компот із метеликів 🦋

серце моє крихке не впади під стопи чужинців днино моя тонкостанна не зітлій од гласів земних ранку босоногий стань на перса мої аби проросло дихання нехай з ребер моїх вибіжить ріка світла для спраглих трав що хиляться до тіні нехай руки мої не збідніють на ласку очі - на тихе впізнавання ноче безвинна  з повними пригорщами зір укрий мене темрявою як мати вкриває дитя полотном теплого слова аби сни мої не вимерзли до світанку 08.06.2026

*** С. М. Ані з мене друг, ані не коханець, а мовчазний бесідник, звиклий всотувати чужі скарги, – в марній надії, що й мене почують. Тільки ж єдиний абонент, який слухав, – аж ніяково тут вживати фемінітива, – ніколи не озветься, помщаючись за колишню байдужість. 07.06.2026

Як же тобі тепер живеться без лисої гірки щебеню на твоєму шляху, без кисню, просякнутого виробництвом мінеральних добрив? Чи стане в тебе духу попросити більше ворон, щоб створювали ефект присутності навколо цього будинку з цими його порожніми бери-не-хочу квартирами? Раніше рух машин був характерний для обласного центру, тож опалі волоські горіхи завжди були приреченими. А зараз ти сам колеш їх для ворон, а вони дивляться на тебе так, ніби ти їхня мама. Так, ніби ти зараз їм відкриєш страшну правду про те, що ирій - він не для ворон. Він для птахів з особистим легковим транспортом. #оксана_осмоловська

* * * У церкві Івана Богослова я закляк мабуть на тому місці де більше ніж півстоліття тому стояв мій ще зовсім молодий батько я мабуть як і він молився до ікони але до мене з ікони посміхалася жінка котру я дуже люблю прости нам обом Боже. 1993 #йосип_струцюк

​​«Вона зійшла до моря. Хто вона...»   Вірш Євгена Плужника з музикою Мар’яна Пирога став композицією, яку виконує дует «Чистий четвер».   Послухати можна тут.   Автограф вірша, що ввійшов до збірки «Рівновага», зберігається в архіві УВАН у Нью-Йорку.   Євген Плужник   Вона зійшла до моря. Хто вона — Навіть самій їй байдуже віднині... ...Хіба ж не всі ми — єдності луна В скороминущій і пустій відміні?   Лінивий рух — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий!   Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову.   І відкрива обійми їй свої Ця велич вод, усім вітрам відкрита, — Здається, повертає Афродіта У білий шум, що породив її!   #наші20 #Плужник

З урочищ і гаїв, із рідного привілля – в чужину ідучи – узяв я жменю зілля, і горсточку пісень, і жмут цілющих слів. В дорожній клунок вклав і чаром перевив: любисток і чебрець, шавлії трішки й рути про вроки і дання, від пристріту й отрути; а надто ще листків гіркого полину. Та стерлося все те у сумішку одну – і нині гірчавінь на серці безустану... Зберіг окремо я лиш пучечку євшану: щоб, нюхавши його колись, мої сини знайшли додому шлях далекий та ясний. 1951, Богдан Кравців (1904-1975)

Прийде сюди холодна, вечірня, де метелить, метелить одуванчика пух, і запахне пожаром далеким загірним, і тебе я згадаю на возі, в степу. Упаду, упаду в розпуці на роси, лебединно прокинусь туди, на вирій. Ах, із білих гречок підвелася осінь і на пасіку лине останній рій. Чи це ти, чи не ти — золотії рамена. На устах огірок і баштан крізь туман. Чи не прийдеш, як осінь, коханко, до мене, положу на рамено тобі діамант. Зараз згадую очі — горлиці очі (кропива, і тини, і кілки в сум). Під сорочкою груди, мов дух огірочний, і стрічки, і вінок, і гадючку-косу. Упаду, упаду в розпуці на роси. За серпневим баштаном не легіт горить — то бреде по ланах у задумі осінь, то в червінцях загрузли бори. Микола Хвильовий

Пора червневих віршів 🍒 Хто це ти, пташе, що серцем моїм вечеряєш? Ось він зникає у потязі - і до дідька все. Ось я гублю, ніби перстень, його між червнями, довго стою і не знаю, куди подітися. Човником пісня лягає на хвилі радіо. Бачиш, при місяці, струнному і окатому, довго стою мовчазною та безпорадною. Вивідай, пташе, чи марно його чекатиму. Вивідай, пташе, і врешті не розкажи мені, як він про мене, далеку, чужу, не згадує... Серце моє - не серце, а кущ ожиновий чи виноградний. 2025

елегія і розбиті колючим асфальтом пляшки і ось це цигарками пропалене небо світ великий і так колисково плаский світ такий що тверезіти вже і не треба у цій темряві не розібрати доріг в них корінням вростають сліпі пішоходи кольоровий туман обіймає заводи між будинками злизує сніг щоб зігріти забуті трамвайні шляхи щоб не падали з неба тремтячі птахи щоби памʼять могла говорити крізь пляшки й цигарковий вітер - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - і коли по містах вимикається свято відьми палять монахів на площах чорний попіл летить винувато перетворюється на дощ ܡܳܪܝܰ ܚܰܝܠܳܐ ܗܰܒ ܠ ܡܳܪܝ ܣܰܢܶܕ݂ܢܝ Данко Пташиний #поезія #ДанкоПташиний задонатити на розвиток проєкту

Найцікавіше завжди Починається саме вночі Там, де стогони й сміх Зливаються хором В суцільне Багатоголосся Там де склянки у мороці Цілять В гортані мішень І посеред темряви Сяє лише Загра́ва твого волосся Там де сутінь густіє У переплетінні Розжарених тіл Витанцьовують тіні На щоках Настільки блідих Що стидається місяць Там де відгомін розуму каже: "Подумай" Кричить: "Схаменися" І невідворотно й безжально Зазнає крах Опадаючи в серці Мов мереживо На твоїх рукавах Бо для кожної Єви Мусить бути своя Ліліт Бо навіть у найсвятіших Чеснот Завжди настає ліміт І коли це стається Слизькими стають Слизові оболонки І на ліжках холодних Жевріють тіла І сенси втрачають Самотні слова І на ранок лишаються Лиш недомовки Поцілунок прощальний Жага руйнівна І до того як ми Зрештою розбіжимося Я вдивлятимусь в тебе, Дівчатко-пітьма, І вогником ласим Мені заграва́ Загра́ва твого волосся

ОЛЕКСА ВЛИЗЬКО * * * одлетіла конвалійна леда на далекі сніжні гаї і не пахнуть вже липовим медом поцілунки холодні твої. це початок кінця, о кохана, о до лютого болю чужа! це навіки найкраща рана і до споминів літ іржа.

Хорхе Луїс Борхес ПРО НЕЗНАНЕ Не знає місяць ні того, що ніч освітлює, ні що він місяць навіть; ані пісок, що він пісок. Не тямить про власну форму жодна в світі річ. І шахові фігури теж від гри далекі, як рука, що водить ними. Можливо, доля з примхами своїми, що радості в них менше, ніж жури, не нам належить, іншому. Хтозна; тож марно всує згадувати Бога. Ні страх, ні сумнів — тут не допомога, ані молитва наша мовчазна. З якого лука пущено й звідкіль мене — стрілу? Яка у мене ціль? переклад Сергія Борщевського

Ендре Аді ПОПЕРЕДУ ДОБРОГО КНЯЗЯ ТИШІ Йду по гаї в місячнім сяйві. Лячно! Насвистую... Зуб на зубі. А за мною велет крочить — Князь той Тиша. Ой ні... Лихо, як озирнусь! Ой біда мені, як замовкну А чи на місяць задивлюся... Мов чую стогін, чую хруст. Добрий князь той Ще ступне лиш — і враз розчавить. переклад Володимира Коломійця

Rachel's Chair Once, many years ago, we made love at a friend’s house. We were over- night guests, not perverts (on the whole) but what I am trying to say is she owned a chair so perfect for lovemaking we joked about asking to take it home. If I had only known then how rarely we would find such objects I would have. #katie_farris

ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС * * * О сонечку, смішна комашко, червона черепашко в ластовинні, червона половинко з чорним зрізом, червона шапочко з бабусиної казки. О сонечку з осіннього віконечка, краплинко літа на моїй долоні, спочинь хвилинку і лети шукати другу половинку... О сонечку з осоннячка!

Орендатор Одного разу, це просто для прикладу, він посадив цибулю. Пізніше мусив відмовитися від городу. Шматок землі за житловим блоком заасфальтували. Тепер у нього є місце для парковки, обведене жовтою лінією. По суботах він підмітає своє місце для парковки віником. Якби син його раптом навідав, був би радий зарезервованому місцю. переклад сергій жадан #педро_ленц

Немає Бога, як немає причини плакати чи сміятися, усе відбувається так, як могло б не відбуватися, усе існує так, як могло б не існувати, порожнечу можна назвати антиречовиною, предмети — антидірами. Страшне плетиво окружає нас, часами стискається довкруги нашого горла — вузли зі шнурів і щілин, петлі з обіймів і самоти. #юрій_тарнавський

Ліда Палій * * * Коли ми йшли містом, ти держав мене одною рукою, а другою відломив пів місяця i сховав у кишеню. А тепер я болію, що більш не побачу повні.

серед безкрайого озера на дні поміж вигладженої часом як лагідним зубилом грубої гальки майже рудої подібної на молоді каштани я бачу твій погляд так само безберегий безбережий як сказати безбере береж брижі він зник хтось за моєю спиною пускає жабки