Колись Сюзанна Кларк працювала у видавничій сфері й в ті часи вечорами вона ходила на курс, присвячений оповіданням Хорхе Луїса Борхеса. Тоді у неї з'явився дивний текст — лише п'ять, шість чи сім сторінок.
Через багато років із них виріс роман «Піранезі».
Проблема була в тому, що сама Кларк тоді поняття не мала, як написати цю книжку.
Але свій драфт вона не викинула. Просто роками носила його із собою, іноді діставала й перечитувала, а потім знову відкладала.
Тим часом Кларк написала зовсім інший роман — величезний, складний «Джонатан Стрендж і містер Норрелл». Його створення зайняло близько десяти років. Роман вийшов у 2004-му, став міжнародним бестселером і перетворив майже невідому авторку на одну з головних нових постатей британського фентезі.
А вже наступної весни її життя різко звузилося.
Після місяців подорожей, промо й перельотів Кларк захворіла. Згодом її стан діагностували як синдром хронічної втоми. Вона намагалася працювати над продовженням «Джонатана Стренджа», але письмо, яке і раніше було складним, стало майже неможливим. Кларк розповідала, що не могла вирішити навіть, яка з двох версій речення краща. Ще важче було визначити, куди має рухатися сюжет. Кожна історія починала розростатися в десятки напрямків.
Минали роки. Незавершені проєкти накопичувалися.
І тоді серед них знову з'явилися ті самі кілька старих сторінок.
На відміну від продовження великого історичного роману, майбутній «Піранезі» здавався Кларк керованим. Для «Джонатана Стренджа» вона проводила величезні дослідження. Для нової книжки їй, за словами самої Кларк, знадобилася фактично одна книжка про хмари. Малий масштаб, який колись міг здаватися недоліком задуму, тепер став його перевагою.
Історія теж дивним чином почала резонувати з життям авторки.
Герой «Піранезі» живе у нескінченному Будинку — світі залів, сходів, статуй, припливів і птахів. Він майже цілковито відрізаний від інших людей. Але сам не вважає своє життя порожнім. Навпаки, він уважно спостерігає за Будинком, записує припливи, помічає птахів, запам'ятовує статуї й поступово вибудовує надзвичайно багаті стосунки з дуже обмеженим простором.
Кларк розповідала, що під час роботи усвідомлювала паралель: вона сама була людиною, яку хвороба відрізала від світу й прив'язала до одного місця, тоді як Піранезі, формально ізольований від людства, почувався вільним.
На цю ідею наклалася ще одна сімейна історія. У Кларк була тітка з хворобою серця, яка останні десять-п'ятнадцять років життя майже не могла вставати. Після її смерті Кларк отримала маленький щоденник. Тітка записувала туди найдрібніші зміни дерева, яке бачила з вікна своєї кімнати.
Для Кларк це стало доказом простої речі: фізичне обмеження простору не обов'язково означає збіднення внутрішнього життя. Можна бути в одній кімнаті й усе одно залишатися пов'язаним зі світом.
Це все можна перетворити на гарну та мотиваційну історію про те, як хвороба «подарувала» письменниці роман. Але сама Кларк описувала ті роки значно жорсткіше. Хвороба забрала в неї здатність нормально працювати, породила відчуття непотрібності й у певний момент змусила майже перестати думати про себе як про письменницю.
Кларк не повернула собі попереднє життя і не навчилася просто ігнорувати обмеження. Натомість вона знайшла книжку, масштаб якої відповідав тому життю, яке в неї залишалося.
in book we trust