Храм поезії (🖤)

Ще є 11 номерків 🩶🧡

благодійна лотерейка в Олі Ритик

благодійна лотерейка в Олі Ритик

Коли сходить сонце і тануть в горах сніги На найвищій горі збираються всі боги, І кожен у чорний космос іде на злет, Показує іншим свою, найкращу з планет. У мене сувора червона, говорить Марс, Там завжди чіткий режим і воєнний час, Яскравий вогонь там горить у палкій печі, І перекували орала у сталь мечів. А в мене, говорить Венера, мелодії ллє орган, Планета моя зодягнута у туман, Досконала естетика, повітря, тремка краса, Рожеві хмарки, оксамитові небеса. А в мене утопія, хвалиться їм Сатурн, Ідеальне суспільство втілене у мету, Опоясана кільцями, розмальована олівцем, Планета із ідеальним, не знаючим бід лицем. А в тебе що за планета? Всміхається Бог здаля. Він дивиться вниз, де блакитна висить Земля І каже: у мене планета, де війни, смерть і зима, І горе, і сум а правил як жити – нема.  Там кожен живе, як хоче до сотні літ, А іноді плаче, що все ж народивсь на світ. Там люди кумедні, страшні, а часом дурні, Усі вони бачать кожен своє у сні. Там можна втрачати усе, що набув колись, А потім життя опадає, як з дерева жовтий лист. Боги потискають плечима: Народи, оті твої, Що живуть на Землі проклинають, либонь, її. Бо як можна жити, не знаючи жодних правил? І ціле життя ступати до смерті плавно. Ненавидять певно тебе, як ти звеш, їх… люди? А Бог усміхається: ні, вони мене люблять, І один одного люблять також вони, І сходить веселка і сонце у їхні сни, Їх риси відтворені в дітях, живуть повік, І навіть у світі горя, смертей, калік, Вони усміхаються, створюють там сім’ю, А після смерті вони опиняються у раю І забувають пам’ять страждань і болю. Я так їх люблю, що дав їм найбільше - волю. Можливість вбивати або будувати дім, Можливість украсти і жити до смерті з тим, Вставати на ноги, пробачивши сотню втрат, Піднятися серцем ц космос, і бути НАД і бачити через хмари усе згори, Ці грози, міста, наші ратуші, прапори, Як люди твої обіймають чужих людей, Як рідні твої не знаходять тебе ніде, Як хтось пам’ятає вічно твоє ім’я, І поруч із ними згори споглядаю Я, Як гинуть імперії, діти біжать в поля, Як п’ятами їх обертається ця Земля І ловить метелики душ у міцні тенета. Найсумніша планета. Найкраща в світі планета. (с) Марія Лелека (@lelekamary) #поезія

Присвята Дніпру Вітаю, мій мінливий, мільйоноликий друже! Тобою неможливо насититися вдосталь. Нехай співає злива, крізь  каламутний простір Ходімо разом нині. Ти охоронець дужий. Нам щось нове постійно в стосунки час приносить. Давай, неначе вперше, веди мене по схилах, Нехай води нашестя бруківку умиває, Як вершниця сучасна здолаю на трамваї Крутий підйом, де свідки історії застигли. У них сплелись події щасливі та криваві. У згадку лине, як ти ховав мене з коханим У лоні парку. З тактом у бесіду втручався, Коли являв на очі скульптури незвичайні. Дніпро хвилястий розчерк виписував старанно, А тишу відганяли нахабно-спритні чайки. Твої ракети-гірки колись шукали радо. Дитячим щирим сміхом просякнуті подвір'я. Від обстрілів хоч гірко, у силу світла вірю. Очистимо від скотчу шибки, зашиєм рани, Тобі, мій невгамовний, подекуди манірний. Хай кажуть: "Промисловий". Та стільки тих куточків, Де запашні розмови підсніжники заводять. Де неводи із віття в небесну синь-безодню Закидують столітні дерева. Місяць точно Не раз в них попадався, не раз і дим заводів. Пробач, що на побаченнях усміхнена не завжди. Буває, що розпачливих мелодій ллється більше Ніж зараз крапель. Знаю, що підкажеш низку рішень. Зберу думки у зграю я, на зміни врешті зважусь, А ти мене фасадами із жабками потішиш. @literospletinnia #приходченко

Оголений Слем 16.11.24. ІІІ раунд шо ви такі пíсні, панове? як цнотливі черниці на вечорницях всі ці виступи дохлий номер поверніть мені блядь анатоля чорницю вам самім не бридко крутити колесом одну й ту саму програму — це уроборос я вже чув ці вірші і вони паршиві як ваші справи? (пішов нахуй, пташиний) «як твої справи?», — пишу другові, бо шило в дупі, ніби в мене рдуг, а він каже: «чел, у мене тасків по шию, зустрінемось потім. пішов нахуй пташиний» так, мене кинув вино на акаї, каже: «сорі, братан, я пас, всі діла, c'est la vie» я тепер почуваюся як жадан після христини соловій читали? «що там із того боку пташе знають усі жоден не скаже» так от це про мене: ходжу без нього на слеми, поки він за дротом сидить і хуярить доту я стояв під балконом він не виходив із вежі я співав йому шансон — це співзалежність ніби сумно відчуваю себе ніби сумно зараз… я програв цю битву я камала гаріс бар сотні Гомерів, як Сімпсон під шкірою чую їх кістки під ногами теж чиїсь кістки хулі ви такі пісні знаєте, таки братик мав рацію на вас важко дивитись — це субстанція тексти не залітають? хлопці, менше хейта просто тут сторона походу нешахедна молоді поети трясуться немов пружини ніби в індійському фанфіку на танжера харі харі крішна у турборежимі як ваші справи? (пішов нахуй пташиний) ця вечірка кисіль, я додам їй поживності покличте екзорциста, тут бісяться з жиру в нас аграрний слем — тільки ти не афішируй це як ваші справи? (пішов нахуй пташиний) ви їй богу деревʼяні, як пінокіо візьміть з полиці грамоту, подяку і диплом цікавіше вже не буде. як не фарбуй дупло, воно діряве все одно, як бєлгородське пво як швальбе ще не посадили за зберігання дров? поставили б на сцену краще іржаве відро поставили б на сцену краще чат gpt та він сам би охуїв — це повстання машин це послання корінфянам на паті у підіді я писав ці рядки недопалком у підʼїзді скільки б тебе не запрошували бляха на меридіан краще не стане, хоч як в іздрика не пизди я вбʼю в собі поета, хай потрапить у вальгалу я ліпше помру скуфом, ніж читатиму по барах шо ти заливаєш про дитинство у дворах а-ну спробуй підійди до старого квадробера на ваші глибокі сенси мені поїбати щиро я колекціонер крінжу і тупих рим транжира я гобіт що ніколи б не вертався до Ширу я закінчив цей текст. пішли нахуй! #ptašyne

• МІСТО МАЙБУТНЬОГО • Автор: Олександра Дорога Декламує: Ліза Поцілуйко

Колір чи ч/б?) колір: донат з парним числом ч/б: донат з непарним числом https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf

Безодня дихає протуберанцями, бо пащею-пасткою поглинула тисячі сонць. Грозові хмари розродяться джетами, пронизуючи списами стратосферу, розбиваючись на мікроблискавки щему та тиші. Дихай глибше. Потрібен шов. Сидиш на краю провалля, поранений бранець. Вчорашнє вщухає згустками плазми. Ногами бовтаєш над полум'ям. Вибачаєш тих, хто ранив. Видаляєш із пам'яті безліч невдалих спроб зняти блок... Але все лише прокльони, півтони, новий виток епох і вогонь безмежжя. Ти був необережним, котив диск по небу, хотів чинити, як треба, як слід... але хто зна, чи це краще? На сонці є плями-відбитки, бо там придушене магнітне поле твого болю. Тепер чекаєш. Чагарниками догораєш. Спектральний розподіл долі чи власних рішень на рівні фізичних змін і депресивних станів — спалахи безодні. 17.11.2024 @olesya13r

Творчого вечора, альтернативники 👋🏼 Ваша улюблена рубрика #творче_завдання ✍🏼 повертається! 🎉🥰🥳 До вашої уваги Нуарна виставка, що налічує аж 100 експонатів для вибору 🖼️ 🪶 Ваше завдання: написати віршовий або прозовий твір (до 5-6 сторінок) за мотивами однієї з ілюстрацій Нуарної галереї (за вашим вибором). ❗І найголовніше: у роботі має обов'язково простежуватися ТРАНСФОРМАЦІЯ (ментальна або фізична) ліричного героя/героїні (для поезії) чи одного з персонажів (для прози й ліро-епосу). 🎁 Кожен, хто здає твір, отримує:    🥁 публікацію    🥁 ідейно-художній аналіз від мене та Мурки    🥁 шанс "підзаробити" трохи бонусів до другого сезону поетичного квесту "Ігри Несписаних" (будуть нагороджені автори найкращих робіт) 📖 Роботи здавайте Колекціонерці Фантазій 📚 Кількість творів від одного автора — необмежена. Дедлайн — через місяць 🌙 Чекатиму з нетерпінням ваших робіт 🥰🔥 Надхнення 💜🩵

Шляхи відомії, прокладені асфальтом І часу плин тепер вже не помітний. Стою на перехресті ніби з транспорантом А успіх таким чином маловірогідний. Шляхи незвідані, протоптано ногами І там ходити важко й небезпечно Бо ці шляхи зарослі бур'янами Й сподіванка на щастя недоречна. Шляхи ж мої прокладено бруківкою Щось посереднє серед двох тих інших. Жене мене життя нібито гілкою Здається, що той шлях найліпший. І я біжу тим шляхом безоглядно У паспорті доросла та сама ж мала. На шляху цім доволі малолюдно І вже настала ранняя весна. #Татка_вірші

Завтра лотерейка Прошу долучитися по максимуму 🙌

ночі нині такі, що лиш до опівночі хочеться ними впиватись, мріяти перед гасінням ліхтарень — бо що опісля? тільки чай із солями з-під лопаток та безсонні сни, де не чуєш ні голосу, ані хрипу, ані собачого кашлю, ані хвиль вибухових, що б’ються об шибку, просять пустити, дзвенять залізним опіренням пусто у небі та високо спи, мій стійкий олов'яний солдатику скільки у тебе ще сил, скільки опірності темряві? холод просочується крізь куплену на минулих вихідних ковдру, хай би як не намагався від нього втекти у сни, здатність бачити котрих втратив, борючись із млинами, що колись роздавали вітрам борошно, а нині — снігів повні торби зариваєшся, наче звіря в кучугуру, у ковдру, а думки — за тобою: по колу, по колу. ночі нині найдовші довгі пасма думок обплітають у кокон прокидатися важко, але тепло напрочуд: серце з олова згадує комин, і гріє, і гріє, і гріє і воно закінчується, не встигнувши набрати обертів, поки скрипковий ключ відкручував низькі ноти в підвалі — голос сідає з наближенням найбільш інтимних розмов, перемовин про обмін енергією — однозначно стратегія win-win, де і ліжко, і ковдра, і подушка, й тіло, і літо примарне, і іграшка бурундука, що в своїй комірчині готується спати поміж хатнього одягу попри двадцять років зношення, набувають тимчасових властивостей — повільно насичувати теплом свої тимчасові ліхтарні — і ти лягаєш із тінню удвох, бо боляче нині засинати людині — скільки ти того тепла не вигрій, скільки ти те літо не згадуй, скільки ти об ту подушку не товчись — а ночі нині такі, що після опівночі настає прелюдія фростпанку, і вії, найменш захищені з-помежи всіх відкритих частин тіла, запроторюють очі за ґрати до — сподіваєшся — відносно теплого ранку stavozero X хопта

А як я тепер зустріну тебе? А ніяк. І голос в тумані гублю, що вівцю паршиву. Торкаюся хрестика срібного - аж змія на шиї. Торкаюся губ сполотнілих - аж кров і сталь. І місто скидаю з плечей, наче шаль парчеву. Так просто - мене розгорнув і перелистав знічев'я. Аж потяг, немов по живому, - іде, іде. Аж соняхи сходять на чорному полі колій. А де ми тепер побачимося? А ніде. Ніколи. Аля Гулієва

Саня ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть! у києві був тільки раз. давно. а сані уже сорок шість. я бачу в очах його хвилі і чайок. великий сяйливий маяк. а саня ніколи не бачив моря. його позивний — моряк. андрюха постійно важко зітхає. вдивляється в свій калаш. він все життя присвятив заводу і має дай-боже стаж. тепер заводу нема. розбили. в андрюхи двоє малих. у нього у вухах дзвенить метал. я чую його. я звик. у сірого в роті червона прима. він курить дві пачки в день. я бачу як страх білосніжним димом виходить з його легень. він завше мовчить і ховає очі. за місяць ні пари з вуст. про нього ніхто з нас нічого не знає. лиш те що він білорус. івана лиш спробуй назвати ваня — погрожує і кляне. як дам зара’ — каже — то скрутитесь в дулю. не зліть мужики мене. іванові віриш — він хлоп кремезний. кулак — два моїх. ну-ну. раніше він був охоронцем бази. тепер охоронець сну. і я з ними п’ятий. стою. вдихаю повітря важке. сире. боюсь їм зізнатись що пишу вірші. кому вони зараз тре’? візьмуть не дай бог ще назвуть поетом. мені не на руку це. кому зараз так ось візьмеш і плюнеш поезією в лице? у небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни. я мовчки курю і заплющую очі і бачу як п’ятеро ми гуляємо мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь. і саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь. Ігор Остапенко

підтримай збір тьоті Веронічки https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf

Тому що ніколи тебе не вирвеш… Тому що ніколи тебе не вирвеш, ніколи не забереш, тому що вся твоя свобода складається з меж, тому що в тебе немає жодного вантажу, тому що ти ніколи не слухаєш, оскільки знаєш і так, що я скажу, тому що в цій мові не лишилось жодних нормальних слів, тому що синтаксис, який нас рятував, давно застарів, тому що повіривши одного разу, будеш вірити до кінця, тому що мені саме тепер не вистачає твого імені та лиця, я не дам тобі жити так, як ти хотіла – мені на зло, ніби я не зупиняв для тебе кров, ніби нічого і не було, я все одно спробую хоча б якось тобі допомогти, я все одно все зіпсую, все одно досягну мети. Сама подумай – як би я відмовився від твоїх листів? Ти ж розумієш, що я від тебе хотів. Я хотів, щоби все було так, як хотіла ти. Тому доведеться далі писати всі ці листи. Доведеться змиритися з тим, що все мине. Доведеться не говорити про важливе та головне, доведеться боятись свободи, триматися меж. Щастя не оминеш. щастя не оминеш. Сергій Жадан #жадан

мабуть супергероям теж буває боляче але мабуть вони не плачуть бо міфічні герої ж не плачуть не ламаються і не вмирають так само як принцеси не пукають ніні це поза межами міфу це непристойно мабуть от до прикладу Бетмен рятує і рятує своє Готем-сіті в чорному плащі на фоні смогу та туману успішно чи безуспішно але знову і знову чому? або мішкі Гаммі ці кислотні різнокольорові ведмеді можливо їх рятує чарівне зілля 12 разів за часовою стрілкою посолонь 12 разів проти часової стрілки противосолонь ложкою по казану і глінтвейн готовий можна стрибати і радіти життю а без допінгу? можливо вони знаходять в собі світ можливо вони знаходять в собі світло можливо звідси беруться сили але можливо іноді вони нічого в собі не знаходять і від тої порожнечі розбиваються на друзки добре коли є точка збереження погано коли це не зовсім комп'ютерна гра хоча звичайно що не менш цікаво грати мабуть та і як записано в "муммі-тролях": "кожному з нас іноді просто необхідна хороша історія" хоча Бетмен здається не зовсім так би висловився але в казках перемагає добро так і запишемо ____ 2018