Accreditation accepted

Шорт Слави Туряниці Thoughts on Peace in an Air Raid я вперше побачила на Роттердамі під час його світової премʼєри. Відтоді фільм стартанув у потужне фестивальне турне, серед яких був Дрезден.  В моєму інтервʼю для Talking Shorts ми зі Славою, як два душних академіка-кінознавця говоримо про кінематографічні якості письма Вірджинії Вульф, універсальність саспенсу яке надає повільне кіно, та рефлексуємо на тему ментальної боротьби, як центрової теми есе, що переноситься на дискурс кіновиробництва в сучасній Україні.

«Балконетки» Ноемі Мерлан вийшли в прокат, а рік тому я сиділа з нею на криші в Каннах. Ноемі розповідала історії про Селін Ск‘ямму, свою любов до жанрового кіно і те чому вона увеличила груди. Все в моєму фічері на Vogue.

How Ukraine’s Only Queer Film Festival Survived War, Hate, and a Funding Crisis Перетинаючи польсько-український кордон я написала best pitch in my life.  Дебютую на IndieWire з фестивальним репортом про третій Санні Банні, факт проведення якого вражає. Попри всю жесть з фінансуванням, війною, особистими трагедіями команди й, врешті, жахливу ніч 24го квітня. До речі, мою першу ніч в Києві, на яку мені пощастило потрапити.  Nethertheless, я дуже тішусь що мені вдалось висвітлили не лише війну, а програму, вайби й дещо більш універсальне – кураторську ідеологію Богдана з прагненням відійти від кліше й бажанням стимулювати нове українське квір кіно.  Окрема подяка Богдану і Тасі, які дали міні інтервʼю на ранок після обстрілів на цій лавці під пекучим сонцем біля Жовтня. Це тепер назавжди в моїй core memory.

The EUkrainian, dir. Viktor Nordenskiöld Є такий піджанр українського документального кіно — наші політикі в об’єктиві західних режисерів. На українські кінофестивалі й кінопрокат, на щастя, такі фільми майже ніколи не потрапляють, але ось в Європі їх показують дуже багато. При чому якщо перші роки обсесивно знімали Зеленського, останнім часом режисери пішли у глибші політ структури. Фільми ці мають єдину велику проблему — безумовна ідеалізація українських політиків, побудова неймовірно героїчного образу на перетині низки їх життєвих/соціальних ролей, з драматизмом яких дуже зручно гратися на монтажі. Звісно ж, амбівалентному й більш нюансованому погляду в таких фільмах місця не залишається. І при чому не важливо який професіонал стоїть за камерою, всі падають перед цією спокусою. Он великий Кевін Макдональд, наприклад, торік зняв оду Віталію Клічку , погравшись у кінематографічне протиставлення політичного і фізичного бою з повним ігноруванням тем корупції й забудовників. От тут писала рецензію ще з минулого Sheffield doc fest. І це ще був фільм відкриття, не забуваємо! Можна заклеймити ці фільми іншим неофіційним піджанром відомим в народі як «докі для вестернів». (Тобто over explanation політичного контексту, екстра драматизм війни й гра в емпатію, самоповторення… you name it). Але крутиться у мене така думка останнім часом, що вестерни вже самі трішки заїбались не тільки слухати войсовер про те як почалась війна, а й дивитись на футедж Майдану, 24го лютого й Бучі, який буквально копіпастять з фільму в фільм. Я думаю сьогодні що жанр «докі для вестернів» фрагментується, втрачає свою функцію і я щиро вважаю що це дуже позитивна динаміка. Отже, фільм The EUkrainian про Ольгу Стефанішину, який був показаний на останній едиції CPH:dox містить вищеперераховані піджанрові недоліки, але на щастя не в Кличківській амплітуді. Тож читайте в моїй рецензії для MTR критику як саме поважний шведський автор провалив це режисерське випробовування, але натомість (!) зміг непогано відобразити каламбур європейського союзу, який втрачає свою союзність.

Гайд DTF Magazine: 9 фільмів на Sunny Bunny, які не варто пропускати 18 квітня в Києві стартує перший і поки що єдиний в Україні фестиваль квір-кіно. У програмі — свіжі хіти з Берлінале й Санденсу, ретроспектива класики, документалістика з Канн, режисерські дебюти й добірка коротких метрів. А це наша селекція того, на що точно треба звернути увагу. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Modern Times Review  Viktor Дуже пишаюсь цією рецензією на один з найкращих доків про війну в Україні від вестерна. Я до речі безрезультатно пітчила цю ідею в укр медіа ще з часів Торонто, а врешті вийшла англійською для MTR лише зараз, адже фільм показували/показують на CPH: Dox, Movies that Matter, Vision du Reel. Великий режисер-ветеран Олівьє Сарбіль помітив мою публікацію, і одразу вліпив мою цитату собі на сайт, я на страшному хайпі – "It is a benchmark example of how artfully wartime reality can be treated". Подивіться обовʼязково "Віктора" за можливістю.  The Impossibility  Завдяки шановній редакції мала можливість дистанційно перебувати на фестивалі One World в Чехії. Написала рецензію на The impossibility, який гриміть ще з часів докфесту Ji.hlava. Це шокуючий спостерігально-залучений док на залізні чотири зірки який малює повну картину Poverty Business, що квітне в серці Європи.   IDA А ось і моя капсульна рецензія на Intercepted, яка була в друкованому журналі Winter 2024/2025 УП Культура  Adolescence  Написала фічер про нашуміле "Юнацтво", адже знайшла на пошті Нетфліксовську прес розсилку с великою прес конфою. Мене найбільше вразила операторська робота і виконання Стівена Грема. Тож у фічері цитую його та трішки розбираю хореографію камер. Зібрали 18к переглядів. The Stone Cross  "Камінний Хрест", as known as канонічний фільм про кризу ідентичності, знов в кіно. Замість класичної рецензії підняла найвідоміші академ пейпери по фільму, тож в одному матеріалі розвиваю аргумент цитатами Віталія Чернецького та Лариси Брюховецької. Теж зібрали немаленькі 7к переглядів, що дуже круто для такого тексту.

Зайшла у свій летербоксний щоденник за березень і посміялась. Доволі demented.  В березні я написала дисертацію, яку я вже анонсувала і сподіваюсь опублікувати її десь в академ виданні як отримаю оцінку.  А ще рандомно взялась за главу в академ книгу, писала знову про українські девʼяності та підлітковий гейз, тільки на цей раз вже серйозно. Дурне абсолютно рішення з мого боку, адже ці два дедлайни перетнулись наприкінці місяця. А ще була робота, що власне видно по цьому списку, де тільки два з половиною фільми були переглянуті для задоволення.  Я трішки йобнулась, але зате тепер я знаю що здатна написати 17к+ слів за місяць.  Ну а тепер – робочий дайджест!

Якщо в конкурсі знову не буде Терренса Маліка – я буду дуже дуже засмучена.

В золотий фонд української кіножурналістики.

Написала про "Час підльоту" Віталія Манського. Сварю "Східний фронт", а потім розповідаю про спонтанну Львівську трилогію.  Vitaly Mansky’s new film Time to the Target observes his hometown of Lviv in western Ukraine. Observing the city centre, the work of a military brass band and gravediggers, the film tells the tragic story of how a beautiful tourist city turns into a procession of an endless funeral. This film is also Mansky’s final piece in his unintentional triptych about his hometown.

Вийшло моє інтерв’ю з @kinotron_group на IDA. В ліде lowkey-пишу Олексію профайл, а потім говоримо про візити в прокуратуру, семіотику CCTV камер і поо російський імперіалізм крізь ландшафт. Передбачаю, що Special Operation матиме потужну фестивальну подорож, Берлінський Forum Expanded — прекрасне місце для старту цього. Наступний TiDF, який починається вже завтра, і стежимо що буде далі.

А ми на УП ведемо стрім

Вже наступної ночі відбудеться церемонія нагородження премії Американської кіноакадемії «Оскар». Один з цьогорічних номінантів на приз за найкращій міжнародний повнометражний фільм — «Дівчина зі спицею», моторошна казка, що заснована на реальній історії данської серійної дітовбивці Дагмар Овербю. Кінокритикиня Соня Вселюбська поговорила з режисером картини про її створення — як прикладне, так і етичне.

Lately on Ukr Pradva  За ініціативи Goethe Istiture, написала великий огляд на українське документальне кіно з Берлінале. Маємо багато цікавих цитат продюсерів, режисерів, німецького кінокритика навіть покликала. Але моя улюблена частина – коментарі Віталія Манського, який дуже красиво описує свій звʼязок зі Львовом та розуміння спостерігальної документалістики Ще доволі давно зідзвонилась з Даміаном Коцуром, який їхав на машині в Варшаву, а я його діставала питаннями про вулкани Тенерифе й Романа Луцького. Красива істина стоїть в заголовку – "У мене немає морального права зображати війну" Більше як місяць тому, коли оголосили Оскарівських номінантів я написала матеріал про "Порцелянову війну". Я аналізую фільм, а ось Ден Буданов (дякую ще раз за допомогу), міркує з приводу його шансів на перемогу. Багато чого змінилось з тих часів, і що врешті буде – дізнаємось за кілька днів.

Holding Liat, dir. Brandon Kramer і навколо Я не буду коментувати переможців, адже я майже не дивилась конкурс. Але хочу торкнутись теми документального кіно, зачепити політичну тему, яку фестиваль так сильно намагався оминути, але врешті сам себе загнав у ще більшу грязь. Ви напевно точно знаєте про політичні скандали навколо Берлінале, через які добра половина моїх колег цьогоріч забанили фестиваль. Чи прям цілі видання, як, наприклад – Little White Lies, які перестали писати про Берлінале через ці причини. Хто хоче почитати детальніше про торішній скандал, можна це зробити тут. Чи ось свіжий скандал з цієї едиції, який гарно резюмує що там відбувається.  Значить вирішила я подивитись ізраїльські доки про 7 Жовтня, бо вважаю необхідним знати як знімають про війну в інших країнах. Обрала фільм "Holding Liat", з секції Forum, бо виглядав він максимально зле. Значить док про літню пару. ХАМАС викрав їх доньку з кібуца. Ось режисер Брендон Крамер приїжджає робити character driven doc як цей батько, який в цьому контексті презентує весь настрій Ізраїлю, сумує вдома, а потім особисто їде в Вашингтон. Заходить у всі двері білого дому, де його з обіймами зустрічає Ізраїльське лобі.  Торік перемогу за найкращий док взяв «No other land», прекрасний документальний фільм про який я вже написала багато слів. Цьогоріч цю нагороду взяв «Holding Liat», який по своїй риторичній складовій і художній якості є фільмом «Росіянє на війні». Після двох років піздеца в Газі, показувати док концентрований на кількох заручниках, виглядає як знущання. Думаю це зрозуміло навіть для тих, хто раніше підтримував Ізраїль (а це я).  Паралельно маємо ще два документальні фільми з Ізраїлю — «A Letter to David», який я не дивилась, але за розмовами й текстами зрозуміла що він виконаний в аналогічній риториці. І ще був «Houses», чорно білий док від дебютантки про досвід квір-мігрантів, який я дивилась і я б описала його облизуванням Сокурова. Всі фільми — світові прем’єри. З Палестини мали лише «Yalla Parkour» з Panorama Documente, який раніше був на Doc NYC.  Але ж цим постом я прийшла не з політичними промовами, а вказати на дещо інше. На те, що така дивакувата програмерська філософія не лише спрямована на любов до російських наративів. Стратегія подивитись на конфлікт з двох сторін – це типова позиція фестивалю в ідеологічній стагнації, який не вигадав нічого краще ніж поставити фільми з двох ворогуючих держав поруч, щоб створити діалог — українська індустрія за цим постійно спостерігає, ми всі памʼятаємо Венецію. Це в найкращому випадку. В найгіршому — закрити двері до документального палестинського кіно бувши одним з найпотужніших кіно майданчиків світу, й віддати перевагу одній стороні, що власне і сталось на 75му Берлінале. Так склалось в теорії (документального) кіно, що війна стимулює some real art. Палестинським режисерам ще доволі далеко до українського рівня, але цікаві речі там робляться. Я їх бачила на останній едиції IDFA. Але на жаль фестиваль вирішив обрати сторону знайомих наративів "за всьо хорошее против всего плохого". Ба більше, закрити очі на художню якість цих фільмів і тупо пропустити їх за тематикою, що дуже прозоро видно повертаючись до фільму «Holding Liat».  Тому нам цьогоріч можна сказати – пощастило. Чотири українські документальні фільми в різних секціях (й дуже різної якості), проти 5ти годинного фільму Юлії Локтєв про страждання російської опозиції каналу «Дождь». Я його трішки подивилась і це, на щастя не «Росіянє не війні», але чогось видатного, якщо спробувати абстрагуватися від контексту, я там не побачила, і щиро не розумію чому фільм отримав таку компліментарну критику з часів прем’єри в Торонто. Отже, таке я для себе зробила резюме, що фестивалі вміють підтримувати й обережничати тільки з новими війнами, а як тільки вони нормалізуються — з’являється структурний тупик і програмери, не розуміючи що робити (або дуже добре розуміючи що робити, під тиском своїх держав чи без) врешті народжують ось таке демонстраційне зло. Тож я вважаю, що проблема ця глобальна і вона стосується не лише нас.

Вперше на каналі – професійний аудіовізуальний контент. Ваш адмін на панелі найкращого фільму Берлінале "Measures for a Funreal" (який був показаний поза Берлінале). Експериментальний формат тижня критики, де модератор не дивився фільм, а ми з колежанками маємо йому все розповісти – вдався, ми кайфанули. Здебільшого це сталось завдяки чудовому модератору й кінокритику Ніно Клінгеру. Софія Богданович у своєму інстаграмі назвала мене brilliant panelist, і я отримала стар краш. Яка неймовірна режисерка, познайомьтесь, будь ласка, з її кіно. Отже, з 22хв можна подивитись як я жартую жарти, даю сумнівний переказ фільму та пояснюю чому для мене це фільм про академію, а не про mother issues.

Нарешті Всі лайки на цьому матеріалі я присвячую Каті, яка знайшла час на звірку 🫠✨

Трішки екзестенційних жахів в моїй рецензії "Мікі 17" для Vogue.

Екватор пройшов, а фільмів подобається дуже мало. Маю пояснити, що я зараз перебуваю в доволі специфічному періоді смаку, і напевно, до моїх рекомендацій не варто прислуховуватись. Мені зараз подобається тільки документальне кіно. Відчуваю втому ігрового, яке намагається захопити мене сюжетом, я в ці сюжети зараз не вірю. Мені хочеться розглядати форму, якійсь візуально-ідейний карнавал і ось тоді я буду рада. Тому моїм першим Берлінським (на локації) фаворитом став бельгійській «Reflection in a Dead Diamond». Це переосмислений супергеройський комікс, про шпіона, якого доганяють демони минулого, разом з його еротичними обсесіями. Не знаю як інакше описати плот, напевно ніяк, зокрема тому що сюжет постійно випадає у різні рівні калейдопічних реальностей. Я дивилась на прекрасний монтаж, що складений абсолютно самостійний візуальний сторітел, попри те що фільм майже повністю побудований на клоузапах, йому це вдається. До речі, це проблема А24 фільму «If I had Legs I Would Kick You», який якраз не впорався з тотальними клоузапами та безліччю інших символічних навантаженнь. До речі, наразі Діамант має найнижчу оцінку у Screen Daily і складає 1.7. В абсолютному захваті від документального фільма «All I Had Was Nothingness» про Клода Ланцмана і того як він робив «Шоа». Всього лише 96 хвилин які складаються з необуплікованого раніше відзнятого для фільму матеріалу, а закадровий голос начитує мемуари Ланцмана. Фільм так чемно цитує академ канони. Речі, які я чула на парах, і які закохали мене в «Шоа» і теорію док кіно загалом. Наприклад, те як Абраам Бомба зміг розповісти про свій досвід роботи цирюльником в концтаборі, тільки коли Ланцман придумав зняти його за аналогічною роботою в сучасності. Просто неймовірно як цьому фільму вдається посилити тези «Шоа», зробити його ще актуальнішим і при цьому не конкурувати з ним. Режисер фільму Гійом Рібо, ви можете знати його за документальним фільмом «Зерна голоду. Україна 1933». Мала радість побувати на круглому столі, який пройшов супер вдало, бо серед іншого Гійом давав глобальну перспективу над роботою з доками про геноцид, у констексті цих двох фільмів. Ну а ще Лінклейтер і Жуде абсолютно прекрасні, але хіба я цим когось здивую? Рецензії не пишу, на жаль. Решта Берлінале, на жаль, повна фігня. Нульові вайби, жахливий холод, зокрема в прес центрі де знаходитись просто неможливо. Народ намагається тішити себе якимись клікбейтними тайтлами з зірочками в касті на кшталт Камбербетча чи Емми Маккей, і я дуже рада не бути такою відчайдушною.