Храм поезії (🖤)

Я спиняюсь і слухаю землю, вбираю її тихі секрети, оплакую рани, обіймаю мов подругу любу і давню. Знов спішу. Та вернусь гомоніти з дощами. *** Наше грішне поріддя, що родиться з глини, і так гордо себе називає людьми. Все лаштує мурашники в світі з живими, щоб по смерті лишити на суші сліди. Воно творить, будує, майструє і ліпить, відчайдушно наповнює землю своїм непомітно-помітним відбитком, щоб вітер забуття не розвіяв їх в сонній імлі. Все маються в буднях, не бачать пестливих поцілунків стихій. Всі сліпі та німі. Забувають людці — всі ми родимось з глини, аби потім спочити навік у землі. *** Знов спиняюсь, вглядаюсь у велич природи: у безмежжя ґрунтів, що початок дають на цім світі всьому. Я ж мізерне отроддя, тьмяний натяк на їхню пречисту могуть. ©Ірен Нокс #вірші

Нарешті доробила цю обʼємну роботу ♥️🤍🖤 яка навіть не влізла на мою фотозону) Довжина 38 см Ширина 13 см

Кіт у чоботях Це мої поля і мої сади. Це мої фортеці у далині. Мої пасовиська біля води, і мої рибини на мілині. При дорозі яблуні і айва, зеленіє хміль, зріє виноград – все моє: трава, у траві мишва, а над нею мат польових бригад. Мій Чумацький шлях, і в могилах прах, сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС, дим вогнів в лісах і кадил в церквах, і туман увесь із озер і плес. Це мої комбайни і трактори, І заводів дим, й лихоманка жнив. Сутінки зійдуть на мої двори, і мої жінки заведуть там спів. Це мої кордони і наркота, це мої наливки і самогон, це мої сини в теплих животах достигають в мріях про закордон. Мої божевільні від дня до дня восхваляють Господове ім’я. Це моя країна. І вся хуйня в цій країні також лише моя. То ж чого ти хочеш, безжальний світ? Що ж мене висмоктуєш у журбі? Я і певний брід, і смачний обід, і жінок, і рибу віддав тобі. Розтисни кулак, напрямок чи знак поміняй на все неземне й земне – де ховаєш ту, котра просто так, без мого усього прийме мене. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

Останній день для голосування: https://www.instagram.com/p/DOWEGkTiMtB/?igsh=c3FkMWhqZm4xbTNs

*ранкове кавове) великоока муза в краплині рідини подібна до тієї що містить у собі прозоре тіло божевілля і жаги. та це все потім, після невипадковості призначень хто кому і ким / бо зараз я б не віддав тебе нікому

сьогодні дедлайн подачі

Раннє побачення Берег покликав на раннє побачення. Знає, клинків забагато встромили Випадки злісні, а може заплачено Так за палітру майбутню й помилки Марно шукати, як в тиші гармидер. Стопи піщинками, хвилями пестяться, Вітер нашіптує йти попри спротив. Штилі навчать управлятися з веслами — Водним свічадом дістатися порту. Вибрики долі не безповоротні. Мірно виводячи розчерки гілкою, Сили природи вдихаючи з сіллю, Менше хворієш думками прогірклими. Більшає щільність омріяних цілей. Деякі рани хоча вже не зцілиш. Раптом трапляються дивокамінчики Між попелясто-брунатної маси. Скільки ж лишається їх непомічених, Оком утрачених і передчасна Втрата запалу можливості гасить. Море схвильовано схлипує, піниться. Знов намальовані написи тануть. Час полонить, не завадити тлінності. Неба блакить відвоює світанок, Жевріє віра, що це не востаннє. #вірш

Сонце Розмаєм у ясному листі —дивися!— сонце-павук золоту павутинку снує. Поволі від краю до краю... Збирає думки воєдино і сині краплі вплітає в ловець для моїх сновидінь. Я — крапка. Маленька комашка. І важко — знати, що сонце, до кінчиків лапок моє, Повинне усіх обігріти, і піде, плетиво світле відклавши на потім у тінь. Чекати лишусь під листочком до ночі, сонця тепло пам'ятаючи кожним крилом. Секунди рахує цикада... Багато обдумати встигну і стихне присмак тривог, який ти по собі залишив... Ти прийдеш. Сплетеш павутину і сині краплі вплітатимеш знову, немов бите скло, Обплутаєш ніжним промінням всі стіни, ніч упіймавши мою до колекції снів. Таланна

Маніфест* Дякую тобі, сестро, що подарувала мені право говорити про власні права вільно пересуватись світом та пізнавати його бути вченою і володіти не тільки секретами зваблення Дякую тобі, сестро, що відстоювала для мене право бути матір’ю стільки разів, скільки я захочу або не бути нею взагалі натомість стати собою, а не тільки берегинею примарного вогнища Дякую, тобі, сестро, за повернення мого тіла мені мого прекрасного голосу і гучного сміху право отримувати задоволення та проявляти злість — навчитись слухати себе, а не всіх навколо Дякую, тобі сестро, що подбала про мене ціною власного життя, тіла і становища в суспільстві, що не було добрим до жінок, та не здалася в моменти слабкості Дякую тобі, сестро, хоч я й не знаю твого імені за вибір, який ти не мала за безстрашність, хоч ти й боялась за віру в мене та майбутнє кожної, яка камінь за каменем переверне цей усталений світ (с) *присвячується кожній жінці з минулого, яка боролась Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

Я у пастці. В'їдається в шкіру рибальський міцелій, Щоб мереживом неводу витягти спори думок. Диким танцем здіймається хвиля у річці завмерлій, А тенета міцні, а тенета ласкаві, як шовк. Говорити. Навіщо? Обізнаний в справі рибалка, За законами Всесвіту риба завжди мовчазна, Як постскриптум, який майорить у спідничці бунтарській, Як зворушена пострілом сонна холодна війна. Дна не бачу. До носа тягну рятувальну шапинку. Підсвідомість тримається хитко на ніжці одній. Все на краще. Пливти не вдається, зникаю нестримно. Хто розкинув приладдя: злочинець або рятівник? Бездиханна. Ховаюсь за гострим обводом баркаса. Я на суші – не знаю ні мову, ні жести людей. У мембранах з бажань риболова утворений насип, В отолітах «тебе відпускаю на волю» гуде. В білій смузі. Смугасті мотузки лишились назовні. Між лускою капкани вагання – природний порок. Серед блюзу сумного в музичних витках грамофона, Під дощами заграє грибний рятувальний фокстрот. Оксана Мовчан Вірш, написаний на 2й тур ВМ7 @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Привіт, нагадаю вам цей чудовий мем😁 Ситуація така, що Вероніка наразі не може активно займатися збором, тому я знову відкрила допоміжну банку на ремонт Наваріка. Зібрано 75 тисяч зі 100, лишилося менше 25 тисяч. Уже двічі було закуплено деталі для ремонту, тому цільова сума банки зменшилась. Прошу долучитися донатом, а якщо ви знаєте Вероніку, то також відкрити маленьку допоміжну баночку на збір. Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6TXsdXoo7c Пост Вероніки про збір: https://t.me/c/1718515598/3229

Усі переможні тексти озвучені, літній конкурс малої прози дійшов до завершення! Дякую учасникам, декламаторам, суддям, читачам і слухачам, ви всі надихаєте творити далі 💛 Залишаю посилання на добірку: 🌅 Поліанна Швець — "Лінія горизонту" (озвучили Олена Галунець, Саня Ставицький і Гортензія). 🧸 Оро Хáссе — "Майстерня іграшок пана Юра" (озвучила Хеля). 🌳 Ніка Вербінська — "Коли дерева виросли знову" (озвучили Зандер Нетутешній, Василь Капця та Олена Галунець). 🪺 Оля Лавриченко — "Гніздо" (озвучила Олена Галунець). 🪽 Лана д'Арк — "Хижі ангели" (озвучили Олена Галунець і Саня Ставицький). 🌿 Карич — "Шелест" (озвучив Ваня Шевченко). 🚸 Марія Сніжка — "Кінець світу" (озвучили Олена Галунець та Олеся Репа). @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки #малапроза

Маніфест* Дякую тобі, сестро, що подарувала мені право говорити про власні права вільно пересуватись світом та пізнавати його бути вченою і володіти не тільки секретами зваблення Дякую тобі, сестро, що відстоювала для мене право бути матір’ю стільки разів, скільки я захочу або не бути нею взагалі натомість стати собою, а не тільки берегинею примарного вогнища Дякую, тобі, сестро, за повернення мого тіла мені мого прекрасного голосу і гучного сміху право отримувати задоволення та проявляти злість — навчитись слухати себе, а не всіх навколо Дякую, тобі сестро, що подбала про мене ціною власного життя, тіла і становища в суспільстві, що не було добрим до жінок, та не здалася в моменти слабкості Дякую тобі, сестро, хоч я й не знаю твого імені за вибір, який ти не мала за безстрашність, хоч ти й боялась за віру в мене та майбутнє кожної, яка камінь за каменем переверне цей усталений світ (с) *присвячується кожній жінці з минулого, яка боролась Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

* Вінниця моя улюблена, земна і космічна водночас. Квітнеш масивними алеями пишних каштанів... Білосніжно усміхаєшся, обіймаючи аркою-дугою кожного зустрічного. Привітно запрошуєш до парку імені Леонтовича — на теплу та затишну розмову. Стихаєш у читальних залах бібліотек, вдихаєш спокій сторінок, гортаєш тишу, слухаєш поетів, які промовляють не до розуму — до душі. В галереях — сучасне мистецтво дихає в унісон, зазирає у вікна майбутнього. У театрі Садовського сцена мерехтить емоціями у ритмі пристрасті, тут глядач — не свідок, а учасник дива. Музей Коцюбинського зберігає світло минулого та живить сучасність. З верхівки водонапірної вежі відкривається краєвид, що охоплює невидиме з низів: вигинається стрічкою Південний Буг, виблискують крони церков, житлові будинки гудуть, мов хрущі, вітаються новобудови, а стара архітектура зберігає мовчазну велич. Перлина Поділля, уквітчана сакурами, íрисами, півоніями — от-от розкриєшся новими барвами й ароматами. Фонтани шикуються в ряди й салютують, феєрично підстрибуючи, не відлякують ні допитливих качок на набережній, ні щебетливих пташок з острівця Кемпа. Проспект Космонавтів спиняє буденний скепсис і змушує на хвильку помріяти про галактичні пригоди. Мурали, розкидані містом, наче візитівки, — кличуть у міжзоряну подорож. Лісопарк дихає глибиною: губиться час, сосни шепочуться з дубами й березами, а стежки ведуть у спогади перших юних зустрічей. Вишенське озеро ковтає сонце, розтікаючись надвечірньою палітрою літа. Блакитні трамвайчики вже сплять у колисці вінницького депо. Плити з неоновими графіті танцюють брейк-данс — далекі від спокою садиби Пирогова і звичних роздумів. Кремезні скелі Сабарова над тендітною річкою тягнуть за руку на незаплановану прогулянку. Вінниця — вибраниця моя улюблена, квінтесенція міжгалактична, місто, в якому пульсує моє серце. 25.05.25

Запрошення Генерального директора Національного драматичного театру імені Івана Франка Євгена Нищука (і він у головній ролі Роберта Локампа) Друзі, хто хоче потрапити на виставу: ТРИ ТОВАРИШІ Київ, МЦКМ (!!!), 15-00 - вперше ця вистава за межами театру Франка саме у Києві. 27.09.2025, Сб, 15-00 Звертайтесь в особисті. Буде надана знижка від 30 до 40% від вартості квитка. P.s. весь прибуток від вистави буде направлено на ССО, а також на реабілітацію наших військових.

* * * Хто знімав з нас цю мірку, що аж такий час нам пошито? Хто прикладав до наших тіл викрійки з «Іліади»? Ми вийшли з дому в легких сандаліях, а опинились в поході. Хто вирішив, що так розквітає дорослість: із жаху дослівності, з пекла літератури? Хто взагалі пише ці передчасні розв’язки, цей несмак важкого героїчного епосу? Тихо, ніби наполохана лань, зупиняється юність. І що там далі, у славі небесних дзеркал, огранених літер? Що нам із того? Чи зможемо ми там упасти і обійматись у теплому жовтому листі? Чи зможемо стиха постаріти, як оця пара, неквапна, ніби все життя ще попереду? Чи й далі посеред розмови в чужому південному місті будемо змовкати і озиратися, ніби задзвонив забутий в кишені плаща телефон, і тихо виходити, не обіцяючи повернутися? Остап Сливинський #сливинський

Гойдалка. Вверх підіймає і кидає вниз І поки летиш - усе інше здається маревом Секунди між точками. і я розчиняюся в них Міліють моря і глибшають місячні кратери. Гойдалка. Мені чотирнадцять і я - відмінниця. Я роблю усе правильно, усе як сказали дорослі. Моє перше кохання- я не знаю ще чим все закінчиться. Я зараз люблю - його і свою чотирнадцяту осінь. Гойдалка. В двадцять це місце для перекуру. На очах чорна туш, губи в контур помади подруги. Я роблю все не так, чую вперше від батька "дура" І трохи тьмяніші стали смарагдів вогники. Гойдалка. Пальці примЕрзають до заліза Я вперше мабуть така п'яна і вперше- зраджена. Взимку спасати тепло уже мабуть запізно. І слова про кохання і шлюб видаються зайвими. Тата не стало. Я давно не свята, не відмінниця На очах більше чорного, меньше горять мої вогники. Я курю на балконі- гола, самотня грішниця. І бачу як зносять стару непотрібну гойдалку. Соля Сойка

Катерина Бабкіна – Кіт у чоботях Це мої поля і мої сади. Це мої фортеці у далині. Мої пасовиська біля води, і мої рибини на мілині. При дорозі яблуні і айва, зеленіє хміль, зріє виноград – все моє: трава, у траві мишва, а над нею мат польових бригад. Мій Чумацький шлях, і в могилах прах, сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС, дим вогнів в лісах і кадил в церквах, і туман увесь із озер і плес. Це мої комбайни і трактори, І заводів дим, й лихоманка жнив. Сутінки зійдуть на мої двори, і мої жінки заведуть там спів. Це мої кордони і наркота, це мої наливки і самогон, це мої сини в теплих животах достигають в мріях про закордон. Мої божевільні від дня до дня восхваляють Господове ім’я. Це моя країна. І вся хуйня в цій країні також лише моя. То ж чого ти хочеш, безжальний світ? Що ж мене висмоктуєш у журбі? Я і певний брід, і смачний обід, і жінок, і рибу віддав тобі. Розтисни кулак, напрямок чи знак поміняй на все неземне й земне – де ховаєш ту, котра просто так, без мого усього прийме мене.

Domestic violence Коли я сказала чоловіку «Ні», він переламав мені пальці, — говорить жінка з трьома дітьми Я знаю як це приймати удар, в мене було багато переломів, — спокійно згадує інша Двоє напали ззаду і тепер я боюсь ходити вночі, — каже третя що обʼєднує цих жінок? що, бляха, може обʼєднувати цих жінок? можливо поганий мікрорайон чи відсутність мозку двійки в школі з математики так склались зорі або вони світили грішми Ні їх обʼєднує відсутність пеніса й присутність переконання що жінка слабка тиха приналежна знаєте, деякі чоловіки забулись звідки почався їхній життєвий шлях

Легенда Чому у мушлях чути море? Колись давно, коли небо трималося на величезних стовбах, підкреслених хвилястою водною рискою, а суші майже не було, велика океанічна пляма вкривала ніжною ковдрою все живе. Моря й водойми трималися разом й водили танок, розтікаючись в дитинстві на багато років вперед, назад, праворуч, ліворуч і навіть навиворіт, коли балувалися. Тоді батько Посейдон брав свій Тризуб і суворо сварився штормами. Моря, як і всі діти, на деякий час затихали, а потім знову починали свою веселу гру. Але більш за все вони любили грати у схованки. На дні морському було багато таємних місць, згаданих у німих розмовах риб, і лише морські коники знали туди дорогу, тож підвозили всіх бажаючих, це був найдивовижніший атракціон. Моря ховалися в корабельних руїнах, глибоких ущелинах, вулканах. А ще в коралових рифах. Яскраві риби влаштовували там вистави. Моря аплодували плескотом хвиль, схвильовані й розчулені. Після цього вони знову тікали навиворіт, текли, не дивлячись під краплі, й зазнавали прочуханки від батька. Деякі з них ховалися у мушлях. Минуло багато років. Моря подорослішали. А ти піднеси мушлю до вуха. Чуєш шумить? То море-дитинка говорить своїм голосом: «Один-два-три-чотири-п‘ять, я йду шукати». Хоче пограти з тобою у схованки. Оксана Мовчан #котолиси2 #неримовані