Храм поезії (🖤)

Оповідання зі збірки «Бугурти і маневри» — це ще одна спроба дослідити людську природу жанровими засобами фантастики. Зрештою, будь-яка історія — про людину й виміри людяності. На що — добре чи лихе — ми готові в ім’я любові? У центрі будь-якої історії — людина і її вибір, і байдуже, розгортаються події в недалекому майбутньому, у вигаданому всесвіті «меча і магії» чи в «застійному» колгоспі. Твори, що увійшли до збірки, написані протягом 2018–2021 років, тож деякі з тем в умовах повномасштабної війни можуть бути тригерними. ✍️Авторка: Ірина Пасько 🖋Ілюстраторка: Ірина Діденко 🔥Вартість: 350 грн Замовити на сайті Видавництва

як тобі пояснити в голові відтепер гуркотить феєрверк стоять потяги у сум‘ятті і шумить океан розпромінено-синій як тобі розказати що уперше в житті місто стало таким нестерпно красивим як тобі пояснити що коли ти не тут я гублю свій маршрут я збиваюся з колій і тьмянішає колір світ втрачає контраст я дивлюся неначе без окулярів і лінз і до зустрічі відлік зворотній: три два раз і - «привіт» протинає наскрізь як тобі розказати час рушає назад, і мені лише п‘ять я чекаю на іменини буде сніг, нові книги, мені стане шість і збереться велика сім‘я і в цей день кожен гість радий просто тому, що я є але я я шукаю того, хто завжди‌ буде радий хто завжди‌ захищає своє, бачить шлях і не бачить завади як тобі пояснити Аріадна дала мені нитку нитка вибралась тут мені тісно в словах як же розповісти‌ як спіліє вірша схвильована суть від удара весла, наче плесо води як тобі пояснити як же розповісти‌ @buryanpoetry #хопта

Дніпро й не тільки! Приходьте на літвечір у Будинок Архітектора 🔥 На нас чекає кілька годин максимально концентрованої поезії — провокаційної, пронизливої, чуттєвої, вишуканої і ще якої завгодно 🎙Читатимуть: Ольга Хвостова Немаксим Ася Шевцова Ірина Пасько Максим Бородін Антон Полунін ЛітНаволоч Френкі Фрейр Саден Mak_c_mara Ірина Божко 16.08 | 16:00 вул. Михайла Грушевського, 1 Вхід — за донат від 100 грн Кошти йдуть на потреби роти систем РЕБ у складі 3-го Армійського корпусу

Я знав священика, який був у полоні. Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. Телефонні розмови з донецькими операми. Трофейний опель із польськими номерами. І ось він мені говорив: інститут церкви поєднує нас усіх подібно до цегли, випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки, хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки. Ще він говорив: спитай мене про воскресіння, я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння. Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі. Я люблю говорити про ворогів у минулому часі. Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. Я принесу своїм ворогам на могили квіти. Кара господня настигне всіх. Вам, атеїстам, не зрозуміти. Війна мене навчила не говорити про втрати. З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати. В живих є те, що не дає їм лягти в траншею. Здається ви, атеїсти, називаєте це душею. Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти. Серце моє легке і обійми мої розпростерті. Моєї любові стане на всіх, навіть на тих, хто хотів мене вбити. Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті. Сергій Жадан #жадан

заходь у мене як у затишний простір звільню для тебе поличку розкладай свої речі і травми роздягайся розцілую всі лінії стану спиною твоєю для рівноваги підтримуватиму вогонь і буду дихати теплом на скроні поки тобі не стане сил одягтися і піти @lysychkazlisu #лисичка

Друзі, фізичний «Спектроліт» вже у мене, а це збірка різножанрової малої прози від 13-ти письменників з різних міст України, де є: містика фантастика кіберпанк гумористика магічний реалізм сюрреалістична казка автобіографія та ін. До неї увійшло близько 20-ти моїх історій про кота, собаку і зайця. Хто бажає замовити, пишіть http://t.me/angazelena, вартість 300 гривень.

У Котолисів флешмоб міні-верлібрів до картин Ендрю Вайета

Павутина світла натягнута між вікнами, як струни для тиші. Рама ліжка стереже кордон сну. Вона спить так, ніби всередині росте прозора риба і тихо рухає плавниками під шкірою. t.me/mekkamoloka

Павутина світла натягнута між вікнами, як струни для тиші. Рама ліжка стереже кордон сну. Вона спить так, ніби всередині росте прозора риба і тихо рухає плавниками під шкірою.

​💌 Вам надійшов лист! А в ньому — запрошення на презентацію спецвипуску журналу «Легіт». 🖇️ Радо сповіщаємо, що 17 серпня о 16:30 у закладі «Анжела. Культурний бар» (м. Київ, вул. Мала Житомирська, 15, вхід в арку) відбудеться велика й затишна літературна подія від нашого журналу. Кличте друзів, реєструйтеся у формі й приходьте! На вас очікує: • обговорення спецвипуску журналу; • лекція «Тримай мене у слові. Що ми можемо почерпнути з епістолярної спадщини?» від письменниці, репортерки, редакторки The Ukrainians Publishing Віри Курико; • літературник за участі опублікованих у випуску авторів(ок). P. S. Нагадаємо, що цього літа журнал презентує особливий випуск — збірку листів: художніх текстів зі зверненнями та присвятами. Чекатимемо на кожного й кожну 🤍 Ваш @lehit

Переливання з пустого в порожнє, що нам потрібно іще? Скло на пісок переплавити можна під проливним дощем, Переродитись з людини в камінь, бути одною з цеглин, Що в піраміди трамбує віками часу невпинний плин. Сліпо міняючи шило на мило － в програші будуть всі, Сонце катається, бо втомилось, в чортовім колесі. Жук, що приліг рахувати зорі, встати не може сам. Кістку натхнення, відварену в морі, － кинули диким псам. Вилетить слово не горобцями, Пачками М&M’s. Кожен десятий приходить до тями, Жоден іще не воскрес. Кактус стоїть при дорозі на трасі Чекаючи дружніх обійм. Крижину прибило до Африки, трясця! Добре, хоч спав китобій. В правій за тільце тримаю синицю, В лівій – за дзьоб журавля. Верблюд приправляє пісок корицею: Чим не свята земля? Вовк безробітний тікає до лісу, Щоб розпочати фріланс. Пінгвіни загублені дзвонять в поліцію, І мріють про хлібний квас. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #крилата_поезія

Ми любили не тих Ми любили не тих, Не на тих ми молились ночами. Мертві серед живих Сон збудили поміж хорогвами. Ми любили всліпу. Щемно грались у піжмурки з Богом. Хто затіяв цю гру? Та чи прийде кінець? Невідомо... Ми любили взамін, Безкорисно плекали надію. І ділились усім: Все, що мали та добре уміли. Ми любили, однак Нас ніхто не примусить любити: Іншу мову і стяг. Навіть, наші трикляті сусіди. © Андрій Буремний 18.12.2024

Сумніви заповзають підступно, навіть якщо їх не хочеш. А потім, як змії, клубочком на сонці гріються. Ти іноді чуєш, як вони ніжно шепочуть: - Думаєш, любить тебе? От мрійниця. Бо коли не чекаєш, Не прагнеш любові, Не вишукуєш її п’янко - Саме у цей момент вона приходить у всій красі. І вчить тебе: Ось - зовсім маленька на тобі ранка. А ось - на цю ранку сіль. 2025

перейшовши від вічного до постійного верблюд хапає перше за що зачепиться він не шукає бо пошук лише для тебе та купки звернених до зірок чоловічків що забивають рядки питаннями не особливо жадаючи відповіді кажуть бог загубив десь чорний браслет з написом "першоматерія" тому кола закінчуються традиційно на дванадцятому а після вибухає новий рік я засинала під клекіт твоїх думок тримаючи рожеву нитку на першій стадії перевтілення плетиво озону та чорних дір звісно емо з'явилися значно пізніше а до того була голка тонка як правда на твоїх губах щоб засилити нитку довелося брати тур з верблюдом хтось із нас присідав до опечених нестримним сяйвом нутрощів але сонце повністю твоє лиш коли падає в долоні за обрій тож рожева нитка була першою червоною лінією яку ми перетнули разом ховаючи колючки далеко один від одного він — у шлунку а я — десь на лобі під шкірою а нитка... а що нитка все таки оторочили нею браму воріт колгоспного саду врешті верблюд може стати віслюком якщо не буде надто багато пити зчешеться сточиться ввійде в обмежений сонм святих овального кабінету — не треба доводити не хиткі аргументи врешті решт перетворюються на червоточини можеш вільно бігти за яблуками

хочеш покличу зірку із неба? вона шукатиме нас за звуком тихого сміху та клацання запальнички між нашими поглядами. поставиш її у вазу, щоб не затухла, щоб світила теплом у грозові ночі, коли вечеря вимушено стає романтичною. «при зірках». коли найстрашніше, що може статися — це забути про необачно прочинену кватирку у спальні. та сьогодні ми туди не повернемось. лише набридатимемо розмовами годиннику над кухонним столом, а потім послухаємо, чи встигатиме він підспівувати в такти дощу. подумки рахуватимемо секунди між спалахами емоцій у хмарах і громом, щоб знати, що буря помалу відходить. посидимо так, доки небо забуде, за чим горювало, а далі... залишаться тільки тиша, пульсуюче світло зірки у грудях... і ми. @khashchi #гортензія

чай з мухоморів пакетик, який надихає пакетик, який має отруйну структуру пакетик, який руйнує людську меланхолію пакетик - потенційний кіллер пакетик... вода не є водограєм вода не влаштовує перепон чи роздору вода це фундамент, своєрідний капітолій вода - природній дилер вода... я бачу, як мені стає краще я відчуваю, як вода з-під крану починає подобатись я сміюся, бо біля мене все стає кольоровим я бадьорий та готовий робити декілька справ я... та розумію, як мені хочеться спати і бачу, як мавка робить по моїх ямках "тиць" падаю на коліна, моя принцеса призначає героєм але не того, хто смертельного чаю за мить перебрав ліг. 26.06.20

21 ДОЧКА ВІДЬМИ І. Слідчий носом закис над паперами.       Біситься. Тиша в’яже повітря у зашморги       бісером. Очі страху червоні, чорт пензлик вкрав.        Білить кров. М’яти пам'ять… Все злиплося нугою.       Допити. Чай допити, потіти. Піт зціджую.       Дощ потік. Час надіятись, нидіти, нудитись      в товщі стін.          ІІ. Босорканя. Босоніж. Інсомнія. Сумніватися в собі так соромно! Сьогодення — роздерте. Сюр споминів. Нічка-стрига інтригу роздмухує. Сатирично горіти не в смутний час Мироточить мальований мученик. Темна постать. Більмо на свідомості. Слідство завше ізгоїв підозрює. / Правда вбралася льодом під озером /   Сон тинявся молочними тінями. Тну реальність, мов плахту. Глузд стік в дірки. Руки терпнуть в кайданах. «Не сіпайся!» Ґрати в камері стогнуть молебенем. Меланома на тілі — знак демона! Де минає терпіння — іде біда. Спроби вибратись із лімінальності. Ламінований простір. Тринадцять плит. В сплаві спогадів аж захлинаюся. Справа стигне, мов кров у стагнації. Я не стягую! Стогін стих намертво. Слідством голови гарно стинаються. Стидом стерта, вразлива, розхристана. Хрест зірвали, болотом оббризкали. Площа плющиться свистами, криками. Крає серце, горіхи під шкірою. Гола шия, сорочка розірвана. Я до страти померла, разів зо п'ять. ІІІ. Ще з дитинства затиснута злими лещатами осуду.  Тільки вийшла із хати по воду — презирливо косяться. Перестріне мене хто на стежці — то кривиться, спльовує. І сусіди щодня шлють сердечні гостинці прокльонами. Сиротою по білому світу в пристріту з тринадцяти. Лихо кликало, хлипало, пестило зниклими знаками. У колисці голубились болі, баладу мугикали. Родить зерна насущності зимна земля над могилою. Голосіння. Насіння — криваве. Коса не кусає плід. Топчу муки, мов піт виноградний на долі — роса полів. Жмут талану зім’ято сум'яттям. Ім'я заплямоване. Непривітне до порчених щастя. Майбутнє — сплав мороку. Колективною пам'яттю вшито: несхожих — боятися. Табуюється все, що не має зручного пояснення. Щоки відьом горять, щоки вгодних пашіють пошаною. Голосіння засіло на серці... А люди втішаються. Тінь в гніздо. Чия донька я — знав у селі кожен пуцьвірок. Розлітаються вісті у свисті по волості пурхом в рот. “Кара буде по сьоме коліно боліти,” — Бог вирок дав. Але я чим ненависть таку заслужила? В чім винна я?!   Розіп'ята. Слабка. Роза п'ята в зап’ястя вдірявлена. Брунькувалися вади, впивались брехнею та зрадою. З ран доїлася тиша. «Убивця!» Всі зирять з огидою. Двадцять років тому на тій ж палиці мати загинула… Очі ласку вимолюють, очі нулями закочені. Мимовільні судоми. Судом ми всі винні до злочину. Нерозплачений борг. Наш рід має дурну репутацію. Репнуть пута старого прокляття в цей раз чи зостануться? / Хто розірве нарешті зациклену низку фатальностей?? / IV. Поколіннями коло колотиться, котиться чорне яйце. Між проваллями неміч сховалась, небитого битий везе. Доля долом за міченим місяцем. В спротиву — стежка навгад. У яйці — намагнічена голка, в тій голці — родинний тягар. На вершині гори було дерево — прѝкорень гартом горів, та покручене віття засохло, у ноги закопано гріх. Замовляю, о Матінко-Земле, даю тобі кров свою й сіль, — най стечуть з роду сльози колись ці в колисці прийдешніх насінь! Сніговій по коти покотився горошок перекотиполем життя, поки ти по кути у покуті метеш аметисти надій, що мигтять… Поколіннями коло колотиться, котиться небом яйце. Перекочую біса до лісу,                біду до води —             все лихе          нехай воском       стече. ЕПІЛОГ За горою старою, високою-превисокою літній спадень умивсь кавуновими соками. Босі тіні під стінами кігті висовують. Сплять рядком дітлахи — ряболиці, як соняхи. Обертається обрій, обрубок сніп срібла тче. Обездоленим крихіткам — мріями грітися. Сон-дрімота на вуса намотує спеку дня. Самота суму в такт звикла подушку пестити. Ой що ж буде, як буди не буде, а дощ буде? В сиротини свитина щоосені тоншає. Бідолашне дівча. Худорляве, мов свічечка. Просить жменьку любові й продовжує вірити. Лана д'Арк #лана

Море і ракетки. Мені б втекти до моря Пригод Азарту Досліджень Казав ти, мріючи про широкі вітрила і гладкий простір Кінця і краю якому не видно І який би ти перекроював стрімкою, мов лань, яхтою У тому смішному каптурику капітана А мені б ракетки Вищого класу З міцною сіткою Зручною ручкою Гнучкою дугою Відповідала я, уявляючи себе на зеленому корті, у білій спідниці З зосередженим вогняним поглядом У майбутнє Я б грала в теніс, а ти б підкорював хвилі А ввечері ми наперебій розповідали б один одному історії своїх дивовижностей Ти - про смачне вино, яке відшукав для мами на секретному острові Я - про політ м‘ячика, який вцілив саме туди, куди його відправила моя рука І ми б сміялися від усвідомлення ситості життя І ми б сумували один за одним легкою печаллю доньки і батька Все ж знаючи, що відстань - не абсолют Що вона - скінченна Як шторм і турнір Усе здійснилося Ми сумуємо один за одним І відчуваємо невтомність цієї бурі І виснажливість цього турніру Де життя наситилося до краю печаллю доньок і батьків І відстанню між ними Мені б втекти від моря Сліз Страху Крові Кажу я, мріючи про смерть війни Кінця і краю якій не видно Вітрила якої порізали на покривала Для тих, хто вже ніколи не одягне Смішний каптурик А мені б ракетки Кажеш ти, змушуючи мене сміятися крізь сльози Від твого почуття гумору Бо як питаю які Кажеш Класу повітря-повітря Земля-повітря Повітря-земля Діана Будкевич