Храм поезії (🖤)

У Котолисів флешмоб міні-верлібрів до картин Ендрю Вайета

Павутина світла натягнута між вікнами, як струни для тиші. Рама ліжка стереже кордон сну. Вона спить так, ніби всередині росте прозора риба і тихо рухає плавниками під шкірою. t.me/mekkamoloka

Павутина світла натягнута між вікнами, як струни для тиші. Рама ліжка стереже кордон сну. Вона спить так, ніби всередині росте прозора риба і тихо рухає плавниками під шкірою.

​💌 Вам надійшов лист! А в ньому — запрошення на презентацію спецвипуску журналу «Легіт». 🖇️ Радо сповіщаємо, що 17 серпня о 16:30 у закладі «Анжела. Культурний бар» (м. Київ, вул. Мала Житомирська, 15, вхід в арку) відбудеться велика й затишна літературна подія від нашого журналу. Кличте друзів, реєструйтеся у формі й приходьте! На вас очікує: • обговорення спецвипуску журналу; • лекція «Тримай мене у слові. Що ми можемо почерпнути з епістолярної спадщини?» від письменниці, репортерки, редакторки The Ukrainians Publishing Віри Курико; • літературник за участі опублікованих у випуску авторів(ок). P. S. Нагадаємо, що цього літа журнал презентує особливий випуск — збірку листів: художніх текстів зі зверненнями та присвятами. Чекатимемо на кожного й кожну 🤍 Ваш @lehit

Переливання з пустого в порожнє, що нам потрібно іще? Скло на пісок переплавити можна під проливним дощем, Переродитись з людини в камінь, бути одною з цеглин, Що в піраміди трамбує віками часу невпинний плин. Сліпо міняючи шило на мило － в програші будуть всі, Сонце катається, бо втомилось, в чортовім колесі. Жук, що приліг рахувати зорі, встати не може сам. Кістку натхнення, відварену в морі, － кинули диким псам. Вилетить слово не горобцями, Пачками М&M’s. Кожен десятий приходить до тями, Жоден іще не воскрес. Кактус стоїть при дорозі на трасі Чекаючи дружніх обійм. Крижину прибило до Африки, трясця! Добре, хоч спав китобій. В правій за тільце тримаю синицю, В лівій – за дзьоб журавля. Верблюд приправляє пісок корицею: Чим не свята земля? Вовк безробітний тікає до лісу, Щоб розпочати фріланс. Пінгвіни загублені дзвонять в поліцію, І мріють про хлібний квас. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #крилата_поезія

Ми любили не тих Ми любили не тих, Не на тих ми молились ночами. Мертві серед живих Сон збудили поміж хорогвами. Ми любили всліпу. Щемно грались у піжмурки з Богом. Хто затіяв цю гру? Та чи прийде кінець? Невідомо... Ми любили взамін, Безкорисно плекали надію. І ділились усім: Все, що мали та добре уміли. Ми любили, однак Нас ніхто не примусить любити: Іншу мову і стяг. Навіть, наші трикляті сусіди. © Андрій Буремний 18.12.2024

Сумніви заповзають підступно, навіть якщо їх не хочеш. А потім, як змії, клубочком на сонці гріються. Ти іноді чуєш, як вони ніжно шепочуть: - Думаєш, любить тебе? От мрійниця. Бо коли не чекаєш, Не прагнеш любові, Не вишукуєш її п’янко - Саме у цей момент вона приходить у всій красі. І вчить тебе: Ось - зовсім маленька на тобі ранка. А ось - на цю ранку сіль. 2025

перейшовши від вічного до постійного верблюд хапає перше за що зачепиться він не шукає бо пошук лише для тебе та купки звернених до зірок чоловічків що забивають рядки питаннями не особливо жадаючи відповіді кажуть бог загубив десь чорний браслет з написом "першоматерія" тому кола закінчуються традиційно на дванадцятому а після вибухає новий рік я засинала під клекіт твоїх думок тримаючи рожеву нитку на першій стадії перевтілення плетиво озону та чорних дір звісно емо з'явилися значно пізніше а до того була голка тонка як правда на твоїх губах щоб засилити нитку довелося брати тур з верблюдом хтось із нас присідав до опечених нестримним сяйвом нутрощів але сонце повністю твоє лиш коли падає в долоні за обрій тож рожева нитка була першою червоною лінією яку ми перетнули разом ховаючи колючки далеко один від одного він — у шлунку а я — десь на лобі під шкірою а нитка... а що нитка все таки оторочили нею браму воріт колгоспного саду врешті верблюд може стати віслюком якщо не буде надто багато пити зчешеться сточиться ввійде в обмежений сонм святих овального кабінету — не треба доводити не хиткі аргументи врешті решт перетворюються на червоточини можеш вільно бігти за яблуками

хочеш покличу зірку із неба? вона шукатиме нас за звуком тихого сміху та клацання запальнички між нашими поглядами. поставиш її у вазу, щоб не затухла, щоб світила теплом у грозові ночі, коли вечеря вимушено стає романтичною. «при зірках». коли найстрашніше, що може статися — це забути про необачно прочинену кватирку у спальні. та сьогодні ми туди не повернемось. лише набридатимемо розмовами годиннику над кухонним столом, а потім послухаємо, чи встигатиме він підспівувати в такти дощу. подумки рахуватимемо секунди між спалахами емоцій у хмарах і громом, щоб знати, що буря помалу відходить. посидимо так, доки небо забуде, за чим горювало, а далі... залишаться тільки тиша, пульсуюче світло зірки у грудях... і ми. @khashchi #гортензія

чай з мухоморів пакетик, який надихає пакетик, який має отруйну структуру пакетик, який руйнує людську меланхолію пакетик - потенційний кіллер пакетик... вода не є водограєм вода не влаштовує перепон чи роздору вода це фундамент, своєрідний капітолій вода - природній дилер вода... я бачу, як мені стає краще я відчуваю, як вода з-під крану починає подобатись я сміюся, бо біля мене все стає кольоровим я бадьорий та готовий робити декілька справ я... та розумію, як мені хочеться спати і бачу, як мавка робить по моїх ямках "тиць" падаю на коліна, моя принцеса призначає героєм але не того, хто смертельного чаю за мить перебрав ліг. 26.06.20

21 ДОЧКА ВІДЬМИ І. Слідчий носом закис над паперами.       Біситься. Тиша в’яже повітря у зашморги       бісером. Очі страху червоні, чорт пензлик вкрав.        Білить кров. М’яти пам'ять… Все злиплося нугою.       Допити. Чай допити, потіти. Піт зціджую.       Дощ потік. Час надіятись, нидіти, нудитись      в товщі стін.          ІІ. Босорканя. Босоніж. Інсомнія. Сумніватися в собі так соромно! Сьогодення — роздерте. Сюр споминів. Нічка-стрига інтригу роздмухує. Сатирично горіти не в смутний час Мироточить мальований мученик. Темна постать. Більмо на свідомості. Слідство завше ізгоїв підозрює. / Правда вбралася льодом під озером /   Сон тинявся молочними тінями. Тну реальність, мов плахту. Глузд стік в дірки. Руки терпнуть в кайданах. «Не сіпайся!» Ґрати в камері стогнуть молебенем. Меланома на тілі — знак демона! Де минає терпіння — іде біда. Спроби вибратись із лімінальності. Ламінований простір. Тринадцять плит. В сплаві спогадів аж захлинаюся. Справа стигне, мов кров у стагнації. Я не стягую! Стогін стих намертво. Слідством голови гарно стинаються. Стидом стерта, вразлива, розхристана. Хрест зірвали, болотом оббризкали. Площа плющиться свистами, криками. Крає серце, горіхи під шкірою. Гола шия, сорочка розірвана. Я до страти померла, разів зо п'ять. ІІІ. Ще з дитинства затиснута злими лещатами осуду.  Тільки вийшла із хати по воду — презирливо косяться. Перестріне мене хто на стежці — то кривиться, спльовує. І сусіди щодня шлють сердечні гостинці прокльонами. Сиротою по білому світу в пристріту з тринадцяти. Лихо кликало, хлипало, пестило зниклими знаками. У колисці голубились болі, баладу мугикали. Родить зерна насущності зимна земля над могилою. Голосіння. Насіння — криваве. Коса не кусає плід. Топчу муки, мов піт виноградний на долі — роса полів. Жмут талану зім’ято сум'яттям. Ім'я заплямоване. Непривітне до порчених щастя. Майбутнє — сплав мороку. Колективною пам'яттю вшито: несхожих — боятися. Табуюється все, що не має зручного пояснення. Щоки відьом горять, щоки вгодних пашіють пошаною. Голосіння засіло на серці... А люди втішаються. Тінь в гніздо. Чия донька я — знав у селі кожен пуцьвірок. Розлітаються вісті у свисті по волості пурхом в рот. “Кара буде по сьоме коліно боліти,” — Бог вирок дав. Але я чим ненависть таку заслужила? В чім винна я?!   Розіп'ята. Слабка. Роза п'ята в зап’ястя вдірявлена. Брунькувалися вади, впивались брехнею та зрадою. З ран доїлася тиша. «Убивця!» Всі зирять з огидою. Двадцять років тому на тій ж палиці мати загинула… Очі ласку вимолюють, очі нулями закочені. Мимовільні судоми. Судом ми всі винні до злочину. Нерозплачений борг. Наш рід має дурну репутацію. Репнуть пута старого прокляття в цей раз чи зостануться? / Хто розірве нарешті зациклену низку фатальностей?? / IV. Поколіннями коло колотиться, котиться чорне яйце. Між проваллями неміч сховалась, небитого битий везе. Доля долом за міченим місяцем. В спротиву — стежка навгад. У яйці — намагнічена голка, в тій голці — родинний тягар. На вершині гори було дерево — прѝкорень гартом горів, та покручене віття засохло, у ноги закопано гріх. Замовляю, о Матінко-Земле, даю тобі кров свою й сіль, — най стечуть з роду сльози колись ці в колисці прийдешніх насінь! Сніговій по коти покотився горошок перекотиполем життя, поки ти по кути у покуті метеш аметисти надій, що мигтять… Поколіннями коло колотиться, котиться небом яйце. Перекочую біса до лісу,                біду до води —             все лихе          нехай воском       стече. ЕПІЛОГ За горою старою, високою-превисокою літній спадень умивсь кавуновими соками. Босі тіні під стінами кігті висовують. Сплять рядком дітлахи — ряболиці, як соняхи. Обертається обрій, обрубок сніп срібла тче. Обездоленим крихіткам — мріями грітися. Сон-дрімота на вуса намотує спеку дня. Самота суму в такт звикла подушку пестити. Ой що ж буде, як буди не буде, а дощ буде? В сиротини свитина щоосені тоншає. Бідолашне дівча. Худорляве, мов свічечка. Просить жменьку любові й продовжує вірити. Лана д'Арк #лана

Море і ракетки. Мені б втекти до моря Пригод Азарту Досліджень Казав ти, мріючи про широкі вітрила і гладкий простір Кінця і краю якому не видно І який би ти перекроював стрімкою, мов лань, яхтою У тому смішному каптурику капітана А мені б ракетки Вищого класу З міцною сіткою Зручною ручкою Гнучкою дугою Відповідала я, уявляючи себе на зеленому корті, у білій спідниці З зосередженим вогняним поглядом У майбутнє Я б грала в теніс, а ти б підкорював хвилі А ввечері ми наперебій розповідали б один одному історії своїх дивовижностей Ти - про смачне вино, яке відшукав для мами на секретному острові Я - про політ м‘ячика, який вцілив саме туди, куди його відправила моя рука І ми б сміялися від усвідомлення ситості життя І ми б сумували один за одним легкою печаллю доньки і батька Все ж знаючи, що відстань - не абсолют Що вона - скінченна Як шторм і турнір Усе здійснилося Ми сумуємо один за одним І відчуваємо невтомність цієї бурі І виснажливість цього турніру Де життя наситилося до краю печаллю доньок і батьків І відстанню між ними Мені б втекти від моря Сліз Страху Крові Кажу я, мріючи про смерть війни Кінця і краю якій не видно Вітрила якої порізали на покривала Для тих, хто вже ніколи не одягне Смішний каптурик А мені б ракетки Кажеш ти, змушуючи мене сміятися крізь сльози Від твого почуття гумору Бо як питаю які Кажеш Класу повітря-повітря Земля-повітря Повітря-земля Діана Будкевич

Бабушка Таня здає дівчатам кімнату і ковдри в клітинку, і в печалях сердечних втішає їх завше: «Хіба він був тобі чоловік, а чи батько дитини? Ні? То знайшла чого плакати. Буде хтось кращий» Бабушка прокидається з сонцем о п‘ятій ранку. Бабушка Таня колись була зовсім руда і досі має вогник у серці і ніжні дівочі веснянки. Бабушка Таня фарбує нігті і срібне волосся. Бабушка завжди красива виходить в люди. Бабушка Таня питає про хлопців: «А він за тобою?» Це, мабуть, означає: «чи він тебе любить», просто бабусі зазвичай про любов не говорять. Бабусі говорять про дощ, що спраглу землю голубить, про яблука, що наливаються соком і обтяжують гілку, про воду криничну, солодку й холодну, аж зціплює зуби. В серванті у неї завжди стояли бузкові тарілки, а віднедавна - ще фотографія дідуся і фуражка, дідусь-бо служив у північному флоті. «Мій Геннадій, - говорить вона, - що б у руки не взяв, все виходило; і любили його геть усі - в хорі і на роботі; ліс любив його, віддавав йому кращі гриби просто так; і земля дарувала йому урожай, а берези - свій сік; його руки любили ті книги, що він переплітав. Він був кращим за всіх, мій Геннадій був кращим за всіх» Бабушка Таня не носить спідниці, а тільки штани. Бабушка посміхається часто і мружить очі: «Дєдушка завжди хотів, щоб були сини, а народилося дві сіроокі дочки» Бабушка ходить щодня далеко у ліс або на озера. Бабушка ліпить найкращі пельмені у світі. Бабушка любить блакитний, бузковий, рожевий. Чорний не любить. Каже чорного не носити. Саша Хопта (@buryanpoetry) #хопта

Олександра Хопта (@buryanpoetry) #хопта

поетичний конкурс Цвіт бузка вітаю, наші переможці: 1 місце — Саша Хопта 2 місце — Лана д'Арк 3 місце — Діана Будкевич результати коментарі вірші судила Оксана Приходченко та Ліля #конкурс #поезія #вірші #храм

секс третьої хвилі мій сніданок перейшов у дріповий кайф це сталось раптово, коли пив американо від її розпусного запаху я неймовірно тік неначе крапельна кавомашина це колумбія? чи гватемала? кенія? моє серце зупинилось на ефіопії поруч із нею я почуваюся хіпстером який насолоджується кожною ноткою ти мій бадьорий заряд зранку і без тебе я не можу продовжити день залежність, від якої я Петро Моставчук відчуваю себе живим #вірші@balsam_bitanga

Люби мене ще Хочу проводити пальцями по гарних долонях, Виводити візерунки руками, пошепки говорити пристойне, Відчувати ще ближче, щоб не здаватись стороннім Чужими майбутніми. Забути про зайві кордони, залишити Тільки своє. Кохання без принципів безумовне і бажане дуже легке. Коли точно знаєш: важливим стає кожен дотик. Прошу, люби мене ще. 04.07

🌇 Місто майбутнього 🌇 Коли стану над останньою прірвою, увірую в твоє вирій-місто: веселий трамвай навшпиньках виринає з-за рогу, розсипає гарячі апельсини замість тіней, жаринки з рогів тиняються понад мостами, лягають в рядок під світанком, міддю литі трамвайні історії завжди різні, такі однакові, юнаки п’ють каву з цедрою, у фонтанах монети. Трамвай крутить роман із годинниковою вежею, крутиться навколо, завжди повертається, щоразу притягується до неї… Ти житимеш в тому місті, їхатимеш в тому трамваї, вже не втомлений, цілий, вся втома пішла з війною, залишилась на цій стороні, дивитимешся на зупинку, чекатимеш нас, мене,  вузенька тінь шпиля рухатиметься по колу, рахуватиме бруківку, смі-я-ти-меться: війна скінчилася. …вона так любила полуничне морозиво, він так любив апельсиновий фреш, вона так любила плести коси, він так любив читати казки, вона так мріяла, чи ні? він так хотів, чи ні? (всі вони щось колись десь ніколи більше а може колись таки так?) вони – тисячі – житимуть в місті за ме жа ми… Поки йтиме колом трамвай, ми згадаємо затишок і тепло, старовинна цегла збереже запах домашнього літа, високі дахи заллє полуничного часу скло, нехай заблукалі в просякнутій сонцем обителі вранішнього туману знайдуть у кишені мідні монети, придбають квитки закоханого трамваю, приїдуть в наше місто майбутнього, на них там чекатиме дім, тепер тільки там. *** #ігри_несписаних 🦾

тиша — як стара травма, крутить на погоду, марудить в мязах. повзе вгору шкірою, дряпає під ребрами, сідає на груди сонним паралічем усередині — пустка. не тиша — а дірка з краями, що не загоюються. і кожен подих — як крок по кризі, що тріщить від рідного імені. вночі — обстріли. далеко, але досить близько, щоб не спати, щоб відчувати запах горілого пластику і айкоса, що вже стали рідними. серце — йобаний радар: відчуває те, чого не сказали. смикає нерви, а маленький Бог не знає кого залишити цього разу живим ти лежиш, як потріскана шкаралупа, лузга від самої себе. порожня. бо життя твоє — не тут. воно — в сирому бліндажі там, де сходить сонце над смертю. і ти тримаєшся. не за себе. за дві сірі галочки в Сигналі. за голосове, яке досі звучить у тобі. за звичку — любити до кісток, навіть коли реве тривога. ранок приходить, як п’яна повія без макіяжу — стомлений, підкурює від заграви обстріляного Києва, стомлено знімає підбори і хрипко кашляє ППО. нічого доброго, але все ще живеш. тривога тепер — твоя релігія. і ти знову дихаєш. бо мусиш. бо ще є кого подумки тримати тінню, що вкладається поруч і дихає між лопаток, гарантуючи тил. @muzahuyuza #олень

Вир часовий розкуйовджує спогади. Дзвінко стикаються пам'яті ниті, Та під стакато повіки стулити Складно в маршрутці, що спекою сповнена. Вади дороги в обіймах розчиняться: Батьківських, зáтишних та найтепліших. Навіть короткі відвідини тішать, Посмішки роблять напрочуд спочилою. Миті відблимують цифри годинника, Мов зачаклований татовий виріб — Вдома хвилини стікають сумирно. В рідні обличчя ніяк не надивишся. Люмени світла з минулого більшають. Виглядом ваблять матусині кекси. Крига із клопотів меншає, кресне. Чи то їх зважує серце по-іншому? Буду підхоплена ще веремією, Котру закручує ритм сьогодення. Як же чудово, що є достеменно Місце, де час все ще ходить розмірено. Кілька десятків рокíв тому сипались Градом секунди тут, зараз же стихли. Я та онуки розбурхують вихор. Хай же батьки будуть сповнені силами. @literospletinnia #листя_трави #оксана_приходченко