компот із метеликів 🦋

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ * * * Дванадцять літ кривавилась земля І сціпеніла, ствердла на каміння. І застелило спалені поля Непокориме покоління. До перс закляклих, просячи тепла, Тулили марно немовлята лиця. Проте їм чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця. Тепер дощі холодні і вітри, Кудлаті хмари, каламутні ріки. Але ростуть у присмерку нори Брати, суворі і великі.

HOME I No one leaves home unless home is the mouth of a shark. You only run for the border when you see the whole city running as well. The boy you went to school with, who kissed you dizzy behind the old tin factory, is holding a gun bigger than his body. You only leave home when home won’t let you stay. No one would leave home unless home chased you. It’s not something you ever thought about doing, so when you did, you carried the anthem under your breath, waiting until the airport toilet to tear up the passport and swallow, each mournful mouthful making it clear you would not be going back. No one puts their children in a boat, unless the water is safer than the land. No one would choose days and nights in the stomach of a truck, unless the miles traveled meant something more than journey. No one would choose to crawl under fences, beaten until your shadow leaves, raped, forced off the boat because you are darker, drowned, sold, starved, shot at the border like a sick animal, pitied. No one would choose to make a refugee camp home for a year or two or ten, stripped and searched, finding prison everywhere. And if you were to survive, greeted on the other side—Go home Blacks, dirty refugees, sucking our country dry of milk, dark with their hands out, smell strange, savage, look what they’ve done to their own countries, what will they do to ours? The insults are easier to swallow than finding your child’s body in the rubble. I want to go home, but home is the mouth of a shark. Home is the barrel of a gun. No one would leave home unless home chased you to the shore. No one would leave home until home is a voice in your ear saying—leave, run, now. I don’t know what I’ve become. II I don’t know where I’m going. Where I came from is disappearing. I am unwelcome. My beauty is not beauty here. My body is burning with the shame of not belonging, my body is longing. I am the sin of memory and the absence of memory. I watch the news and my mouth becomes a sink full of blood. The lines, forms, people at the desks, calling cards, immigration officers, the looks on the street, the cold settling deep into my bones, the English classes at night, the distance I am from home. Alhamdulillah, all of this is better than the scent of a woman completely on fire, a truckload of men who look like my father—pulling out my teeth and nails. All these men between my legs, a gun, a promise, a lie, his name, his flag, his language, his manhood in my mouth. #warsan_shire

Sparks the factory off Santa Fe Ave. was best. we packed heavy lighting fixtures into long heavy boxes then flipped the boxes into stacks six high. then the loaders would come by clear your table and you’d go for the next six. ten hour day four on Saturday the pay was union pretty good for unskilled labor and if you didn’t come in with muscles you got them soon enough most of us in white t-shirts and jeans cigarettes dangling sneaking beers management looking the other way not many whites the whites didn’t last: lousy workers mostly Mexicans and blacks cool and mean now and then a blade flashed or somebody got punched-out management looking the other way the few whites who lasted were crazy the work got done and the young Mexican girls kept us cheerful and hoping their eyes flashing messages from the assembly line. I was one of the crazy whites who lasted I was a good worker just for the rhythm of it just for the hell of it and after ten hours of heavy labor after exchanging insults living through skirmishes with those not cool enough to abide we left still fresh we climbed into our old automobiles to go to our places to drink half the night to fight with our women to return the next morning to punch in knowing we were suckers making the rich richer we swaggered in our white t-shirts and jeans gliding past the young Mexican girls we were mean and perfect for what we were hungover we could damn well do the job but it didn’t touch us ever those filthy peeling walls the sound of drills and cutting blades the sparks we were some gang in that death ballet we were magnificent we gave them better than they asked yet we gave them nothing. #чарльз_буковскі

*** Стояти у тіні шраму в повітрі. Нема-задля-кого-й-нема-задля-чого-стояти. Невідомий, хіба що тобі. З усім, що є в космосі, тільки без мови. переклад ігор мітров #пауль_целян

Сміливість для цього Брехав я: казав, що немає там мертвого. В цей пізній час ніхто не гратиме на скрипку. І був нажаханий, порожній – як сад узимку. І був там. Цілком там був. Тим нерухомим твором тиші ми це знали. Добились: схилом розіпʼяли ліс – і воду закаменували. Ян Скацел переклад з чеської — Юлія Свириденко #поезія #переклади #ЮліяСвириденко задонатити на розвиток проєкту

*** Кому належить моє ім’я?! Не мені вочевидь. Можливо, моїм батькам, які одного дня вирішили, що я це воно, і переконали решту. Можливо, тим, хто має право писати його в документах і поряд наклеювати мій фотознімок без усмішки, сполучаючи те, що я отримала на все життя, із миттєвою слабкістю. Безумовно, воно належить тобі, хоча ти нечасто ним користуєшся. Воно належить моїм приятелям і знайомим, котрі, помітивши в натовпі, насаджують мене на гачок імені і підтягують ближче. Моє ім’я належить кожному, хто його знає, і належатиме кожному, хто про нього довідається. Але мені ніколи… У дитинстві я пробувала його на язик, як нову іграшку. Я ставила над ним досліди, ділячи на склади, міняючи місцями літери, шукаючи, яка з них зайва, а яку я люблю найбільше. І я любила першу і другу, і третю, а вони мене ні. Моє ім’я слухалося інших, а я слухалася його. Я належу своєму імені, а не воно мені. Я у владі цих маленьких цупких літер, цих пронизливих звуків, що промовляються чужими вустами. Дякую тобі, моя господине, дякую тобі, мій господарю Ім’я, за те, що не помираю від голоду та самотності, за те, що в людському світі маю своє наймення, а значить, своє законне місце, чітко обмежене словниковою статтею. Не зректися, не скинути, Не знищити, На місці померлого імені На моєму цементі Хтось обов’язково посадить нове — Не вирвати і Не вирватися. Кому належить моє ім’я? Не мені. переклад ія ківа #юля_цімафєєва

МАКСИМ БОРОДІН * * * а там обов’язково запитають Джеймс Джойс Леся Українка Франц Кафка та Рональд Рейган <мабуть зайвий> чи використовували ви штучний інтелект чи не використовували і на суд а там Ален Гінзберг Дмитро Павличко та Іван Півторабога з місцевого осередку спілки письменників і ти будеш стояти і не будеш знати що сказати так використовував так в минулому році навіть написав збірку поезій на конкурс імені Чарльза Буковськи <він також буде в суді> еротичних <в мене стояв, коли писалися ці вірші> паскудних брудних але таких особистих поезій я наполягаю що це поезія використовуючи штучний інтелект так так так на усі питання але я не визнаю провину я визнаю право штучного інтелекту на творчість я визнаю право штучного інтелекту на свободу Free AI Free Human Free God

Сміливість для цього Брехав я: казав, що немає там мертвого. В цей пізній час ніхто не гратиме на скрипку. І був нажаханий, порожній – як сад узимку. І був там. Цілком там був. Тим нерухомим твором тиші ми це знали. Добились: схилом розіпʼяли ліс – і воду закаменували. Ян Скацел переклад з чеської — Юлія Свириденко #поезія #переклади #ЮліяСвириденко задонатити на розвиток проєкту

some of my readers I liked it coming out of that expensive cafe in Germany that rainy night some of the ladies had learned that I was in there and as I walked out well-fed and intoxicated the ladies waved placards and screamed at me but all I recognized was my name. I asked a German friend what they were saying. “they hate you,” he told me, “they belong to the German Female Liberation Movement…” I stood and watched them, they were beautiful and screaming, I loved them all, I laughed, waved, blew them kisses. then my friend, my publisher and my girlfriend got me into the car; the engine started, the windshield wipers began thrashing and as we drove off in the rain I looked back watched them standing in that terrible weather waving their placards and their fists. it was nice to be recognized in the country of my birth, that was what mattered most… back at the hotel room opening bottles of wine with my friends I missed them, those angry wet passionate ladies of the night. #чарльз_буковскі

*** Повня дивиться мені у вічі, як ти колись дивилася: розважливо й соромливо. Здається, аби не повня, вже б і не згадав твого погляду. 24.06.2026

* чи наздоганяє вас іноді відчуття асоційоване з якою-небудь наукою історією астрономією головне нічого не тямити в тій науці мені відлунює щось із соціології шана непричетності свідка завдяки якій він стає поряд і може бути провідником питань чи наздоганяє вас іноді беззахисність асоційована з якою-небудь наукою #сандра_шевченко

он чоловік, наче ластівка, випурхнув із піднебіння земного, виколисує серпиком пружне крило — прокидається день. за оранжеве денце заходить огниста кайма — говори своїм голосом у леткій синкопічній напрузі: твої переливи ловлю — напівпташе звучання з кутка ворухкого осердя, і коли ти на вíддалі дня і листа, — все одно тебе чую. чоловік, наче ластівка, що промайнула над смертю, і тепер носить в оці порíвну і срібла, і зелені. павутинко вертання, а чи я торкну його серце? 20.06 Хмельницький

the worst part of holding on to memories is not the pain, it's the loneliness of it. Memories need to be shared. It's sad when the people who gave you the best memories become memories themselves. (рандомний коментар на ютубі) люди. люди, міста. пригадую щось, що було дуже смішним. ранок на перехресті біля базару. я став дуже смішним стадіоном, дрібними зеленими квітками на вологому асфальті в школу, світлом взимку в метро, піцерією біля хартрону. чорними трикутниками дерев. кригою на центральній алеї, прогулянками уночі, спробою втекти в розмову на проспекті науки, в субкультурну вечірку у клубі форт. в спробу кинути палити, жахливо вдалу. знов, знов ранок на перехресті біля іншого базару. більше це не має значення. я спробував стати програмістом. більше у мене немає релігії. #олександр_кочарян

дійсності тріснута крашанка дражнить змій чи то вир прикидається бродом чи навпаки грозо розпатлана я тебе не покину іскро сполохана поле моє візьми он воно розпласталося медом сухим маковим порохом хітиновим борошном он його бронзових коренів дикий сторож з куцим рубцем від сохи іскро-літавице сядь мені на плече чуєш мої легені повні врожаєм сонячним слизом співом залізних жайворонків кунштом печерним я загорну тебе дрібко у спів руди висаджу у відкритий час пророщу мов ікло поле моє прийми не як дар як виклик і перероди 23-24.06

#kunstobjekt Árva (відчуження) не спускай очей з колії, бо за мить прибудеш і більше ви не зустрінетесь. цього разу жодних траурних оголошень. підозріле відчуття безпеки. ти танцюєш, щоб із потом вийшли усі цигарки. читаєш в моїх очах, що я теж хочу до танцю, але я частина музея- заповідника, тому подібні бажання не в моїй компетенції. головна тінь ще не впала. лиш кров з носа просто так, жодна гребля не стане їй на заваді. хай літо закурить після злягання — це зовсім не наша справа.

Я не знав Я не знав, що у ластівок хвилясте пірʼя на обличчі, і тоді я побачив тебе. Ти так низько живеш перед зливою, Як змерзлий віск на крилах, ти тріскаєш, Твій бісер чорний так часто із тебе на землю сиплеться, А як не на землю – то тоне, І ти плачеш намистом, намистом... Ластівко, ти так часто до мене близько, Хоча насправді я радше бачу тебе у бінокль із власного прихистку, Ти блискаєш там серед хвиль як крилата риба, Як приманка, що мчить на баракуду. Хоч зовсім не маєш луски, Живеш із чайними згустками, І хочеш допити, боїшся що гірко, Висковзнеш і впадеш як пустка На душу, Я прошу тебе, ластівко, Не робити так швидко висновки, Не літай настільки низько, Що робиться пір'я хвилястим В зиґзаґи пʼянкого волосся Кольору вишневого Живчика чи Доктора Пеппера. Я не знав, що у ластівок хвилясте пірʼя на обличчі, а тоді я побачив тебе. 02.06.26

Ще одна молитва Березо білокора струнка цілюща братки польові що очищаєте кров вовча ягодо беладонно красуне від червня до серпня якою закрапують очі щоб зіниці були широкі а очі блищали глуха кропиво схожа на звичайну кропиву горіху волоський добрий на наливку деревію на рани звіробою який збирають у ніч на Купала золотушнику яким лікувався Мартін Лютер калино яку плутають з горобиною квасоле від насіння до стручка кмине знаний іще за царя Панька конваліє що лікуєш рани кропе без якого не обійтися кропиво з волокон якої роблять тканину лавандо запах якої нагадує бабусину шафу липо царице дерев любистку що прокладаєш дорогу від шлунку до серця майоране що лікуєш застуду малино потогінна і добра на зуби материнко що цвітеш від червня до вересня освіжаєш подих мелісо потрібна не лише пасічникам м'ято що повертаєш до тями непритомних і вбиваєш бліх нагідко з помаранчевими квітками наперстянко на серце омело про яку кажуть що росте не з землі а з неба підбіле жовті квіти якого віщують весну ромашко що лікуєш не лише людей і звірів а й рослини що ростуть біля тебе хмелю що присипляєш хроне добрий для апетиту цибуле що вичавлюєш сльози і розважаєш цикорію мандрівнику що росте обабіч дороги як їдемо у село часнику що відганяєш лихе око шавліє що полегшуєш біль не залишайте нас навіть тоді коли під парасолею дощ холодно й темно 2002 — Ян Твардовський #вірші

І стоячи на балконі посеред виткого винограду і випраної білизни посеред літнього вечора теплого і густого такого що їдять не ложкою а руками просто зі слоїка раптом уявила власне серце напівпорожнім блакитним потягом на який більше ніде немає квитків ІІ у закинутому будиночку навпроти дикі троянди і кажани щойно притулиш зрізану квітку до грудей вирветься з квітки сонм чорних крилець ІІІ нагріті вишні бродять на шкірі нічого б до тебе не вдягнула окрім шовкової сукні і цих бісових парфумів нічого б тобі не принесла окрім болю може й добре що ти так раптово відмінив зустріч літо 2024

ох, цілий день я моє, я моє, я моє і цілу ніч я моє, я моє, я моє що іще крім як це та нічого лише я моє, я моє, я моє виліта за края моє я, моє я, моє я лиш одна ідея моє я, моє я, моє я це і є панацея навіть в світі Морфея моє я, моє я, моє я до самого кінця моє я, моє я, моє я вся ідея творця моє я, моє я, моє я сенс любого митця замість мого лиця моє я, моє я, моє я