Нотатки орієнталіста. Orientalist notes

📷Кисети передавали у спадок як предмети родинної гордості. Їх розшивали переважно технікою одностороннього шитва «м’клама». В добу Кримського ханату в цій техніці працювали чоловіки, адже розшивати доводилось цупкі матеріали, на зразок шкіри (сідла, шатри, меблі, елементи інтер’єру палаців, тощо). З ХІХ ст., коли вишивка стала йти переважно на внутрішній ринок, техніку освоїли й вишивальниці «накгаш». 📌Нагадую, що у #Скарбниця_НМІУ досі триває виставка «MIRAS. Спадщина», присвячена традиційній культурі кримських татар. Тож, маєте змогу подивитись на різні типи кисетів та послухати про них цікаві історії. #кримські_татари #Крим #музей #експонат

Коли елемент традиційного одягу має так багато сенсів та смислів. Або, кілька слів про кримськотатарський «кисет» - аксесуар чоловічого костюму, який в різних музеях іноді підписують як «козацька торбинка», «футляр для Корану», «татарська жіноча сумочка», «свій варіант»… ✍«Кисе» (саме від цього слова походить слово «кисет») – це торбинка для тютюну, монет, кресала й інших дрібних речей, яка кріпилась до поясу та відрізнялась за розмірами, формою, призначенням. Першочергово, під «кисе» розуміли саме гаманець, з яким ходили на базар, мандрували, укладали комерційні угоди. Але згодом, у повсякденному вжитку та народній культурі, цей аксесуар здобув додаткове значення: 💰Кисет став позначати конкретну суму грошей. В добу Кримського ханату серед купців найбільш уживаним був «румелійський кисет» у 40 тис. акче. В обігу були також кисети іншої суми - «анатолійські» та «єгипетські»; 🏅Кисет був візуальним атрибутом успішності, вправності та сили. Його дарували за перемогу у «куреш», традиційній боротьбі на кушаках. Носити їх було почесно та солідно; 📌Кисети були невід’ємною частиною весільної обрядовості. «Нішан кисе» («кисет для заручин»), або «едек кисе» («подарунковий») входив до числа «док’уз» - набору з 9-и вишитих предметів, які наречена дарувала майбутньому чоловіку (кисет, футляр для годинника, рушники, пояс, підв’язки для шкарпеток, та ін.). Такі кисети мали переважно прямокутну форму. З допомогою золотої та срібної нитки їх розшивали традиційним орнаментом орьнек, який складається з геометричних та рослинних елементів. У цей кисет дівчина заздалегідь вкладала листя тютюну, якими наречений пригощав своїх друзів під час весілля, розкурюючи з ними люльку. 📌Наречений дарував кисет з грошима матері нареченої, як «плату за молоко» (подяка за те, що виростили й виховали дівчину). Також, наречений дарував кисет з грошима для «вечора хни», яку проводила дівчина напередодні весілля у найближчому жіночому колі. Залишки хни, якою розмальовували руки, повертали у такому ж кисеті нареченому наступного дня; #кримські_татари #Крим

🎥До початку священного місяця Рамадану: https://www.youtube.com/watch?v=hUIyLHZXJxc&ab_channel=IsmailKurt_Umer

🖼Поєднання «західного стилю» з традиціями японської ксилографії, у творчості Каору Кавано (1916-1965), художника, дизайнера та майстра деревориту родом з Хоккайдо. #Японія #мистецтво

✍«Люблю смуток, що переповнює мене, коли я дивлюся на стіни старих багатоквартирок і потьмянілі поверхні покинутих дерев’яних палаців, з яких облупилася фарба. Лише у Стамбулі я бачив таку фактуру, такий ретушований відтінок. Фотограф Ара Ґюлер прекрасно вихопив на своєму знімку самотні завулки мого дитинства, де з-за старих дерев’яних маєтків виступають бетонні багатоповерхівки, а вуличні ліхтарі не дають і краплини світла…». Орхан Памук, «Стамбул: спогади та місто». 📷Меланхолійний Стамбул Ара Ґюлера (1928-2018), турецького фотожурналіста вірменського походження, який біле 50 років знімав улюблене місто та його людей. Орхан Памук потоваришував з ним під час роботи над автобіографічним «Стамбулом». Згадати атмосферу міста свого дитинства письменнику допомогли фотографії Ґюлера, у яких найкраще відчувається емоційний зв’язок між міськими пейзажами та людьми. #фото #Стамбул #Туреччина

Актуальний настрій на вихідні. 🖼️«Пікнік», від Мохаммеда Аль Магді, сучасного художник з Бахрейну. В одному з інтерв’ю він згадує, що почав малювати в ранньому дитинстві, коли знайшов на вулиці шматок вугілля й розмалював ним сусідську стіну. Вже у дорослому віці, працюючи над власним стилем, він надихався власними дитячими малюнками, щоб повернутись до витоків своєї творчості. Інстаграм художника: https://www.instagram.com/p/B9D4EHVHaDK/?hl=uk #мистецтво #Бахрейн #настрій

📗«Подорож на Схід» («Le Voyage d'Orient»), від Шарля Едуарда Ле Корбюзьє (1887-1956), одного з найвпливовіших архітекторів-модерністів, дизайнерів та філософів архітектури. ✍У 1911 р. Ле Корбюзьє здійснив вояж через Італію, Балкани та Туреччину, створивши сотні замальовок споруд і міських планувань. У цій мандрівці його найбільше зачарував Стамбул, з неповторними пам’ятками й атмосферою, яке він назвав чарівним партнерством між людиною і природою (с). Осмислення цих подорожніх замальовок постали у «Подорож на Схід» (1911) – своєрідномий архітектурний тревелог, який став фактично першою книгою молодого митця. Те, що ідеї та роботи Ле Корбюзьє з інтересом вивчають сьогодні – це не новина. Цікаво, що у сучасній Туреччині з їх допомогою переосмислюють власну спадщину, адже геніальний архітектор черпав своє натхнення з тих речей, які для них буденні... Що ж, погляд зі сторони іноді змушує замислитись про цінність власної культури. #текст #архітектура #Стамбул

Вже деякий час досліджую участь українських епідеміологів у протичумних експедиціях в Азію, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Буду трохи частіше ділитись роздумами про орієнталізм і медицину, а також інструменталізацію науки та знань про «Схід» за тегом #орієнталізм_медицина : ✍В епоху, коли «здоров’я» стало нав’язливою ідеєю, а майбутнє колоніальних імперій все більше залежало від рівня медицини, в масовій культурі кінця ХІХ ст. з’являються образ нових героїв – «мисливців на бактерії», або ж лікарів\медиків у коркових шоломах, які ризикуючи життям долають пустелі та джунглі, щоб прояснити природу й походження епідемій. Чума, холера, тиф, дизентерія, жовта пропасниця, малярія підривали владу метрополій не менше, ніж визвольні війни: вони паралізували комунікації, рух товарів та людей, викликали бунти, сточували людський ресурс… А з появою залізниць та пароплавів – ця проблема перестає бути «заморською» (привіт від ІІІ-ї пандемії чуми та пандемії «іспанки»). Якщо країна має колоніальні амбіції – їй не обійтись без Інституту тропічних хвороб та мікробіології. Ця галузь є приводом для національної гордості, маркером «європейськості». І це не дивно, адже її підтримка потребує закладів освіти (університетів, кафедр, інститутів, природничих гімназій), технічної бази, наукового потенціалу та фінансів. Але ще більше - сміливих і рішучих людей. Полювання на бактерії швидко приносить свої плоди: у 1884 р. Роберт Кох відкриває бактерію Vibrio cholere, а незадовго перед цим бацилу сибірської виразки; під час спалаху чуми в Гонконзі 1894 р. Александр Єрсен «впольовує» бубонну чуму, роблячи це паралельно з Кітасато Сібасабуро; Рональд Росс у 1902 р. відкриває етимологію малярії та доводить, що вона поширюється не повітрям, а через комах; Жан Лаґре досліджує вірус жовтої пропасниці й виробляє проти неї вакцину; Альдо Кастельяні вивчає у Тропічній Африці трипоносому мухи цеце, яка поширює сонну хворобу, а ще - відкриває антисептичну «рідину Кастельяні». Лише за 30-40 років (з 1880-х по 1920-ті) апробовані в Африці та Азії вакцини, антисептики та дезінфектори води (наприклад хінін) не лише суттєво підвищили здатність європейця виживати в колоніях. Ці наукові результати прокладають залізниці, просувають кордони й змінюють політичну карту світу. В цей же час, українські лікарі також долучаються до полювання на бектерії у найвіддаленіших куточках світу. Одним з них був Данило Заболотний – автор вчення про ендемічні джерела чуми, який у спробах пояснити походження чуми та шляхи її розповсюдження, провів 15 років у експедиціях до Індії, Монголії, Китаю, Аравії, Персії, Марокко. #текст #стаття

Коли ти талановитий митець і вправний ремісник, але світова війна вносить свої корективи у твоє життя. Один з прикладів т.з. «окопного мистецтва» Великої війни: 📷Декорована скринька для тютюну, яку виготовив турецький військовополонений з гільзи до німецького артилерійського снаряду. Оздоблена каліграфічним написом і орнаментами. Латунь з мідними та срібними вставками. Висота 10,5 см. Діаметр 12 см. В середині залишився оригінальний напис виробника снаряду: «PATRONENFABRIK KARLSRUHE, OKT 1914». #мистецтво #війна #Туреччина

📗Колоніальний Бомбей та його вулична їжа, у спогадах Петра Бордакова (1882-1945), українського ботаніка, натураліста, селекціонера, мандрівника, а також випускника Університету св. Володимира в Києві, який писав під псевдонімом А. Петров. У 1906 р. він за власні кошти здійснив велику поїздку Індією (і не лише), виклавши свої суб'єктивні враження у книзі «По Індії» (Харків-Одеса, 1935): ✍«…Коли дивишся на «чорне» (тубільне - авт.) місто згори, воно видається бурхливим червоним морем, бо будинки різні заввишки і вкриті черепицею. На головних вулицях у нижніх поверхах містяться магазини, крамнички, контори, майстерні й тубільні ресторанчики. Торгівельні заклади розміщені за фахом: в одних кварталах розміщена торгівля шовковими виробами, в других – ювелірними, в третіх – харчовими продуктами… Різні ресторанчики трапляються буквально на кожному кроці… в торгівельних кварталах, серед майстерень, біля храмів, скрізь, де є підходяще приміщення, хоч яке б маленьке воно було. Річ у тім, що значна частина населення «чорного» міста харчується не дома, не маючи на це змоги або не бажаючи заводити власної кухні. В певні години ресторани набиті ущерть жителями найближчих будинків, які нашвидку з’їдають свої порції рису й риби; багато хто приходять до ресторану з посудом і беруть страву додому…». #текст #Індія #тревелог #Мумбаї #Україна

📷Турецькі композитні луки, сагайдаки, колчани зі стрілами, перстні для натягування тетиви та інші "гаджети" лучника, з колекції зброї султанського палацу Топкапи. XVII-XVIII ст. Трохи фото з моїх минулих поїздок. 🖼Ілюстрація: Паша в поході, з "Книги османських костюмів" Клеса Роламба. XVII ст. #Стамбул #Туреччина #Османська_імперія #музей

📷Якщо довго ходити по магазинах, можна зібрати гастрономічну Османську імперію. #їжа #гумор

Нажаль останнім часом трохи зайнятий дослідженнями, тому публікацій стало менше. Але скоро повернемось до звичного ритму. А поки, недільний муд: 🖼«Азартна гра», від Фредеріка Артура Бріджмена (1847-1928), американського художника й фотографа-аматора, якого (досить справедливо) називали «американським Жеромом». В роботах Бріджмена багато «жіночих сюжетів»: одаліски, гареми, фонтани, з деталізованим побутом і символічними деталями. На відміну від більшості орієнталістів, він добре знав побут жіночої частини мусульманської оселі. В Єгипті він товаришував з вдовою, яка дозволяла працювати в її оселі, й допомагала знаходити «моделей» для його картин, що для більшості орієнталістів того часу – це розкіш. #мистецтво #орієнталізм #Єгипет

📷Сьогодні татарські колдуни дуже популярні в Литві та Польщі. Але в районі Білостоку, Крушинянах, Бохоніках (де проживають татарські громади) - ця страва ще й знаменитий гастрономічний бренд. Він прийшовся до смаку навіть майбутньому королю Чарльзу ІІІ, який у 2010 р. відвідав Крушиняни, а також зайшов у місцеву мечеть та ресторан "Татарська юрта". #татари_липки #Польща #їжа #фото

Трохи про гастрономічну спадщину польських татар на Поліссі, в околицях Білостоку: ✍Відомо, що за століття свого проживання в Польщі, Литві та на заході України, татари переважно втратили мову своїх предків, але зберегли ідентичність, релігію та культуру. В тому числі й гастрономічну, яка була (й досі є) тісно пов’язаною з ісламською традицією та степовими звичаями. У цьому контексті культура приготування, подачі та вживання їжі відіграла консолідуючу роль, зміцнюючи символічне значення застілля, гостинності, сімейних та релігійних свят, які підкреслювали «інакшість» цієї спільноти. Якщо серед різноманітних страв польських татар обирати «гастрономічний бренд», то це неодмінно мають бути «колдуни». Колдуни, або ж kołduny tatarski – «вареники» з тонкого тіста та м’ясного фаршу, здобрені цибулею, сіллю й перцем. Їх готують, щоб підкреслити урочистість моменту: під час візиту гостей, на Байрам, родинні свята або ж у п’ятницю (на джума намаз). Саме тому, завжди вибирають найкраще м’ясо – баранину чи яловичину, іноді з додаванням яловичого жиру. Цікаво, що яловичину місцеві татари стали вживати частіше після тривалого проживання на Поліссі. В ХІХ ст. тут навіть була дискусія - чи є упольований вепр (дикий кабан) їжею "халяльно", чи це така ж свинка, тільки дика? Дійшли висновку, що все ж це "харам". Фарш для колдунів виготовляють подрібнюючи м’ясо двома ножами – це відгомін з часів, коли не було м’ясорубок (фарш до кримськотатарських чібереків готують аналогічним способом). Начинку обгортають тістом у вигляді невеликих конвертиків, краї яких ліплять «гребінцем». Існує повір’я: якщо молода татарка вже добре вміє ліпити рівні гребінці на колдунах – вона буде хорошою нареченою\господинею. Подають колуни двома способами: на широкій тарілі, разом з хріном, квасними огірками та вершковим маслом, або ж у мисці з розсолом\бульйоном, у якому їх попередньо варили. Мистецтво поїдання цієї страви полягає в тому, щоб покласти до рота цілий колдун, адже в середині у нього є бульйон, який не повинен витекти марно. Саме тому, їсти таку страву виделкою та ножем вважається «варварством». На цю тему навіть є жартівлива легенда про дивного російського офіцера, який у ХІХ ст. вирішив поїсти татарських колдунів, але після першої ж спроби зазнав фіаско, адже забруднив парадний мундир. #татари_липки #Польща #їжа

📷Гонконг 1950-х, у об’єктиві Фан Го (1937-2016), китайського фотографа, режисера та актора, який був безмірно закоханий в ритми міського життя. І це не дивно, адже він застав Гонконг в епоху стрімких змін, під час яких у спільному просторі співіснували різні світи, господарські уклади й способи життя. У вуличній фотографії Фан Го не розраховував на випадковий кадр, який можна вибрати із сотні відзнятих «на ходу». Він ретельно підбирав місце й середовище, годинами чекаючи потрібної світло\тіні, композиції та моменту для вдалого знімку, не натискаючи кнопку, поки його серце не відгукнеться на потрібний момент (с). #фото #Гонконг #Китай

Продовження: ✍Як приклад, актуалізую кілька зразків колабораці орієнтального живопису та фотографії. Про деякі писав раніше: 📌Картина «Писар», Людвіга Дойча (1904) та фото «Каїрський дворик», Габріеля Лекегяна (студія «Photographie Artistique G. Lekegian & Cie»); 📌«Дівчина в кімоно» (1904), серія фото й картин імпресіоніста Георга Хендріка Брейтнера. Модель звали Гізе Квак. Молода дівчина торгувала капелюхами й позувала для художника\фотографа у вільний час. #мистецтво #орієнталізм #фото

✍Зараз штучний інтелект почав генерувати зображення, через які заговорили про майбутню «втрату хліба» у художників. В 1850-х роках Фелічі Беато придбав фотокамери й почав професійно знімати «Схід», що згодом дало поштовх для індустрії орієнтальної фотографії. В наступні десятиліття сотні знімків збурили уяву «західних» обивателів, які раніше бачили «заокеанську екзотику» лише в кунсткамерах та на картинах, у відриві від контекстів. Але це не знищило орієнтальний живопис як жанр, а навпаки - дало йому друге дихання. Художники скуповували фотоальбоми «видів» та «типажів», збирали листівки, шукали знімки костюмів чи пам’яток старовини. А якщо цього не вистачало – писали до комерційних майстерень за океаном, і (за доступну ціну) для них створювали потрібний кадр потрібного місця з правильної перспективи. Орієнтальна фотографія з живописом пішли своїми паралельними шляхами. Але з появою комерційних фотостудій (Ф.Беато, Т.Енамі, П.Себаха, Г.Лекегяна) виникла нова професійна ніша, яку художники інструменталізували для власних потреб. Знайшлись навіть поціновувачі обох жанрів, які одночасно вправлялись у фотографії та творили полотна👇 #мистецтво #орієнталізм #ШІ #фото #текст

Невелика підбірка людей, які точно захопились своєю справою: 📌Роберт ван Гюлік (1910-1967), нідерландський дипломат, сходознавець та письменник, автор знаменитого циклу про «суддю Ді». Разом з дружиною Шуй Шифан вбрані героями китайської опери; 📌Адольфо Форсарі (1841-1898), італійський фотограф та засновник знаменитої студії «Farsari & Co», яка зняла більше 1 тис. видів Японії. 📌Едуардо Тода і Гуель (1852-1941), іспанський дипломат, колекціонер та єгиптолог. Фотографія зроблена в приміщенні Каїрського музею. #орієнталізм #фото

📕«Кокубундзи. Исторический урок» (Запоріжжя, 1988) - мемуари Бориса Одуда, українського радянського розвідника й фахівця «по справам Японії». Він побачив капітуляцію Японії на лінкорі «Міссурі», допитував та супроводжував високопоставлених полонених (серед якиї були начальник розвідки Квантунської армії Муцумуру Томокацу та імператор Пу Ї), яких утримували в Хабаровську й Біробіджані, а також «працював» на Токійському трибуналі. ✍Суб’єктивний погляд Бориса Одуда цікавий скоріше не новими деталями про відомі події й людей. Історія його життя та кар’єри чудово ілюструє інструменталізацію знання про «Схід» та прикладний характеру орієнталістики для держав з геполітичними амбіціями. Його історія найкраще відповідає цитаті Бенджаміна Дізраелі: «Схід – це кар’єра». #Книга #Японія #Україна #орієнталізм