Богдан Кротевич
📈 تحلیل کانال تلگرام Богдан Кротевич
کانال Богдан Кротевич (@ein_fruhling_2) در بخش زبانی اوکراینی بازیگری فعال است. در حال حاضر جامعه شامل 70 855 مشترک است و جایگاه 846 را در دسته سیاست و رتبه 756 را در منطقه أوكرانيا دارد.
📊 شاخصهای مخاطب و پویایی
از زمان ایجاد در невідомо، پروژه رشد سریعی داشته و 70 855 مشترک جذب کرده است.
بر اساس آخرین دادهها در تاریخ 16 ژوئن, 2026، کانال فعالیت پایداری دارد. در ۳۰ روز گذشته تغییر اعضا برابر -759 و در ۲۴ ساعت گذشته برابر -30 بوده و همچنان دسترسی گستردهای حفظ شده است.
- وضعیت تأیید: تأیید نشده
- نرخ تعامل (ER): میانگین تعامل مخاطب 62.73% است و در ۲۴ ساعت نخست پس از انتشار، محتوا معمولاً 28.47% واکنش نسبت به کل مشترکان کسب میکند.
- دسترسی پستها: هر پست به طور میانگین 44 458 بازدید دریافت میکند. در اولین روز معمولاً 20 175 بازدید جمعآوری میشود.
- واکنشها و تعامل: مخاطبان بهطور فعال حمایت میکنند؛ میانگین واکنش به هر پست 2 715 است.
- علایق موضوعی: محتوا بر موضوعات کلیدی مانند відповідальність, генерал, мзс, противник, сбу تمرکز دارد.
📝 توضیح و سیاست محتوایی
نویسنده این فضا را محل بیان دیدگاههای شخصی توصیف میکند:
“https://base.monobank.ua/AKQb3GjdneA1mw”
به لطف بهروزرسانیهای پرتکرار (آخرین داده در تاریخ 17 ژوئن, 2026)، کانال همواره بهروز و دارای دسترسی بالاست. تحلیلها نشان میدهد مخاطبان بهطور فعال با محتوا تعامل دارند و آن را به نقطه اثرگذاری مهم در دسته سیاست تبدیل کردهاند.
در حال بارگیری داده...
| تاریخ | رشد مشترکین | اشارات | کانالها | |
| 17 ژوئن | 0 | |||
| 16 ژوئن | 0 | |||
| 15 ژوئن | 0 | |||
| 14 ژوئن | 0 | |||
| 13 ژوئن | +2 | |||
| 12 ژوئن | +18 | |||
| 11 ژوئن | 0 | |||
| 10 ژوئن | +3 | |||
| 09 ژوئن | 0 | |||
| 08 ژوئن | 0 | |||
| 07 ژوئن | +1 | |||
| 06 ژوئن | +5 | |||
| 05 ژوئن | +1 | |||
| 04 ژوئن | 0 | |||
| 03 ژوئن | 0 | |||
| 02 ژوئن | 0 | |||
| 01 ژوئن | 0 |
| 2 | Тут, мабуть, важливо нагадати важливу історію. Вже більше року минуло з моменту, коли Дмитро звернувся до мене по допомогу. Незнайомий мені малий, по суті. Спочатку довго діставали його. Потім була Поліна, яка на той момент застрягла в Казахстані. Після повернення вони обоє почали розповідати про свій шлях й таким чином привертати увагу до проблеми, про яку більшість людей просто не знала.
Далі вже була робота за закритими дверима. Але я це до того, що правильні рішення не з’являються самі по собі й не проходять швидко. За них треба боротися. За них треба сваритися. Їх треба проштовхувати, пояснювати, повторювати й не відпускати тему, навіть коли всім дуже хочеться, щоб ти відвалив.
В результаті можна мати собі трохи щастя у вигляді державного рішення, яке реально може змінити чиєсь життя.
Тому не проходьте повз, якщо вас просять про допомогу. Іноді одна конкретна людина може стати першим кроком до загальнодержавних змін.
Ну і, звичайно, будьте добіса впертими. | 42 377 |
| 3 | Іноді владу необхідно критикувати. І, на жаль, часто без публічного тиску, конфліктів, звернень, скандалів і постійного нагадування про проблему державна машина просто не рухається. Але існує й інша сторона. Якщо не визнавати правильні рішення тоді, коли вони нарешті ухвалюються, навіть якщо це прямий посадовий обов’язок чиновників, система втрачає мотивацію робити складні речі.
Тому сьогодні від себе публічно кажу: Кабінет Міністрів і Міністерство закордонних справ зробили правильний крок, за що я їм вдячний.
Нарешті ухвалено рішення про експериментальний порядок оформлення посвідчення особи на повернення в Україну для частини наших громадян з окупованих територій. Йдеться про громадян України, які народилися після 24 серпня 1991 року на тимчасово окупованій Росією території України і щодо яких немає інформації в Єдиному державному демографічному реєстрі. Простими словами, це люди, які є українцями, але через окупацію, вік, обставини, родину або відсутність доступу до українських органів так і не змогли отримати нормальні українські документи.
До цього для багатьох із них повернення в Україну було не процедурою, а лотереєю. Частина таких людей у кращому випадку мала свідоцтво про народження, але не мала українського паспорта, бо коли їм виповнилося 14 років, вони вже перебували в окупації. Без українського паспорта, без запису в реєстрі й без зрозумілого механізму встановлення особи людина фактично зависала між кількома небезпечними варіантами.
Один із таких варіантів - повертатися через Білорусь. Втім, Білорусь це режим, підконтрольний росії. Людину можуть розвернути в будь-який момент, і після цього вона потрапляє в поле зору російських спецслужб. Далі можуть обшуки, допити, тиск на родичів, вигадані справи або постійне спостереження. Особливо якщо людина вже була помітна окупаційній адміністрації, мала проукраїнську позицію, допомагала Силам оборони, передавала інформацію або проходила через арешти чи кримінальні провадження на окупованій території.
Саме тому багато хто намагався виїхати в треті країни. Хтось їхав туди, куди можна потрапити без російського закордонного паспорта. Але після цього люди часто опинялися в новій пастці. Без російського закордонного паспорта вони не могли переміщатися між країнами. Звертатися до російського посольства після втечі з під російської окупації - це ризик. Втім, навіть якщо російський закордонний паспорт був на руках, це все одно не гарантувало можливості дістатися України. В ЄС потрапити з російськими документами виданими в окупації – майже неможливо. Молдова, яка залишається одним із небагатьох реальних напрямків до українського кордону поза ЄС, також дивиться на такі документи через безпекову оптику і просто не пускає таких людей в свою країну.
У результаті існувала абсурдна ситуація: людина може бути громадянином України, може хотіти повернутися в Україну, може бути під загрозою саме через свою українську позицію, але фактично не мати безпечного й легального маршруту додому. Тому, що в неї немає паспорта, немає запису в реєстрі, немає доступу до української процедури, а всі інші маршрути небезпечні, та залежать від випадковості.
Новий експериментальний порядок має цю прогалину закрити. Визначені посольства й консульства України повинні проводити процедуру встановлення особи та оформлювати посвідчення на повернення в Україну. Якщо даних у реєстрах недостатньо, особу можна буде підтвердити через громадянина України, який є членом сім’ї заявника, зокрема через відеозв’язок. Оформлення має бути безоплатним. Працюватиме це через визначені дипломатичні установи, зокрема в Грузії, Вірменії, Казахстані, Туреччині, а також через генконсульства в Стамбулі та Анталії.
Звісно, саме рішення ще не означає, що все автоматично запрацює добре. Але сам факт появи цього інструменту - правильний.
Тому цього разу Кабмін і МЗС справді зробили правильну річ. Далі питання вже в реалізації. Хочу подякувати також МВС та представництву президента України в АР Крим за ініціативу та підтримку цього проєкту. | 49 355 |
| 4 | Життя українських військових, які перебувають у полоні, для нас набагато важливіше за удар по стратегічному інструменту війни - кремлівській пропаганді.
Люди, які ніколи не служили, часто не до кінця розуміють, чому армії та держави інколи готові йти на дуже великі поступки або ризики заради повернення навіть одного свого бійця. Але насправді в цьому закладений фундаментальний принцип. Солдат має знати: держава його не залишить. Якщо військовий виконує наказ, ризикує життям і йде до кінця, то держава зобов’язана зробити все можливе, аби повернути його додому.
Саме на цій ідеї тримається довіра між армією та державою.
Рішення президента України не завдавати удару по москві є повністю виправданим, якщо в обмін на це ми отримуємо реальну можливість провести обмін військовополоненими. Звичайно, існує обґрунтований скепсис щодо виконання обіцянок російською стороною. Саме тому бажано, щоб обмін відбувався до надання будь-яких гарантій з нашого боку.
Але якщо ситуація склалася так, що в останній момент путін почав апелювати до президента Трампа, розуміючи, яким серйозним репутаційним і психологічним ударом це могло стати для його системи контролю, то з нашого боку навіть шанс на обмін не міг бути проігнорований.
Далі постає питання справедливості. Кожен український військовослужбовець має бути повернений додому. Першочерговість повернення має визначатися тривалістю перебування в полоні, а також обставинами потрапляння в полон.
Нагадаю: Маріупольський гарнізон виконав наказ. Оборона Маріуполя тривала доти, доки не надійшов наказ її припинити. Якби такого наказу не було, солдати, сержанти й офіцери були готові виконувати бойове завдання до останньої краплі крові.
Ці люди мають першочергове право на повернення на рідну землю. А держава має першочерговий обов’язок їх повернути.
Тому зараз логічно спрямувати всі дипломатичні зусилля на якнайшвидше повернення цих бійців у межах домовленостей, посередником у яких виступила американська сторона. Хочу бачити реальну роботу всіх дипломатів у цьому напрямку. Відкладати це означало б вчинити тяжку моральну помилку перед людьми, які були готові віддати все заради майбутнього України та її громадян. | 255 109 |
| 5 | 9 травня для кремля це головний політичний ритуал року і центральний елемент усієї державної пропаганди.
В цей день російська влада показує суспільству образ «великої непереможної держави»: парад на червоній площі, військова символіка, силовий пафос, путін на трибуні, іноземні гості та нескінченні розмови про «перемогу над нацизмом». Вся ця конструкція потрібна не лише для зовнішнього ефекту. Вона потрібна самим росіянам, щоб підтримувати головний міф системи - росія сильна, влада все контролює, армія непереможна, а путін є продовжувачем «історичної місії» держави.
Тому будь-який удар по москві саме 9 травня став би для кремля серйозним психологічним і репутаційним ударом, який бив би не лише по безпеці, а по самому образу всесильної та недоторканної влади.
Авторитарна система тримається не лише на силі та репресіях, а й на сприйнятті. Люди повинні вірити, що держава здатна контролювати ситуацію, що центр влади недоторканний, а москва захищена за будь-яких обставин. Особливо в день, коли вся країна дивиться головний державний ритуал.
І якщо саме в цей момент виявляється, що система вразлива, це створює небезпечний ефект для всієї пропагандистської конструкції. Бо тоді виникає просте питання: якщо держава не може повністю захистити власний символічний центр у найважливіший день року, то наскільки вона реально контролює ситуацію?
Саме тому кремль так болісно реагує навіть на обмежені атаки дронів по москві. Не через прямий військовий ефект, а через сам факт появи вразливості там, де роками демонстрували абсолютну силу.
Насправді навіть якщо такий удар не не завдасть великої фізичної шкоди і буде дорогим з точки зору витрачених дронів - він все одно може бути стратегічно важливим. Тому що це удар не стільки по залізу, скільки по головному інструменту цієї війни - пропаганді.
росія веде війну не лише ракетами й армією. Вона веде її через страх, міфи, телевізійну картинку та культ «великої держави». І парад 9 травня -це концентрат усього цього. Це щорічна демонстрація сили для внутрішньої аудиторії та спосіб підтримувати віру населення у велич держави й неминучість її перемоги.
Тому навіть сам факт прориву цієї картинки вже має ефект. Бо коли над москвою в день головного державного ритуалу з’являється загроза, люди починають бачити не лише парад, а й слабкість системи.
Також важливо розуміти ще одну річ. Багато хто думає: «не можна провокувати росію, бо вона вдарить у відповідь по Києву». Але проблема в тому, що росія б’є по українських містах незалежно від цього. Вона робила це до будь-яких атак по москві, робить зараз і буде робити далі, тому що удари по цивільних для кремля - частина самої логіки війни та пропаганди.
російській аудиторії постійно потрібна демонстрація сили, помсти та «покарання ворога». Після парадів, гучних заяв і пропагандистської мобілізації всередині росії виникає суспільний запит на нову жорстокість. І кремль регулярно відповідає на цей запит ударами по цивільній інфраструктурі України.
Тому погрози «ударом у відповідь» часто є не стільки фактором стримування, скільки інформаційною конструкцією, яка має змусити боятися самої можливості тиску на символічний центр російської системи.
Для путіна головне - не лише фізичний захист москви. Для нього критично важливо зберігати сам міф про всесильність і недоторканність влади. І саме тому будь-який прорив цієї картинки настільки болючий для всієї російської пропаганди. | 67 505 |
| 6 | Терористичний акт у Києві сьогодні - це чергове нагадування про те, що заборони працюють переважно для законослухняних. Людина, яка має намір стріляти, не діє в межах правил. Вона знаходить зброю там, де може, і використовує її тоді, коли вирішує.
Навіть у випадках, коли зброя формально є легальною, це не означає, що система працює ефективно. В Україні досі відсутній повноцінний закон про цивільну вогнепальну зброю, через що дозвільна система залишається такою, що не забезпечує належного контролю.
У цей момент усе зводиться до простого питання: що має той, хто опинився поруч? Як правило — нічого. Ні інструменту захисту, ні можливості вплинути на ситуацію. Лише очікування, що хтось встигне приїхати.
У реальності в таких ситуаціях вирішують секунди. Різниця між жертвою і тим, хто здатен зупинити загрозу, часто полягає саме в наявності або відсутності можливості діяти одразу. Це неприємна, але базова логіка насильства.
При цьому український контекст складніший, ніж проста дискусія про кримінал чи побутову самооборону. Після початку повномасштабного вторгнення стало очевидно, що країна перебуває у стані довготривалої загрози. Йдеться не про абстрактні ризики, а про системну небезпеку з боку терористичної держави «росія», яка не визнає ні правил ведення війни, ні взагалі права на існування незалежної України та української нації. Це держава, яка цілеспрямовано веде війну проти цивільного населення, ігнорує будь-які норми і будує свою політику на насильстві.
У таких умовах питання зброї неминуче виходить за межі «можна чи не можна» і переходить у площину ролі громадянина в системі безпеки незалежної держави.
Фактично держава вже продемонструвала, що в критичний момент вона готова покладатися на озброєних громадян. Це відбулося на початку вторгнення - автомати Калашникова з можливістю ведення автоматичного вогню роздавалися громадянам за спрощеною процедурою. Але далі ця логіка не була продовжена. Навіть у питанні зниження віку для придбання нарізної зброї прогрес відсутній, а питання короткоствольної зброї, особливо в контексті самозахисту, фактично не просувається. Громадянин знову розглядається радше як об’єкт захисту, а не як його учасник. Тут і виникає розрив.
Додатково цей розрив підсилюється нерівністю доступу. Рішення про обмеження для громадян ухвалюють передусім народні депутати Верховної Ради України. І при цьому значна частина з них має нагородну зброю, у тому числі автоматичну. У такій конфігурації аргументи про «небезпеку для суспільства» виглядають як подвійний стандарт: для себе - можна, для інших - ні. Це вже не про безпеку як таку, а про ієрархію доступу і рівень довіри до громадянина.
Звичайно, твердження, що легалізація короткоствольної зброї повністю запобігла б подібним випадкам, є спрощенням. Жоден інструмент не дає абсолютної гарантії. Але він змінює баланс можливостей у конкретний момент - між тим, хто нападає, і тим, хто змушений захищатися.
У підсумку це питання не тільки про зброю. Воно про просту річ: чи довіряє держава громадянину і дає йому можливість діяти, чи залишає його в ролі того, хто може лише чекати на допомогу. | 0 |
اکنون در دسترس! پژوهش تلگرام ۲۰۲۵ — مهمترین بینشهای سال 
