Храм поезії (🖤)

«Вільшаного короля барви…» Вільшаного короля барви гудуть червоним гудінням метро. Вертаюся в свою ізольованість, в пробивання ґрунту рослиною. Кола обмежень, квадрати табу, кільцевий рух змії — думка йде по колу червоних і зелених ромбів. Відгортання Всесвіту — перетворення підлоги в стелю. Переходячи з простору в простір, набуваємо нових друзів, такої ж видозміни, як підлога і стеля. Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней. Поєднання за валентністю передбачає нові елементи, зокрема любовний трикутник, за винятком соляної кислоти і кухонної солі. Лексика сягає далі, ніж розуміння: в окремих випадках не вистачає слів, тоді мислимо образами. Співіснування простору перетворює мене в куницю, що женеться за мисливцем. Бояри ладнають пастку. Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах. Атилла Могльний

Мій прихисток – дім із пелюсток й листків, із диких троянд несміливих ростків; із ірисів ніжних і лілій, з люпин, з тендітних конвалій, із різних шипшин. Фортеця моя із гілок й корневищ, із темряви нетрищ, із жару кострищ, з ранкових туманів з-над рік та боліт. там вежа і варта, там рів й живопліт; там день і там харч; там і тут, і тепер; там всі врятувались, ніхто не помер; там більші і менші міста і доми, там степ і шляхи, і вечірні дими; там зела живі, ковила й полини; там мама й сестра; там немає війни. Він був, але зник, мій найкращий з домів. Я знову би там опинитись хотів. Катерина Бабкіна #бабкіна

в тебе красиве волосся. вона — дуже звична. він — насправді ніколи нічого не значив. він прийшов мене зранити — зранив. я сама обрала його, щоб о нього зранитись. компульсивна гетеросексуальність — підвид селфхарму. все відбулося правильно. вечір. рожеве світло. читати вірші іншим, поки в мені для цього є очі, зуби і голос. осінь. кожанка. мартенси. якийсь бар. В а р ш а в а. «так от, в книжці, яку я зараз читаю…» наприкінці дня в мене є: мій трамвай, моя ванна. і доказ, що неї в мене більше немає. наприкінці дня, коли вулиці обіймає темрява, усі залишаються зі своїми янголами і своїми жахами. @gkruk_wirszi #крук

серце, куди я не гляну - усюди райдуги серце, я вся жива - і немає ради груди мені прошито стібками радості дерево (те що ми) доросте до раю серце, сміється обличчя землі рябе серце, цвітуть сузір'я по всьому обрію і я під ними за руку беру тебе бо разом з тобою іти так нестерпно добре ступати зосереджено слід у слід із кожним кроком провалюючись у небо серце я хочу народити світ від тебе Ірина Шувалова #шувалова

давай ще голосніше давай прямо зі сцени розкажи як сильно ти мене зовсім не хочеш -сміятися будеш на мені в прямому тобто господи виключно в переносному літери плутаються під язиком Фрейд пророчив тільки мій вестибулярний апарат тепер не витримує цих дитячих гойдалок розгойдай високо вище лицем в пісок платтям до сонця я б і так показала що під ним але рівноваги впевненості потребуємо більше погодься жодних напівнатяків оголених ключиць сходимо з дистанції заїжджене коло спільних століть  розриваємо швидко безболісно зрив[аю] - голос, зрива[єш] - овації наступна спільна зупинка майбутня реінкарнація @artyleriya #домрачова

Час Анн перша Анна вирощує вдома вишню і носить світ на рукавах вишиванки немовби квітку у роті любові за кожним кроком її трави співають мов церковні дзвони надії друга Анна світ прибирає щоби мир увійшов в чисті помешкання каже: так ця війна насмітила що й за рік весь той бруд не відмити і світиться кольоровими скельцями сміху третя Анна рибалить на березі снів щоб нагодувати живих свіжою рибою а коли тривога вибиває з рук її баняки ховається у рудому хутрі лисиці мов лелечий рушник в українському небі а ще одна Анна – легка мов повітря свободи каже: не дякуй за порятунок цей час – мов міцне рукостискання – робить з нас вартових на полі майбутнього а ще одна Анна-Анета – складає зі слів бомбосховище для українців каже: тіло моє – ваші крихкі кириличні життя і на кордоні стоїть порозуміння мов обіцянка веселки перших трьох Анн я називаю: мої львівські родини всіх моїх Анн я називаю: мої тонкі плечі @iyakiva #ія

Тихше, шепоче Шива, можеш сховати стогін під кожною з моїх рук. Звук зачинає матерію. Навіщо? Якщо є дух. Я відаю і веду від народження до прощення. П'ю ваші вини айвовим вином спокути. Те, що нагадує глухий кут — можливість змінити ракурс. Дивись, квітне  рута твоєї втоми, криваве пелюстя повільно стає прозорим, перетворюється на лотос, очищений від потворного. З безмовного ембріона проростає моя любов — непривласнена, безумовна. Визрілий пагін вже майже плід, який скоро стане вами і знову почне цвісти. Все, що важливо — наразі в моїх руках. Це Ти.

Небо спускалось на землю неспішно: крапля за краплею. Висіло в повітрі тишею, сутінками розграфлене. Кутало своєю сірістю, котилось під ноги килимом, ловило світло, а потім - назад відпускало хвилями. Ховало у собі душі, що впали в холодну воду. З безодні темної, кажуть, назад ніхто не виходив. Чотири секунди, а далі назавжди закриється брама, що золотом зовсім не сяє, а лиш залишає шрами у пам'яті тих, хто зостався на іншому березі Стіксу. Тут наша валюта не ходить, а дим до ранку вже стік весь. Небо. Верталося назад на землю, торкалось її туманом, змочило осінню куртку, насипавши повні кармани холодного листопаду. Небо. Ледь човгаючи ногами, опиниться на зустрічній, покотиться краєм обочини. Вернеться увись до сходу, залишивши червоточину. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) #цимбал

Звуки ти носиш у собі наймення і звуків когорту є плач та квиління десь там заповзла німота є звуки зі срібла а є почорнілі від горя і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно як бабця складала найбільші скарби бо ж дітям у спадок бо що вже та радість скінченна ховаєш між кутиків губ сорому дрібку смієшся бо важко з тобою бо звуки війни як плащ королівни червоний від крові пасує до білого личка і розвівається шлейфом кричить життєствердно ненависть — цей звук що найдалі зайшов якнайглибше сидить одного дня відізветься @novakain_poetry #новакаїн

боронь комусь заходити сюди. тут поле вимерле. тут вже гілляччя чорне. коли згорілий сад тебе пригорне, не згадуй, як котилися плоди. коли вже вікна вибиті, мов очі, не глипають з-під ночі на тини, поріг і комин звилися в одне, калейдоскопом завертіле, клоччя, не думай: а чому я пам'ятаю ім'я того захвицяного пса, що років сорок тут не завиває? коли жилава висохла рука, десниця суму, горло притискає, не згадуй давню провесінь, яка дива творила в повноводді синім, не згадуй сміх, тим паче добрі вісті. не згадуй предків, що водили в храм аж доки осінь в ночі горобині тебе віднесла з рідного обійстя і знавіснілим віддала птахам. хай хто тебе закинув на край світу, якби він знав, що ти вернеш колись, то балки не прогнили б так за літо, і бур'яни би так не розрослись. та вороття минулому нема. тож пом'янеш виною, без вина. якби ж раніше знати, то авжеж... вже перейшло мереживо пожеж. десь є твій син, хоч ти його не знаєш. десь є дочка, хоч ти й не признаєш. і плечі їй вкриває позолота, таким, як сад цей, відблиском густим. кропива проводжає за ворота і трохи далі проводжає дим. @howfrankydies #френкі

*** забула навушники вдома і цілий день слухала чужі розмови в тролейбусі автобусі на вулиці — він скаже що там було за день — виходимо на наступній — ааа підбили суки — до сорока градусів буде жара — дякую що зачекали — можливий запуск крилатих ракет — наступна зупинка вулиця мельника next stop melnyka street — та понятно — відірви її — якщо не можна три то давайте два — я хотіла подивитися як це — я нічого не чув і т.д. забула навушники вдома і цілий день слухала самі тільки чужі розмови в тролейбусі автобусі і на вулиці а потім задзвонив мій телефон і я сказала у слухавку: приїдеш ввечері — поговоримо @dushavtili #les_le_poetry

Музичний Альбом «Шлях Воїна Вічний». Пісні про епічних воїнів різних народів і різних епох: • Вступ • Спартанська Витримка • Римська Послідовність • Мужність Вікінгів • Віра Хрестоносців • Мушкетерська Честь • Самурайська Філософія • Ковбойська Кмітливість • Козацькі Цінності • Фінал Альбом зроблений в Okkama Studio.

Тисяча перша Гордіїв вузол відвертого погляду пов'яже міцніше обіймів. Дихаємо синхронно вже тисячі схожих ночей, проте і сьогодні так само взаємно гостро і голо, як у першу ніч, що стала початком для тисячі обсидіанових наступниць. Так природно дихати на твою шию, розкривати руки пелюстками лотосу, стебло якого піднімається вздовж центра живота, щоб потім винирнути над сонячним сплетінням бутоном, миттєво розквітнути і осипатися за тисячу терцій. Іляна Лисиця #лисичка

Зневіри туман застилає ледь зримі просвíти шляхів, І мариться рай. За тим раєм — майбутнє, отруєне димом. А може Пандора не винна, що світом блукають лихі? На скриньці століть павутиння, а всесвіт належить людині. Добра ледь помітні піщинки, закуті в гординю скляну, тоненькою цівкою вчинків відмірюють наш часопростір. Долоні, що здатні на диво, стискаються часто для мук, і серце у місці надриву кровить, ніби плановий розтин. Туманом затягує обрій, але повсякчас угорі ведеться неписаний облік твоїх переваг і порушень. В порожніх очницях Розплати не гнів, а скорбота горить. Під вицвілим кольором плаття шукає вона чисту душу. © Таланна #світло

Neverland “І якими ж ми станемо? - каже друг. Ну принаймні, друг на найближче з літ, - Нам, по правді, не витягнути цю гру. Ми для цих широт недостатньо злі. Забагато думок і замало слів. Я б сховався нахрін в своїх книжках І сидів там до самого скону днів. Чи, принаймні, років до сорока.” Він змовкає і тягне у себе дим. Я вливаю в себе якесь вино. По п’ятнадцять років - та менше з тим. Світ уже не змінить нас все одно. Я іще не курю, але тямлю як. Знадобиться років десь так за сім. Ми не знаємо жодне чуже ім’я. Але маємо прізвиська - як у псів. Ми вдягаємо чорне, бо інше - гріх. Сидимо на ґанках міських споруд. “Нам не буде потрібно вести у грі, - каже друг, - Якщо не вступати в гру. Я не хочу варитись у цих речах. Якщо час - це двері, то є замок.” Інші ствердно кивають йому, хоча дехто просто хоче, щоб він замовк. Западає тиша, і пляшка йде по руках, втрачаючи по ковтку, Навкруги - гаряче липневе Десь затискає нас у ведмежий кут. Між асфальту сірих міських річок ми судомно ловимо острови. А з-за обрію вже насуває Щось, що зірве усіх і затягне в вир. “І якими ж ми станемо?" - каже друг, уникаючи кедами стику плит. Сутінкове небо, неначе труп, заливає темний бузок імли. Він замислено супиться та іде і повторює: “Нахрін цю срану гру.” ...Я недавно зустрів його в літній день. Він приховував погляд і згини рук. @nikolasson #поезія

І, зачепившись у світа на волоску, наново впізнавати значення слів: раз мокрий купальник колеться од піску – значить, там, де ми кохалися, був відплив. Де колихала хвиля – побгався мул, і краби бродять відбитками наших тіл. (Очі заплющивши, не-пам’ятай-кому - це океан гойдає вгору і вділ…) Сонце стоїть у горлі, сухе, як дерть, вітер тужавіє – значить, гряде приплив... Тільки дотик і запах, любов і смерть. Тільки візьми мене ще раз. Не треба слів. #забужко

Якщо головні проспекти — артерії міста, тоді кам'янські постраждали від ішемії: неспішні в подачі свіжої крові та змісту закону про мову на вивісках. В них щемливо запрошують нас на каву десь поруч із баром, який через Час відгукнувся ім'ям старого, котрий уособив місто — був власником дару не бачити сталого розвитку всіх, крім нього. Виходиш опісля заходу, бачиш у парку на рампах продовження безладу: там безжально волають балади підлітки. Звуки гітари: Єремія, як чує вокал, то реве кришталем. А небо ридає пилом, графітом та коксом. Холодний IPA для детоксу, бо в центрі сірість зжирає сітківку ока, висмоктує мозок, а далі планує на Площі з бажанням звідси тікати зустрітись, потім зганяти на лівий, де навіть будинки не тиснуть, де місця більше. По набережній до дамби пройтися ліниво, побачити міст, Дніпробуд, зрозуміти: тиші не буде, Димар дістане усюди пекельним відлунням металу. Нехай мій каскад іроній не стане лякати вас приїздити до міста, бо текст мій — не більше, ніж прояв моєї до нього любові. ____ Прим.: Час відгукнувся ім'ям старого — відсилка до пабу Time, який приймав наші з Мартою івенти вже 5 разів і більшість з цих івентів були важливими для нас (перший івент у 22-му році у закладі, який став передумовою періоду піку SJ Poetry; літературний слем, який неіронічно став навіть міжнародним і який ще донедавна пригадували; перший івент Саду Деформацій). Раніше у цьому приміщенні був рок-паб "Брєжнєв". @defirtonpoetry #федько