрилена на мить (можна врятуватися!), Картаюся, здається, вічність. Імла прокляття розірваного дарунку    Вгризлася у пам’ять,      Ятрить кожну клітину,          Клонує і клонує страхосни. Не знайдуться, не зможуть нанизатися заново ще дві Агатові намистини — Сон поглине назавжди. Така ціна відмови нелюбу-чаклунові. Амурна невдача тягнеться отруйними щупальцями, Не дає спокою усім жінкам роду ще від прабабусі. Ейфорія від блиску дев’ятнадцяти кульок схлинула, Та на оголеному піску надії — Ефемерні сплески діяльності. Метр за метром прочісується знову і знову. Рветься на волю вітер крізь невгамовні рами, Як і ноти оптимізму – Висипаються поміж пальцями підібраними підробками. А за всім цим слідкують, Застигши не один рік на поручнях, Жовтаві у місячному світлі Елегантні мармурові дракончики. Рояться зграї попелу по кутках, Енергійно запрошуючи у данс макабр. Шанси меншають — Усміхаєшся новому дню ще більше. Каскади тривог посилюються, Але тримаєшся за найменшу Ймовірність успіху, Останню. Чорним поглядом зустріли драконячі статуї — Іст(о/е)рії кінець. P.S. Вірш із циклу "Чотири світи", який створили разом з командою l.Повна версія вище Ілюстрація чудової художниці Йртм @literospletinnia

*** вказівник Ганну Степанівну бог пожалів - дав їй сина і внучку ніс мов картоплю торішню темні мішки під очима а зараз у неї кіт біля ніг хмиз на кравчучці і дев'яносто літ за плечима в Ганни Степанівни хата була - квіти на стінах мазаних піч із лежанкою грубка коту - гріти старечі кості та потім війна прийшла - каже - і вузлик собі зав'язує бо вже ні дітей ні хати - в церкві огарки воску і йде вона просто в ніч - ледве ногами рухає і тиша така довкруг мов скачуть чотири вершники і так їй спирає дух літо це - двадцять другого що наче брат-близнюк - згадує - сорок першого і йде вона там де вирви і там де поля обпалені попід блокпости і вопи - куди ж ви бабо поперлись? москву палити синочки - каже Ганна Степанівна і в грудях її гіркне зів'яле серце і котиться сміху хвиля - там ворогом заміновано і кіт їй нявчить під ноги - а щоб ти хвостатий скис та Ганна Степанівна йде у ніч що стікає оловом у поле в яке загнала косу свою смерть мов спис але вона йде - і каже - веди мене коте-мурчику бо шляху не буде в того хто вдома сидіти звик і смерть відстававляє вбік косу свою - важко й змучено і кістяною кистю прикручує вказівник @left_lost_sock

Моя армія варить каву та слухає джаз. Танцює танго та сальсу, а іноді вальс. Моя армія читає біблію та робить намаз. Її благають дати автографи Тор та навіть Марс! Моя армія пише вірші та малює гуашшю. Вона одразу відчуває хто є свій, а хто точно не з наших. Моя армія багато жартує, сміється та майже не плаче. Лише інколи, тихо, вночі, коли в Вальхалу йдуть ті, що наші. Моя армія складається з тисячі різних історій. Вони з’являються від вітру війни, як хвилі на морі. Вона їх згадує, коли закурить - в перервах між боєм. Дві, три коротких затяжки - та знов вертає до строю. Моя армія ніколи не спить та завжди на варті. Вона не вірить гучним словам - вони геть нічого не варті. Вона сумує за домом, та робить собі дом усюди. Моя армія - то є найкращі на світі люди. Володимир Шевченко

давай ще голосніше давай прямо зі сцени розкажи як сильно ти мене зовсім не хочеш -сміятися будеш на мені в прямому тобто господи виключно в переносному літери плутаються під язиком Фрейд пророчив тільки мій вестибулярний апарат тепер не витримує цих дитячих гойдалок розгойдай високо вище лицем в пісок платтям до сонця я б і так показала що під ним але рівноваги впевненості потребуємо більше погодься жодних напівнатяків оголених ключиць сходимо з дистанції заїжджене коло спільних століть  розриваємо швидко безболісно зрив[аю] - голос, зрива[єш] - овації наступна спільна зупинка майбутня реінкарнація @artyleriya #домрачова