Храм поезії (🖤)

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин — найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови — сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів — і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂 #вірші2025

​Втома часто вимірюється величиною синяків під очима, Вдома перед сном болять ноги, і сусід знизу знову нагримав За зраду своїй коханій дружині. Прощення шукають тільки блаженні. Ті, кого гартували гречка і ремінь, На шкірі відбився весь спектр синього. Раніше хотілось заглянути Богу за пазуху, Коли ще не був так отруєний газами Сигаретного й кальянного диму. Хотілось покласти світ на коліна, Створити власний культ поклоніння, Сидіти в кабінеті із золотими дверима. Я щиро вірив, що в мене це життя недаремно, Що вдасться осягнути цінності метамодерну, І плакати на старості старим сивим дідом. Осягнути кожне із таїнств кохання, Жити кожен із днів як останній, Зустріти смерть по-справжньому гідно. Але реальність жорстокіша за Скрябіна "Квінти". У спину летять полум'яно-ядучі привіти У суміші зради, хвороби та заздрощів, Свідомість блукає буденними хащами. Бо ніщо не вічне, а любов тим більше, Я хотів як краще, а пишу ці вірші. У бога пазух немає, бо він ж безтілесний, Апостоли правди давно це донесли. Для чого це все, заради всього святого? Метаморфози грядуть, що навіть і Мордор Буде здаватись острівцем на Мальдівах. Будемо жжати те, що посіяв Нутром тваринним люд насильства. Гени проявляють справжню схильність До повної відсутності моралі Із цим всім в голові я засинаю. Коли тіло порубцьоване шрамами, Осколків цілунків більше ніж маминих, Серед кіптяви і моторошного диму Нам залишиться померти молодими. Зостанеться лиш той стражденний образ, Що потім щось чекає на нас добре. Але поки кров та піт стікають щоками, Розклад майбутнього простий, що таки. Молодість, що захована за мурами, Молодість сплюндрована кометами, Молодість валяється на землі обкуреній, Молодість у епітафіях затерта. Тож по факту в пизду це все. В пизду суперечки, батли, мордобої, В пизду людей, які не приймають української ідентичності . В пизду лицемірів, які роблять це все, тільки тому що це вигідно, І суддів, прокурорів та ментів, що продовжують красти. Останні тижні я існую на автопілоті, Від роботи, до роботи. Я бачу надто багато знівечених доль щодня, Що прив'язані до ліжка після важких поранень. Вони є щитом, який захищає мою домівку від перетворення на попіл. Але вони не вічні, І я не вічний. Ми постали проти історії, а вона методично, Виконує задачу нашого знищення. Я розряджена батарейка. Дріт для підзарядки перебитий, І я не знаю, що робити Живіть своє краще життя, а я піду зашивати рани, Якщо ще залишилося що зашивати. Кудлатий #кудлатий

Втома часто вимірюється величиною синяків під очима, Вдома перед сном болять ноги, і сусід знизу знову нагримав За зраду своїй коханій дружині. Прощення шукають тільки блаженні. Ті, кого гартували гречка і ремінь, На шкірі відбився весь спектр синього. Раніше хотілось заглянути Богу за пазуху, Коли ще не був так отруєний газами Сигаретного й кальянного диму. Хотілось покласти світ на коліна, Створити власний культ поклоніння, Сидіти в кабінеті із золотими дверима. Я щиро вірив, що в мене це життя недаремно, Що вдасться осягнути цінності метамодерну, І плакати на старості старим сивим дідом. Осягнути кожне із таїнств кохання, Жити кожен із днів як останній, Зустріти смерть по-справжньому гідно. Але реальність жорстокіша за Скрябіна "Квінти". У спину летять полум'яно-ядучі привіти У суміші зради, хвороби та заздрощів, Свідомість блукає буденними хащами. Бо ніщо не вічне, а любов тим більше, Я хотів як краще, а пишу ці вірші. У бога пазух немає, бо він ж безтілесний, Апостоли правди давно це донесли. Для чого це все, заради всього святого? Метаморфози грядуть, що навіть і Мордор Буде здаватись острівцем на Мальдівах. Будемо жжати те, що посіяв Нутром тваринним люд насильства. Гени проявляють справжню схильність До повної відсутності моралі Із цим всім в голові я засинаю. Коли тіло порубцьоване шрамами, Осколків цілунків більше ніж маминих, Серед кіптяви і моторошного диму Нам залишиться померти молодими. Зостанеться лиш той стражденний образ, Що потім щось чекає на нас добре. Але поки кров та піт стікають щоками, Розклад майбутнього простий, що таки. Молодість, що захована за мурами, Молодість сплюндрована кометами, Молодість валяється на землі обкуреній, Молодість у епітафіях затерта. Тож по факту в пизду це все. В пизду суперечки, батли, мордобої, В пизду людей, які не приймають української ідентичності . В пизду лицемірів, які роблять це все, тільки тому що це вигідно, І суддів, прокурорів та ментів, що продовжують красти. Останні тижні я існую на автопілоті, Від роботи, до роботи. Я бачу надто багато знівечених доль щодня, Що прив'язані до ліжка після важких поранень. Вони є щитом, який захищає мою домівку від перетворення на попіл. Але вони не вічні, І я не вічний. Ми постали проти історії, а вона методично, Виконує задачу нашого знищення. Я розряджена батарейка. Дріт для підзарядки перебитий, І я не знаю, що робити Живіть своє краще життя, а я піду зашивати рани, Якщо ще залишилося що зашивати. Кудлатий #кудлатий

Остапу злість як маркер зшитої ідентичності, злість та втома. вивернутий наплічник, а в ньому — назбирано, наче у дзьоб пелікана: три вірші й навушники, більше нічого гуманного, лиш засоби стримання болю й нанесення шкоди. вміння ламати кістки - як навичка кодити, стане в нагоді, коли набува застосунку. а так - алкоголь як знебол та настояний сум. все, що дістало — зводиш до спільного гасла, димом від свічки, що десь у дитинстві погасла разом з міцною рукою недоброго татка. інше — потрібне й не дуже — ховаєш в додатку. інше — гаряче й гірке— лиш неправильний синтаксис, звернена з гречки до Бога дужка безсилля. в біса най дропнуться світ, лицеміри й політики, снапшотом залишивши нас поцілунки і літо.

міста немає радість моя місто яке ми торік обходили вздовж і впоперек де трималися за руки лежачи під непевними зірками де боялися одна одної торкнутись але загорялися водночас таким ясним таким гарячим вогнем що на стінах будинків танцювали тіні цього міста більше немає радість моя є тільки його скалічений двійник який несе своє поторочене покручене тіло обережно немов скляне є тільки відлуння пісні а пісні немає бо співця накрило такою важкою чорною повстю що крізь неї не роздивитися ані непевних зірок ані рожевих місяців ані зелених бань і рудих дахів під якими танцювали літніми ночами наші залюблені тіні радість моя і тепер коли нас ось так розкидало світами коли довкола нашого міста горять дороги а в груди йому як у велетенський бубон раз у раз вдаряють металеві долоні снарядів я певна що на безлюдних вулицях на спорожнілих площах наші тіні і досі танцюють досі тримаються за руки досі обіймають великі тіла дерев на брамі заборовського вінценосне серце горить горить і не гасне Ірина Шувалова #ірина_шувалова #шувалова

КЛУБ АНОНІМНИХ ГРАФОМАНІВ Добрий день, Мене звати Віталік, І я грішу дієслівними римами. Коли до мене приходить натхнення, Я часто буваю нестриманим. І розумію, що грішу, Але ж я від душі пишу, І ладно б дієслівні, Бог з ними, Але вони часто виходять Однокорінними, Вростають у плетиво тексту Зубами корінними, І нічого далі Не зробиш із ними. Я вас знайшов І сюди прийшов, Щоб процес мій творчій Краще пішов. Подякуємо Віталі, Сміливе рішення, Давайте дивитись далі, Що там у кого з віршами. Добрий день, Мене звати Антон, І я сую всім свої тексти, Як останній гандон. Підловлюю людей У кафе за кавою І прошу: «Почитайте ось це – Це дуже цікаво!» Сую засмальцьовані рукописи Прямо в морду, Люди тактовно відповідають: «Добре-добре…» А потім караулю їх Біля вбиральні: «Ну як, прочитали? Правда ж, це актуально?..» Але я приніс Деякі свої вірші… Дякуємо, Антоне, Давайте пізніше. Добрий день, Мене звати Зореслава Українка, І я пишу пафосну патріотичну лірику. Про калину, лелеку, смереку, Карпати, Про те, як вітчизну свою захищати, Про те, як Дівчина плаче під віконечком, Про те, як Молимося за вас, сонечки, І при цьому не стримуюсь – Знов і знов Постійно римую «Кров» і «любов». І, схоже, моїх віршів Не люблять солдати, Але я вперто продовжую Їм читати… Дякуємо, Зореславо, Не роби більш аби-то. Якщо можеш не писати – Ти знаєш, що робити. Здравствуйтє, Я поет Афанасій, І я внє політікі, Я ожидаю, Что услишу крітіку, Но прекратіть Гражданскую войну чтоб, Єслі спросітє мєня… (Всі хором:) Пішов нахуй, довбойоб! Продовжуємо зібрання. Добрий день, Мене звати Таня, І я пишу Про свої пиздостраждання, Гружу вагонами Трагічні вірші, Про те, як мене Покинув колишній, Як живу з одним, А кохаю іншого, А хочеться третього, Хоч першого-ліпшого. Лише завібрують Сердечні фібри, То кидаю все І пишу верлібри, От і зараз я згадую, як він пішов Крізь порожнечу пустелі моєї розхристаної самотності, Залишивши по собі уривки спогадів і сигарети, Які я докурила, тримаючи в тремтячих пальцях, Наче випускаючи з легень рештки спогадів, Спогадів про те, що все одно неминуче б не сталося, А чи сталося б? З нами? Чи не з нами? А в тім, яка вже різниця? Тож будь ти проклят!... Подякуємо Тані За метафори і перверзії, Сподіаємось, вона не стане Знімати відеопоезії. Здрастуйте, Я дуже богемний поет Аполлон Борщов, І я пишу, зазвичай, Непонятно про що. А частіше пишу про поетів, Які пишуть про інших поетів. Всі критики мені пишуть оди, А на творчі вечори ніхто не приходе, Хіба що друзі-поети, І то, не слухать, А бухнути скоріш, І ми бухаємо всі вихідні, А потім я пишу Ще один вірш, Як після творчого вечора Ми бухали три дні. Знаєте, Аполлон, Ви тут самий нешкідливий, З усього так виглядає ніби, Хоча не завадило б вам, можливо, Звернутися Трохи в інший клуб анонімний. Здрастє! А мене звати Хуй Зна Хто. Я знову вас бачити радий! Я люблю підходити до поетів, Хлопати по плечах І роздавати свої поради. На книжковому ярмарку До стенду вашого Я неодмінно прийду, Щоб цілу годину Ділитись враженнями І нести якусь лабуду. В любій компанії Я з’являюсь раптово. Нізвідки. Зненацька. Вдруг. І ніхто не здивований, Бо кожен думає, Що я – Чийсь-то там друг. Вельмишановний Хуй Зна Хто, Наша вам величезна подяка, Але на завершення Цього шапіто Давайте послухаєм Полежаку. До речі, де він? Та наче ж був тут… Знову втік через отвір віконний. Невиліковний…

*** знаєш, бро, цієї осені усе не так, як досі. злі вітри так само переносять запахи покосів, спалених, аби небесних босів накормити досита… та всередині щось просить напитися в доску. вулиці порожніх міст лягають під ноги так само. жовтень це прогнилий міст між сонцем та кригою — Самайн. холод починає гризти і дратує, наче спамер, а туман усе частіше зблизька нагадує саван. у дешевих генделях так само сидять пролетарії. травляться легенди, щоб забути усе, що запарює, тут не про богему, а про те, як дешевше затаритись, і не треба Гендальфа, аби знайти пригод на старість. словом, місто дихає, та дихає якось нерівно. дощ зі снігом тихо уночі бітбоксять на ринвах, і єдиний вихід, аби тут не пустити коріння — це забути всіх і прокачатись до нового рівня. сонце підіймає білий прапор і рвучко розмахує. псевдотеплі дні — по суті, трапи, і ближче до заходу, на шибка́х цвітуть морозні лапи, але після краху день регенерує поетапно, ніби Росомаха. градуси щодень збігають низько, як діти по сходах. там де зараз догниває листя, щось нове посходить... знаєш, бро, за рік це третій лист, що пишу тобі з ходу. ми про все перетремо́ колись — як вернешся зі сходу. ///

Як хлопчика ти береш ротом і пестиш своїм кораловим язиком пошрамовану душу. О жінко! Твої нутрощі - болото з малинового варення, що ловить подорожніх і затягує їх в дрімоту божественної ілюзії. Ти покриваєш їх здивовані очі вуаллю снів і примушуючи відкидати досвід, перетворюєш в маленький зародок пшениці. Горді функції твоїх вигинів, звивисті шляхи твого м'якого тіла, – здається пальці пройдуть крізь м'якіть перламутру, але ти, як непохитна твердиня космічних правил виявляєшся не до снаги навіть наймайстернішим воїнам. Кожен раз твій солодкий макрокосм, як хвилююче світло нереальної райдуги, змушує перебувати розум в гранично збудженому стані і підкорюючись звабливому випромінюванню вони повисають на клейкій ленті твого зміїного єства оспівуючи лотосне лоно своїм нескінченним лам, лам, лам… 2017 На долоні промінь грається, як сон, молитвою впійманий, і я спритний мисливець, уквітчую серце сонцем. У грудях зупинився вітер, коли в небі жовтий знак побачив, де чотири труби заводу, хвостами пари танцювали. Раптом ворон із хмари вийшов, в чорному вбранні людському, підійшов до мене і мовив: там, де ти є, залишайся. І тоді відповів йому мовчки: я щодня з під землі їм сонце, а тепер його їстиму в небі, після чого із’їв того птаха. Здійнялась спина моя горбом, червона роса груди вкрила, де жовте було стало сіре, де туман був, вже чую сміх льоду. Злетів я між хмар сутінкових, там побачив я жінку з дочкою, що з свого небесного куреня, черпак вогню мені винесли. В джерелі сивого грому, я зробив ковток відчайдушний, і відчув в собі жар вулкану, і зайшов до надхмарного куреня. Там стояли ті жінка з дочкою, прекрасні, як лебедиці, вони зілля вправно варили і пісню мрійливу співали. Як тільки до них потягнувся, та пісня крицею стала, сузір’я колесом збігло і вниз мене зіштовхнуло. Тепер вигнаний і вагітний, заплаканий і безпорадний, крило стирчить із уламків, обладунків моїх розбитих. І коли я родитиму в зиму, оленят маленьких безрогих, з’їдять їх срібні ведмеді, бо тепер їхня влада настане. Як сон, молитвою впійманий, я у землі на долонях, і з мого розбитого серця, б’є сонця зелений промінь. 2019 Анґа Зелена #анґа_зелена

​Ода дивану ти стояв тут з позадавніх часів нестабільности і пошуку ідентичности. від тебе ще пахне епохою, коли у відділенні був лише один автоклав і той клинив на п’ятій хвилині. на коцах твоїх побувало фактично все: ігристе «Артемівське» у пластикових стаканах, корвалол в перемішку із віскі, торти «Наполеон» від вдячних пацієнтів, і медсестрині ноги в панчохах з "Краківського" – молоді хірурги саме навчались правильному розстібанню халатів – без рук. на тобі святкували день народження хірурга, який потім зник по грінкарті в Америці; потім – анестезіолог, виставлявся за своє весілля перед довгим відрядженням. перший тост за пораненого, що вийшов з коми, і останній за колегу, що не вийшов з оточення. ти бачив, як лікарі плакали, сидячи в тиші після сорок восьмої операції за тиждень; і як ті самі лікарі, ще в халатах, знімали з себе все – аж до сорому, щоб на кілька хвилин стати живими і мовчки мчати додому. тебе обливали кавою, тебе обригували під ранок, тобі втирали чужі запахи і таємниці і знаєш ти більше за будь-який медичний архів. і коли вночі у коридорі знову чути стукіт каталок, ти просто мовчиш та чекаєш як хтось, втомлений до чортиків, сяде на тебе із фразою: «ну що, старий, ще одна безсонна ніч?». Кудлатий #кудлатий

#в_наявності 🖤💚💛❤️🧡

Організаторка ваших улюблених конкурсів безсоромно ходить по інших конкурсах 😎

Там, де сходяться дві підземні річки, Де ворожки торгують курчатами й потерчатами, Де чорно-червоні півні опівночі кукурічуть Ця розхристана осінь бере свій початок Вона збирає собі безумних поплічників, Мов збанкрутілий директор цирку - трупу, Ось ця кривенька буде смішною калічкою, А цей патлатий навчиться грати на трубах Ці будуть робити сальто й ходити по линві Зриватимуться і падатимуть, ніби яскраве листя Обов'язково буде полин. Він просто буде полиновим Треба, щоб він творив осінню гіркаву близькість Ще осінь візьме кількох поетів і панків, Також підуть оті ворожки, курчата і потерчата Візьме й мене. Я буду пришибленою панянкою, Яка кидатиме ножі й не влучатиме Ти, певне, станеш спеціалістом із фокусів, Заклинателем кобр, хранителем брехливої мапи Коли нас оголосять у розшук, в описі Тебе згадають як того, хто був, хоч і не мав би Сизий дощ сіятиметься, мов крізь сито Навчимося ліпити големів з вохристої глини Наші відьми на вогнищах палитимуть інквізиторів, Наші голуби носитимуться з тліючими вуглинами Ми лякатимемо дітей, обкрадатимемо арсенали, Будемо зваблювати священників і патриціїв, Говоритимемо мовами, що їх ніколи не знали Так пройде тридцять днів, і ще тридцять, і тридцять Ці осінні уміння - підбирати ножі, що не влучили, Довіряти розмитим мапам, розмовляти із кобрами, Братись за руки, єднать імена сполучником, Засинати на зиму під однією кусючою ковдрою Марина Пономаренко #марина_пономаренко

Легковірних рахують по головах, щоб скоріше вимкнутися й заснути. У країні одвічних зрад з них аби шерсті шмат, але й та паршива, ліпшим вижити би. Знаєш, за барикадами є вода і пахне солоним вітром, не смогом шин. Та знову і знову вертаємо в місто густих дощів, барвистими гупі між N-поверхових рифів. Лишайся слабкою скільки тобі завгодно, хоч би й до ранку, та виживе той хто виплив. Спалах вихоплює з пам'яті безстрокове, спалах підсвічує вічне. Зарево з ночі випалює контур міста, той силует, що в зіницях мов скарб носив. Спів цвіркунів часом не відрізниш від свисту. Так просто змиритися, бо вже немає сил, та часом в "тримайся" чується гавкіт псів, часом тримаєшся, щоби не підвести лінію розрізу між тим, що "до" і "після". Бо у фіналі пісні, з-за кожної з цілих спин безперечно лунатимуть голоси. Безперервно лунатимуть голоси. Ризикни, попроси замовкнути. @snigpoetry #теплий_сніг #мері

я лечу це мій 3002-ий політ я не боюся смерті і схибити теж не боюся моє руків'я лоскочуть колосся родючих полів, мене проводжають до цілі кодла хвилястих доріг той, хто владає мною, завжди буде у плюсі ні, я не злюся, коли він це робить знову той самий помах рукою і той же крик войовничий я не дивлюся в його обличчя та знаю — там також нічого нового як і в світах, що я пролітаю: спочатку те саме світло, потім той самий морок я вже не ставлю питання коли перед ним з'являюсь у всій своїй вбивчій красі, він знає — я найвірніший з усіх його вірних псів, що розтерзає будь-яку ціль і зіб'є всіляку броню і знайде дорогу додому як ніби він має гострий як в миші нюх я ще не знав ні поразки, ні втоми але якби в мене були сили, то певно б вони скінчилися якби я міг, то краще б ходив десь у Мідґарді на милицях і краще б забув усе, що за тисячу років сталося, як я вбивав його жертв без жодної краплі жалості як 3001-ій ворог видав останній подих де ж він їх, трясця, знаходив? я би забув дорогу додому і руки його пошарпані... але чомусь не можу, я ніби прикований клятвою я ніби з байдужості вилитий і найчистішого спокою я знову лежу у темряві, я чую знайомі кроки і здається, не дуже мудрий хтось ступив на його поріг час відганяти думки - це мій 3003-ій політ. @virshok #карич

Чи треба деревам Доводити сили квітучості? Дощі акварельні Збирає митець на папері. Хоч щось залишається в світі із часом зарученим  — Весни коліщатка, відкинувши сумніви, крутяться. "Здолали Морену!" — Лунає птахів а капела. І ти теж лунаєш По-іншому серед смугастості. Емоцій цунамі Руйнує зимовий регламент. А зорі раніше й раніше на обрії гасяться. Та хоч би вже тиша не билась на друзки фугасами. Тривалі тиняння Порепані нерви наладять. І що на них діє? Флюїди садів, що прокинулись? Квіткова тендітність, Якій відраховані днини? Журчання крізь хащі несеться штрихами блакитними. Ялинки маячать незмінно зеленими скиртами. Та сум нероздільно Із цвітом опалим зріднився. Та поки ще розпал, Горять пелюсткові ліхтарики, Усотуєш вдосталь Палітру пашистих посадок. У сітку для захисту більше смарагду вплітатимеш. У сни хай вгризається сніг, але тоне в картатості. Доводиш, що зростиш Себе між проталин так само. @literospletinnia #оксана_приходченко

можете подати вірш на інтимний конкурс або надіслати гарну пару ключиць

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

загортаєш світло в крафтовий папір, даєш йому ім'я, і мружишся, не так просто втримати його теплі й масивні стовбури, несеш світло містом. якась жінка обертається, хапає тебе за волосся: дай мені трохи твого світла, дай мені сяйва, моя шкіра суха і втомлена потрбує зволоження. жінка пахне лавандою й м'ятою і цокотить підборами, тобі до вподоби складинка її губ, тому розтуляєш рота, аби проковтнути мовчання. язик уловлює трохи світла, що сочиться проз мокрий папір, заповнює простір між вами і солодкуватим шлейфом тягнеться вздовж. жінка бере паперове світло у власні руки, її руки тобі до вподоби, зроняє брунатну шаль, зроняє важкість із грудей розтуляє рота, бере твоє світло, ковтає світло, втирає краплі твого світла у шкіру і цілує тебе у вуста.... @vykokhana #викохана

Нарешті доробила😅 Дуже складна схема Не впевнена чи наважусь колись на повтор🥀 #в_наявності