Храм поезії (🖤)

вранці ти більше не впізнаєш себе в альбомі зі старими фото. лишаться спогади та голоси в голові чи назовні? «терпи» «навіщо пручаєшся» «ти ж хочеш як всі» «в чому твоя проблема?» «ні? звідки така вперта?» стьобана сумка через плече, вирушиш шукати вітра в полі, забувши, що часто чужі слова це просто слова. * час – то білосніжне ромашкове видноколо від світанку до заходу сонця за ходою годинникової стрілки і назад. і назавжди. ніщо не перекриває повітря ласкавіше за ласо з його тендітного стебельця, не звʼязує руки міцноніжніше за бажану прикрасу для тих, кому відсутність свободи стає найбільшою свободою. для тих, хто самі обрали відсутність вибору. «заповідна зона», «збір рослин заборонено», але так хочеться торкнутися при/х/марного майбутнього! попестиш пелюстки, полестиш їм своєю увагою /збудеться-не збудеться/, і піднесена легковітровим поривом чергова хвилегодина життя, відділена від серцевинки, понесеться за обрій. перетвориться на купчасто-дощову гостю, на купу часто до щему гірких новин, хоча синоптики обіцяли безхмарний день. хто витримає такий атмосферний тиск? тому ти обережно обірвеш останню пелюстку і обереш більше не обирати, бо врешті-решт, у зірваної квітки лише одне майбутнє.

І а люди тут всі як різочки тонкі і гострі легкозаймисті замість води — бензин замість повітря — газ замість любові — сірник ІІ бува розкусиш тугий персик дістанеш кісточку та й думаєш — дай посаджу а земля її не приймає ІІІ стає холодніше це не те що тобі потрібно але вогонь є вогонь IV хочеться нового лиця аби воно все ще вміло всміхатися

Цей вірш присвячено моєму другу Кілдунчику *** Тільки шкіра хамелеона змінює колір. Я бачу твоє світло, хлопче, хоча ховаєшся доволі вправно. Я бачу те, яким ти є і твою правду, мене не обманути колючками. Хоч намагаєшся врости в мінливу шкіру, та я зуміла у дзеркалі очей побачити не лише свій відбиток чи ящірку маленьку, а справжнього величного дракона — тебе. Ти дійсно майстер перевтілень, ховаєш істинне за розфарбованим фасадом. Яскравими малюнками відводиш погляд інших від осердя. Здобути досконалість у давньому мистецтві мімікрії чогось таки вартує — відмови від бажань і поховання самості під снігом збайдужілим до живого. Я ж бачу, як випалюєш свої емоції — як бородавки чистотілом, як не потрібний рудимент, як метастази омели рубає дроворуб, та разом із гілками. Я бачу твоє світло, хлопче, не ховай! Світи не іншим, а собі дай волю бути світлом. Щоб не вростали промені зворотно в серéдину єства, тоді від них лише страждання. Як мають води рік текти, як має брунька розквітати, і як личинка переродиться в імаго невідворотно, так ти не стримуй демона вогню. Він, як вампір, осушить серце, якщо заборонити внутрішнім вулканам вивергати магму. Гори! Прийми себе! Пробач собі недосконалість, вогонь несе не тільки лиш розруху. Щоб приручити, треба дати волю. У клітці можна лиш зламати, лиш змусити ненавидіти грати. Забудь зрадливу звичку маскуватись! Нехай навколо інші не збагнуть, тобі не треба їхнє розуміння, тобі потрібен тільки справжній ти. Я бачу твоє світло, хлопче! Мінявся колір шкіри лише ззовні. А світло. Залишилося. В тобі.

Розпочинаємо аукціон у коментарях! 🐈‍⬛ Розігруємо один лот: право розподілити вірші серед фіналістів Грандбатлу. Пропонуєте суму в коментарях до цього поста, якщо ніхто її не переб'є, то лот ваш. Той, хто забирає лот, має задонатити суму, до якої дійшли на аукціоні, у призовий фонд, половина якого піде на актуальний збір для військових. Почали!

Лунко до стін робиваються ритми. Тиша дзвенить. Є живі та загиблі. Списки імен. Цей перелік жахливий. Скільки іще? Хтось прогорне новину рухом звичним: Фото біди, та нерідні обличчя. Кава остигне, тож випити б швидше Зілля гірке. Час затирає до каменів битви, Звільнення міст, що літало й що збито, Що кровоточить, болить і затихло. Тут і ніде. Суміш ненависті, розпачу, диму. Пам'ять про тих, хто помер молодими. Всюди – лиш тригери, рани та стигми, Попіл і щем. 29.07.2024 © @olesya13r

У Кривому Розі перейменовують площу Визволення — нащадки великих дідів у коментарях на ФБ збираються в одного великого діда, який усіх врятував від фашистів і від активістів врятує теж. У Маріуполі не перейменовують площу Визволення. 26.07 #сама

До сцени залишався тільки крок, Один стрибок, м’які чотири лапи. А він, як віск розплавлений, пожовк, У вільний подих полум’я потрапив. _________________________ Акробати гойдали свій маятник рухів в повітрі, Із серцями глядацькими ризик бринів в унісон, А хижак так спокійно вдивлявся у трюки нехитрі, Він в неволі давно розпізнав «забуття на мільйон». Ще маленьким колись заблукав в лабіринтах Савани І, втрачаючи сили, у кігтях свідомість тримав. Та, коли вже відчув те, що погляд на небо останній, Його шкіру роз’їла торканням стріла крижана. Крізь забруднені села, крізь скупчення мертвих будинків, Що для інших здавались оплотом усіх переваг, Він пронісся в фургоні, проживши життя і спочивши, Знепритомнів, одужав, завмер, розчинився, засмаг. Циркуляція цирку в цю мить цвірінчала у цноті, Сміхом сповнився зал, мов цвяхи у шухляді тряслись, То веселощі клоунів купол тримали супроти, Проти левових пам’ятних зниклих хоробрих часів. Мав на сцені хижак всі таланти свої показати І засяяти спалахом оплесків в «Зоряну ніч», Та приборкувач раптом йому став здаватися катом, До кісток пробиралась неволя у плоть зусібіч. І на відстані ревом лунало його божевілля, Невгамовними лапами вухо собі розірвав, Хижі щелепи хвилями шторму розкинув повільно, Не бажаючи жити у штилі глядацьких розваг. __________ До слави залишався тільки крок, Один стрибок, м’які чотири лапи. Тим левом був Вінсент Віллем ван Гог, Він в натовпі на сцену не потрапив. Оксана Мовчан

МІЖЗОРЯНЕ ВИГОРАННЯ Цивілізація третього типу… Ти пам'ятаєш, як війни затихли              в устах ненароджених? ★★★ Ми колубми космічних утопій! Що вже може нас змусити здатися?! Ми на Марсі садили картоплю, взяли Сонце в тугу сферу Дайсона! Між сплетінням галактик проникнемо в серцевинах нового копатися. Що?! Говориш, нам час зупинитися??? Та ми тільки почали експансію! Єритик! Зрадник місії! Стратити! Піднімаються шлюзи. Інерція. Вакуум. ★★★ Ми колубми космічних утопій! Капсуліри в війні Незалежності. Триста років — без пауз, невтомно, з тіла в тіло диск пам'яті клеїмо. Варп-двигун розігнавши на максимум, знову в пекло міжзоряних обстрілів. Звик вмирати, вставати, ламатися — по частинах, по спогадах, болісно… Я втомився. Я хочу додому! Мене трясе. Дайте вмерти хоч! Вже остаточно, кінець кінцем! ★★★ Цивілізація третього типу. Ти пу -стиш крізь час симульований вектор обчислень — очистити точним знанням сліпу зону прогнозів, позбутись небажаних змінних, відмітити в соціокартах чітку траєкторію руху… Та що ж нас постійно заносить?! Розквітли пухлини імперій, мов пліснява світоопори. Як мир не тримай, десь вчергове частина колоній повстала… Розряджений світопорядок розсипався зорепісками — блукаю в тій хижій пустелі між трупами Альфа Центаври. ★★★ Цивілізація третього типу котиться під три чорти! Червоточина пащу змикає. Зникає… З днів кари за капітуляцію силам природи минуло три оберти. Що обирати, як раптом утратимо шлях іздаля?? Третя криза закрила міжпростірним тромбом аорту амбіції, а більшість були не готові до темних віків ізоляції. Злякані групи слабких виживальників квапляться взяти під себе останні доступні ресурси й планети… План знести все (стійко) чи знести фундамент невдалих сходинок прогресу? Протреться на згинах терпіння… Час пік. Концентруються кола. Колабс. Колотнеча. Не навчені протистояти зіркам й один одному, зводимо кволий Едем на уламках утопій, утоплених в кризах і жадності. Жаль, що всі записи втрачено… Крах чи ні?! Скільки ще страт стратосфери нам випаде бачити?! Страх бере!.. Біль. Деструктивні процеси в свідомості. Добре там, де нас немає!.. В туманності передчуттів й трансценденцій подекуди власні думки — ніби вибухи мікросвітів, нейроскупчень і… докорів, що докорінно вирівнюють стан із землею. Шалено потріскують блискавки й шви в часохвилих мембранах. Ми бранці апатії та вигорання. Здираю запечені струпи з поверхонь зкістля‌вілих тіл астероїдів. Кров іде зліва машинного відділу. Вістрям в лоб. Хибний маневр. Я втомився… ★★★ Заплющу повіки, сповільню свій пульс, стану сліпером, зліплю з фантазій тотальну заміну реальності. Але чи буду я все ще собою у тій бета-версії раю? Стираюсь… Відсутність зв'язку. Денуляція. Пошук… Я… ВСЕ ЩЕ… ЛЮДИНА?? ★★★ Цивілізація третього типу. Пройтися етапами трансгуманізму до ери Homo Galacticus… ✨🛰️✨🛰️✨🛰️✨   © Лана д'Арк ✨🛰️✨🛰️✨🛰️✨

Невже цей вечір догорів? І попіл віється думками. Зазнав поразки серцекамінь, Та мостяться шляхи до мрій. Нове впускаю за поріг. І ллються почуття-каскади. Невже цей вечір догорів? І попіл віється думками. Такий же місяць, як торік, Та зрозуміла, у дзеркалах Для себе пару він шукає. Блукаємо у схожій грі. Невже цей вечір догорів? #рондель

Всім привіт! Секс курс від тьоті Яни! Так, це я, блудна тітонька 🦉, принесла вам на крилах гарні новини – ми продовжуємо працювати! Отже, сьогодні за планом роздача заборгованих плюшок, а ще ми почнемо дещо надзвичайно цікаве )) Спойлери: ✔️тепер у Навчанні буде працювати більше людей; ✔️вас чекатимуть нові формати та завдання; ✔️більше розваг та спілкування. Готові? Тоді розпочинаємо)) тут

❗️Увага, збір! Друзі, шановна спільното, прошу вас підтримати збір на придбання ретранслятора, антен, засобів для модифікації та ремонту дронів — базовий набір необхідностей пілота. Усе це потрібно для екіпажу, який працює на Харківському напрямку і захищає нашу країну, область і нас із вами. Висловлюю безмежну подяку за ваші донати, репости, лайки та коментарі для просування допису (і будь-яку посильну підтримку). Наближаємо перемогу разом і дякуємо нашим захисникам. 🎯 Ціль: 40 000 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/2fJ52dBzDe 💳Номер картки банки 5375 4112 2099 1223

ПОТІЧКИ ПОЛУЧНИЧНОГО СОКУ потічки полуничного соку ґудзик відірваний поміж сірих бетонних нерівних зі шляху правильного намагаються збити звабливі невірні шиплять спекою збуджені вовтузять того ґудзика нещасного штурхають обмацують просочуються в його отвори затоплюють земляні відрізки навколо ведучи ґудзика подалі від дому подалі від натовпу оминаючи бурʼяни оминаючи срібний кругляк з написом 44 оминаючи залізну коробку з написом 96 прямо на червоні 38 повзуть підкрадаються до метрополітену вимальовуючи плетиво гілок світового дерева чи пак його коріння світ починається з лівого берегу

Нації починаються так, як починаються і Понти Евксинські: в маленьких струмочках, що згодом збираються у водні масиви; в маленьких куточках, що, нагромаджуючись, перетворюються в масиви житлові. І в кожному з них точиться своя боротьба, як і в кожному струмочку, де потоками різновекторних сподівань проносяться електрони стремлінь, шукаючи виходу, коли той десь за обрієм. Шлях до нього звивистий і незвіданий, і так хочеться з нього зійти, бо ж відстань, яку має пройти маленький електрон відштовхує, тим самим випробовуючи силу його стремління, бажання не дати прокрасти своє прото — невеличке ядерце величного задуму перед обличчям страшного ворога — себе. Струмочки, бережіть свої русла — ґрунтові чи дротові, бо лише поки є куди рухатися, бо лише поки є куди струменіти, ви — струмочки Понту. Куточки, бережіть свої лепти — фізичні чи інтелектуальні, бо лише поки є куди рости, бо лише поки є куди прагнути, ви — куточки нації. Прокрасти націю просто прокрастинації, але чи просто тому, хто втратив своє прото? 13.09.23 ©️Неофітка 📿

Вітаємо! Радимо долучитися до цікавих поетичних конкурсів: "Арфа Орфея" (до 30 липня включно, від uapoets) "Листя трави" (до 31 липня включно, від poetry_in_community) Детальніші умови за посиланнями. Бажаємо натхнення!

Ми жили вдвох у кімнаті площею дев’ять квадратів. Це була наша вітальня, кухня і спальня, зала прийому гостей. Все було дуже просте. Столи із хиткими ніжками, шафа, двоповерхове ліжко. У шафі — по дві полички, і на вішаку одні плічка тримали багато речей. Ну і що, що кран знову тече. Гості приходили без попередження, приносили тістечка і черешню, і ми пили чай — не з пакетиків! — як справжні англійські естети. Таргани нахабніли, бувало; ми на них полювали і знали, де проходять ворожі доріжки. А з другого поверху ліжка до стелі рукою подати, і до неба рукою подати, хоч вікно було зовсім маленьке. Ми поклеїли разом шпалери: я хотіла білі, Маша — фіолетові, а купили білі у фіолетові квіти: сон-трава, медуниці і горицвіти. Перед сном я дивилась на них і тоді думала, що у мене колись буде дім, просторий і весь у квітах, там буде багато світла, і кожна річ — на окремих плічках. і вода тепла, а не одразу з річки. А тарганів там не буде. Жодного. І тепер я від жовтня до жовтня у великій кімнаті пастельній; вікна в ній — від підлоги до стелі. І я думаю про людей, що живуть у просторих оселях, елегантних, але невеселих, і до них не приходять гості, не порушують їх власний простір, і їх дім — як маленький острів, майже безлюдний. І тоді мені раптом хочеться поїхати за шпалерами, паперово-сніжними, з медуницями і лілеями, і ходити квартирами, наче свідок Єгови. І у кожній великій кімнаті, де обмаль любові, де бежеві стіни — непорушні, як мур, і порожні, поклеїти фіолетові квіти — по смужці для кожного, щоб вони проросли прямо в серце, по одній смужці хоча б. А тоді ще, можливо, лишитись на чай. © Олександра Хопта

Тахіні Ще відчуваю смак твоєї шкіри в роті – нудкаво-згірклий – пестить мій язик, його ковтком води не побороти, але ж хіба я хочу, щоби зник. Шорсткі долоні теплі запаху Пергаму і кольору холодного пісків. Пірнаю в їхню лагідність ногами, упів притомності, снаги упів. Ще погляди густі, мов паста, і вагомі намащуємо на поверхню тіл... Це тіні сходу ковзають у домі і тихо сервірують нами стіл. 2021