Районна бібліотека

​​Покажу вам обкладинку подкасту, над яким зараз працюю. Про дуууже нетиповий для мене жанр. Інтригує? Вгадали письменницю? ...задонатьте Ангеліні @angryangrier на дрон для 47-ї ОМБр, там трохи менше половини лишилося 👉👈 https://send.monobank.ua/jar/884H2kxaYA Анхе моя давня ірл подруга, і власницю основної банки я теж знаю як чудову волонтерку.

Ви вже бачили новини про "Віват", бачили про загиблих у друкарні... І я дуже прошу підтримати це харківське видавництво, яке весь час працювало і я вірю, що відновиться попри все. Нагадую, що це саме в них, зокрема, виходить найкрутіша серія української класики, чітко вивірена професійними науковцями, які відповідають за кожне слово (тобто таких факапів, коли просто з "Чтива" бралися б тексти і зразу йшли у друк, бо треба вже бігом, у "Віваті" не було ніколи): https://vivat.com.ua/

​​Знайомі попросили поширити анонс їхньої події. Це буде благодійний онлайн-квіз від команди Глуздогерць, яка 70% своїх зборів передає на ЗСУ. Квіз пройде 23.05 о 19.30, реєстрація тут. А в телеграмі @gluzdogerts_lviv можна подивитися на звіти з минулих офлайн квізів (там є песик у вишиванці...)

​​Найхимерніша книга, яка мені зустрічалася — це «Прибуття Йоахіма Стіллера» (знаю, що в укр. Вікіпедії краща адаптація назви, але вона містить спойлер). Отже, сам по собі роман Губерта Лампо не надто химерний: життя групи бельгійців починає обертатися навколо прийдешнього візиту загадкового Йоахіма Стіллера, якого ніхто з них не бачив. Потім Стіллер… прибуває. Все. Але ця невелика книжка викликала у мене відчуття такого дива, що десь у старих постах я порівнювала його зі знаменитою «сопілкою на світанку» Грема. А ще вона змусила мене робити нехарактерні речі. По-перше, пересвідчившись, що перекладів фламандського магреалізму геть мало, і що англійські видання мене цього разу не врятують, я вечорами клацаю в дуолінго прокляті фрази типу zij zijn zijn zoons чи hij eet een ei з надією, що колись цього вистачить для читання. По-друге… Знаєте, що таке «автологічне слово»? Це коли прикметник на власному прикладі демонструє характеристику, яку він називає (у слові «п’ятискладовий» п’ять складів, слово «суфіксований» суфіксоване, слово «поширений» поширене etc). Я втрапила в автологічний читацький експірієнс, коли книжка De komst van Joachim Stiller, в якій усі чекають на Йоахіма Стіллера… змусила мене чекати на «Йоахіма Стіллера» — в сенсі, жити в передчутті чогось хоч віддалено схожого на роман Лампо (і не менш прекрасний однойменний фільм Кюмеля). З тих пір багато авторів дарували мені відчуття непідробного дива. Ніколас Крістофер (A Trip to the Stars). М. Джон Гарісон (The Course of the Heart). З недавнього: Рід, The Green Child. Але це був не Він. Днями мені трапився твіт про перевидання творів такого собі Клода Гоутона, де вони описувалися як «ні на що не схожі метафізичні трилери». Анотація до роману під назвою I am Jonathan Scrivener (1930) здалася мені цікавою, я надибала копію, почала читати, і… Група лондонців чекає на прибуття загадкового Джонатана Скрівенера. Оповідач майже нічого про нього не знає і ніколи його не бачив, але чекає більше за інших — з майже есхатологічним передчуттям. Воу, всесвіте, ти все так дослівно сприймаєш! — я шукала не буквальних співпадінь а-ля «хорватське міське фентезі „Матеріалізація Йована Сратковича“» (хоча звучить непогано, знайдеш — принось), не конкретного low-key містичного сюжету: я шукала повторення того самого переживання. Проте що ж, зрештою, за Джусіфрут Скріллекс? «Джонатан Скрівенер» — громіздкий, душнуватий роман зі Smugjak-наратором — до певного моменту скоріше соціальна сатира, ніж те, що ви собі нашифрували від слів «метафізичний трилер». Я одразу зробила очевидну ставку на те, що Scrivener («Писар») — це письменник, у пошуках якого Піранделло-стайл тиняються бездоглядні персонажі, — тому просто чекала на фінальний пейбек. Пейбек стався, але я помилилася. Це теж книга про диво — але про більш зріле, таке, що сприймаєш головою, а не сонячним сплетінням — і не просто усвідомлюєш, а розумієш, що сталося і навіщо. Чи знайшла я те, що шукала? Ні! Чи читатиму я ще цього Гоутона? Чи читатиму я конкретно романи (зиркає в Вікіпедію)… This Was Ivor Trent? The Enigma of Conrad Stone? Julian Grant Loses His Way? ЩЕ Б ПАК. Несіть мені всіх цих загадкових мужиків. Я розберуся.

Лежать відкладені пости, такі безглузді. Давайте сьогодні без книжок*: ось Даша, ось її інстаграм з прекрасними плівковими нувель-ваґ-автопортретами, ось її збір для 3-го бату 116 ОМБр: https://send.monobank.ua/jar/8VDicWtMCV *А ні, брешу, там книжки, які можна виграти за донат. Ну і чудово.

Всі вже бачили, що тему цьогорічного Met Gala орги взяли з оповідання Балларда The Garden of Time. У ньому багатії відтягують наступ войовничої юрби за допомогою фантастичних квітів, які вповільнюють час; тому цього року критики не тільки улюлюкали про бенкет у чуму і сміялися з «голих суконь», а й намагалися зрозуміти, був цей вибір актом самокритики, бунтом когось із креативників чи непорозумінням. Я недавно якраз дочитала Hauntology Мерліна Коверлі, де окремий розділ присвячений Балларду і тому, як своїми численними романами про «скасування майбутнього» він вплинув на титульну концепцію. Але я більше залипла на розділі про сучасника Балларда, сценариста Найджела Ніла. Ніла я теж люблю і неодноразово про нього тут писала, але Коверлі згадує його телеп'єсу, яку я не бачила — The Road. (І не побачу, бо вонюча BBC традиційно знищила запис.) А це, виявляється, мій улюблений сюжет: герої думають, що стрьомні явища, які вони спостерігають — це привиди/травми минулого, а це насправді передвістя майбутніх подій, таке собі зворотнє відлуння (у п'єсі людей з XVIII століття переслідують жахи ядерної війни XX-го). Я люблю цей сюжет, бо він — не смійтеся — дуже реалістичний. Умовний євроатлантичний світ прямо зараз дивиться впритул на своє майбутнє, але продовжує це заперечувати і вірити в те, що перед ним лише чужі незакриті історичні гештальти. Only the scarlet soldiers, dear! Причому кумедно, що домінування й дотепер парадигми «кінця історії» тим очевидніше, чим гучніша істерія про ядєрку: бо коли Мінді з Техасу пише, як вона донт вонна бі інсінерейтед бай нюкз, нам із вами очевидно, що їхнє суспільство досі переймається привидами минулого і ігнорує реальність, що вже видніється на горизонті. Спокуха, Мінді, не буде тобі ядєрки, і якщо повезе, то і до конвенційної війни не дійде. Бо це у Балларда на маєток заможних героїв насувається немита революційна орда, а в реальності це усміхнені, привітні гості, коли треба — інтелігентні, коли треба — гламурні, і ви запрошуєте їх самі.

А давайте допоможемо Тамарі закрити манюній доп. збір на ППО: https://send.monobank.ua/jar/6rBbFN71hG — і я спокійно сяду писати про Мет Гала і Балларда 💅

​​Музична журналістка відвідує незвичний перформанс і закохується в сирену. Це могла б бути зав’язка романтичного фентезі, але йдеться про звуковий сигнал, що попереджає кораблі про туман. Точніше, попереджав: коли Дженніфер Люсі Аллан починає цікавитися foghorn’ами, на узбережжі вимикають останні з них. Інструмент, який хтось називав «меланхолійним стогоном», а хтось «пердежем Ґодзілли», навіть у найкращі свої часи не вважався надійним помічником для моряків, а сьогодні остаточно застарів. Дженніфер починає квест за записами старовинних сирен та відвідує ті, що ще не демонтовані і мають дизель у дизельницях. Не знаю, як вона передусім бачила цю книжку: як музично-історично-інженерний нонфікшн чи як особисту ретрофетишистську одісею, але вийшла атмосферна і цікава… …історія про те, що неможливо заволодіти чужим досвідом. Дженніфер збирає польові записи, ночує на маяку, дзвонить на гарячу лінію, яка цілодобово транслює «ностальгійну» сирену, тусить із людьми, які так само угорають по цьому звуку і обирають нікнейми з обов’язковим horn/horny каламбуром — вона навіть змушує знайому музикантку грати знайдену в архіві «тему» сирени. Але треба віддати авторці належне: в якийсь момент вона все ж замислюється про те, як цей самий «ріжок» звучав для тих, хто змушений був слухати його не в якості дивакуватого хобі, а щодня по роботі. Або як почувалися ті, кому таку металеву дуру встановили біля дому. (Не кажучи вже про тих, для кого ця музика була останньою в житті — бо фоґгорн не дає інструкцій, як покинути небезпечну зону, він по факту просто виє «ТОБІ ПИЗДА!») Письменниця розуміє, що це привілей — сприймати цей звук як просто звук. Недавно бачила твіт про те, що в містах-побратимах Харкова варто вмикати сирену повітряної тривоги синхронно з, власне, Харковом. І я подумала, що жителі умовного Цинциннаті взаємодіятимуть із новим звуком (сподобалося слово soundmark, як аналог landmark) приблизно так, як і багато хто з українців — хтось зніме відео, як «підспівує» сирені песик, хтось зафільмує себе граючого на гітарі, у когось болітиме голова, хтось задує динамік монтажною піною. Але навіть розуміючи контекст, вони не відчують, тому сенсу в цій імерсії мало. PS Поки писала, завило.

​​Черговий бонусний подкаст на патреоні і купикаві in a nutshell: Марина Гекторівна намагається зрозуміти книжки з ось такими обкладинками, співставляючи їх із есеями Емерсона про трагедію буття.

​​А ось замальовка на тему того, чому політичний курс США задають люди типу безумної христофашистки-кросфітерши з критичним мисленням на рівні середньовічного селянина. Як заявлено в підзаголовку, To Name the Bigger Lie — це мемуари «в двох історіях». Судячи з відгуків, більшість читачів купували книжку заради однієї — історії про те, як дружину авторки, професорку-лесбійку, анонімно звинуватили в домаганнях. Але мене більше зацікавила друга історія — про те, як у 90-х, коли авторка вчилася в старших класах, у неї був непересічний педагог, який викладав непересічний предмет: Теорію пізнання. Спочатку цей харизматичний мужик у захопливій формі втирав 16-річним гранжерам про симулякри і ноумени, розбирав із ними «Прекрасний новий світ» і провокував коаноподібними питаннями. А потім щось трапилося — і заняття стали… гмм, радикальнішими. Вчитель і раніше підсовував підліткам сумнівну літературу типу фон Денікена, мовляв, складіть власну думку. Але в якийсь момент він почав годувати їх неприкритою пропагандою — звісно ж, з ілонмасковою видимістю нейтральності і свободи слова ("intersting stuff", — коментує він документалку, що заперечує Голокост; "look into it" — закликає поцікавитися ілюмінатами). Багато років по тому, авторка намагається з’ясувати, чим це було — спробою підштовхнути учнів до інтелектуального протесту (да, вона настільки sweet summer child) чи випадком того, що освітній заклад тупо толерував шкідливого фріка. Але знаєте шо. Ось письменниця Сара Вірен — вона мила, вона серйозна, вона хоче зробити світ кращим. Проте вона жахливо непереконлива. Ну тобто, я знаю, що вона розповідає фактично правдиві історії, і коли вона обурюється — то має рацію, і в політичному спектрі ми з нею співпадаємо. Але навіть для мене це непереконливо! — і навіть не тому, що це приклад creative writing, переобтяженого креативністю (в якийсь момент авторка подорожує в минуле, щоби поговорити з прєподом, коли той сам ще підліток; потім підслуховує, як той у барі сперечається з Платоном; пізніше питає, що про все це думає велетенська черепаха — це все для того, щоб самий тугий читач зрозумів принцип діалектики). Проблема не в цьому, а в тому, що її вчитель вплинув майже на всіх, хто відвідував його заняття — він навіть ученицю-єврейку ледь не переконав щодо «шести мільйонів слів брехні». А кого і в чому переконають мемуари в форматі preaching to the choir? У носіїв хуйових ідей тупо більше блиску в очах. І не ясно, що з цим робити.